Анна Багряна

 

БОГИ ВМИРАЮТЬ ВІД НУДЬГИ

 

Комедія на одну дію

 

  

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

СОЛОМІЯ – дівчина років 20-25

ТАРАС – хлопець років 25-30

ФІЛОСОФ – чоловік років 40-50

ПАНІ – жінка років 40

 

 Ява 1.

 

            Грає музика (може бути пісня Леонарда Коена «In my secret life»). Посеред сцени – широка колона, вгорі на колоні – глобус, під глобусом – годинник з порожнім циферблатом. Виходить ТАРАС, одягнений по-сучасному, тримає букет квітів. Роззирається навсібіч, підходить до колони, звіряє час на своєму годиннику, обходить довкола, тоді зупиняється ліворуч, обіпершись об колону і замріяно чекає. З іншого боку сцени виходить СОЛОМІЯ, одягнена скромно, трохи по-старомодному, в руках тримає парасольку й сумочку. Теж дивиться на годинник, роззирається, але не бачить хлопця, дістає із сумочки дзеркальце, чепуриться, стає з іншого боку колони. Тарас починає непокоїтися, обходить колону, але Соломія в цей час рухається довкола колони у тому ж напрямку, в результаті вони так і не помічають одне одного. Світло тьмяніє, чути грім і звуки зливи. Соломія відкриває парасольку, йде зі сцени. Тарас намагається захиститися долонями від дощу, тоді ще раз обходить колону, у відчаї кидає квіти на долівку, теж тікає зі сцени, але – в протилежний бік. Музика поволі стишується, дощ вщухає, стає темно.

 

Ява 2.

 

            Чути гуркіт і жіночий крик: «Сволота! Нероба! Покидьок! Кровопивця! Геть з моїх очей!..» На неосвітлену сцену одна за одною летять книги. Виходить ФІЛОСОФ. Має дещо неохайний вигляд. Одягнений в довгий поліетиленовий плащ, на шиї – довгий плетений шарф помаранчевого кольору. Книги продовжують летіти йому у спину, він відхиляється.

З’являється світло. Вибігає знервована ПАНІ, одягнена дуже вишукано і виклично: блуза з глибоким декольте, коротка й вузька спідниця, туфлі на високих і тонких підборах. Зневажливо оглядає Філософа.

ПАНІ (підходить до Філософа, штовхає його, той падає на підлогу): Негідник! Ідіот! П’яниця! Ледар! Мішок з лайном! Посібник з вивчення людських комплексів! (Здійнявши руки догори, голосить) Ве-е-еликий грі-і-ішник!.. Не хочу тебе більше бачити!.. (Штурхає Філософа ногою під бік) Тут тобі місце – на вулиці, серед п’яних волоцюг та голодних собак! Тут тобі місце! Тут тобі місце! Тут! Тут! (тричі плює на Філософа, тікає зі сцени).

Філософ, сидячи на підлозі і ухопившись за побите місце, з прикрістю роззирається довкола себе. Підіймає пошкоджені книги, розглядає їх. Тоді опускає голову на коліна, затуляє обличчя долонями і починає плакати.  

 

Ява 3.

 

            Виходить Соломія, теж плаче, але, помітивши Філософа, замовкає, зупиняється, обережно наближається до нього, підіймає з підлоги одну книгу, гортає її. Тихо грає лірична музика.

СОЛОМІЯ (читає): “Самота – це незалежність... Незалежність холодна, о так, але тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки”... (перегортає сторінку) “Хіба ми, люди, живемо для того, щоб перемогти смерть? Ні, ми живемо, щоб боятися її, а, крім того, (здивовано) й любити її... і саме завдяки смерті наше коротеньке життя спалахує так яскраво”... (перегортає ще одну сторінку) “Через який бруд, через яку брехню нам треба перейти, щоб дістатися додому! І нас нема кому вести, наш єдиний провідник – туга за своєю домівкою”...(перегортає кілька сторінок назад) Герман Гессе, «Степовий вовк»... (кидає книгу на підлогу, бере іншу). Фрідріх Ніцше, «Так казав Заратустра»... (гортає сторінки, читає) “З людиною буває те саме, що й з деревом. Що більше прагне вона вгору, до світла, то дужче тягнеться її коріння вниз, у землю, в морок, у глибину – до зла”.

ФІЛОСОФ (підводить голову, кричить): Замовкни-и-и-и!!!

Соломія, налякана, випускає книгу з рук.

ФІЛОСОФ (тихо, лагідно): Замовкни. Прошу тебе, помовчи. (Знову опускає голову, затуляючи обличчя долонями, схлипує).

СОЛОМІЯ (розгублено): Може, Вам чимось допомогти?.. (Не дочекавшись відповіді, починає далі розглядати книги, але вже не гортає їх, дивиться лише на обкладинки) Григорій Сковорода... Карл Ясперс... (таємниче) Тибетська книга мертвих... Жан-Поль Сартр... «Нудьга»... (Здивовано бере до рук наступну товсту книгу, хреститься).

ФІЛОСОФ (підводиться, вихоплює книгу в неї з рук): Не чіпай!

Соломія продовжує здивовано дивитися то на книгу, то на Філософа. Філософ наближається до неї. Соломія повільно відходить назад. Філософ зупиняється, зводить погляд вгору.

ФІЛОСОФ (спокійно): Хмариться.

СОЛОМІЯ (теж дивиться вгору): Так, хмариться. (Переводить погляд на Філософа) Мене звати Соломія. А Вас?

ФІЛОСОФ (після паузи, вдаючи, що не почув запитання): Мабуть, скоро вперіщить злива.

СОЛОМІЯ (після паузи, з цікавістю розглядаючи Філософа): Хто Ви?

ФІЛОСОФ: Я?.. (Уважно роздивляється себе, свої руки, ноги)

СОЛОМІЯ (голосніше): Мене звати Соломія. А Вас?

ФІЛОСОФ: Прошу?

СОЛОМІЯ: Хто Ви?

ФІЛОСОФ: А, я! Я – негідник, пропаща людина... (З іронічним відтінком в голосі) Великий грішник! (Голосно) Я – великий грішник! (Заламуючи пальці) Грабіжник – один! Брехун – два! Перелюбник – три! Вбивця...

Соломія здригається, відходить назад.

ФІЛОСОФ (помітивши її переполох): Тобто… вбивця чужих ілюзій – чотири! (Замислюється, ніби намагається іще щось пригадати) Осквернитель усього святого і непорочного – п’ять!.. Боягуз – шість! Дурень – сім! Ледар – вісім! Пройдисвіт – дев’ять!.. (Починає швидко гортати книгу, ніби шукаючи підказки).

СОЛОМІЯ: Ви – надто самокритичний. (Ніяково усміхається) Я б навіть сказала… до критичного самокритичний.

ФІЛОСОФ (кидає книгу на підлогу, сміється): Самокритичний?.. Ха-ха-ха!.. Навпаки, це я ще пом’якшую, хитрую. Хоча, ні, правильніше сказати: хизуюся перед молодою дівчиною на ім’я…

СОЛОМІЯ: Соломія.

ФІЛОСОФ: Чудове ім’я! Але чим я хизуюся? (Знову зневажливо оглядає себе) Власною нікчемністю?..

СОЛОМІЯ: І все ж таки, мені здається, Ви себе недооцінюєте. Я відчуваю, що насправді у Вас дуже добре серце. Просто Ви... (хвилюється): Ви…

ФІЛОСОФ: Що – я?

СОЛОМІЯ: Ви не схожий на всіх інших…

ФІЛОСОФ (розмотує із шиї шарф і починає скручувати з нього петлю): Таким, як я, немає місця в цьому світі. Я тут зайвий. Однозначно, зайвий!

СОЛОМІЯ (настрашена): Що Ви робите?

ФІЛОСОФ (петля постійно розв’язується, але він вперто продовжує крутити шарф далі): Хочу накласти на себе руки. Тобто піти з цього світу по-хорошому. І нікому не заважати.

СОЛОМІЯ (намагається вирвати з його рук шарф, тягне його на свій бік): Бог із Вами!

ФІЛОСОФ (перебиває її): Бог?.. (Зневажливо оглядає Соломію з ніг до голови, відпускає шарф) Бог? (Сміється) Та що ти знаєш про Бога?!.. (Припиняє сміх, після напруженої паузи) Нічого.

СОЛОМІЯ (тихо, притуляючи шарф до серця, знизує плечима): Не знаю.

            Чути віддалені звуки грому. Тьмяніє світло.

ФІЛОСОФ (голосно): Не знаєш! Нічого!.. А-ні-чо-гі-сінь-ко!.. А чому?.. А тому, що ти – жертва чужих примітивних ідей, ти – жертва антигуманних теологічних маніпуляцій, ти... (Соломія намагається заперечити, але Філософ продовжує говорити далі) Хочеш, скажу, хочеш, вгадаю, як ти собі уявляєш Бога?.. Це такий великий, надто добрий і водночас страшенно мстивий дідусь, котрий весь час сидить на небі й дивиться на усіх нас згори. (На мить зводить погляд вгору, тоді проводить рукою по чолі, скорчивши гримасу, дістає з кишені носовичка і витирає чоло). Створивши нас недосконалими істотами, він сам і зневажає нас за нашу недосконалість! (Майже пошепки) А ми, люди, замість безмежної любові до нього, відчуваємо лише безмежний страх... Ми боїмося його, бо ж він – всемогутній і може нас покарати... Я вгадав?..

СОЛОМІЯ: Ну, не зовсім.

ФІЛОСОФ: Вгадав! Так от, Роксолано…

СОЛОМІЯ: Я – Соломія.

ФІЛОСОФ: Авжеж, Соломія! Перепрошую. Так от, Соломіє, а тепер послухай, що тобі скажу я, великий грішник, пропаща людина і таке інше... Насправді бог живе не над нами, а у кожному з нас. І в кожного з нас він – свій, власний! Отже, бог – не один, їх багато. Розумієш? Скільки людей – стільки й богів!.. А чому так? Та тому, що не бог створив людину, зовсім ні. Якщо він – великий і досконалий, то на дідька йому здалися такі примітивні істоти, як ми?.. Це люди самі створюють для себе богів. І насправді не бог всевладний над людиною, а людина всевладна над своїм богом. Не боги знищують людей, а люди – богів... (Соломія хоче щось сказати, але Філософ продовжує далі). А, знаєш, хто найбільші на світі вбивці богів? Знаєш?.. Ні? Так от, я тобі скажу. Найбільші, найжорстокіші, найстрашніші вбивці богів – це теологи. Те-о-ло-ги. Своїми нудними вченнями про бога вони вбивають в людях все боже, сіють темряву замість світла, вчать боятися замість радіти, ненавидіти замість любити...

СОЛОМІЯ (знову намагається втрутитися в розмову): Дозвольте...

ФІЛОСОФ (знову перебиває): Але ти, моя дівчинко, як і більшість людей в цьому світі, сліпо віриш їм, ідеш за ними, підхоплюш їхні отруйні «істини»... Бо що ти знаєш про свого бога? Нічого! А-ні-чо-гі-сінь-ко!.. Чи ти хоч раз у житті бачила його? Чи намагалася його відчути?.. Ні! Ніколи! Жодного разу в житті! Ось і вся твоя відповідь, Квітославо. (Починає збирати книги в один стос).

СОЛОМІЯ: Я – Соломія!

ФІЛОСОФ: Ну, добре, хай буде Соломія. Хіба не один дідько? (Помітивши, що це зачепило дівчину). Тобто я хотів сказати… Вибач, у мене погана пам'ять на жіночі імена. Але обіцяю тобі, клянуся, що більше не помилятимуся. Соломія, Соломія, (наспівує різними тембрами голосу), Соломія, Соломія, Соломія! Все, запам’ятав!

СОЛОМІЯ (усміхається, з приязню): Але хто Ви?

ФІЛОСОФ (опускає голову): У тому й річ, що вже – ніхто. Тобто (знову заламує пальці, але говорить вже спокійним голосом) – грабіжник, брехун, перелюбник, вбивця… чужих ілюзій, осквернитель усього святого й непорочного...

СОЛОМІЯ: Це я вже чула. Але звідки у Вас стільки книжок?

ФІЛОСОФ: Насправді книжки – це все, що я маю. Тобто усе те, з чим моя люба дружинонька викинула мене на смітник. Звісно ж, не рахуючи помаранчевого шарфа, який ти в мене успішно конфіскувала кілька хвилин тому...

СОЛОМІЯ (трохи винувато протягує Філософу шарф): Прошу, я не мала жодного наміру привласнювати собі Вашу річ.

ФІЛОСОФ (обмотуючи шию шарфом, із гордістю): Вона подарувала мені цей шарф іще на Помаранчеву революцію!

СОЛОМІЯ: Я здогадалася… Але ж це так жорстоко з її боку!

ФІЛОСОФ (здивовано оглядає шарф): Що тут жорстокого? Хіба це поганий колір? Мені, наприклад, подобається. Сонячний, радісний, теплий... Не викидати ж мені цього шарфа лишень через те, що Помаранчева революція вже давно закінчилася...

СОЛОМІЯ: Та я – не про революцію, тобто – не про шарф, а про Вас…

ФІЛОСОФ: Про мене?

СОЛОМІЯ: І про Вашу дружину… Залишити свого чоловіка на вулиці, покинути напризволяще – хіба це не прояв надмірної жіночої жорстокості?

ФІЛОСОФ: Думаю, це всього лише один із проявів надмірної жіночої любові.

СОЛОМІЯ (зітхає): Отже, я не помилилася.

ФІЛОСОФ: У чому?

СОЛОМІЯ: У Вашому серці. Воно у Вас – занадто добре, сповнене  милосердя і всепрощення, у ньому немає місця для зла й образ…

ФІЛОСОФ (самовдоволено): Це тому, що я читаю багато мудрих книжок.

СОЛОМІЯ (усміхається): Тоді дозвольте називати Вас просто Філософом.

ФІЛОСОФ: Філософом?.. Філософ! Ого! Як потужно звучить! Я – філософ. Мене ще ніхто й ніколи так не називав.

СОЛОМІЯ: Знаєте, коли я вперше Вас побачила, Ви мені здалися таким... тільки не ображайтеся, таким жалюгідним... Але потім я відчула... Ні, краще нічого не казатиму.

ФІЛОСОФ (підходить до Соломії, обіймає її ніжно): Кажи, Роксолано, тобто Василино, тобто Соломіє, кажи. Мені так потрібні зараз слова втіхи.

СОЛОМІЯ: Потім я відчула, що Вам важко, що Ви – також самотній...

ФІЛОСОФ (зацікавлено): Також?

СОЛОМІЯ: Також... як я... Бо я – самотня і... нещасна... Мій коханий сьогодні покинув мене... (сумно) Мабуть, навіки.

ФІЛОСОФ: Але ж самотність – це свобода! А свобода – це найвища людська цінність. Найсвятіше, найпрекрасніше, що ми можемо мати в цьому житті – це свобода, воля, незалежність!.. Хіба не так?..

СОЛОМІЯ: Не знаю... Але саме так написано в одній із Ваших книг.

ФІЛОСОФ (дивиться на книги, зітхає): Мої книги – це усе, що я маю. Не рахуючи революційного шарфа…

Звуки грому стають гучнішими, знову з’являється шум дощу. Філософ піднімає з підлоги стос книг, але вони знову розсипаються по підлозі. Соломія йому допомагає. Швидко збирають книги, ділять їх на два стоси.

СОЛОМІЯ (голосно, перекрикуючи шум дощу): Неправда! Окрім книг і шарфа, Ви маєте дуже добре серце!..

ФІЛОСОФ: Ну що ти, Соломіє? Я – великий грішник.

СОЛОМІЯ: Ні, це не так! Ви – незвичайний чоловік! Ви – дуже мудрий, Ви знаєте стільки всього цікавого!..

ФІЛОСОФ: Мабуть, саме тому я і опинився на вулиці.

Разом сміються. Філософ намагається затулити Соломію своїм плащем. Обійнявшись, тікають, гублячи по дорозі одну з книг.

 

Ява 4

 

З іншого боку вибігає Пані, тримає над головою дамську сумочку, намагаючись сховатися від дощу. Бігає в паніці довкола колони, роззирається на всі боки. Помічає книгу, підіймає її, швидко гортає, а тоді знову кидає на підлогу.

ПАНІ: Вовчику! Вампірчику! Козлику! Господи, та куди ж його віднесло? У таку погоду... Вовчику! Я прийшла забрати тебе додому! (лагідно) Козлику! Вампірчику!.. (роздратовано) А дідько б тебе ухопив за ребро! Де ти є?.. Знайду – повідкручую роги!.. (тихо) Все одно потім виростуть нові... Вовчику!.. (бігає по сцені, зазираючи в усі кутки) Ну, годі, погралися, досить! Хіба ж уперше?.. Чи хіба тільки в нас так?.. Ну, де ти?..

ТАРАС (біжить за Пані): Пані! Пані, почекайте! (розкриває парасольку і підіймає над головою Пані) Я маю парасольку, пані.

ПАНІ: Але так змокнете Ви! (Розгублено роззирається на всі боки).

ТАРАС: За мене не хвилюйтеся. Не цукор – не розтану.

ПАНІ: Не розтанете, але захворієте. Ангіна, бронхіт, пневмонія, температура плюс тридцять дев’ять, антибіотики, два тижні в ліжку...

ТАРАС: А Ви що – лікар?

ПАНІ: Ні, я – викладач теології. (Гордо) Тобто – теолог.

ТАРАС (спантеличено зазираючи до її глибокого декольте): Як цікаво!

ПАНІ: Нічого цікавого! Нудьга безпросвітна... (Продовжує роззиратися довкола).

ТАРАС: Ви когось шукаєте?

ПАНІ: Я?.. Шукаю?.. Ні. (Спокусливо усміхається до Тараса) Вже не шукаю. Нікого.

ТАРАС (захоплено): Теолог!.. А я, знаєте, ще не так давно мріяв стати ченцем, хотів піти в монастир, аби бути якнайдалі від мирської суєти і якнайближче до Бога...

ПАНІ (здивовано дивиться на Тараса): І чому ж не пішли?

ТАРАС (зітхає): Закохався...

ПАНІ (сухо): Ясно.

ТАРАС: Тільки Ви не подумайте про мене нічого поганого.

ПАНІ: А я і не подумала нічого... Хіба це погано – бути закоханим?

ТАРАС: Чесно кажучи, я вже й сам не знаю: добре це чи погано… З одного боку, кохання – ніби чудодійний еліксир, жива вода, цілюща амброзія для серця… Але, з іншого боку, кохання – це гірка й смертельна отрута. Все залежить від конкретної ситуації, тобто від того, чи любить тебе той, кого любиш ти, а якщо любить, то чи так само сильно, як любиш ти… Розумієте, що я маю на увазі?

ПАНІ (втомлено): Розумію. Все дуже складно.

ТАРАС: Мене звати Тарас. (Після паузи). А як мені звертатися до Вас?

ПАНІ (байдуже): Як хочеш.

ТАРАС: Гаразд, я казатиму на Вас просто Пані. Можна?

ПАНІ: Кажи.

ТАРАС: Пані, вибачте за не зовсім коректне запитання… Я хотів би запитати у Вас…

ПАНІ: Давай швидше, бо дощ скоро закінчиться.

ТАРАС: Пані, а Ви… когось кохаєте?

ПАНІ (награно зітхає): Правильніше сказати б – кохала. До сьогоднішнього дня.

ТАРАС: І що сталося? Вас образили? Розчарували?.. (Помітивши невдоволення на обличчі Пані) Звісно ж, я не маю права лізти до Вас у душу. Перепрошую…

ПАНІ (виходить з-під парасольки, підставляє долоні під дощ): Дощ майже закінчився. (До Тараса) Дякую Вам за тимчасовий притулок (збирається іти).

ТАРАС: Пані! Почекайте... Можна, я піду з Вами?..

            Пані байдуже знизує плечима. Тарас іде за нею, продовжуючи тримати парасольку над її головою. Світлішає. Дощ остаточно вщухає.

ТАРАС (зупиняється і зупиняє Пані): Послухайте, пані, коли я Вас побачив, одразу відчув, що Ви – так само самотня, як і я... (дивиться їй в очі, патетично) О, у Вашім погляді прочитується бездонна туга, яка вміщає у себе весь Космос, усі сузір’я, усі зорі нічного неба... і місяць, і сонце, і ріки, і долини, і гори... (зазираючи до її декольте) У Ваших очах – безкраїй світовий океан... туги!..

ПАНІ (дивиться на свої груди, навмисне осмикує блузку, аби декольте стало ще глибшим): Дивно.

ТАРАС (складає парасольку): Ви тільки не гнівайтеся на мене. Знаєте, я... Сьогодні мене покинула моя дівчина, а тому я дещо спантеличений, ніби сам не свій... Але це мине. Я знаю, що це скоро мине. Усе в житті минає, авжеж?

ПАНІ (гладить його по голові, награно зітхає): Усе життя минає, хлопче.

ТАРАС (хвилюючись): Тобто я мав на увазі не те… Я хотів сказати інше. Нічого не минає, ні. Просто на зміну чомусь одному завжди приходить щось інше. Розумієте, що я маю на увазі?

ПАНІ (продовжує гладити його по голові, оглядаючи зацікавленим жіночим поглядом, тоді прихиляє його голову до своїх грудей, говорить лагідно): Так, мій хлопчику, звісно ж, розумію...

ТАРАС: Але ж… Ви так і не сказали мені свого імені.

ПАНІ: Можеш казати на мене просто… Пантерка.

ТАРАС: Пан… терка?

ПАНІ: Так, любий мій, Пантерка. Люблю, коли мене так називають. 

            Тарас вдоволено притискається до грудей Пані. Дивляться одне на одного, сміються. Знову чути звуки грому. Тарас відкриває парасольку, несміливо обіймає Пані за талію. Разом ідуть зі сцени. Пані з роздратуванням відфутболює книгу, що лежить на її шляху, а тоді ще дужче притискає хлопця до себе.

 

Ява 5.

 

Філософ виносить на сцену стілець. За ним іде Соломія.

ФІЛОСОФ: Усі релігії вже давно застаріли. Еволюція людського інтелекту потребує інших шляхів пізнання божественної істини і, якщо хочеш, інших молитв. Прошу! (Показує рукою на стілець).

Соломія сідає.

ФІЛОСОФ (тримає долоні над її головою): Отже так, Оксано... тобто, перепрошую, Соломіє… Розслабся, заплющ очі і спробуй відчути у собі присутність вищої, невидимої для звичайного фізичного ока, субстанції. 

СОЛОМІЯ: Суб... станції?..

ФІЛОСОФ: Тобто – бога. Він живе лише у тобі, у твоєму серці, у кожній клітиночці твого тіла, в кожнім твоїм подисі і помислі... (махає руками над її головою) Заплющ очі, розслабся, ні про що не думай. Щось бачиш? Якийсь туман або світло?

СОЛОМІЯ (заплющує очі): Нічого не бачу.

ФІЛОСОФ (б’є себе долонею по лобі): Ну так, звісно... Я ж геть забув!.. Перш, ніж розпочати сеанс викликання бога, треба принести йому невеличку жертву – так би мовити, продемонструвати свою прихильність до нього.

СОЛОМІЯ (з острахом): Жертву?

ФІЛОСОФ: Усього двадцять гривень. Хіба ж це нині гроші? (З відчаєм) Тільки на півлітра...

Соломія зітхає з полегшенням, покірно дістає з кишені гроші, дає Філософу, той вдоволено ховає гроші до кишені, знову підіймає долоні над її головою.

ФІЛОСОФ: Ну от, тепер все має вийти... Головне – розслабся і ні про що не думай. (Ходить довкола Соломії) Зосередься лише на відчуттях. (Зупиняється перед нею) Твій бог – у тобі. Зараз він стане видимим для тебе... Але спершу ти побачиш бузковий туман... Дивися вперед, тільки вперед, чуєш?..

СОЛОМІЯ (ствердно киває головою): Угу.

ФІЛОСОФ: Не угукай, а кажи, що ти зараз бачиш...

СОЛОМІЯ (розплющивши очі): Тебе.

ФІЛОСОФ (роздратовано): Я ж не казав тобі розплющувати очей! Дивися вперед, але крізь повіки! Розумієш?

СОЛОМІЯ: Угу (заплющує очі).

ФІЛОСОФ (стає за її спиною): Ні про що не думай... розслабся... не розплющуй очей... так... Ну, щось стає видно?

СОЛОМІЯ (розплющуючи очі): Анічогісінько!

ФІЛОСОФ: Ясно... Значить, жертва була надто мізерною, твій бог образився на тебе.

СОЛОМІЯ (розчаровано): Невже мій бог – такий великий хабарник?

ФІЛОСОФ: Ну, навіщо ж так казати! Жертвоприношення насправді не має нічого спільного з хабарництвом. В язичницьких віруваннях це називається ритуалом задобрювання бога, в християнстві – добровільним внеском… тобто пожертвою на церковні потреби... Розумієш?

СОЛОМІЯ: Не розумію. Це ж якийсь абсурд! Навіщо богові українські гроші? І взагалі… хіба боги користуються грішми?

ФІЛОСОФ (ледве стримуючи своє роздратування): Їй-богу, ти мене все більше дивуєш! Якщо боги – це творіння людей, то чому вони не можуть користуватися іншими людськими творіннями… наприклад, грішми?.. Адже у тому, що гроші винайшли люди, поки що ніхто не сумнівається…

СОЛОМІЯ: Так, але ж у тому, що богів винайшли люди...

ФІЛОСОФ: Запевняю тебе, у цьому теж не варто сумніватися. Ну подумай сама. Якби бог був один і якби він був сильніший від людей… Очевидно, він би вже давно покарав людей за їхнє богохульство.

СОЛОМІЯ (недовірливо): За богохульство?

ФІЛОСОФ (ніби виправдовується): Тобто за те, що в кожній частині світу люди уявляють бога абсолютно по-різному… Та ще й називають його різними іменами.

СОЛОМІЯ: А, може, у кожного народу – свій, окремий бог?

ФІЛОСОФ (пожвавлено): О, це вже ближче до істини! Звісно ж, у кожного народу свій бог. У нас він – український. А тому й цілком логічно, що ми маємо задобрювати його рідними, українськими грішми, тобто гривнями.

СОЛОМІЯ (дістає з кишені решту грошей – купюри й монети): Ось. Це все, що я маю. Сорок сім гривень і шістдесят вісім копійок. Як думаєш, вистачить?

ФІЛОСОФ (бере гроші, перераховує, ховає до кишені): Не знаю, зараз перевіримо. Заплющ очі, розслабся, дивися вперед, крізь повіки, тільки дивися дуже пильно... (Махає руками перед її обличчям) Спочатку перед твоїми очима має з’явитися бузковий туман... Ну, є?

СОЛОМІЯ (після паузи): Здається, так. Тільки не бузковий, а фіолетовий.

ФІЛОСОФ: Не має значення. (Знову робить долонями якісь рухи). А тепер бачиш золотий дощ?

СОЛОМІЯ: Ні.

ФІЛОСОФ: Придивися уважніше.

СОЛОМІЯ: Це більше схоже на воду з іржавого крану.

ФІЛОСОФ: Я тебе не запитував, що на що схоже! Отже, бачиш?

СОЛОМІЯ (розчаровано): Отже, бачу…

ФІЛОСОФ: Після золотого дощу має з’явитися срібний, після срібного – біла хмара. Ну?..

СОЛОМІЯ (після паузи, радісно): Ой, білу хмару вже бачу!

ФІЛОСОФ: Чудово! А тепер уважно вдивляйся в неї... Кого ти бачиш там, у білій хмарі?.. Ну?..

СОЛОМІЯ (напружує обличчя): Сусіда Романа з восьмого поверху.

ФІЛОСОФ (роздратовано): Але ти маєш побачити свого бога! Чуєш? Бо-га!

СОЛОМІЯ (киває головою): Угу.

ФІЛОСОФ: Сконцентруй увагу, але розслаб свідомість!.. Дивися вперед. Зараз, у цю мить перед твоїм внутрішній зором… з білої хмари... постане... твій бог!.. Ну?..

СОЛОМІЯ (із прикрістю): Я знову бачу сусіда, тільки вже іншого – дядька Сашка, причому, п’янючого до чортиків...

ФІЛОСОФ: Забудь про сусідів, забудь про усіх, кого ти знаєш! Думай тільки про свого Бога!

СОЛОМІЯ: Думаю... Але тепер бачу Олега Скрипку... Ні, Леонарда Ді Капріо!.. (Розчаровано) Ой, ні... це не він... це хтось інший... Моє перше кохання! Назар із третього-Б класу!.. Ні, не Назар… Здається, того хлопця звали Руслан…

ФІЛОСОФ (гучно плескає в долоні): Все! Годі! Перший сеанс закінчено. Прошу встати і вмити очі холодною водою.

СОЛОМІЯ (підводиться): А, може, бог приходить лише до святих людей?

ФІЛОСОФ: Бог живе навіть у найостаннішому покидькові. Просто іноді він засинає. І потрібен час, аби його пробудити. Розумієш? Потрібен час і...

СОЛОМІЯ: Жертви?

ФІЛОСОФ (ніжно гладить її по голові): Яка ж ти в мене розумниця! Звісно, кожен бог полюбляє, коли йому приносять жертви.

СОЛОМІЯ: Але ж у мене більше немає грошей.

ФІЛОСОФ (обіймає її): Не все в цьому світі вимірюються грішми, дівчинко моя. (Опускає руку до її грудей, тоді міцно обіймає за талію) Задовольнити свого бога можна і в інший, значно приємніший, спосіб.

СОЛОМІЯ: Але як?

ФІЛОСОФ (бере її за руку, тягне за собою): Ходімо, я тобі покажу, як.

Соломія покірно іде за Філософом, дивлячись на нього вірними й закоханими очима.

 

Ява 6.

 

Тарас веде під руку Пані, та виглядає дуже стомленою, ледве іде на підборах.

ТАРАС (побачивши стілець, радісно): О! Ось! Зараз ти зможеш відпочити, ще кілька кроків (підводить Пані до стільця, допомагаючи сісти) Ось так...

ПАНІ (зітхаючи, опускається на стілець, скидає черевики, кидає їх в різні боки): Ну ти, хлопче, й додумався... Обвести мене усіма схилами Дніпра!..

ТАРАС (підіймає черевики, дбайливо обдуває з них пил, ставить їх біля стільця, стає навколішки, починає масажувати Пані ноги): Не усіма, серденько… тобто Пантерко… не усіма, а тільки київськими. Я хотів показати тобі свої найулюбленіші місця.

ПАНІ (стогне): Охо-хо! Знаєш, хлопче, я вже давно вийшла з того віку, аби отак безцільно вештатися загидженими хащами міста.

ТАРАС (розпачливо): Але ж... невже тобі не сподобалися оті мальовничі краєвиди, що відкриваються зору з найвищої кручі? (Патетично) Уроча й незаймана природа, вплетені у зелене полотно золоті бані церков, дзвіниця Києво-Печерської Лаври?.. Це ж – воістину Божа краса!..

ПАНІ (спокійно): Ніякої краси я не побачила. Я дивилася лише собі під ноги, аби ненароком не спіткнутися об якийсь корч і не загриміти носом об землю.

ТАРАС (притискає ступню Пані до свого серця): Мені дуже прикро. Я так хотів, аби ти почувалася зі мною щасливою.

ПАНІ (роздратовано): А що таке щастя? У твоєму розумінні. Га? Блукати нескінченними, брудними стежками... З блаженною усмішкою на вустах, безперестанку дивитися вдаль, намагаючись підібрати до усього побаченого найвдаліші метафори... Сидіти на обдертій лавці, пити персиковий сік з пластикових чашок і говорити про музику Вівальді... Дивитися жінці в очі і читати напам’ять вірші Василя Симоненка чи, не знаю, кого там ще... Оце і є твоє бачення щастя? Я правильно зрозуміла?.. (Зневажливо сміється).

ТАРАС: Я лише хотів...

ПАНІ (висмикує ногу з його долонь, емоційно): Але ж це так нудно! Господи, та з таким «щастям» можна і вмерти від нудьги!

ТАРАС: Я думав, що для теолога...

Пані підводиться, ходить босоніж довкола Тараса. Він продовжує стояти навколішки.

ПАНІ: Послухай, хлопче, теологія – це всього лише моя професія, робота. Ясно тобі? Це робота, яку я виконую щодня з дев’ятої ранку до п’ятої вечора. Робота, про яку я забуваю одразу ж, як переступаю поріг Академії. Робота, яка мене втомлює, обмежує, дратує... Робота, від якої я щовечора шукаю порятунку... Бо насправді я – ніякий не теолог, а звичайна земна жінка, котра мріє про звичайне жіноче щастя.

ТАРАС (підводиться): Але у чому це щастя? Поясни.

ПАНІ (наближається до Тараса, кокетливо підморгуючи): А ти й досі не зрозумів? (розстібає ґудзики на його сорочці). О, мій, дурненький, мій маленький зелений козлику!.. (Тягне його за руку, пристрасно). Ходімо, я тобі покажу, в чому ховається справжнє щастя!

            Тарас дещо спантеличений, але покірно йде за Пані.

 

Ява 7.

 

            Соломія вибігає скуйовджена і заплакана. Філософ біжить за нею.

ФІЛОСОФ: Ну, почекай! Соломіє! Ну, чого ти?.. (торкається її за плече) Я зовсім не збирався тебе образити... Просто так, пожартував. Невже ти не розумієш жартів?..

            Соломія відсахується від Філософа, голосно плаче.

ФІЛОСОФ: Ну, заспокойся вже! Годі ревіти. (Підіймає руки вгору). Ось! Обіцяю, що більше не торкнуся тебе пальцем. (Підходить до Соломії ближче). Не віриш?..

            Соломія припиняє плакати, стоїть нерухомо на одному місці, дивиться на Філософа.

ФІЛОСОФ (лагідніше): Віриш мені?

СОЛОМІЯ (ствердно киває головою): Угу.

            ФІЛОСОФ: От і добре. Ходімо вмиємося й продовжимо наш сеанс... А жертвоприношення можна здійснити трохи пізніше. Бог почекає, він – терплячий.

            Соломія повільно іде, Філософ навмисне трохи відстає від неї, дістає з кишені залізну фляжку, робить з неї великий ковток, важко зітхає.

            СОЛОМІЯ (різко зупиняється, повертається до Філософа, витирає сльози рукавом): А ти, справді, мене не обманюєш?..

           ФІЛОСОФ (квапливо ховаючи фляжку назад до кишені): Ну як я можу обманювати таку гарненьку молоденьку паняночку? Хіба я схожий на брехуна? Чи на якогось маніяка?..

            СОЛОМІЯ (усміхається): Ні, не схожий.

         Філософ намагається її обійняти, але Соломія різко відступає вбік.

          ФІЛОСОФ (критичним поглядом оглядає її вбрання): Коли я зароблю багато грошей, куплю тобі нову сукню – таку вузьку-вузьку (руками в повітрі малює жіночі форми, замріяно), коротку-коротку, напівпрозору, ні, зовсім прозору, з глибоким декольте...

         СОЛОМІЯ (розправляє на собі довгу й широку спідницю): Не варто, любий, я маю достатньо одягу...

         ФІЛОСОФ (голосно перебиває): Будеш у мене найгарніша! Станеш моєю королевою, царицею, княгинею... богинею!.. Хочеш?..

        Соломія ніяково знизує плечима.

         ФІЛОСОФ: Гаразд, Ярославо, тобто Соломіє… Тоді я куплю тобі дві сукні, одну напівпрозору, а другу – зовсім прозору. До сукні матимеш гарні черевики на високих підборах, красиву білизну, сережки, намисто з коралів або перлів... Зі мною ти забудеш, що таке тролейбуси і трамваї. Ти їздитимеш тільки на метро. Тобто, я хотів сказати – на таксі! Хочеш?.. Знаю, що хочеш. Моя маленька розумнице, як я тебе люблю!

СОЛОМІЯ (не приховуючи радості): Невже це… правда?

ФІЛОСОФ: Ти про що: про метро чи про таксі?

СОЛОМІЯ: Про те, що ти мене любиш.

ФІЛОСОФ: А, про це… Звичайно, правда. Хіба ж я схожий на брехуна?

СОЛОМІЯ: Ні, не схожий.

ФІЛОСОФ: Ну, тоді… Іди до мене (простягає руки). 

СОЛОМІЯ (обережно підходить до нього, бере за руки): Коханий мій Філософе! Я... я приготую для тебе свій улюблений торт! Він називається «Вічність»...

ФІЛОСОФ: Чудова назва для торта! Сподіваюся, крем до нього робиться не з ціаністого калію…

СОЛОМІЯ (трохи ображено): Ну що ти, любий?

ФІЛОСОФ: Жартую.

СОЛОМІЯ (захоплено): А ще, я подарую тобі… диск із музикою Вівальді і книгу поезій Василя Симоненка! Ми підемо гуляти на Дніпрові кручі!

ФІЛОСОФ (корчить невдоволену гримасу): Яке зворушливе створіння!

СОЛОМІЯ (іде за ним): Я зроблю для тебе усе, що ти схочеш, тільки... Допоможи мені знайти свого бога.

ФІЛОСОФ (важко зітхає): Авжеж, допоможу.

СОЛОМІЯ: Не обманюєш?

ФІЛОСОФ (перекривляючи її): Не обманюєш, не обманюєш?.. (грубо) Вже дістала!.. Обманюю! Я тебе обманюю!..

            Соломія знову затуляє обличчя долонями, плаче, тікає геть.

ФІЛОСОФ (не кваплячись наздоганяти її): Гей! Ти куди? Почекай! Я ж знову пожартував. Невже ти не розумієш жартів?.. (дістає фляжку, п’є) Теж мені, цнота ходяча!.. Не дівчина, а суцільна нудьга! Майже як у Сартра... (важко зітхає, ховає фляжку, іде зі сцени, гукає). Гей, почекай! Іди сюди! Де ти?..

 

Ява 8.

 

            Тарас вибігає на сцену, босий, без сорочки, з розстібнутим ремінцем, на зап’ясті – наручники, на спині – сліди від жіночих нігтів.

ПАНІ (біжить за ним з батогом): Гей, почекай!.. Куди ж ти, дурнику?.. Це всього лише така гра!.. Хіба ти не зрозумів?..

ТАРАС (схвильовано): Ти... ти... ти – просто збоченка! Не підходь до мене! (Намагаючись звільнити зап’ястя від наручників, пробує відкусити їх зубами). О, я починаю ненавидіти жінок! Як я ненавиджу жінок!.. І чому я тільки не прислухався до свого внутрішнього голосу? Чому не пішов до монастиря? Чому не присвятив своє життя Господу?..

ПАНІ (підходить до нього, дістає з кишені ключ, розстібає наручники): Ну, заспокойся. Нічого страшного насправді не сталося.

ТАРАС (відскакує від Пані, приготувавши руки для захисту): Не чіпай мене! Відійди! Ти – збоченка! Божевільна! Ненормальна! Ти... ти не маєш серця, не маєш ані крихти любові!.. Ти не маєш нічого святого, нічого божого! (Після паузи, дивлячись на Пані із презирством) Теолог!.. Та як же ти розповідаєш іншим про Бога? Га? Як тобі не соромно?.. Та ти ж – найбільша у світі грішниця! Теолог! Пантерка! Ха! Тепер я розумію, чому твій чоловік утік від тебе! Та від такої жінки утече навіть собака, не те що чоловік!

ПАНІ (розгнівано): Та як ти смієш мені таке казати? Ах ти, негіднику! (Нападає на Тараса зі стусанами).

ТАРАС (намагається захиститися, затуляючись долонями): Божевільна! Збоченка!..

            Тарас тікає, Пані біжить за ним, хльостаючи його по спині батогом. Гасне світло.

 

Ява 9.

 

            Філософ виводить Соломію за руку, садовить на стілець, підіймає свої долоні над її головою. З’являється світло.

ФІЛОСОФ (стомленим голосом): Цього разу повинно вийти, адже після сьомого сеансу всі боги зазвичай пробуджуються. Ти побачиш його. Але мусиш ні про що не думати... (Підіймає руки над її головою). Дивися крізь повіки, не розплющуй очей, сконцентруй увагу. Соломіє… Твій бог живе у кожній молекулі твого тіла і в кожному атомі твого духу, він живе лише у тобі, адже кожна людина має свого власного бога... Іноді боги засинають, але можна легко їх пробудити... Спершу ти побачиш бузковий туман, тоді – золотий дощ, що змінююється на срібний, потім – білу хмару, а в тій хмарі зможеш розгледіти свого бога.  (Байдуже водить руками перед її обличчям). Ну, що ти бачиш?..

СОЛОМІЯ: Порожнечу. (Розгублено) Я не бачу нічого, крім порожнечі.

ФІЛОСОФ (із прикрістю): Я так і знав!

СОЛОМІЯ (розплющує очі): Що?

ФІЛОСОФ (із вдаваною прикрістю): Твій Бог – мертвий. Я це відчув, щойно лише побачив тебе. Ти одразу видалася мені такою безбарвною, такою звичайною, такою примітивною, такою...

СОЛОМІЯ (встає, ображена): Якою – такою?

ФІЛОСОФ (відходить від стільця, сміливішає, голосно): Такою… у якій бог, якщо навіть і оселиться, то одразу ж помре від нудьги!

СОЛОМІЯ (ледве стримує сльози): Як ти можеш казати мені таке?

ФІЛОСОФ: Скажу навіть більше! Ти вбила і мого бога! Він помер відтоді, як я зв’язався з тобою. Йому стало нецікаво, нудно жити в мені. І він помер. (Засмучено, вдаючи, що от-от заплаче) Амінь. Мого бога більше немає. (Тицяє вказівним пальцем майже в обличчя Соломії). А винна в усьому ти!

СОЛОМІЯ (наближається до Філософа, але той починає ходити довкола стільця, Соломія ходить за ним): Як ти смієш? Та хто ти такий?..

ФІЛОСОФ (все швидше ходячи довкола стільця): Грабіжник, брехун, перелюбник, вбивця чужих ілюзій, осквернитель усього святого і непорочного...

СОЛОМІЯ (зупиняється): Тепер я розумію, чому твоя дружина викинула тебе на смітник!.. Та таким, як ти, місце тільки там, на смітнику!.. Бо ти – не чоловік, і навіть – не філософ! Ти... ти... (Після паузи). Ти – купа лайна!

ФІЛОСОФ: Що ти сказала? Ах ти, мала дурепо! Безбожниця!

            Філософ погрозливо наступає на Соломію, вона, перелякавшись, задкує, але в цей час на сцену виходить Пані.

ПАНІ (радісно біжить до Філософа, кидається йому на шию): Вовчику! Вампірчику! Козлику! Ну, де ти був?.. Я вже втомилася тебе шукати... (помічає Соломію, дивиться на неї з відвертою неприязню). А це ще хто така?..

ФІЛОСОФ (спокійно знизує плечима): Не знаю. Може, якась сектантка... Схожа на таку (крутить пальцем біля своєї скроні, усміхається).

            Соломія тихо лютує, але не наважується нічого сказати. Філософ ніжно обіймає Пані за талію, не звертаючи жодної уваги на Соломію.

ФІЛОСОФ: Ходімо, моя люба, (пристрасно хапаючи Пані за сідниці) Моя Пантерко, моя Гадючко, Піявочко моя ріднесенька... Як мені було важко без тебе! Ледь не помер... (Озирається, зневажливо дивиться на Соломію) Я ледь не помер… від нудьги!

ПАНІ (з награним драматизмом): Мені теж було так важко, так важко! Поки тебе шукала, думала, збожеволію! Мій Козлику, мій Вампірчику!..

            Філософ і Пані, обійнявшись, ідуть.

 

Ява 10.

 

Соломія залишається сама і починає тихо плакати. Тоді помічає на підлозі книгу, підіймає її, гортає, поволі заспокоюється.

СОЛОМІЯ (читає): “Якщо ти не бачиш Бога і в простому, і в складному, ти вже втратив половину. І це велика Істина”... (На обличчі у Соломії поволі з’являється просвітленість) “Бог є в журбі і в радощах, в гіркому й солодкому. В усьому, що існує, є божий задум, у всьому є присутність Бога”... (закриває книгу) Цікаво... А, може, мій бог ще живий? Може, він не помер?.. (стає впевненішою) Так, звісно, мій бог – живий! Всупереч усім (зневажливо) філософам, мій бог не помер. Зараз я спробую його побачити! (Біжить до стільця, сідає) У мене вийде, я знаю... Він прийде. (Заплющує очі) Зараз... тільки треба зосередити увагу... ні про що не думати... (Складає руки, як у молитві) Мій боженьку, благаю тебе не помирай! Обіцяю тобі, я перестану бути нудною, я стану (сміється) кумедною, трішки дурною (вилазить на стільця, корчить різні гримаси), трішки божевільною, я буду різною, але завжди – живою! (Зістрибує зі стільця, знову сідає, заплющує очі) Повір, мій боженьку, тобі буде цікаво зі мною, тобі буде весело і ти ніколи, чуєш, ніколи в житті не нудьгуватимеш... (Ставить руки долонями вгору, завмирає у нерухомості, з просвітленим, блаженним обличчям). Бузковий туман... золотий дощ... срібний дощ... біла хмара...

            Грає музика – та сама, що грала на початку вистави. Виходить Тарас, одягнений у чернечу рясу, з сумними, опущеними додолу очима. Побачивши Соломію, на мить завмирає,  тоді тихо іде за колону. 

СОЛОМІЯ (радісно вигукує):  Бачу! Є! Він тут! Бачу!

Соломія розплющує очі, хутко підводиться зі стільця, іде до колони. Тарас у цей час виходить з-за колони з іншого боку – вже без ряси, в звичайному одязі, тримає букет квітів. Якийсь час Тарас і Соломія ходять довкола колони і не бачать одне одного, але раптом Тарас повертається і йде в протилежний бік, назустріч Соломії. Нарешті вони зустрічаються під великим годинником, трохи ніяковіють, одночасно зводять погляди вгору, звіряють час, дивляться одне на одного з легким докором. Тарас протягує Соломії букет квітів, радісно обіймаються. Музика трохи стишується.

ТАРАС: Кохана моя! Соломієчко!

СОЛОМІЯ: Тарасику! Любий!

ТАРАС: Серденько, ластівочко... А я вже був злякався, що ти не прийдеш... Чого тільки не надумав, поки чекав тебе тут!

СОЛОМІЯ: Я теж. Подумала, що ти не прийдеш, що вирішив назавжди покинути мене. (Винувато усміхається) І вже встигла науявляти собі бозна-чого… купу всяких дурниць!

ТАРАС (ще дужче притискає Соломію до свого серця): Дурненька моя, як же я можу тебе покинути? Ти для мене – найдорожча на світі! Сонечко, пташечко... Соломієчко!

СОЛОМІЯ: Тарасику! (Дивиться вгору). Як добре, що немає дощу.

ТАРАС: Так. Можемо прогулятися схилами Дніпра.

СОЛОМІЯ (радісно): Обожнюю схили Дніпра!..

У цей час за кулісами чується гуркіт і вигуки Пані: «Сволота! Нероба! Покидьок! Кровопивця! Геть з моїх очей! Твоє місце – на смітнику!»

На сцену вибігає Філософ, навздогін йому летять книги. Нарешті з’являється розлючена Пані.

ПАНІ (підходить до Філософа, плює на нього і б’є його кулаками): Негідник! Ідіот! П’яниця! Ледар! Мішок з лайном! Посібник з вивчення людських комплексів!.. Тут тобі місце – на вулиці, серед п’яних волоцюг та голодних собак!

 Чути баламкання годинника. Пані озирається і, узрівши під годинником закохану пару, одразу ж змінюється. Підходить до Філософа, ніжно обіймає його і тягне за руку назад.

ПАНІ (лагідним голосом): Ну все, погралися й годі! Хіба вперше? Чи хіба з іншими такого не буває? Ходімо, мій любий, мій Вовчику, мій Вампірчику, Козлику мій рогатий...

ФІЛОСОФ (ніжно обіймає Пані за талію): Піявочко моя!.. Гадючко! (Пристрасно рикає на вухо Пані, хапає її за сідниці) Пантер-р-рко!..

ПАНІ (пристрасно клацає до нього зубами): Вампір-р-рчику!

Філософ і Пані  ідуть. Тарас і Соломія здивовано дивляться їм услід, тоді – переглядаються між собою, сміються.

Грає музика. Тарас запрошує Соломію до танцю.

 

Завіса.

2010 р.