ЮРІЙ ВАСЮК
10 000 рр. до Н.Е.
КОМЕДІЯ КАЙНОЗОЙСЬКОЇ ЕРИ
ДІЙОВІ ОСОБИ
ИКОʹЛА – господар печери
ОʹТРЯ – дружина Иколи
РОʹНЯ – мати Отрі
ИʹМКА – донька Иколи та Отрі, молода дівчина
ТЕПАʹН – сват Иколи
АХАʹР – син Тепана, молодий парубок
БЕБЕʹ – чужинець, молодий хлопець
БУБУʹ – батько Бебе (кремезний чоловік)
СЦЕНА ПЕРША
ПЕЧЕРА
В просторій печері порожньо. В середині – місце для вогню. Заходять Икола, Отря і Роня. На них хутро та шкіра, в руках дубинки. Отря з великим животом. Одягнені охайно, але вони - первісні люди.
ИКОЛА: Оце я таку печеру знайшов. Подобається?
ОТРЯ: Гарна печера. Будемо тут жити. Головне, щоб мамі сподобалось. Вам подобається, мамо?
РОНЯ: Ну, нічого так печерка. А скільки квадратів кухня?
ОТРЯ: Найважливіше, що є де вогнище розпалити.
ИКОЛА: Так місце ж яке гарне! Подивіться навкруги. (показує) Отам - річка та море. Там ми можемо митися та ловити рибу… Туди – ліси. (показує) Там можна мамонтів забивати та ягоди з грибами збирати… Мама це любить. Так, мамо?
РОНЯ: Авжеж. Люблю шастати по лісам.
ОТРЯ: Тільки треба бути обережними. А не так, як ви минулого разу гадючку впіймали і голову їй відкусили.
РОНЯ: Так я хотіла знати чи отруйна вона, чи ні. Якась нова порода, мабуть мутація.
ИКОЛА: Головне, щоб потім ви не мутували… Взнали?
РОНЯ: Взнала.
ОТРЯ: Ага, потім сиділи за печерою весь вечір, бо живіт ваш болів. Мутація.
РОНЯ: З ким не буває?!
ИКОЛА: Та чого весь час з вами буває? …І треба завжди мити руки, а не все брудне тягнути до рота, як оті дикуни з півночі.
Всі плюють на долоні та витирають руки один об одного.
ИКОЛА: А погляньте туди. Отам – гори та скелі. Будемо туди на мамонтах по дрова їздити.
РОНЯ: А можна і мені буде покерувати бивнистим?
ИКОЛА: Можна. Тільки так, щоб я бачив. А не так, як минулого разу, коли ви віжки кинули і нас мамонт в ставок завіз.
РОНЯ: Ну, то й що. Проте, помолися.
ИКОЛА: Знайшли коли митися. Сніг на дворі, а вона в ставку миється.
ОТРЯ: (сміється) А пам’ятаєш, як тобі тоді ота здорова риба…
ИКОЛА: (перебиваючи, не задоволено) Не нагадуй. Я тепер розумію, що по рибу треба ходити з хробаками. Вона на них добре клює…
ОТРЯ: Гарна місцина.
ИКОЛА: Так. А ось тут – поля безкраї. Можна порсатися в землі. Бачили, скільки тут трави всякої?
РОНЯ: Посадимо помідорчики, цибульку…
ОТРЯ: А скільки худоби тут пасеться!
РОНЯ: Еге. І рогаті і безрогої. Бізони.
ИКОЛА: (Роні) Ото впіймаємо, і будете їх доїти.
РОНЯ: Я таке люблю. Молоко біжить з рогатих.
ИКОЛА: Телята п’ють і ми будемо. А ще бачив шаблезубого кота.
РОНЯ: Не нагадуй. В мене на тварин алергія.
ОТРЯ: Так, гарну ми вибрали печеру. Місцина пречудова. І клімат гарний – і не холодно, і не спекотно. Та й одноплемінники наші недалеко проживають.
РОНЯ: Одноплемінник твій, Тепан, аж біля гори в печері живе.
ИКОЛА: Так хіба далеко? Півдня на мамонті. (думаючи) Треба б щось вигадати, щоб з ним спілкуватись на відстані… (чухає потилицю)
ОТРЯ: Гарно тут, гарно. А ще, я бачила, недалеко живуть бджоли, що гудуть на всю околицю.
ИКОЛА: Треба б подумати, як їх приручити.
РОНЯ: Ага. Такий той медок ласий та солодкий.
ИКОЛА: Ну, ви тут розкладайтесь, а я поки схожу обдивлюся.
Заходить Тепан. Теж охайно одягнений в шкіряні та хутряні речі.
ИКОЛА: Ой, Тепане!
ТЕПАН: Икола! Дай Свароже в вашу печеру!
ОТРЯ: Дякую, друже.
ТЕПАН: Як ви тут? Печера подобається?
ИКОЛА: А чого ж ні?! І бджоли тут гудуть, і річка тече, і мамонти пасуться на пасовищах.
ТЕПАН: Це наша земля. Сподіваюсь, і назавжди нею лишиться!
ИКОЛА: Дай, Сонце!
РОНЯ: Бог вогню допоможе.
Всі падають на коліна та чолом б’ють в землю.
ТЕПАН: Я бачу, ви вже скоро дитинку заведете?
ИКОЛА: Сподіваємось, Сварог пошле.
ТЕПАН: А ми вже в капусті знайшли…
ИКОЛА: Та ви шо?!
ОТРЯ: Я вас вітаю.
РОНЯ: А кого знайшли?
ТЕПАН: Хлопчика. Помічника мені.
ИКОЛА: О, то хай росте здоровим і кріпеньким. Може буде мамонтів заганяти.
ТЕПАН: Теж на то сподіваюсь. Буду змалечку привчати до полювання, до землі. Пшениці насадимо, городини…
ИКОЛА: От би нам дівча знайти, то може б і породичались з вами.
ТЕПАН: Гарно по городах прогуляйтесь, то може й знайдете дівча.
ОТРЯ: Ой! (тримається за живіт) Ой-йо-й!
ИКОЛА: Що, моя люба Отречко?
ОТРЯ: Та, мабуть треба вже в городи йти когось шукати…
ТЕПАН: Як ви вчасно перебралися…
ИКОЛА: І не кажи, Тепане. Наче приговорили.
РОНЯ: Збираймось та ходімо.
ОТРЯ: Ви, мамо, тут лишайтесь, та стережіть печеру. А ми з Иколою збігаємо, пошукаємо донечку, та й мерщій сюди.
ТЕПАН: Вас провести?
ИКОЛА: Та ні. Ми якось самі знайдемо дорогу. (Отрі) Ходімо, люба, хутчіше.
Икола і Отря йдуть з печери. Икола підтримує та допомагає Отрі, Отря, тримаючись за живіт, постогнує та глибоко дихає.
ИКОЛА: Ходімо, ходімо, люба. Я отам за печерою бачив, неначе капуста росла. Ходімо туди.
Икола і Отря йдуть з печери.
ТЕПАН: Ну, я вас вітаю з новосіллям, тітко Роню.
РОНЯ: Дякую, Тепане. Слава Сонцю, вже не безхатьки. Знайшли свою землю нарешті. Пустимо тут коріння.
ТЕПАН: Ви не соромтесь. Треба буде сіль, чи вогонь – звертайтесь.
РОНЯ: Дякую за запрошення.
ТЕПАН: Ну, я вже піду. Бо мамонта не припинав, пасеться біля печери, то ще втече…
Тепан збирається йти з печери, як в печеру повертаються Икола і Отря (без живота). У Отрі в руках замотане у хутро немовля.
ТЕПАН: Ох, як ви швидко впорались!
ИКОЛА: А що нам?! Вискочили, вхопили дівчину і назад.
РОНЯ: Дівчинка?!
ОТРЯ: Так, мамо. Гарна донечка в нас знайшлася.
ТЕПАН: Так тепер ми породичаємось з вами! А як же назвете?
ИКОЛА: Та, нехай вже буде Имка… Чи що?
ОТРЯ: А хоч і Имка. Головне, щоб здоровенька була та нас поважала.
ТЕПАН: Ото буде тепер моєму Ахару і дружина. А ми – родичами станемо. Будемо на полювання, на рибалку, по гриби разом ходити. (натякає на випивку)
ИКОЛА: Шашлички…
ТЕПАН: М-м-м, смакота.
ИКОЛА: Еге ж, еге. Свате.
ТЕПАН: Так, свате.
ЧЕРЕЗ ЗАТЕМНЕННЯ
СЦЕНА ДРУГА
ПЕЧЕРА
В печері стоїть вулик, лежить трембіта. Списи та булави стоять в кутку та мотузка. Посеред печери горить вогонь. Біля вогню стоять глечики. Трохи в стороні стоїть крісло-колихалка. Отря, Роня і Имка сидять недалеко від вогню на хутрі й вишивають на шкурах.
ИМКА: Ой мамо, щось воно в мене не дуже гарно виходить.
ОТРЯ: Обшивай, доню, обшивай. Роби майбутньому чоловіку сорочки.
ИМКА: Якась вишиванка виходить.
ОТРЯ: А хай хоч і вишиванка. То буде тобі на придане, коли поберетесь з Ахаром.
РОНЯ: Ловкий буде зятьок.
ИМКА: Гарний хлопець Ахар. Такий мужній, безстрашний. Як той шаблезубий лев.
РОНЯ: Та й хитрий, як лис. Спочатку поміркує, а потім вже діло робить. Давайте нашу заспіваємо? (співає)
Ю-га-ню! Ю-га-ню!
Мамонта я загоню,
І вогонь я розпалю,
Юшки смачної зварю…
РОНЯ: Підспівуйте.
В печеру заходять Икола, Тепан і Ахар.
ТЕПАН: Добрий день вам в печеру!
АХАР: Добридень.
РОНЯ, ОТРЯ, ИМКА: Доброго й вам дня… Добридень…
ОТРЯ: Вас би вже й пригостила, та немає зараз м’яса поїсти. Лишень вода в глечиках біля вогню.
ТЕПАН: А ми оце на полювання збираємось.
РОНЯ: То, скоро буде свіжина!
АХАР: Якщо когось впіймаємо.
РОНЯ: А як ні, то тебе засмажимо…
ОТРЯ: Мамо, що ви кажете?! Зятя мого з’їсти хочете?
ИМКА: Ні, бабцю. Ні!
РОНЯ: Та я пожартувала.
АХАР: З порожніми руками не повернемось. Це точно.
РОНЯ: Головне, щоб хоч зі своїми власними руками повернулись.
ОТРЯ: Найголовніше, щоб повернулись.
АХАР (Имці): А що це ви робите?
ИМКА: Не бачиш? Шкури вишиваємо.
АХАР: Гарно як виходить у вас.
ИМКА: Головне, щоб тепло було.
ОТРЯ: От дошиємо придане, тоді і побалакаємо.
АХАР (Имці): А ти будеш мене чекати?
ИМКА: Буду, звичайно що буду. Кого ж мені ще чекати?!
ИКОЛА: Так, ми вже йдемо, а ви тут вогнище тримайте, щоб не згасло. Ми скоро. Днів за п’ять-десять повернемось.
РОНЯ: Потерпимо, потерпимо. Води поп’ємо… Я ще не дуже голодна.
ИКОЛА: Ну, що, друзі, ви готові?
ТЕПАН, АХАР: Так, готові, готові.
ИКОЛА: Все, ми пішли. Чекайте зі здобиччю. Скоро будемо.
Имка і Ахар посміхається один одному. Отря підштовхує Имку. Имка починає знову вишивати.
ИМКА, ОТРЯ, РОНЯ: Хай щастить! Бережи вас Сварог!
Икола, Тепан і Ахар беруть списи, мотузку та булави та йдуть з печери.
РОНЯ: Хоч би притягнули щось.
ОТРЯ: Притягнуть.
РОНЯ: Хоч би мишеня якесь.
ОТРЯ: Мамонта притягнуть.
ИМКА: Хай боги помагають, а біда оминає.
Всі зітхають та починають вишивати.
СЦЕНА ТРЕТЯ
ЧАГАРНИКИ
Кущі та зарості. Під одним з кущів нерухомо лежить весь у хутряних одежах Бебе. З-за куліс прокрадаються Икола, Тепан та Ахар.
ТЕПАН: Щось тут тихо, нічого і нікого не видати.
ИКОЛА: Тоді давайте зробимо привал.
ТЕПАН: Так тільки ж вийшли з печери.
ИКОЛА: На полюванні головне не квапитись, щоб не злякати здобичі.
ТЕПАН: Та тут і лякати ще нікого.
ИКОЛА: А от ти ж не знаєш, а може хтось і ховається в кущах.
АХАР: Мамонта там точно немає… Зараз перевіримо.
Ахар йде до кущів та помічає там нерухомого Бебе.
АХАР: Заодно й дровець зберу… Ой, дивіться.
ТЕПАН: Що там, синку?
АХАР: Та хто його знає. І не кабан… І не бізон…
ИКОЛА: Мамонт?
АХАР: Та, ні, не мамонт. І навіть не білка… Чи мамонтеня?! …Наче мамонтеня якесь лежить.
ИКОЛА: От бачите. Добре, що привал зробили. От і здобич сама знайшлась.
АХАР: Воно не ворушиться. (штовхає Бебе списом)
ТЕПАН: Не смердить, синку? Може здохло?
АХАР: Та, наче ні. Ще не пахне нічим…
ИКОЛА: В’яжи його мотузком та понесемо у печеру. Там і засмажимо.
ТЕПАН: Давно шашликів не їв. Вже чую, як в носі запахло.
Икола та Тепан йдуть до Ахара.
ИКОЛА: Та хапай вже його, в’яжи…!!
Всі накидаються на Бебе.
СЦЕНА ЧЕТВЕРТА
ПЕЧЕРА
Отря, Роня і Имка вишивають в печері.
ОТРЯ: Вже стільки часу пройшло, як ми сюди перебралися. Вже зовсім рідною стала ця печера і ця земля, на якій ми живемо.
РОНЯ: Ну, може ще 10 000 років будуть наші предки тут жити.
ИМКА: Ого, скільки багато.
ОТРЯ: Так, ми вже тут коріння пустили. Чого блукати світами. Ще впадемо з землі в прірву.
ИМКА: А як впадемо, мамо?
ОТРЯ: Земля ж пласка. Тримається на трьох слонах, яких на своєму панциру тримає черепаха.
ИМКА: Ото так і тримає?! А на географії інше кажуть…
РОНЯ: Здоровенна черепаха. Попоїли б її не один рік.
ОТРЯ: Мамо, побійтеся Сонця. Не кажіть так.
РОНЯ: Ой, неначе щось зашаруділо коло печери… Треба піти подивитися.
ОТРЯ: Та, ось сидіть, мамо. Може вітер.
В печеру заходять Икола, Тепан і Ахар, несуть прив’язаного до спису непритомного Бебе.
РОНЯ: Ну, я ж казала, щось шаруділо.
ИМКА: Треба б тваринку яку завести, щоб сиділо біля входу, та чужих відлякувало…
ОТРЯ: У вас ще слух, мамо…
ИМКА: Тату, Ахарчику, дядько Тепане, ви вже повернулись!
ИКОЛА: Так. Далеко не відходили. Отут недалеко валялось в чагарниках.
ОТРЯ: Що це? Чи вепря, чи що це ви вполювали?
РОНЯ: Чи не мамонтеня?
ТЕПАН: Спочатку думали, що вепр, а потім придивились – наче мамонтеня.
АХАР: Я знайшов.
РОНЯ: О, будуть шашлички! (потирає руки)
ИМКА: А він точно мертвий?
ИКОЛА: Так лежало, не ворушилось.
РОНЯ: Ще не смердить. Можна маринувати. (Отрі) Ти по цибульку… (Имці) Ти по помідорки…
ИМКА (Ахару): Який ти молодець!
ИКОЛА: Ну, ви тут порайтесь, а ми ще дровець підзбираємо.
Икола, Ахар і Тепан йдуть до виходу.
ИКОЛА: Бач, які ми молодці!
ТЕПАН: Так, мій Ахар гарний мисливець! Гарним буде зятем тобі, Иколо.
Чоловіки йдуть геть з печери.
РОНЯ: Треба подивитись, що тут на філе, а що на фаршик…
Отря тягне ночви, Имка несе помідори та цибулю.
РОНЯ: Будемо маринувати… Подивимось, що тут у нас.
ОТРЯ: Неначе підпахує. (принюхується)
ИМКА: Наче так…
РОНЯ: Та ні, здалося. Замаринуємо, то буде саме воно. Така собі пікантна родзинка.
ИМКА: Ой, та це ж дикун!
ОТРЯ: Не мамонтеня?
РОНЯ: То що тепер, без вечері лишатись?
Роня бере ніж та присідає над Бебе. Розв’язує його. Бере Бебе за чуприну. Бебе відкриває очі, на всіх перелякано дивиться. Жінки з роззявленими ротами дивляться на Бебе.
Бебе верещить, жінки теж верещать. Бебе схоплюється та прожогом біжить в куток печери. Жінки відскакують подалі від Бебе та переглядаються.
РОНЯ (Отрі): А ти: (перекривлює) «підпахує, підпахує…»
ИМКА: Живе!
Бебе перелякано озирається, чухмариться, щось жестами показує.
БЕБЕ: А, о-е! О-го-го!!
ОТРЯ: Мамо. Що воно бекає? По якому це?
РОНЯ: Вибач, доню, не розумію. Ми такого не вивчали. (Имці) Онучко, переклади. Ти молодша, повинна була вивчати мову дикунів.
ИМКА: Ні, зовсім не розумію, по якому це воно ґелґоче… Тут такий акцент, що геть нічого не зрозуміло…
БЕБЕ: Бе-бе-бе! Агу-агу!
РОНЯ: Як тебе кличуть… дикуне?
БЕБЕ: Бе-бе?
ОТРЯ: Каже, що Бебе… (Бебе) Звідки ти?
БЕБЕ: Бара-дору-мара-дору! Ау-ау! Гав!
РОНЯ: Воно якесь непевне! Не підходьте до нього, бо може воно ще й хворобливе.
Жінки плюють на долоні та обтирають їх Роня об Отрю, Отря об Имку, а Имка, глянувши на сердиту Роню, не наважується витерти об бабцю, та обтирає руки об себе.
Бебе теж плює собі на долоні та обтирає об себе.
В печеру заходять чоловіки з гілками дерев.
ИКОЛА: (на ходу до Тепана) Ну, зараз поїмо, а ще я настоянки з ягід дістану…
ТЕПАН: Що, вже замаринували?
Жінки показують пальцями на переляканого Бебе, що забився в куток.
АХАР: Та воно ще живе!
ИКОЛА: Точно живе!
АХАР: Це ж не мамонтеня! Дикунисько якесь!
ТЕПАН: І куди ти дивився, синку?? (до жінок) А ми вже думали, що скоро вечеря…
ОТРЯ: Ми теж думали, та не так сталося, як гадалося.
ИМКА: Воно дике! Нічого не розмовляє, а лишень бекає, та гукає…
АХАР: Не бійся, моя зозулька. Я тебе в скруті не покину. Захищу.
ИКОЛА: Воно вас тут не кривдило? Ніякої шкоди не робило?
ИМКА: Ні, тільки бабу перелякало!
РОНЯ: Було діло. Та я не з лякливих. Не таким раду давала. (Иколі) Так, зятьок?
ИКОЛА: Та перестаньте. Ну, було один разок… І то з похмілля… Такого, як я, зятя ще пошукайте.
БЕБЕ: Аго-агу, бе-бо-дю!
ИКОЛА: Шо?!
БЕБЕ: Бе-бе!
ИМКА: Це його так звати!
ТЕПАН: Бебе?
БЕБЕ: Бе-бе! (голосно) Агу-агу!! Гау-гау!!
ОТРЯ: І що тепер з оцим робити?
РОНЯ: Та я зараз по голові скалкою і в ночви. Цибуля є, помідори є. Замаринуємо і на шампур.
ИКОЛА: Та ви що, мамо!
ОТРЯ: Ні, мамо. Воно ж живе.
РОНЯ: Заб’ємо – буде не живе.
ИКОЛА: Що ми, дикуни якійсь?!
РОНЯ: Ну, як живе, то кладіть до себе в ліжко. Буде вам ноги гріти замість шаблезубого кота.
ИКОЛА: Ні, не годиться. В вас же алергія на тварин.
РОНЯ: Апчхи!! І що ти пропонуєш?
ИКОЛА: Не знаю.
РОНЯ: Так виженіть. Воно нам тут потрібно?
ТЕПАН: А посадіть його на мотузку! Бачите, яке воно галасливе. Буде печеру вам стерегти.
АХАР: Воно, як ота собака, що бігала по полям.
ИКОЛА: (Бебе) Йди-но сюди! …Отре, неси мотузку. А ви, мамо, несіть кістку якусь.
РОНЯ: Ще чого. Буду я на нього свої кісточки витрачати.
ИМКА: Бабцю…
РОНЯ: Гаразд. Та, несу вже…
Роня зі схованки дістає кісточку. Отря подає Иколі мотузку. Всі розставляють руки та насувають на Бебе.
ИКОЛА: (підзиває) На-на-на. Апорт! Сидіти! Голос!
АХАР: Обережно, щоб не покусало.
ТЕПАН: Наче не скажене.
РОНЯ: Та, облиште. Не буде з нього діла ніякого. Давайте хоч шашликів поїмо…
Всі верещать, накидаються на Бебе. На шию накидають мотузок.
РОНЯ: Тримайте його. Міцніше. Ой, воно в мене кістку вихватило!!
Икола тягне за мотузок до виходу зляканого Бебе, що тримає кісточку. Прив’язує кінець мотузка до вулика біля виходу.
ИКОЛА: От і все.
ТЕПАН: Буде тепер у вас сторож.
Бебе задоволено гризе кістку, чухає собі за вухом.
ОТРЯ: Головне, щоб нас не кусало.
ТЕПАН: А ви йому зуби повиривайте.
ИКОЛА: Так що ж то буде за сторож без зубів?
ТЕПАН: І то правда.
РОНЯ: Шкода, що голодні лишились.
АХАР: Так ми зараз знову підемо. Так?
ТЕПАН: Так. Беріть, свате, оту вашу наливку і підемо на мамонта…
ИКОЛА: (тихо) Та цитьте ви.
ОТРЯ: Що там за наливка?
ИКОЛА: Та, то тобі почулось, моя любонько.
ОТРЯ: Дивись мені, чоловіче.
ИКОЛА: Ходьомте вже… А ви дивіться за тваринкою. Не грайтеся, бо ще покусає. Хай на карантині посидить.
ИМКА: Добре, тату. Як скажете.
РОНЯ: І дивіться, щоб без здобичі не поверталися. Бо в мене вже в животі аж гурчить.
ИКОЛА: Добре, мамо. Як скажете… Слідкуйте і дбайте за господарством.
АХАР: (Имці) Я скоро повернусь, моя зозулька.
ИМКА: Я буду чекати, мій веприк…
РОНЯ: Та ходи вже, парубоче!
Икола, Тепан і Ахар йдуть з печери.
РОНЯ: От, не встигла забити. Вже б шашлики доїдали…
ОТРЯ: Та, не сумуйте, мамо, скоро повернуться наші чоловіки з полювання.
БЕБЕ: Ого-ге-угу!!
РОНЯ: Так, Бебе, цить там. Відібрав кістку, то тепер мовчи. Жери мовчки.
ИМКА: А воно так і нічого. Буде стерегти печеру. Може ще й з нього толк буде.
РОНЯ: Та, не буде з нього толку. Тільки даремно годуватимемо.
ОТРЯ: А-ну ж бо, Бебе. Голос! Ну!
РОНЯ: Кажу, дурне воно, як сибірський валянок.
БЕБЕ: Гав! Гав!
ИМКА: А ви, бабо, кажете що дурне. Воно розумне оно яке.
БЕБЕ: Так.
ОТРЯ: Бачите, мамо.
ИМКА: Ще й людина з нього може вийти…
РОНЯ: Так ми що, його тут тримаємо, щоб людину з нього зробити?! (здивовано дивиться в залу)
Имка йде до Бебе.
ОТРЯ: Обережно, доню, щоб не вкусило.
ИМКА: Ану, голос, Бебе.
БЕБЕ: Гав! Гав!
ИМКА: Бачите, яке воно кмітливе. (до Бебе) Лежати!
Бебе лягає.
РОНЯ: Ти ба, як просто…! А можна я? (Бебе) Сидіти!
Бебе чеше за вухом.
РОНЯ: Лежати!
Бебе показує Роні язика.
РОНЯ: Дурне, мов пробка. Не буде з нього толку ніякого.
ИМКА: Сидіти! (Бебе сидить) Служити! (Бебе крутиться на місці та виляє задом)
ОТРЯ: Воно й справді розумне. Команди всі розуміє.
ИМКА: Розумне? (Бебе) Ти розумний?
БЕБЕ: (невпевнено) Ро-зум-ний.
РОНЯ: Не крутись біля нього близько, онучко. Бо хто його знає, що в нього там в голові. Відійди, бо вкусить, потім сорок уколів в живіт. А воно тобі треба?
ИМКА: Та, він хороший. Добрий. Так, Бебе?
БЕБЕ: Хо-ро-ший. Доб-рий. (задоволено виляє задом)
РОНЯ: Будеш сторожем гарним?
БЕБЕ: Буду.
РОНЯ: От, і добре. Апчхи!!
ЧЕРЕЗ ЗАТЕМНЕННЯ
СЦЕНА П’ЯТА
ПЕЧЕРА
Бебе на мотузці, але виглядає вже охайним і причепуреним. Поправляє собі волосся.
Отря, Роня пораються біля вогнища, Имка шиє хутро.
ОТРЯ: Щось вже забарилися наші мисливці.
РОНЯ: Та не переживай. Сподіваюсь, щось цінне вполюють. Вепра чи бізона.
ИМКА: Мамо, скільки мені ще вишивати своє придане?
ОТРЯ: Обшивай, обшивай, доню. Роби вишиваночку чоловіку.
ИМКА: Мене Ахар і без приданого любить. Правда, Бебе?
БЕБЕ: Так, і без приданого любить. І з приданим - ще більше полюбить.
РОНЯ: От, навчила на свою голову розмовляти… Розумник вишукався. Пальця в рот не покладеш.
БЕБЕ: А-то ні?!
ИМКА: Розумник. Швидко всього навчився.
БЕБЕ: Два плюс два – чотири, три в кубі – дев’ять, квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів! (показує Роні язика)Бе-е-е!
РОНЯ: Побалакай з ним. Від всього відгавкається.
БЕБЕ: А мені довго ще тут сидіти? На мотузку.
ОТРЯ: А тобі не подобається?
БЕБЕ: Ну, не дуже гуманно людину на мотузці тримати…
РОНЯ: Людину?! І де ти такого нахапався? Онучко, це ти його навчила?
ИМКА: Ні. Здається не я.
БЕБЕ: А в вас тут гарно. Не так, як в нас… То ж, довго мені тут сидіти?
РОНЯ: Ми тебе що, задурно годуємо? Ото ж і сиди.
БЕБЕ: Одну кістку за тиждень кинули. Нічого собі, годують. Та я на таких харчах ноги простягну скоро.
РОНЯ: Лапи, любий, лапи…
БЕБЕ: Ноги. Бо я ж людина.
ОТРЯ: Хай будуть ноги. Мамо, не сперечайтесь з Бебе.
РОНЯ: Апчхи!! Тварина! В мене на тварин алергія.
БЕБЕ: Це якась дискримінація. Управи на вас немає. Тримаєте мене за якогось дикуна.
ОТРЯ: А хіба ти не дикун?
БЕБЕ: Ну, вже ні. …Здається. Чого я маю тут сидіти?
РОНЯ: Подякуй, що на шашлики тебе не пустила.
БЕБЕ: Дякую…
ИМКА: Я вже все. (показує хутрову сорочку) Гарна?
ОТРЯ: Гарна, доню. Гарна.
ИМКА: А тобі, Бебе, подобається?
БЕБЕ: Ти за мене заміж підеш?
РОНЯ: Чи ти здуріло?! Ще вчора гавкало, а сьогодні вже в женихи набивається!
ОТРЯ: Ні, Бебе. Це Имка за Ахара піде заміж. Одружиться і переїде в іншу печеру…
БЕБЕ: І я з ними?
РОНЯ: А ти тут лишишся… Печеру охороняти.
БЕБЕ: Шкода… Мені дуже подобається ваша печера. От у нас було не так.
ОТРЯ: А як в вас було?
БЕБЕ: Ну, в нас теж печери, але не такі. В вас прибрано, охайно, а в нас… Я не можу підібрати слова…
РОНЯ: Що ж поробиш, любчику. Дикун – він і в Африці дикун. Занедбано в вас було?
БЕБЕ: О, точно! В нас якось занедбано… Брудно… Сіро…
ИМКА: А в нас гарно… Затишно та привітно.
РОНЯ: Ще ось стіни побілимо, піч поставимо…
БЕБЕ: То я лишуся з вами жити.
РОНЯ: Ото там і лишайся. Печеру стерегти.
БЕБЕ: Ні, я з вами буду жити.
РОНЯ: Гаразд, гаразд. Твою будку ніхто не займе…
БЕБЕ: Та ні… Я не буду на мотузку сидіти.
РОНЯ: Як так?! Чи мо’ з нами спати збираєшся?!
БЕБЕ: Атож.
РОНЯ: Вибач, любий, але я з тваринами не сплю. Ти ж знаєш - алергія. Я й котів шаблезубих геть жену, щоб менше чхати.
ИМКА: Бабцю, перестаньте. Не кажіть на Бебе, що він тварина. Він же вже вилюднів. Вже такий, як ми.
РОНЯ: Апчхи!!
Бебе, мов собака, починає чухати себе за вухом та зубами ловити на собі бліх.
РОНЯ: А ти кажеш. Вилюднів?? Подивись на нього. Тварина ще та…
ИМКА: Бебе, перестань.
БЕБЕ: А що?!
ИМКА: Годі тобі чухатись, мов той пес блохастий.
БЕБЕ: Вибачте. Звичка стара.
ОТРЯ: І що б ти робив, якби ми тебе не забрали та в люди не вивели?
БЕБЕ: Жив би з татом на своїй землі. Але тепер від вас нікуди не піду.
ОТРЯ: Добре. Лишайся поки в нас. Сторож.
БЕБЕ: От, якби тільки… (замислюється)
РОНЯ: Що там ще?!
БЕБЕ: Та, нічого. Так, подумалось.
РОНЯ: Воно ще й думає… (Бебе) Шість на сім? Не знаєш?
БЕБЕ: Сорок два…
ИМКА: Молодець, Бебе.
Бебе задоволено виляє задом.
В печеру заходять Икола, Ахар та Тепан. Несуть стегно великої тварини (мамонта).
БЕБЕ: Гав! Гав! Гав!
ИКОЛА: Ой! Налякав! Я й забув, що це вже в нас сторож сторожує.
ИМКА: Бебе, перестань. Фу!
БЕБЕ: Ой, вибачте. Звичка… (привітно) Добрий вечір! Ласкаво просимо в нашу печеру!
ИКОЛА: (перелякано) Цур тобі, пек тобі!!
ТЕПАН: Шо це?!
АХАР: Шо воно таке?
ИКОЛА: Забалакало?
ОТРЯ: Це Имка навчила.
БЕБЕ: (на манеру папуги) Роня дура, Роня дура… Бебе хороший, Бебе хороший… Десна - чемпіон!
РОНЯ: (Бебе) Ах, ти ж, волоцюга. (Имці) Ти чому його навчила?!
ИМКА: Це не я, бабцю! Не я!!
ИКОЛА: А-ну, місце…
Бебе забивається в куток, ховається за вулик.
ИМКА: Тато. Не лякайте Бебе. (Бебе) Не бійся.
ИКОЛА: Та що йому станеться? Це воно мене налякало.
АХАР: А останнього разу, як ми його бачили, воно ще гавкало.
ТЕПАН: Пожило з людьми, то й само людиною стало.
ОТРЯ: Так, він вже майже ручним став. Мутація.
ИМКА: А які він вірші знає.
БЕБЕ: Знаю.
РОНЯ: Голос! Чуєш, бовдур.
Бебе насторожено виходить з хованки.
БЕБЕ: Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
РОНЯ: Що за вірші?!! Ось твої вірші:
Відгадайте ж, що за звір,
Стереже печеру й двір?
Хто за хвіст себе скубе?
Ну, звичайно ж це…
БЕБЕ: (радісно) Бебе!!
ИМКА: Та що ви кажете?? Він ж такий, як ми!
РОНЯ: (Бебе) Так, все, йди на місто… Хутко.
Бебе знову ховається в куток.
ИКОЛА: Ви подивіться, що ми вполювали.
РОНЯ: Що це?
ТЕПАН: Стегенце.
ОТРЯ: А решта де?
ИКОЛА: Ну, ми коли впіймали здобич, то трохи самі перекусили, бо голодні були.
РОНЯ: Добре ви перекусили. Лишень мені на один зуб лишили.
ОТРЯ: А в нас, між іншим, ще один рот додався. (киваючи на Бебе)
ИКОЛА: Переб’ється.
ИМКА: Та, хіба можна? Воно ж теж їсти хоче.
БЕБЕ: А коли ви мене випустите?
ТЕПАН: Сиди, сторож.
ОТРЯ: Та, ні. Треба відпустити.
ТЕПАН: Хай сидить…
БЕБЕ: Я поскаржусь в соціальні служби і в управління по захисту тварин…
ИКОЛА: Тоді треба відв’язати. Не вистачало ще неприємності та позовів.
РОНЯ: Ти бач, пригріли, вигодували, в люди вивели, так воно ще погрожує.
ИМКА: Бабцю.
РОНЯ: Ви ще до вогню його запросіть.
ИМКА: Ходи сюди, Бебе. Погрійся трохи.
Имка розв’язує мотузок на шиї Бебе та повертається до вогню. Бебе невпевнено йде до Имки, лягає біля її ніг. Всі оторопіло дивляться на дійство.
Починає грати музика з індійських фільмів.
ИМКА: Бебе хороший. (гладить Бебе за вухом)
АХАР: Щось я не второпав…
ИКОЛА: Доню, це що таке?
АХАР: Имко, як ти могла?? Що це?!
ИМКА: Любий, це не те, про що ти подумав!
АХАР: Завіщо ти так зі мною? Я ж тебе так кохаю!
ИМКА: Ні, ні, любий… Все не так, як ти думаєш!
АХАР: Я все зрозумів, я не дурень… Ти вбиваєш мене голими руками.
ИМКА: Це просто непорозуміння… Збіг обставин…
РОНЯ: Ой, та годі вам…
Музика з індійських фільмів обривається.
РОНЯ: …Завели, як в серіалах. (Бебе) А-ну, знай своє місце, худоба!! Апчхи!! (шмигає носом та витирає собі носа)
Бебе зажурено йде на своє місце та зав’язує собі на шиї мотузок.
АХАР: Тепер все гаразд.
ИМКА: Я ж тобі казала!
АХАР: Ти скучила за мною, моя лебідко?
ИМКА: Авжеж ж, мій веприку. Денно і нощно все придане обшивала.
ТЕПАН: То, вже тоді, синку, старостів будемо засилати…
ИКОЛА: Будемо чекати.
РОНЯ: То давайте вже вечеряти.
ОТРЯ: Руки!
Икола кладе до вогню стегенце. Всі плюють на свої долоні і обтирають один об одного. Всі починають їсти.
БЕБЕ: І мені шматочок.
ИМКА: І для Бебе шматок лишіть.
РОНЯ: Авжеж, біжу, аж спотикаюсь…
ОТРЯ: Мамо.
РОНЯ: (кидає шматок до Бебе) На ось, стороже, пожуй.
БЕБЕ: Щиро дякую.
ВСІ: На здоров’я!
ТЕПАН: Ти бач, пожило з людьми, то й людиною стало.
РОНЯ: Апчхи!!
ИКОЛА: А було… (кривляє) А-ба-ба-ба! А-гу-гу-гу!
БЕБЕ: В моїй присутності прошу не висловлюватися…
ИКОЛА: Ну, вибач.
ТЕПАН: То, нам час вже рушати з сином.
ИКОЛА: Так умови в силі?
ТЕПАН: Еге. Все, як і домовлялись.
АХАР: Тату, запрягайте мамонта, я з Имкою попрощаюсь.
Тепан йде геть.
АХАР: Ти точно будеш сумувати?
ИМКА: Точно, мій веприк.
АХАР: Дивись мені. (показує на Бебе) З оцим не дуже загравайся.
ИМКА: Ти ж знаєш, що в моєму серці лишень ти один.
АХАР: То ж, чекай на сватання.
ИМКА: Ну, нарешті. Буду, буду. Так мені вже набридло в дівках сидіти та обшивати шкури на придане.
АХАР: Бережи рученята, моя зозулька. Вони тобі ще стануть в нагоді. Бо хто ж буде прати, прибирати, їсти варити, з дітьми гратись, на полювання ходити…
ИМКА: А ти що будеш робити?!
АХАР: Серіали дивитись, як по небу пташки літають, та музику слухати, як пташки співають… Біля вогнища лежати… Ой, та роботи – не початий край.
ИМКА: Тяжка робота…
ТЕПАН: (кричить за сценою) Синку! Мамонти вже гарцюють. Хутко.
ИМКА: Біжи, біжи зараз, бо будеш за мамонтами бігти…
Ахар біжить повз Бебе, що їсть шматок м’яса. На мить зупиняється та тупає на Бебе ногою. Бебе здригається. Ахар біжить геть. Бебе ховається за вулик, та перекидає його. Чується бджолиний гул.
ИКОЛА: Що це ти там наробив?
БЕБЕ: Ой, ой! Боляче!
РОНЯ: От, горе. Воно вулик перевернуло.
Бебе відмахується, кричить, плескає по собі, неначе вибиває бджіл.
РОНЯ: От дурне! Хоч і вилюдніло, та в душі лишилось дикуном. От чи можна так, ви мені скажіть? Сама шкода від нього!
Бебе відбігає подалі від вулика на довжину мотузки.
ИКОЛА: Не махай руками. Вони зараз полетять.
ОТРЯ: Ось, на травичкою потри, де покусали. Воно перестане боліти. (дає Бебе пучок трави)
ИМКА: Ось, на відвару випий. (дає в глечику відвар)
ИКОЛА: А гарно я придумав, так? Рамковий вулик… Приручив бджіл і медок свій є. Не потрібно по дуплах лазити… Потомки подякують колись.
ОТРЯ: Не хвалися, чоловіче. Бачиш, Бебе як покусали…
РОНЯ: На ось, візьми шкуру та вкрийся. (дає Бебе хутро)
БЕБЕ: Які ви добри. Хороші та щирі…
РОНЯ: Пропадеш, хто ж тоді печеру стерегти буде…?
ОТРЯ: Мамо!
ИМКА: Бабцю!
РОНЯ: А що таке?!
ИМКА: Це ж людина.
ОТРЯ: Йди до вогню, погрійся, Бебе.
ИМКА: Біжи, Бебе.
Бебе косо поглядає на Иколу та Роню.
БЕБЕ: Вельми дякую… Я краще на своєму місці лишусь.
ИКОЛА: Як хочеш.
РОНЯ: Правильно. Не полишай свій піст. Ото там і будь…
Всі йдуть до вогню та вмощуються на ночівлю кругом. Бебе сидить, уважно дивиться на всіх.
Всі, окрім Бебе засинають. Бебе мить бариться. Знімає з своєї шиї мотузок, бере дубинку та йде до вогнища, де всі сплять. Підходить до всіх по черзі, дивиться на сплячих, міцно стискаючи дубинку. Коли підходить до Роні, суворо погрожує їй дубинкою.
Бебе мить думає, чеше потилицю, а потім тихо та впевнено йде геть з печери.
ЧЕРЕЗ ЗАТЕМНЕННЯ
СЦЕНА ШОСТА
ПЕЧЕРА
Роня, Икола, Имка та Отря прокидаються біля вогнища.
РОНЯ: Щось так поперек болить, неначе мене хто палкою гамселив.
ИКОЛА: Старість, мамо, не в радість.
РОНЯ: Не сподівайся, синку.
ИКОЛА: Готуйте сніданок, жінки. Лишилось там щось після вчора?
ИМКА: А де це Бебе?!
Всі шукають Бебе. Роня сідає в крісло-клихалку.
ОТРЯ: Де це він подівся? Бебе! Бебе!
ИКОЛА: От, клята потвора. Втік. Так і знав, що треба було нашийник міцніший зробити.
ОТРЯ: Ніхто ж не перевіряв, чи прив’язався добре, чи ні… Треба завжди мотузок перевіряти.
РОНЯ: Скільки вовка не годуй, він все одно в ліс дивиться… Отак і тут. Годували, годували, а воно, невдячне, хвоста задрало та й п’ятами накивало.
ИМКА: Бабцю, в нього немає хвоста. Він же людина…
РОНЯ: Ой, та я все забуваю. Ти бач, яка еволюція швидка. Позавчора гавкало, вчора вірші розказувало, а сьогодні вже втекло.
ОТРЯ: Мутація…
ИМКА: Шкода як. Вже й звикли до нього. Наче не чужий став.
ИКОЛА: Мо’ ще прибіжить… Побігає, побігає, нагуляється, а їсти схоче, то явиться…
РОНЯ: Забудьте. Я зразу казала, що діла не буде. Даремно кістку віддала… От, досада! А які б шашлики були! Не жирні. Саме то.
ИМКА: Бабцю!
ОТРЯ: Перестаньте, мамо.
В печеру обережно заходить Бебе.
ИМКА: Ой, Бебе! Гляньте, він прийшов.
ОТРЯ: Повернувся, Бебе?
ИКОЛА: Як ти примудрився відв’язатися?
БЕБЕ: Доброго ранку… Вибачте, що мене не було на місті.
РОНЯ: А якби хтось в печеру заскочив?? А ми спимо, безпомічні!
БЕБЕ: Вибачте.
ИМКА: Не вибачайся, Бебе.
РОНЯ: Ні, ну ми що, даремно його годуватимемо? Покинув караул і подався хтозна й за чим. Заходьте, злодії, беріть що хочете…
ИКОЛА: Ми ж тебе не для того годуємо, щоб ти печеру без нагляду лишав.
БЕБЕ: Ви такі хороші, такі добрі до мене… Особливо ви, бабцю Роню…
РОНЯ: Ну, я така… Лагідна та привітна…
БЕБЕ: Я хотів… Я просто не міг… Я так скучив… Так хотів бачити… Так хотів познайомити…
ИКОЛА: Йди на місце!
Бебе йде на своє місце та надягає на шию мотузок. Чується якийсь шум.
РОНЯ: Та що там вже таке? Чи мітинг який, чи що? Може сватати вже їдуть? Невже гречку перед виборами роздають?! Треба глянути…
В печеру заходить Бубу. Дуже кремезний та волохатий чоловік. Вдягнений неохайно, в брудному хутрі. На голові скуйовджене волосся. Дуже серйозний та насуплений. Балакає непривітно та грубо.
Икола, Отря, Имка і Роня оторопіло дивляться на Бубу.
РОНЯ: Опа-чя!! …Це ще що за мара??
БЕБЕ: Це мій тато.
РОНЯ, ОТРЯ, ИКОЛА, ИМКА: Тато?!?
РОНЯ: Апчхи!!
БУБУ: Аба-ру, бага-рама-бу-бу!
ОТРЯ: Доню, переклади.
ИМКА: Акцент страшенний. Жодного слова не зрозуміти.
БУБУ: Бу-бу-бу!! Бара-бубу!
РОНЯ: Ага. Бебе і батько Бубу.
БЕБЕ: Я хотів, щоб ви познайомились. Я йому розказав, які ви хороші та лагідні господарі. Як тут у вас гарно та затишно.
РОНЯ: І тепер ти хочеш, щоб він тут жив??
БЕБЕ: Так.
РОНЯ: Та воно ж нас пороздирає! Зятю, я не буду з ним жити. Прожени його. Я його боюся. Воно якесь скажене… Очиська, мов у того вепря… Апчхи!! Та ще ця клята алергія.
Бубу підходить до Бебе. Мить дивиться на мотузок, переводить суворий погляд на господарів печери.
БУБУ: (Бебе) Ба-ба-гу?
Бебе киває на Иколу.
БУБУ: Бу-гу, гаплик!
РОНЯ: Тільки я почула «гаплик»?
ОТРЯ: Любий, зроби щось.
ИКОЛА: Бебе, що це надумав твій батько?
БЕБЕ: Каже, що тому хто мене посадив на мотузок - гаплик!
Всі показують один на одного пальцями.
Бубу скидає з Бебе мотузок. Показує Иколі, щоб надів мотузок собі на шию.
ИКОЛА: Я?!
БЕБЕ: Ага.
ИКОЛА: Ніколи.
БЕБЕ: З ним краще не сперечатись. Він колись за те, що йому на мамонті місце не вступили, всім ноги попереламував, а мамонту, так і хобота відірвав.
ОТРЯ, РОНЯ, ИМКА: Святий Сварог!
БУБУ: Габа-ре!
ОТРЯ: Нащо ти його привів?
БЕБЕ: Хотів вас познайомити. Я ж казав.
РОНЯ: Оце тільки спала й мріяла, щоб познайомитись. Думаю: ну, чого мені ще в житті не вистачало?!
БЕБЕ: Ви поки підкоріться. Бо гірше буде.
ИМКА: Тату, послухайте Бебе.
ИКОЛА: Ніколи не сяду на мотузок…
БУБУ: (тупає ногою) Гаплик!!!
РОНЯ: Я знову почула «гаплик»?
ОТРЯ: Любий, не сперечайся.
ИКОЛА: Але ж… Гаразд, Бебе. Хай буде по твоєму.
Бубу ставить кулаки собі в боки. Насуплено дивиться на Иколу. Икола невпевнено йде та надіває на себе мотузок.
Бубу йде до крісла-колихалки. Вивертає з нього Роню. Сам сідає в крісло.
РОНЯ: От, нахаба!
Бубу помічає стегенце. Задоволено спішить до нього.
БУБУ: Бур-бур-да! (кличе Бебе)
РОНЯ: Агов! Це наша їжа!
БУБУ: Бу-бе-бу! Спокуха!
БЕБЕ: Вибачте. Але тепер тут головний мій батько. Ми не можемо проти нього йти.
РОНЯ: Що?!?
ОТРЯ: Що ти таке кажеш, Бебе? Ми ж ночей не досипали, тебе виходили, виняньчили, а тепер ти з нами так?
РОНЯ: Собака невдячна! Пригріли зміюку на грудях…
БЕБЕ: І не рипайтесь, бо приб’є. Він в мене такий.
БУБУ: Ага!
ИКОЛА: Треба щось думати, бо тут я не висиджу довго.
РОНЯ: Сиди, зятю. Посидь трохи. Щось поміркуємо і придумаємо.
ИКОЛА: Дожилися. В своїй печері вже й місця немає…
ИМКА: Ой, які часи настали!
РОНЯ: І не кажи, онучко…
ЧЕРЕЗ ЗАТЕМНЕННЯ
СЦЕНА СЬОМА
ПЕЧЕРА
На мотузку сидить біля вулика Икола. Роня тре ганчіркою підлогу. В лозовому кріслі-колихалці, біля вогню колихається та дрімає Бубу. Бебе недалеко біля Бубу лежить на шкурі. Имка лопухом махає над Бубу – відганяє мух. Отря в вогнище підкидає гілочки.
ИМКА: В мене вже руки заболіли. Краще б придане вишивала.
ОТРЯ: До речі. Це ж скоро сват повинен приїхати по нашу доню.
ИКОЛА: Якраз вчасно… Треба щось робити з цими дикунами. Прийшли на нашу землю непрохано, завітали в нашу печеру, та тепер ще й вказують, як тут нам жити і що робити. Це якась окупація…
РОНЯ: А я казала, що треба було на фарш обдирати. Так ви: «Воно живе! Воно живе!» От тепер радійте.
ИКОЛА: Важко не погодитися. Але, хто ж міг подумати, що з цього дикуна таке виродиться.
ИМКА: Мутація – вона така штука непередбачувана.
РОНЯ: Ми це усвідомили.
ИКОЛА: І відчули на своїй шкурі.
ОТРЯ: Треба думати, як від них здихатись.
РОНЯ: Давно вже час. Оце на старості років ще з ганчіркою по печері бігати…
ИМКА: Що ви пропонуєте, бабусю?
РОНЯ: Я?! Горлянку перерізати, поки спить. Голосуємо. Хто «за»?
Роня кидає ганчірку та підіймає руку.
ОТРЯ: Мамо, та ви що?!
ИКОЛА: Це не гуманно! Що ми, дикуни якійсь, щоб сплячого різати?
РОНЯ: Хто б про гуманність розказував. Посадили Бебе на мотузок і розмірковують про гуманність… Давно хотіли шашликами поласувати?
ИКОЛА: Ну, Бебе ж спочатку не був людиною. І до того ж, ми думали, що він мамонтеня.
РОНЯ: А ким він був?
ОТРЯ: Дикуном з півночі.
РОНЯ: Еволюція. Ну, тепер посидь ти, зятьок, на мотузці. Дивись. І еволюція в інший бік поверне.
ИКОЛА: А що буде?!
РОНЯ: Спочатку гавкати почнеш, потім накарачках будеш бігати…
ИКОЛА: Ні, я не хочу гавкати.
РОНЯ: Ну, будеш гуманним, то прийдеться скоро й загавкати. Апчхи!! О, починається…
ИКОЛА: Гаразд, мамо. Ріжте горлянку. Печінки йому повідбивайте… Нирки вирвіть з корінням… Кров’янку всю випустіть… Аби тільки мені не гавкати.
РОНЯ: Ого, розійшовся.
ИМКА: Ой, щось мені моторошно. (кладе лопух та відходить від Бубу)
ОТРЯ: Думай про батька, доню. Думай, як він буде гавкати…
РОНЯ: Еге ж.
ИМКА: Апчхи!! Гаразд. Я згодна.
РОНЯ: Хто за те, щоб горлянку перерізати?
Всі підіймають руки.
ИМКА: А Бебе?
РОНЯ: А що Бебе? На мотузок знову посадимо, щоб печеру стеріг. І в трудову книжку так запишемо…
ИМКА: Це не гуманно.
РОНЯ: Ще одна гуманістка вишукалась. Батько на мотузці сидить, от-от загавкає, а вона про високе думає.
ИКОЛА: (невпевнено) Гав…
ИМКА: Ну, мені батько важливіший.
ИКОЛА: Дякую, доню.
Роня бере ніж.
ИКОЛА: Хочу подивитись, як мати дикуна випотрошить. Що там в них в середині?
Отря розв’язує Иколі мотузок з шиї. Икола, Отря і Имка напружено йдуть за Ронею, яка з ножем наближається до сплячого Бубу.
РОНЯ: О, так ти вже звільнився?!
ИКОЛА: Я тільки одним оком гляну на це шоу і назад.
РОНЯ: То може ти сам відомстиш кривднику? Просимо, просимо!
ОТРЯ: І справді.
РОНЯ, ИМКА, ОТРЯ: Просимо, просимо!
ИКОЛА: Та, воно таке здоровенне. Краще ви. Мені ще трохи пожити хочеться.
ИМКА: Тату, не бійтеся.
Роня передає Иколі ніж та штовхає його в бік до Бубу. Икола невпевнено наближається до сплячого Бубу, тремтячи тримаючи перед собою ніж. За ним слідом йдуть Имка, Роня і Отря. Роня, проходячи повз сплячого біля вогнища Бебе, наступає йому на ногу.
РОНЯ: От, порозкладались.
Бебе схоплюється.
БЕБЕ: Гав!! Гав!! Гав!!!
Всі здригаються. Бубу прокидається. Дивиться на Иколу з ножем.
РОНЯ: От, непруха.
БЕБЕ: (бубонить) Дурна звичка… Вибачте, що налякав. Я не хотів… Хтось мені на ногу наступив.
РОНЯ: А не треба було розкидати свої лапи де попало.
БЕБЕ: Перепрошую. А що це ви надумали?!
ИКОЛА: Та ми хотіли… Е-е-е…
Роня, Икола, Имка та Отря розгублено переглядаються.
БЕБЕ: Та ви вбити тата мого надумали?
ИМКА: Ні-ні, це не те, про що ти подумав. Все зовсім не так…
БЕБЕ: Нащо ви мені брешете?
ОТРЯ: Ми не брешемо, Бебе.
БЕБЕ: І не соромно вам в очі дивитись та брехати? Немов депутати перед виборами…
РОНЯ: Це такий жарт. Така гра…
БЕБЕ: Тато в ігри не грає.
ИМКА: Ні, Бебе. Це правда.
РОНЯ: Облиш, онучко. Еволюція мандрує вперед безупинно.
БУБУ: Мене вбити? Оба-бу!
ОТРЯ: (киваючи на Бубу) А воно швидко еволюціонує.
РОНЯ: Три на два?
БУБУ: Шо? Адін!
РОНЯ: Не дуже швидко, я б сказала. Але процес іде. Ми повинні прискоритись.
БУБУ: (сердито тупає ногами) Баба-раба! Када-бу! Всі на місце. В куток!!
БЕБЕ: Ой, йдіть вже до виходу. Бо батько всім ноги поперебиває.
Икола, Роня, Отря і Имка плентаються до виходу.
ИКОЛА: (Роні) Під ноги треба дивитись. Все зіпсували.
Роня подає мотузку Иколі.
РОНЯ: Тримай.
Всі сідають біля вулика. Икола надіває собі на шию мотузку.
Насуплений Бубу сидить в кріслі-колихалці, схрестивши руки на грудях. Поряд з ним на землі сидить Бебе та щось розказує, показує на пальцях. Одним словом – чомусь навчає Бубу. Бубу повторює за Бебе рухи, щось киває.
РОНЯ: І що тепер будемо робити?
ОТРЯ: Треба щось думати.
ИКОЛА: Так продовжуватись не може. Гав, гав! (перелякано закриває долонями собі рота)
РОНЯ: Апчхи!! Кажу ж, алергія на тварин. (дивиться на Иколу)
ИМКА: Ой! Тату, таточку!
ИКОЛА: Вибачте. Вирвалось.
РОНЯ: Одному мотузок допоміг забалакати, а іншому – загавкати.
ОТРЯ: Треба швидко щось придумати, поки пізно не стало.
РОНЯ: Та що там думати. Треба дипломатичні перемовини влаштувати. Хитрістю виманити з печери дикуна.
ИКОЛА: Дикунів.
ИМКА: Ну, Бебе вже ж, наче, не дикун.
РОНЯ: Та всі вони одна шайка-лєйка. Яблуко від яблуні недалеко падає.
ОТРЯ: Перемовини? Думаю, дикуни розуміють тільки мову сили.
ИКОЛА: Проти такого самотужки не впораємось.
РОНЯ: Треба свата кликати на поміч.
ИМКА: Отож бо. Тату, ось, дмухайте в трембіту.
ИКОЛА: Точно. Добре, що ми її придумали.
Имка подає Иколі трембіту. Икола дує в неї. Чується гучний звук від інструмента.
БУБУ: Що за…?! Габа-ге!
Бубу йде до Иколи. Забирає трембіту та об коліно ламає надвоє. Кидає її та повертається в крісло-колихалку.
ИМКА: Перемовини, кажете?
ОТРЯ: Тут голими руками не візьмеш.
РОНЯ: Давайте його обдуримо. (дістає з під хутра гральні карти)
ОТРЯ: Мамо, а як не вийде?
ИКОЛА: Я винен це зробити сам.
Икола впевнено бере гральні карти в Роні.
ИКОЛА: Бебе, в нас до тебе розмова.
БЕБЕ: Що таке?
ИКОЛА: Давайте пограємо в карти.
БЕБЕ: А сенс?
ОТРЯ: Якщо ви програєте, то підете звідси назавжди.
БЕБЕ: Я не хочу нікуди йти. Мені й тут не погано. Затишно, тепло, батько поряд. Та й безпечно - сторожі охороняють житло.
ИКОЛА: Гав! (затуляє собі рота) Але ж це несправедливо. Ми тут жили, а ви прийшли і просто все відняли.
РОНЯ: Окупанти!
Всі здивовано дивляться на Роню.
РОНЯ: Це слово я тільки що сама придумала…
БЕБЕ: Ви мене самі принесли, якщо пам’ятаєте.
РОНЯ: Пам’ятаємо.
БЕБЕ: То ж, самі запросили, а тепер виганяєте?
ОТРЯ: Але ж твого Бубу ніхто не запрошував.
БЕБЕ: Так як ви запросили мене, і дозволили тут жити, я, на своїх правах, запросив тата.
РОНЯ: Загалом логічно.
БЕБЕ: Так що…
ИКОЛА: Почекай, Бебе. Якщо виграємо ми, то підете ви.
БЕБЕ: А якщо виграємо ми?
РОНЯ: Ой, насмішило. Квадратний корінь з вісімдесят одного?
БЕБЕ: Дев’ять.
РОНЯ: Перший закон Ньютона?
БЕБЕ: Е-е-е… (думає)
РОНЯ: Можна грати.
БЕБЕ: Будь-яке тіло перебуває у спокої або у стані рiвномiрного прямолiнiйного руху, доки до нього не прикладені сили, які змінять його стан…
РОНЯ: А це вже серйозно… (чухає потилицю)
ОТРЯ: Може не ризикувати?
ИКОЛА: Ні. Треба спробувати. Я ризикну. То як, Бебе?
БЕБЕ: А якщо виграємо ми? Що буде тоді?
ИКОЛА: Ми назавжди підемо звідси.
ИМКА: Тату, але ж це наша земля. Я народилась тут, виросла. Тут пройшло моє дитинство… Свій перший крок я зробила на цій землі. В ній закопаний мій перший молочний зуб. Як же так?
ИКОЛА: Треба ж щось робити.
БЕБЕ: Добре. Хай буде по вашому.
Бебе відв’язує Иколу, та всі йдуть до вогню.
З одного боку сидить Икола, за ним Роня, Имка та Отря. Навпроти сидить навприсядки Бубу, біля нього Бебе.
Икола тасує колоду, розкидає карти. Грають в дурня.
Икола ходить картою. Бебе підказує Бубу. Бубу б’є картою.
РОНЯ: Відбій.
Бебе підказує Бубу, як ходити. Бубу кладе карту.
ОТРЯ: Оцією бий.
Икола б’є.
ИКОЛА: Відбій.
Икола і Бубу набирають карти.
РОНЯ: Гляньте на нього. Воно не таке дурне, як я спершу подумала. Ще гляди, прийдеться манатки збирати.
ИМКА: Не кажіть так, бабцю. Я цього не переживу.
ОТРЯ: Отак ходи, Иколо. Клади її.
Икола кладе карту, Бубу відбиває. Бубу і Икола набирають карти.
Роня дістає з-під хутра карту «туз». Непомітно передає Имці. Имка передає Отрі. Отря підсовує Иколі.
БЕБЕ: (Бубу) Оту кладіть, тату.
Бубу махає головою.
БЕБЕ: Та кладіть же.
БУБУ: Ні!
Бебе бере в Бубу карту та кладе.
ИКОЛА: А ось так! (б’є тузом, що підклала йому Отря)
Бубу суворо дивиться на Бебе. Передивляється у відбої.
РОНЯ: Все, арівідерчі! Звільняйте житлову площу.
Бубу супиться. Бере карти та кидає їх в Иколу.
БУБУ: Ба-ба-га-ла-ру-ба, дзуськи!!
БЕБЕ: Тату, вибачте. Але ж…
Бубу лупить кулаком Бебе у вухо. Той відлітає аж до виходу і лежить нерухомо.
Бубу бере з відбою «туза», яким відбивався Икола.
БУБУ: Не було!
Бубу, мов божевільна мавпа, насуває на Иколу, Имку, Роню і Отрю.
ОТРЯ: Але ж була умова. Все чесно!
БУБУ: Умова-шумоʹва! Геть!!! Шах-рай!!
ИКОЛА: Це нечесно.
БУБУ: Так. Не чесно!! Геть!
РОНЯ: Т-а-а, мухльож не вдався.
Икола, Роня, Имка і Отря задкують до виходу.
ИМКА: А як же Бебе?
РОНЯ: Та нащо він нам? Через нього всі наші нещастя.
ИМКА: Але ж неможна його тут так лишати.
РОНЯ: Точно, онучко. Забирай в заручники. Печеру профукали, так хоч шашликів з горя наїмося.
ИМКА: Бабцю…
Бубу тупає ногою. Роня біжить з печери. Имка теж спішить за Ронею. Икола і Отря беруть під руки непритомного Бебе та йдуть з печери.
Бубу повертається в печеру, ходить по ній. Заглядає в глечики, що стоять біля вогнища. Помічає в кутку баклажку з вином. Нюхає, куштує. Йому подобається і Бубу п’є з баклажки.
СЦЕНА ВОСЬМА
БІЛЯ ПЕЧЕРИ
Біля печери сидять Отря, Икола, Роня. На землі лежить Бебе, біля нього клопочеться Имка.
РОНЯ: Та, облиш ти його. Аби не він, то жили б ми, як і раніше, мов у Сварога за пазухою.
ИМКА: Не можна кидати людину напризволяще.
РОНЯ: Людина?! Дикун, а не людина. От де воно жило? Де росло, поки ми його одомашнили?
ОТРЯ: Та десь же жило.
РОНЯ: Ми бачили, де. І бачили, як його виховували. Дикуни, вони і в Африці дикуни.
ИКОЛА: Та, ні. Воно з півночі, певно що.
ОТРЯ: Точно. Бо той акцент в нього, північний.
РОНЯ: Так бачите, як тепер сталося? Прийшли чужинці на нашу землю, повигонили нас, а самі тепер панують.
ИКОЛА: Проти такої сили не посперечаєшся.
ИМКА: Треба головою думати, а не силою. Бебе, ти живий?
Бебе приходить до тями.
БЕБЕ: Що сталось? Чого я тут?
ИМКА: Тебе твій Бубу вперіщив. А ми виходили.
БЕБЕ: Згадую… Дякую вам. Дякую тобі, Имко. Ви вже вдруге мене рятуєте.
РОНЯ: Подякуй йому (киває в печеру), що повигонив, мов отих собак безпритульних.
З’являються Тепан і Ахар.
ИКОЛА: О, нарешті, свате.
ТЕПАН: Ти наче кликав нас. Ми, ось, свататись приїхали…
ОТРЯ: Ой, як невчасно.
Починає грати музика з індійських фільмів.
АХАР: А це що таке?! Имко, що це ти робиш, люба моя. Нащо ти коло нього навколішках стоїш?
ИМКА: Ахаре, любий, це не те, про що ти подумав.
АХАР: Я так за тобою скучив, так мчав до тебе… А тут… Ти розбиваєш мені серце…
РОНЯ: Годі вам.
Індійська музика затихає.
РОНЯ: (Тепану, Ахару) Тут така справа… Оця тварина (тиче на Бебе) втекла вночі, а на ранок привела свого батька, таку ж тварину, як і сам…
ИМКА: Бабцю…
РОНЯ: Помовч, онучко.
БЕБЕ: Я не тварина.
РОНЯ: Ще й яка… Так от… Тепер його батько нас вигнав з нашої печери геть.
ИКОЛА: Окупанти!
ТЕПАН: А ви що, гуртом не могли йому ладу дати?
АХАР: Гуртом і батька легше бити…
Всі дивляться на Иколу.
ИКОЛА: Що таке?! До чого тут я?
ОТРЯ: …Але не в цьому випадку. Там такий дикун, що і ноги всім калічить, і мамонтам хоботи вириває…
ИКОЛА: Одним словом – катастрофа.
ИМКА: Тата на мотузок посадило… Мене заставило від нього мух відганяти, а бабу підлоги в печері мити.
АХАР: Підлога – це серйозно.
РОНЯ: Так ото ж…
ОТРЯ: Що ми тільки не робили, а ради дати не можемо.
АХАР: Так треба щось думати. Давайте цього Бебе в заручниках тримати. Обміняємо його життя на печеру.
ИКОЛА: Давайте.
РОНЯ: Йдіть домовлятися, чоловіки.
ИКОЛА: Ми?!
ОТРЯ: Ну, ви ж чоловіки. Не ми ж підемо.
ТЕПАН: Ходімо, ходімо…
ИМКА: Повертайтеся живими…
ОТРЯ: Ми будемо вас чекати та молитись богам…
БЕБЕ: Як же це так?
РОНЯ: А от так… Шашлик ходячий…
Тепан і Ахар беруть Бебе під руки і йдуть слідом за Иколою в печеру.
СЦЕНА ДЕВ’ЯТА
ПЕЧЕРА
В печері в кріслі-колихалці дрімає Бубу. В печеру заходять Икола, Ахар, Тепан і Бебе.
ИКОЛА: Гав! Ой, бр-р-р, не так. Кх-кх!!
БУБУ: Аба???
БЕБЕ: Тату, це я.
БУБУ: Геть!
ИКОЛА: Ми прийшли на перемовини.
АХАР: Яке воно страшне! Наче той валуʹй. (Бебе) Це в вас всі такі там?
БУБУ: Так. Але ми - найкращі…
ТЕПАН: Ми прийшли сказати, що в нас твій син.
ИКОЛА: Так!
БУБУ: І шо?
ИКОЛА: Ми згодні його віддати, якщо ти звільниш нашу печеру та нашу землю.
БУБУ: Ще чого…
АХАР: Тоді ми його вб’ємо. І пустимо на шашлики.
ТЕПАН: Так, і на котлети.
БУБУ: У, котлети. Ням-ням! (облизується) Мені котлети!
Икола, Тепан і Ахар переглядаються.
ИКОЛА, ТЕПАН, АХАР: Тварина…
ТЕПАН: Ти що, не розумієш? Він помре.
БУБУ: І шо? Бу-да-бу. Котлета – ням!
АХАР: Дипломатія – не його коник.
ИКОЛА: (Бебе) Тепер ти розумієш, хто твій батько? Йому начхати на рідного сина.
Бебе мовчки опускає очі.
ТЕПАН: Одним словом – дикун.
Бубу встає та грізно йде до чоловіків.
ИКОЛА: Тікаємо, бо й руки, і ноги, і все, що погано висить повириває…
Икола, Тепан і Ахар лишають Бебе та тікають з печери.
Бубу підходить до Бебе.
БУБУ: Ю уч біш!!! (б’є Бебе по обличчю)
Бебе падає на землю. Бубу плює на Бебе.
БУБУ: Хуу біш!
БЕБЕ: Тату…
Бубу йде до вогню, присідає та гріється.
Бебе підводиться з землі, сумно дивиться на Бубу, переводить погляд на вихід з печери.
СЦЕНА ДЕСЯТА
БІЛЯ ПЕЧЕРИ
Роня, Имка і Отря моляться навколішках біля печери, задираючи руки до неба.
ОТРЯ: Чує моє серце, що добром це не скінчиться.
ИМКА: Сплюньте, мамо. Треба сподіватися на краще. Допоможи, Свароже.
Жінки перестають молитися, та сідають на землю.
РОНЯ: Я як вперше побачила того Бебе, він мені одразу не сподобався. Такий здохлік. Думаю: тут мені на один зуб, а як його на всіх ділити?!
ИМКА: Бабцю, перестаньте. Не такий вже й поганий цей Бебе.
РОНЯ: Гірше й не придумаєш.
ОТРЯ: Кожен має право на помилку.
РОНЯ: Тільки чомусь виправляти їх доводиться нам.
ОТРЯ: Ну, нічого. Знайдемо іншу печеру. Не пропадати ж на вулиці.
ИМКА: Як же шкода, що так все закінчується. Сумно лишати рідну оселю.
ОТРЯ: Почекай, доню. Може щось там і виміняють. Може домовляться з тим Бубу.
РОНЯ: Загалом, з світової практики відомо, що з терористами домовлятися не можна.
ОТРЯ: І звідки це вам відомо, мамо?!
РОНЯ: Із покоління в покоління передається ця легенда від діда-прадіда. Ось і я вам передаю.
ИМКА: Запам’ятаємо. Та все ж, будемо сподіватися.
ОТРЯ: Ой, тихо. Наче повертаються.
З печери вибігають Икола, Тепан і Ахар.
ИМКА: Ахарчику, ти живий! Тату, як ви?
ОТРЯ: Що там? Як обмін?
ИКОЛА: Він не йде на компроміс. Дикун, одним словом.
РОНЯ: Мутація дала збій…
ИМКА: А де Бебе?
АХАР: Забули в печері, як тікали. Ми, як побачили, яке воно скажене, то з переляку кинули там ту недолюдину, та й дали драпака.
ИМКА: (іронічно) Які хоробрі…
ОТРЯ: І що тепер будемо робити?
ИКОЛА: А що нам лишається робити? Підемо геть.
РОНЯ: Оце все лишимо, що роками дбали, і підемо геть?!
ИКОЛА: Так.
РОНЯ: Дзуськи.
АХАР: Поживете в нас, а потім щось придумаємо.
ОТРЯ: Гаразд. Хай так і буде.
РОНЯ: І ви вже змирилися всі?
ИКОЛА: А що робити?
РОНЯ: Треба щось думати! Невже так просто можна здаватися?! Побачили небезпеку і руки опустили. І перед ким?! Перед дикуном якимсь.
З печери виходить сумний Бебе з синцем під оком.
ИМКА: Бебе!
ОТРЯ: Заручник повертається.
ИМКА: Що з тобою? Ти повернувся.
АХАР: Люба, тобі не здається, що ти дуже за ним переймаєшся? Краще б мене приголубила.
ИМКА: Ахаре, як ти не розумієш?! Ми у відповіді за тих, кого приручили.
АХАР: Та він вже не дикун. Він такий самий, як ми. Він – людина.
РОНЯ: Раз людина, то повинен відповідати за свої вчинки.
БЕБЕ: Я відповім…
РОНЯ: Відповість він. Шкоди наробив якої? Ми тебе виходили, вилікували, вигодували, вивчили… Ночей не досипали, щоб дати квиток у світле майбутнє, а ти он як з нами…?!
БЕБЕ: Я виправлю. Все виправлю. Я зрозумів. Все зрозумів.
ИМКА: І що ти зрозумів?
БЕБЕ: Що я - людина. І я маю залишитись людиною назавжди.
ОТРЯ: Назватись людиною може кожен. А от те, що ти людина, треба доводити вчинками.
БЕБЕ: Я доведу. Я знаю, хто така людина.
РОНЯ: І хто ж, по твоєму?
БЕБЕ: Людина - це істота, у якої є свідомість, здатність мислити, право вибирати та нести відповідальність за дії та рішення, можливість фантазувати, уявляти, сприймати й творити, мати власне судження, бути моральною. Все це робить людину унікальною у всесвіті, надає перевагу над усім, в чому є дихання життя.
ВСІ: Браво, Бебе! Браво! (всі аплодують)
ИКОЛА: Я й не знав такого… Наче з книжки прочитав… Треба б і собі запам’ятати.
ТЕПАН: А тепер збирайтесь. Всі їдемо до нас.
БЕБЕ: Ні, ми лишимось тут.
ИМКА: На вулиці?
БЕБЕ: Ні, в печері.
ОТРЯ: Але, як нам зайти, коли там той дикун… Тобто, твій батько.
БЕБЕ: Невже ви гуртом не можете дати йому ради?!
РОНЯ: Гуртом легше тільки батька бити.
БЕБЕ: Не тільки батька. В гурті – сила. Можна гори звернути, річки повернути всупереч і мамонта забити.
РОНЯ: Щось, не второпаю, куди ти вернеш…
БЕБЕ: Гаразд. Розказую свій план. Ми йдемо в печеру. Я вимазую свого батька в мед, ви перекидаєте вулик і коли бджоли нападуть на мого татуся, ви його зв’яжете мотузкою…
ИМКА: Який гарний план…
РОНЯ: А чи не простіше його просто викурити звідти?
ИКОЛА: Який гарний план, мамо. Я думав, що ви можете тільки ганчіркою по підлозі возити…
ОТРЯ: Не годиться. Ще буває пожежі наробимо.
ИМКА: Краще вже бджоли.
ТЕПАН: (Бебе) Розмірковуєш, як людина.
ИМКА: (Бебе) Але ж, хіба тобі не шкода? То ж твій батько.
БЕБЕ: Не такого батька я хотів. Думав, що він хороший, а потім познайомився з вами… Ви стали моєю сім’єю. З вами я зрозумів, хто я і навіщо я.
РОНЯ: Ти диви, ще й філософом стане. Позавчора гавкало, а сьогодні вже про високі матерії забалакало.
ИМКА: Бабцю…
ОТРЯ, ИКОЛА: Мамо…
РОНЯ: А що я?! Я – нічого.
ИКОЛА: Так, що там в нас по плану?
БЕБЕ: Всі за мною.
Бебе направляється в печеру, всіх жестом кличе за собою. Всі впевнено йдуть в печеру за Бебе.
В ЗАТЕМНЕННЯ
СЦЕНА ОДИНАДЦЯТА
ПЕЧЕРА
В печері блимає світло, голосно б’ють барабани та голосно гудуть бджоли.
Світло вмикається. В кріслі-колихалці сидить насуплений зв’язаний мотузками і обкусаний бджолами Бубу. Біля вогнища сидять Тепан, Икола, Отря. Ахар і Имка поряд, лагідно тримаються за руки. Трохи подалі від Роні сидить Бебе.
РОНЯ: Я завжди знала, Бебе, що ти гарний хлоп. Добре, що я тебе на шашлики не пустила.
БЕБЕ: Добре. Дякую.
ИКОЛА: Молодець, Бебе. Без тебе б ми не впорались.
ОТРЯ: Склали б руки і примирились до такої долі.
БЕБЕ: Ніколи не треба опускати руки і завжди вірити в свої сили.
ОТРЯ: Так, Бебе, згодні з тобою.
ТЕПАН: (киваючи на Бубу) А що з ним робити?
РОНЯ: Давайте на шашлики пустимо. На тиждень вистачить…
ИМКА: Бабцю. Воно ж живе!
БЕБЕ: Проженемо його з печери скоріше. Я його привів, я його і вижену.
Бебе викочуюе на кріслі-колихалці зв’язаного Бубу з печери. Бубу щось сердиться, та не може розв’язатися. Икола, Ахар і Тепан допомагають Бебе.
Чоловіки повертаються до вогню.
ИКОЛА: Добре, що все так закінчилось.
ТЕПАН: Так віддасте за мого сина свою доню?
ИКОЛА: А то ж як?! Звісна річ, що віддамо.
АХАР: (Имці) Я тебе, моя голубко, вже ніколи і нікому не віддам.
ИМКА: А я нікому й не віддамся, окрім тебе, мій шаблезубий лев.
ИКОЛА: Ось, в мене наливочка є. Зараз таке діло треба обмити.
Икола йде до баклажки, але там порожньо.
ТЕПАН: Що там, свате?
ИКОЛА: Немає. Випив хтось.
ОТРЯ: Так може сам випив?
ИКОЛА: Та, ні. Я б запам’ятав.
ОТРЯ: Та і в мене була десь схованка…
Отря йде до стіни і дістає баклажку з горілкою.
РОНЯ: Зараз буде свято.
ОТРЯ: Один раз доню заміж віддаємо…
РОНЯ: А ти чого, Бебе, засумував?
БЕБЕ: Згадав своє життя. Шкода, що я так пізно вас знайшов.
АХАР: Загалом, це я тебе знайшов.
Всі сміються.
РОНЯ: Тепер не загубишся…
БЕБЕ: Сподіваюсь, що ні.
РОНЯ: Підсовуйся вже до вогню ближче, Бебе. Я тебе не скривджу. Бачиш, вже й не чхаю. Значить – ти вже не тварина. А в мене знаєш, алергія на тварин.
Бебе Підсовується до Роні. Роня посміхається, торкає Бебе за плече.
ИКОЛА: Тоді давайте вже за наших молодят.
ОТРЯ: Давайте.
РОНЯ: Гірко! Гірко!
Ахар і Имка труться носами.
БЕБЕ: Як гарно…
РОНЯ: Не переживай. І тобі когось знайдемо… Ми вам будку простору збудуємо біля печери…
ОТРЯ: Мамо…
РОНЯ: Та, я шуткую.
БЕБЕ: Я розумію. Все розумію. Не та родина, що життя дала, а та родина, що надію подарувала.
Всі встають та радісно танцюють навколо вогню.
КІНЕЦЬ