Ерік-Емманюель Шмітт

Фредерік, або Бульвар Злочину

переклад із французької Неди Нежданої

 ДІЙОВІ ОСОБИ:

У театрі «Фолі-Драматік»:

ФРЕДЕРІК ЛЕМЕТР… провідний актор періоду романтизму

ПАННА ЖОРЖ… провідна актриса

МАНІРНИЦЯ… актриса другого плану

АРЕЛЬ… директор театру «Фолі-Драматік»

АНТУАН… помічник режисера (помреж)

ЛЯ КРЕССОННЬЄР… актор в амплуа «шляхетний батько»

ДЮЖІ… комедійний герой-коханець

ПАРІЗО… драматичний герой-коханець

ФІРМЕН… комедійний слуга

ПІПЛЕ… консьєрж

МАКСИМІЛІАН… його син 20 років

РОБЕСП’ЄР… його син 10 років

КЮССОННЕ… драматург

За межами театру:

БЕРЕНІКА

БАРОН ДЕ РЕМЮЗА

ГРАФ ДЕ ПІЄМАН

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ

У спогадах:

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (10 років)

МАТИ ФРЕДЕРІКА

Силуети:

Ремісники, поліцейські, жандарми, люди зі смолоскипами.

Жану-Полю Бельмондо присвячується ця зустріч двох наших снів про Фредеріка Леметра, якого він мріяв утілити, а я дати йому слова, оскільки саме звучання цих кількох складів, Фредерік Леметр, для всіх нас, людей театру, втілює любов до нашої професії.

ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

Сцена театру «Фолі-Драматік».

По сцені йдуть жінка і хлопець.

Вони поволі наближаються у півтемряві, дуже обережно. Освітлення на них – ірреальне, це світло снів, або спогадів.

Мати Фредеріка несе кошик із прасованою білизною на стегні гарної жінки з народу. Хлопчик Фредерік відкриває для себе театр зачарованим поглядом десятилітнього малюка.

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. О, мамо, як тут гарно.

МАТИ. Про що ти говориш? Тут же темно, хоч в око стрель.

ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (оглядаючи все навколо). Та ні, можна здогадатись…

МАТИ. Ходімо, я не маю часу. Я маю рознести білизну. Ходімо. 

І вони зникають.

Сцена заповнюється світлом. Починається буденне життя театру. Робітники сцени ставлять декорації, помреж перевіряє, чи на місці реквізит, освітлювач наливає олію в лампи рампи, піаніст оживляє свій інструмент кількома акордами.

Дія відбувається в січні 1832 року на сцені «Фолі-Драматік», одного з театрів на романтичному Бульварі Злочину.

Директор театру Арель розмовляє з драматургом-початківцем Кюссоннне, а в цей час з'являється актор другого плану Фірмен із видовженим тонким обличчям.

Фірмен наближається до Ареля.

ФІРМЕН. Він каже, що не хоче виходити у першій сцені.

АРЕЛЬ. Що?

ФІРМЕН. Він вважає, що публіка приходить, щоб його побачити і що жінку завше треба примусити почекати.

АРЕЛЬ. Дуже добре. Передайте Пану Фредеріку Леметру, що він з'явиться тільки в другому акті.

Фірмен виходить.

АРЕЛЬ повертається до драматурга.

АРЕЛЬ. Ми говорили, дорогий пане… пане.. (кидає погляд на рукопис) Барнабе-Гі-октав де Флері-Момбрез дю Пантель де Сент-Аман. (У знемозі.) Мабуть, ваші батьки мали вражаючу пам’ять!

КЮССОННЕ. Насправді Барнабе-Гі-октав де Флері-Момбрез дю Пантель де Сент-Аман – це псевдонім.

АРЕЛЬ (з іронією). Справді?

КЮССОННЕ. І не відчутно, правда?

АРЕЛЬ. Ні секунди!

КЮССОННЕ. В житті мене звати… Кюссонне.

АРЕЛЬ (співчутливо). Життя жорстоке (Пауза). Послухайте, дорогий мій Барнабе-Гі-октав, я не хочу, щоб ви втрачали час. Який талант, бігме,  який талант! Де ви таке відшукали! Ці слова! Ці ситуації! Цю правду!

КЮССОННЕ. Я працюю. Зізнаюсь, що моя посада секретаря у міністерстві Зв’язку (поштовому) лишає мені доста вільного часу для творчості.

АРЕЛЬ. Та годі, однієї праці мало, у вас є здібності. Ліпше сказати, ви володієте тим даром, який усі ми, нещасні директори театрів щоденно марно шукаємо у стосах надісланих рукописів: ви написали п’єсу-яку-зіграють! П'єси рахують тисячами; цікаві п'єси - сотнями, гарні п'єси – десятками; але ви, ви зробили краще, ви подарували світові диво, єдине, неповторне – п’єсу-яка-буде-зіграна.

КЮССОННЕ. Ви хочете сказати, що...

АРЕЛЬ. Я це сказав. Арель не звик повторювати. (Звертається до Фірмена, який щойно ввійшов). Ну, що?

ФІРМЕН. Фредерік Леметр питає, чи про нього говорять у першому акті, у тому, де його немає.

АРЕЛЬ. Постійно.

ФІРМЕН. Тоді він відмовляється від п'єси. Якщо про нього будуть теревенити цілу годину, то йому вже нічого робити на сцені, коли він з’явиться, хіба що піддакувати іншим персонажам.

АРЕЛЬ. Шлях би його трафив!

ФІРМЕН. Він передбачав, що ви це скажете, і просив переказати, що лаятися дуже нечемно.

АРЕЛЬ. Шлях би його трафив, трафив, трафив!

ФІРМЕН. І що немає сенсу повторювати. (Знічений). Я лише передаю.

АРЕЛЬ. Фірмене, ви негайно спуститесь у це кубло і нагадаєте Пану Фредеріку Леметру, що вистава починається за тридцять хвилин, що ми передбачали репетицію, що партнери його чекають, і що він має поважати контракт, підписаний зі мною! Злодій! Сволота! Убивець!

Фірмен виходить.

АРЕЛЬ (Кюссонне, грубо). Так про що ми говорили?

КЮССОННЕ. Що ви збираєтесь ставити мою п'єсу.

АРЕЛЬ. О, так, вашу п'єсу! (оволодівши собою, механічно). Який талант, бігме, який талант! Де ви все це відшукали! Ці слова! Ці ситуації! Цю правду! Ваша п'єса, та ми тут лише про неї й говоримо, мій дорогий Кюссонне, так, так, дозвольте мені називати вас Кюссонне, тут усі свої, будьмо простіше, дякую. Ви бачите, що таке театральне життя, дорогенький ви мій, я закохуюсь у вашу п'єсу, передаю її Фредеріку Леметру, він її приймає, і відразу вимагає змін.

КЮССОННЕ. Що? Мова йшла про мою п'єсу?

АРЕЛЬ. Ну, так. І достатньо переробити перші сцени.

КЮССОННЕ. Це неможливо…

АРЕЛЬ. Так-так… Якщо ви трохи посунете…

КЮССОННЕ. Це не має жодного сенсу.

АРЕЛЬ. Навпаки, достатньо на початку дати слово другорядним персонажам – покоївці, лакею, куховарці…

КЮССОННЕ. Але дія відбувається у постоялому дворі. Постоялий двір Адре!

АРЕЛЬ. Саме це я хотів сказати: нехай господар двору спершу погомонить із клієнтами. До речі, у мене є чудова декорація постоялого двору, дуже темна, дуже дерев’яна. Її вже використовували у двох чи трьох виставах, і завше вона виглядала дуже ефектно. (Кричить на колосники.) П'єро! Чи ще жива Шотландська таверна з «Ламмермурської нареченої»?

КЮССОННЕ. У моїй п'єсі діється не в Шотландії!

АРЕЛЬ (категорично). Ви добре знаєте Шотландію, пане Кюссонне з міністерства Зв’язку? Особисто я – ні! Публіка – тим більше. Хіба що королева Шотландська зазирнула б якось до мого вбогого театру – подивитися на ваш шедевр, можливо, вона б і знайшла, що зауважити. Але я вам гарантую, добродію, що королева Шотландська не стане ні свистіти, ні шикати, ні шикати, ні свистіти, принаймні, в моєму театрі!

КЮССОННЕ. Ну добре, ви кажете – переписати… Але ви, вочевидь, помітили, що моя п'єса передбачає, що головний герой присутній на сцені від початку.

 Арель повертається у гніві до драматурга.

АРЕЛЬ. Як ви кажете, добродію, ваша п'єса передбачає. Вона передбачає, що викличе інтерес, передбачає, що я розорюся на її постановку, передбачає, що Фредерік Леметр у ній гратиме. Ви робите  припущення. А я, я дію, я йду на ризик. Хто робить вам рибу?

КЮССОННЕ. Перепрошую?

АРЕЛЬ. З ким ви пишете свої п'єси?

КЮССОННЕ. Ні з ким, я сам, пане Арелю.

АРЕЛЬ (ангельським голосом). І він ще дивується... Милий мій Кюссонне, вам необхідно знайти лібреттиста.

КЮССОННЕ. Кого?

АРЕЛЬ. Лібреттиста, який би зміг виправити вам кістяк п'єси.

КЮССОННЕ (слабко обороняючись). Добродію, я письменник, я пишу те, що диктує натхнення…

АРЕЛЬ. На промокашках міністерства Зв’язку, я знаю.

КЮССОННЕ. І лише Пані Кюссонне, якій я щовечора читаю мою прозу, має право підказати мені, але не більше, ніж заміну артикля.

АРЕЛЬ (мимовільно). Бідолашна жінка… (Звертаючись до Фірмена, який щойно ввійшов.) Ну, що?

 У Фірмена нещасний вигляд.

 ФІРМЕН. Фредерік доручив мені сказати вам, що він щойно програв тридцять ліврів у пікет.

АРЕЛЬ. Чудово. От скажіть, чому я не граю? Тому що маю театр, а цього досить, аби втрачати гроші. Хай підіймається! Час починати репетицію.

ФІРМЕН. Фредерік прагнув би цього всією душею, але…

АРЕЛЬ. Що?

ФІРМЕН. ...партнери по грі не відпускають його, поки він не заплатить.

АРЕЛЬ (кричить). Сволота! Вбивця! Я не піддамся на цей шантаж. Піди скажи Леметру, що я плачу йому за те, що він грає в театрі, а не в пікет! Хай негайно підіймається, інакше я розірву з ним угоду. І він піде працювати мімом у «Фюнамбюлі»! Не забудь додати, що, поки він там розважається, тут один автор заливається потом і кров'ю, щоб задовольнити його капризи!

Фірмен іде.

Арель звертається до драматурга.

АРЕЛЬ. Про що ми говорили? (Бере себе в руки і продовжує механічно). Який талант, бігме, який талант! Де ви це відшукали! Ці слова! Ці ситуації! Цю правду! На чому ми зупинились?

Чути страшенний шум, стукіт у підлогу. Входить помреж, це він стукає палицею по підлозі. За ним слідує ПАННА ЖОРЖ, доволі зріла жінка, одягнена недбало, яка поводиться екстравагантно і химерно кокетує.      

АНТУАН, ПОМРЕЖ (оголошує). Панна Жорж! Панна Жорж! Панна Жорж!                                                                                           

Вона велично входить на сцену, підходить до рампи, стає в позу, дивиться в глибину залу і декламує по-королевськи.

ПАННА ЖОРЖ. Ковпак на ковпаку, під ковпаком - ковпак. Ковпак на ковпаку, під ковпаком – ковпак. Пилип прилип, прилип Пилип. Хитру сороку піймати морока, а на сорок сорок – сорок морок. (Повертаючись до Ареля). Хитру сороку піймати морока, а на сорок сорок – сорок морок. (Повертаючись до Кюссонне). Ходить перепел між полукіпками зі своїми перепеленятками. (Дивлячись у простір). Бабрились в брудній баюрі два бобри брунатно-бурі. (Дивлячись прямо перед собою). На галерці хтось є. (Повторює). На галерці хтось є. (Повторює ще раз, уже в гніві). На галерці хтось є. (Волає.) Арелю!

АРЕЛЬ. Так, прекрасна і велична артистко!

ПАННА ЖОРЖ. Бовдуре, я кажу вам уже втретє, що на галерці хтось є.

АРЕЛЬ. Звідки ви знаєте?

ПАННА ЖОРЖ. Чиясь присутність з’їдає мої «свистячі». Мої свистячі свистять довше, коли театр абсолютно порожній.

АРЕЛЬ. Це Піпле витирає крісла.

ПАННА ЖОРЖ. Але не тоді, коли я репетирую. Я ж не приходжу до вашого кабінету штопати мої корсети тоді, коли ви рахуєте своє золото?

АРЕЛЬ. Моє золото, моє золото, ви перебільшуєте.

ПАННА ЖОРЖ. Кому як не мені знати, що в питаннях грошей ви - ніколи не перебільшуєте.

АРЕЛЬ (побоюючись сцени у присутності Кюссонне). Про що ви хотіли зі мною говорити, прекрасна і велична артистко?

 ПАННА ЖОРЖ. Про збільшення платні!

АРЕЛЬ. Але минулого місяця я вже збільшував.

ПАННА ЖОРЖ (гордовито). Уже й не пригадую.

АРЕЛЬ. Але врешті-решт…

ПАННА ЖОРЖ. Мій бідний Арелю, ви довели мене до такої убогості, що я вже не можу платити слугам. Я сама займаюся господарством, сама виношу сміття, чищу овочі, цілісінький день я човгаю з ганчіркою як остання нечепура, і потім увечері ви вимагаєте, щоб я грала Королев? Мій бідний Арелю, ви самі собі суперечите! Наскільки мені відомо, Клеопатра сама чищенням овочів не займалась?

АРЕЛЬ. О! Але і носик у Клеопатри був не таким, як у вас.

ПАННА ЖОРЖ. Перепрошую?

АРЕЛЬ. Кажуть, що ніс Клеопатри був дуже гарний.

ПАННА ЖОРЖ. Хіба відомо, на що він був схожий? Можна стверджувати лише те, що про нього говорили. Так от, як предмет для розмови, мій значно кращий за її. (Голосно). Надбавки! Збільшення платні!

АРЕЛЬ (медоточивим голосом). Залиште мене на хвильку, і я піднімуся, щоб приєднатися до вас у гримерці.

ПАННА ЖОРЖ. Гаразд.

    Панна Жорж іде слідом за помрежем, який стукає в підлогу і кричить.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Панна Жорж! Панна Жорж!

       Вони виходять.

АРЕЛЬ. Про що ми говорили?

КЮССОННЕ. Ви казали про лібреттиста.

АРЕЛЬ. А, так, я відшукаю його для вас після обіду. Зрозуміла річ, що авторськими правами доведеться з ним поділитися, але я ж бачу, дорогий мій Кюссонне, що ви – митець, ви не така людина, яка хоче займатися театром, щоб заробляти гроші!

КЮССОННЕ. Тобто, це означає...

АРЕЛЬ. Ви займаєте важливий пост у міністерстві Зв’язку.

КЮССОННЕ. Звичайно…

АРЕЛЬ. О, цей лоб поета! Якби я ще раз повернувся на цю землю, я хотів би стати вами! Так! Бути вами! Берегти вірність ідеалам, творити прекрасне, спокушати жінок! Браво! Дозвольте я вас поцілую? (Стискає драматурга в обіймах). Гаразд, завтра я пришлю вам лібреттиста. А сам займуся розподілом ролей. На молоду героїню я пропоную, ясна річ, Панну Жорж.

КЮССОННЕ. Панну Жорж!

АРЕЛЬ. Погляньте, який він схвильований! Ну, так! Панна Жорж, велика панна Жорж!

КЮССОННЕ. Але моїй героїні двадцять років! А панна Жорж…

АРЕЛЬ. Не будьте таким брутальним із дамами. Панні Жорж стільки років, скільки вона захоче. Особливо здалеку. До того ж у мене з нею угода на два роки. (Кричить у кулісу.) Ну, як там репетиція? Я чекаю! (Драматургу, віддаляючись). До скорої зустрічі, дорогий друже. Який талант, бігме, який талант!

Раптово, в пориві мужності Кюссонне вигукує.

КЮССОННЕ (зупиняючись). Добродію!

АРЕЛЬ. Так.

КЮССОННЕ. Я... я… а ви читали мою п'єсу?

АРЕЛЬ. Я? (повертається до драматурга, ображений, червоний від гніву). Чи я читав вашу п'єсу? Ви питаєте у мене, у Ареля? А, шлях би вас трафив!

КЮССОННЕ (відступає зніяковілий). Перепрошую!

АРЕЛЬ (волає велично). Я ніколи не читаю п'єс, добродію! Я їх відкриваю і кладу на свій стіл. Якщо хтось із секретарів або дівчат, що забігають поцупити мої грошенята, схочуть погортати рукопис, значить, у неї вдала назва. Тоді я виймаю її зі стосу і віддаю читати дружині консьєржа! Якщо вона плаче, я надсилаю п'єсу трьом-чотирьом знаменитим акторам Парижа, кажучи, що автор писав її, думаючи саме про них. Якщо прочитавши, актор жбурляє рукопис у мою пику, я негайно викидаю її у смітник. Якщо ж він каже, що зацікавився, я оголошую, що його суперник з Одеона або Порт-Сен-Мартена щойно дав мені свою усну згоду за половинний гонорар. Потім ми з ним підписуємо угоду, і я рахую вартість костюмів і декорацій. Для мене, добродію, п'єса – річ конкретна: витрати, контракти, афіші, реклама, дзвін монет у касі. Пане, тут п'єси не читають, а ставлять! А коли хочете, щоб вас почитали, ідіть у Комеді-Франсез.

Виходить розлючений.

Кюссонне біжить услід за ним.

КЮССОННЕ. Пане Арелю, пане Арелю!

Зникає услід за ним.

І тоді з'являється Береніка, молода дівчина, аристократичної вроди.

Вона обережно наближається по сцені, дивлячись довкола з цікавістю і здивуванням.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Когось шукаєте?

БЕРЕНІКА. Пана Фредеріка Леметра.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Тут його немає. Звільніть сцену.

БЕРЕНІКА. У мене з ним зустріч.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Ну, тоді пошукайте його деінде.

 Береніка йде у вказаному напрямі.

 Знову входить Арель, за яким слідує Кюссонне, розсипаючись у вибаченнях.

КЮССОННЕ. Пане Арелю, я у відчаї, благаю вас, пробачте мою нетактовність.

АРЕЛЬ. Хай буде так! (Дивиться на Кюссонне). Тоді поговоримо про гроші.

КЮССОННЕ. Залюбки, пане директоре.

АРЕЛЬ. Скільки ви мені даєте?

КЮССОННЕ. Перепрошую?

АРЕЛЬ. Я кажу: скільки ви мені дасте? Вимовляю я розбірливо, зуби поки всі на місцях.

КЮССОННЕ. Але я гадав… що це ви дасте мені гроші.

         Вертається Береніка.

БЕРЕНІКА. Панове, будьте ласкаві...

АРЕЛЬ. Що ще? Що відбувається?

БЕРЕНІКА. Я б хотіла бачити пана Фредеріка Леметра.

АРЕЛЬ. Панночко, якщо ви волієте побачити пана Леметра, то йдіть до каси і купіть квиток на сьогоднішній вечір.

БЕРЕНІКА. Це я вже робила, добродію, і неодноразово. Ні, у мене зустріч із паном Леметром.

АРЕЛЬ. Тоді почекайте його у фойє.

БЕРЕНІКА. Дякую, пане.

Вона виходить.

АРЕЛЬ. Про що ми говорили?

КЮССОННЕ. Ви говорили про гроші.

АРЕЛЬ. Ясна річ, але що саме я казав?

Зверху, як deus ex machinа (бог із машини), на спеціальній платформі, званій «слава», спускається ФРЕДЕРІК ЛЕМЕТР. Звучать громоподібні гуркоти його голосу.

ФРЕДЕРІК. Арелю!

Арель і Кюссонне обертаються перелякані і піднімають голови вгору, щоб краще роздивитися театральне божество, що стрімко насувається на них.

КЮССОННЕ. Фредерік Леметр!

ФРЕДЕРІК. Арелю, заплати тридцять ліврів моїм суперникам. Вони їх заслужили.

АРЕЛЬ. Ні! Ніхто не просив вас ні грати ні програвати.

ФРЕДЕРІК. Арелю, йдеться про мою честь.

АРЕЛЬ. І про мої гроші.

ФРЕДЕРІК. Яка вражаюча дріб'язковість! Та як ти смієш порівнювати мою честь і свої гроші? Коли я обирав цей фах, то хотів зануритися в мистецтво, а по твоїй милості я бабраюсь у багні. (Показуючи на Фірмена, який щойно ввійшов). Видай суму Фірмену.

АРЕЛЬ. Пане Фредеріку, я не буду платити ваші гральні борги. Уперше, двадцять років тому, цей фокус вам удався, але вдруге я не попадусь. До речі, нагадую вам, що вже минуло двадцять років, як ви заборгували мені чотири тисячі франків.

ФРЕДЕРІК. Чотири тисячі франків? Двадцять років? А подейкують, що ціни ростуть. (Показує на Фірмена.) Тридцять ліврів.

АРЕЛЬ. Ні.

ФРЕДЕРІК. Дуже добре.

Зістрибує з платформи на сцену.

Раптово хапається за голову руками, наче відчуває страшний біль у черепі. Робить знак підійти помрежу Антуану.

ФРЕДЕРІК. Антуане, що ми граємо сьогодні ввечері? Я вже не пригадую.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Ми граємо «Двадцять років, або Життя невдахи».

ФРЕДЕРІК. Справді? І яка ж у мене перша репліка?

АНТУАН, ПОМРЕЖ. «Дорога дружино, я бажаю вам доброго дня!».

ФРЕДЕРІК. Як ти кажеш? «Дорога дружино, я… .я...».

АНТУАН, ПОМРЕЖ. «…я бажаю вам доброго дня»

ФРЕДЕРІК. …доброго дня. А потім?

АНТУАН, ПОМРЕЖ. «Я чув, як ви плакали цієї ночі».

ФРЕДЕРІК. Плакала? І це кажу я? Я? (Повертається до Ареля і сповіщає рішуче). Арелю, я втратив пам'ять.

АРЕЛЬ. Я сказав – ні.

ФРЕДЕРІК. Арелю, я нічого не пам'ятаю.

АРЕЛЬ. Ні.

ФРЕДЕРІК. Арелю, після мого виходу доведеться опускати завісу.

АРЕЛЬ. Ні.

ФРЕДЕРІК. Арелю, якщо опустять завісу, тобі доведеться повернути публіці гроші.

АРЕЛЬ. Шлях би тебе трафив!

Арель підходить до Фірмена і дістає грошові купюри.

ФРЕДЕРІК (неначебто мозок його знову ожив). О, є… от воно мало-помалу вертається.

Арель дає одну купюру.

…Перша фраза…

Арель дає другу купюру.

…Друга фраза…

Арель дає ще одну.

…Третя.. Ну от, і вся роль.

Арель ховає гаманець. Фредерік хмурить брови.

А чайові бідолашному Фірмену, який бігає з твоїми дорученнями, Арелю?

Арель неохоче протягує монету. Фредерік коментує, знизуючи плечима.

Невдячний! (протягує руку Кюссонне). Пане?

КЮССОННЕ (він під великим враженням). Барнабе-Гі-Октав де Флері-Монбрез дю Пантель де Сент-Аман.

ФРЕДЕРІК. Як мило, що ви прийшли всі разом.

КЮССОННЕ. Я драматичний автор.

ФРЕДЕРІК. У тому, що ви драматичний, я нітрохи не сумніваюсь. (Задкує і повертається до помрежа). Антуане, у мене склалося враження, що вчора ввечері люки працювали ненадійно.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Сьогодні я їх змазав, пане Фредерік.

ФРЕДЕРІК. Перевіримо. Бо коли люк скрипить, публіка сміється. Драма вимагає мастила.

На жаль, поки Кюссонне і Арель продовжують дискусію, Фредерік іде перевіряти театральні люки, він то зникає, то з'являється знову, але не пропускає жодного слова з їхньої розмови, яка його страшенно забавляє.

АРЕЛЬ. Це так, дорогий мій Кюссонне, як же, по-вашому, я зможу  запустити в роботу вашу п'єсу? Яким чином я буду оплачувати костюми, декорації, репетиції? Любий мій, я закутий у залізні лещата, я на мілині, дати монетку листоноші – і те проблема, втім, він носить мені лише рахунки та прострочені векселі. (Пауза). Скоро доведеться закриватися.

За ними з люка виринає голова Фредеріка. Він посміхається.

КЮССОННЕ. Перепрошую?

АРЕЛЬ. Це все, що нам лишається! Закритись.

КЮССОННЕ (здивований). Але ж «Двадцять років, або Життя невдахи» має такий успіх!

АРЕЛЬ (лицемірно) і ФРЕДЕРІК (наслідує Гарелю, вимовляючи репліки одночасно з ним). Мммм... Мало-помалу… Мало-помалу… Не більше того...

КЮССОННЕ. Минулого тижня я хотів піти, але вже не було квитків.

АРЕЛЬ і ФРЕДЕРІК. Ну, так… Минулий тиждень був вдалим.

КЮССОННЕ. А сім'я моєї дружини не дістала квитків на завтра.

АРЕЛЬ (категорично). Я не покриваю своїх витрат. Монтаж коштував мені дуже дорого, дуже дорого. Я мав забагато витрат. А у акторів...

ФРЕДЕРІК (закінчуючи фразу з такою ж швидкістю) … виявились надмірні апетити…

АРЕЛЬ. …я місяцями заробляю гроші...

ФРЕДЕРІК (одночасно з Арелем). і витрачаю їх за три дні.

Арель, роздратований, що Фредерік псує йому його коронний номер директора-плакальника, топає ногою, щоб примусити замовкнути актора, який тоді зникає в люку. Арель продовжує і стає з Кюссонне лагідним, майже до сліз.

АРЕЛЬ. Ні, чим би я справді втішився, перш ніж піти на пенсію, це відкрити нового молодого автора, нову п'єсу, мою… мою... (Він удає, що шукає відповідне слово)… Мою...

ФРЕДЕРІК (висовує голову з люка і підказує). ...лебедину пісню!

Арель топає ногою, Фредерік знову зникає.

АРЕЛЬ. Якоюсь мірою, лебедину пісню… У вас випадково немає заощаджень?

КЮССОННЕ. О, звичайно...  але…

АРЕЛЬ. Може йтися лише про тимчасові вкладення. Ясна річ, у результаті успіху, який ви здобудете, ви розбагатієте з авторських відрахувань. Це я вам гарантую!

КЮСОННЕ (покриваючись потом). У мене в банку десять тисяч франків.

АРЕЛЬ (ховає задоволену посмішку, щоб витягнути більше). Десяти тисяч замало. Цього вистачить хіба що на оплату репетицій, але не на костюми.

КЮССОННЕ. Звісно… ще лишається частина посагу моєї дружини… п'ять тисяч франків…

АРЕЛЬ. Дуже добре. Але чим платити за декорації?

КЮССОННЕ (крик серця). Ви ж казали, що візьмете старі задники!

АРЕЛЬ. Мій любий Кюссонне, ми не збираємось випускати вас абияк! Вкрай необхідно зробити нову декорацію, інакше обуриться публіка.

КЮССОННЕ. Зрозуміло… Може, я зміг би попросити у тітоньки Момбрез... А скільки ще треба?

АРЕЛЬ. Три тисячі.

КЮССОННЕ. Я спробую.

АРЕЛЬ. Гаразд, любий друже, домовились. Будемо ставити ваш перший шедевр! Тож браво! Який талант! Бігме, який талант! Я проведу вас.

КЮССОННЕ (знеможений). Так...

Фредерік раптово і магічно виринає з люка і опиняється якраз між ними.

ФРЕДЕРІК. Арелю!

Арель і Кюсонне одночасно здригаються.

АРЕЛЬ. Що таке?

ФРЕДЕРІК. Ти дещо забув.

АРЕЛЬ. Я?

ФРЕДЕРІК. У нього ще зостався годинник!

Арель, розлючений, виштовхує Фредеріка зі сцени.

АРЕЛЬ. Ну, до завтра, мій любий друже, до завтра.

Потім він вертається і у гніві наступає на Фредеріка.

АРЕЛЬ. Врешті-решт, який ґедзь вас укусив, га? Я преспокійно займаюся нашою майбутньою п'єсою.

ФРЕДЕРІК. Я твій ангел-охоронець, Арелю. Я заважаю тобі стати шахраєм.

АРЕЛЬ. Шахрай… відразу такі гучні слова!

ФРЕДЕРІК (міняє тему). Мій любий Арелю, я тривожусь.  Заворушення в Парижі дедалі посилюються. Французи розчаровані у Луї-Філіпі. Навіщо було затівати революцію, щоб знову опинитися біля підніжжя трону… (Побачивши, що Арель його не слухає). Арелю, я кажу тобі про Францію.

АРЕЛЬ. Доста мені Франції, особисто я керую театром!

ФРЕДЕРІК. Арелю, ти можеш сприймати бодай якусь велику ідею?

АРЕЛЬ. Великі ідеї? Це якась епідемія. Кожен покидьок починає тут говорити про великі ідеї, спираючись ліктем на стійку і заливаючи собі горлянку, і ще вважає себе здатним керувати країною.

ФРЕДЕРІК. Така природа французів – громадянськість (почуватися громадянами). Це політика.

АРЕЛЬ. Це претензійність.

ФРЕДЕРІК (уїдливо). Мій любий Арелю, якщо знову почнуться заворушення, у театрах нікого не буде.

АРЕЛЬ (вражений). Ой...

ФРЕДЕРІК. А в протилежному випадку, якщо Луї-Філіп посилить політику репресій, знову введуть цензуру.

АРЕЛЬ. Ой…

ФРЕДЕРІК. І цього разу ти не зможеш викрутитись брехливою рекламою. Пригадуєш свої публікації у газетах минулого року, під час епідемії холери? «Як показали дослідження професорів Меліса і Бордеро, театр «Фолі-Драматік» - це єдиний зал у Парижі, де холери немає»!

АРЕЛЬ (сварливо). Виникає питання, як ви про це довідались? Ви ж сиділи тоді замкнений у себе вдома і навіть не розкривали пошту.

ФРЕДЕРІК (гарчить). Арелю!

АРЕЛЬ (бурчить). І що з того? Що треба робити?

ФРЕДЕРІК. Республіку!

АРЕЛЬ. Цей Леметр мене згубить! Я забезпечую його ролями, костюмами, кредитами – які тільки схоче, плачу неймовірні гонорари, так тепер він ще й вимагає у мене республіку! (У нестямі). Оце вже зась, дати вам республіку я не зможу!

ФРЕДЕРІК. Звісно, ні, проте ти можеш поставити цю п'єсу, республіканську п’єсу. (Дістає рукопис). «Карл ІІ». Це історія англійського короля, якому відрубали голову на пласі. Уявляєш таку сцену… сокира, смертельна тривога, кат, народ-царебивця...

АРЕЛЬ. І знову буде скандал.

ФРЕДЕРІК. А ти проти?

АРЕЛЬ. Навпаки. Відгомін скандалу - дзвін монет у касі.

ФРЕДЕРІК. Чудово. (Віддає йому рукопис і знову стає похмурим). До речі, про монети в касі, я хотів тобі сказати, що вісім вистав на тиждень – це занадто. Я більше не хочу грати зранку.

АРЕЛЬ. Ми відшкодуємо!

ФРЕДЕРІК. Я геть обезсилений.

АРЕЛЬ (хитрувато). Ви прочитали рецензію Жюля Жанена у «Фігаро».

ФРЕДЕРІК (неперевершений  у  лицемірстві). «Фігаро»? А що це таке, «Фігаро»?

АРЕЛЬ. Ви просите надбавки, бо прочитали негативну рецензію.

ФРЕДЕРІК. Я? Про мене пишуть тільки позитивні рецензії. І в кожному разі, я їх не читаю.

АРЕЛЬ. Журналісти навіть не уявляють, якого збитку мені завдають! Щоразу, коли з’являється негативна стаття про діючу виставу, актори примушують директора доплачувати. Я відмовляюся брати участь у цій грі. Надалі я буду платити безпосередньо критикам.

ФРЕДЕРІК. Чому? Хіба ти цього не робиш? Тоді що ж ти робиш із грішми, заробленими нашим потом? А я гадав, що працюю в серйозному театрі.

     Стрімко входить охоронець Піпле.

ПІПЛЕ. Катастрофа! Внизу – судові виконавці.

ФРЕДЕРІК. Шлях би їх трафив! Вони до кого? До Ареля чи до мене?

ПІПЛЕ. Гадаю, цього разу вони хочуть пана Ареля.

АРЕЛЬ (спокійно). Добре-добре, я йду до них. Хай піднімаються до мого кабінету.

     Піпле бігом виходить.

ФРЕДЕРІК (дістаючи щось із кишені). Тримай, старий, візьми цибулю, так буде швидше. (Він розрізає йому ножичком цибулину навпіл). Поклади її в хустку, і розридайся всередині розмови.

АРЕЛЬ (акуратно укладаючи цибулину у свою хустку). Дуже люб’язно з вашого боку, пане Фредерік. (Трохи вражений). Але ви знаєте, що тільки-но йдеться про гроші, я ридаю як по команді.

     Він виходить.

          ФРЕДЕРІК (помрежу). Отже? Як там щодо репетиції?

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Вже чверть на дев'яту, ми граємо за п'ятнадцять хвилин, пане Леметр.

ФРЕДЕРІК. Отакої! Мене примусили встати удосвіта заради репетиції, а потім усі пощезали.

АНТУАН, ПОМРЕЖ. Дехто чекає на вас у фойє.

ФРЕДЕРІК. Мене? Я нікому не призначав зустрічі.

АНТУАН,ПОМРЕЖ. Вона дуже гарна.

ФРЕДЕРІК. Справді? Тоді, може, й призначав.

     На сцену виходить Манірниця, чарівна жінка, яка дріботить і шарудить  шовками, із пакунками у руках. Побачивши її, Фредерік усміхається.

ФРЕДЕРІК. Добривечір, Манірнице.

МАНІРНИЦЯ. Я прийшла за моїм вечірнім поцілунком.

     Фредерік цілує Манірницю в губи.

МАНІРНИЦЯ. Ти мене вибачиш? Вранці у мене було примірювання сукні у Пейроне, і я вирішила тебе не будити.

ФРЕДЕРІК. І добре зробила. (Пауза). А де ти була після обіду?

МАНІРНИЦЯ. У мого вчителя співу. А ти?

ФРЕДЕРІК. Але... теж у мого вчителя співу.

МАНІРНИЦЯ. Я тобі не вірю.

ФРЕДЕРІК. Я тобі теж. Дивна річ, але цього сезону вчителі співу чомусь не викликають довір'я. (Раптово міняє тон, стає лагідним, чуттєвим, підходить до неї, ніжно обіймає, шепочучи на вушко щось непристойне). Добривечір, моя солоденька. Отже, нині ми вже набавились? Вже поводили чоловіків за ніс, покрутили хвостом на бульварі? Показали ніжку, виходячи з карети? Позалишали свої грайливі посмішки у дзеркалах кав’ярень?

МАНІРНИЦЯ (щаслива і розкута). Так.

ФРЕДЕРІК (звабливо). І скільки ж бісиків ти пускала? Скільки цнотливих поглядів? Скільки хусточок, кинутих мимохіть?

МАНІРНИЦЯ. Десятки.

ФРЕДЕРІК. Отже, вдалий день! Мені потрібно, щоб моя кохана жінка збирала на шляху всі чоловічі бажання, щоб вони обвивали її горло і шию мусліновою хмарою, щоб вона прийшла обважніла, аби упасти мені до ніг.

МАНІРНИЦЯ. Ти тішишся тим, що я подобаюсь, так?

ФРЕДЕРІК. Мені це необхідно.

МАНІРНИЦЯ. Я рідко бачила, щоб чоловік був таким неревнивим.

ФРЕДЕРІК. І один лише Бог знає, скільки ж ти їх спізнала…

МАНІРНИЦЯ. Нечема!

ФРЕДЕРІК. Вибач. Ні, я неревнивий.

МАНІРНИЦЯ. Однак ти був таким переконливим в «Отелло»!

ФРЕДЕРІК. То мене загримували.

АНТУАН,ПОМРЕЖ. Пані та панове, слід покинути сцену, перші глядачі вже заходять до залу.

МАНІРНИЦЯ. Побіжу до себе в гримерку. Мені мають надіти перуку, вищу за дзвіницю Нотр-Дам. (Йде, але відразу ж вертається). Але ти мені так і не відповів. Де ти був нині після обіду?

ФРЕДЕРІК. Я ж тобі казав: у мого вчителя співу.

МАНІРНИЦЯ (скептично). У тебе чудовий голос, але співаєш ти фальшиво.

ФРЕДЕРІК. У тім то й річ, уявляєш, скільки у нього роботи зі мною.

 Вона злегенька знизує плечима і зникає. Фредерік повертається до помрежа. Той проводжає Манірницю поглядом із гримасою на обличчі.

АНТУАН. Не варто бути довірливим, пане Фредерік. Про Манірницю багато пліткують.

ФРЕДЕРІК. Справді? І що? Що саме?

АНТУАН. Кажуть, що розвести ноги для неї те саме, що розвести руками.

ФРЕДЕРІК (йому смішно). Я це добре знаю. Гадаєш, я кращий за неї?

АНТУАН (знизуючи плечима). Ну, якщо це вам байдуже… Особисто я не люблю жартувати, коли йдеться про почуття.

ФРЕДЕРІК. Почуття, як ти кажеш, вимагають священної свідомої непорушності; почуття постійне, воно триває, воно кидає свій якір у часі. А я здатний лише для чогось ефемерного, мені вдаються лише емоції.

АНТУАН. А кохання?

ФРЕДЕРІК. Я купую його готовим.

АНТУАН. Проте кохання, таке як у Ромео чи Отелло це ж ваша спеціалізація на сцені, пане Фредерік.

ФРЕДЕРІК. Ото ж бо й воно.  Уся любов, на яку я здатен, пішла в мої ролі.

      Раптово наближається до Антуана і з сяючим поглядом, питає його, як спільника.

ФРЕДЕРІК. Скажи мені, вона тут?

АНТУАН. Хто?

ФРЕДЕРІК. Лебедина шийка...

АНТУАН. Поки що її ложа порожня.

ФРЕДЕРІК. Ти її бачив?

АНТУАН. Як і ви, пане Фредерік, я бачив її лише на виставі, у півтемряві.

ФРЕДЕРІК. Щовечора, вже кілька місяців, я бачу її лебедину шийку, легко схилену до сцени, її ніжну потилицю, таку зворушливу. І жодного разу мені не вдалося розрізнити її обличчя. Я угледів лише очі кольору яшми. Здається, вони, як у кицьки, сяють власним світлом.

АНТУАН. Пане Фредерік, це не означає, що я вами командую, але вам час готуватися...

Фредерік швидко йде.

Він відчиняє двері. Коло повертається, і він опиняється у своїй гримерці.

КАРТИНА ДРУГА

Гримерка Фредеріка Леметра в театрі «Фолі-Драматік».

Тут страшенний безлад, щось середнє між спальнею кокетки і магазином сценічного обладнання. Фредерік підходить до свого гримувального столика і помічає там Манірницю, яка риється в його ящичках.

ФРЕДЕРІК. Що ти робиш?

МАНІРНИЦЯ. Я... (Зухвало.) Я робила обшук у твоїх ящиках, читала листи від жінок, щоб дізнатися, чи ти мене не зраджуєш.

ФРЕДЕРІК. Відповідь ствердна. Ти задоволена?

МАНІРНИЦЯ. О!

ФРЕДЕРІК. Ліпше зазирни в зелену шкатулку. Гроші там.

Він відкриває шкатулку, дістає звідти асигнації і кладе на стіл. Манірниця червоніє.

МАНІРНИЦЯ. Я зараз трохи обмежена в засобах...

ФРЕДЕРІК. Обмежена, ясна річ, але не в ідеях. Бери.

МАНІРНИЦЯ (бере гроші). Фредеріку, давай змінимо п'єсу, бо в цій мені нічого грати.

ФРЕДЕРІК (щиро). Та ні, у тебе чудова роль: я постійно тобі про це торочу.

МАНІРНИЦЯ. Кажу ж тобі, що це невдячна роль.

ФРЕДЕРІК. Варто сказати, що ти нічого не робиш для неї. Виходиш на сцену, як у бальний зал, демонструєш свій чарівний голос, звабливі груди, струнку талію… ти зображуєш красуню, але ти не граєш.

У цей момент чути, як у коридорі помреж стукає палицею по підлозі.

ГОЛОС АНТУАНА. Панна Жорж! Панна Жорж!

  Панна Жорж входить до гримерки Фредеріка.

ПАННА ЖОРЖ. Скажи мені, Фредеріку, чи ти подумав про те, що я тобі казала? Перечитав «Клеопатру»? (Помічає присутність Манірниці). Добривечір, Манірнице.

МАНІРНИЦЯ (стримано). Добривечір, пані.

ПАННА ЖОРЖ (Фредеріку). «Двадцять років, або Життя невдахи» - з такою п’єсою далеко не заїдеш. Треба репетирувати щось інше.

ФРЕДЕРІК. Мені прислали п'єсу про Карла ІІ.

ПАННА ЖОРЖ. Ммм… А як щодо «Клеопатри»?

МАНІРНИЦЯ. Із вами?

ПАННА ЖОРЖ. Авжеж.

МАНІРНИЦЯ. Публіка прагне бачити героїнь… юних…. І звабливих.

ПАННА ЖОРЖ. Крихітко, ви даремно носитесь із своєю юністю. Юність -  минуща. Вона промайне. І що б ви не робили, все одно промайне. І навпаки, чим більше ви намагаєтесь її втримати, тим легше вона прослизне крізь ваші пальці. (Роздивляється її з апломбом.) За кілька років ви станете патетичною, моя дорогенька Манірнице: ви станете старою, яка хоче здаватися молодою. (Фредеріку.) Особисто я ніколи не боялася постаріти, бо ніколи не була юною дівчиною. Для мене молодість виявилася помилкою. (Манірниці). Натомість у мене було найголовніше: талант.

МАНІРНИЦЯ. Побачите… коли я заберу ваші ролі!

ФРЕДЕРІК. Манірнице, я тебе прошу!

ПАННА ЖОРЖ. Ні, не лай її. Це маля застосовує свої маленькі штучки. Коли вона виходить на сцену, публіка зітхає: «Яка гарна!», але вона каже так лише раз, а вже за десять хвилин зовсім про це забуває. Щодо мене, то коли я з’являюсь на сцені, усі мовчать, але коли я виходжу, публіка волає: «Яка вона гарна!», і ще довго про це згадує.

МАНІРНИЦЯ. Ви задихаєтесь від заздрості, бо я маю фіалкові очі.

ПАННА ЖОРЖ. Шкода, що у вас їх тільки два! (Кричить.) Помреж!

 Відразу з'являється Антуан і починає стукати по підлозі.

АНТУАН. Панна Жорж! Панна Жорж!

МАНІРНИЦЯ. Ви негарні!

ПАННА ЖОРЖ (по-королевськи). Я гарна, коли того схочу!

     Вона виходить велично, лишаючи Манірницю у гніві. Та мстить, розкидаючи одяг, що лежав у ложі.

МАНІРНИЦЯ. Я її ненавиджу! Ненавиджу!

      Фредерік, навряд чи усвідомлює, що у Манірниці істерика, йде за ширму перевдягатися.

ФРЕДЕРІК. Тобі не варто нападати на Жорж. Весь Париж біля її ніг, включно з Імператором.

МАНІРНИЦЯ. Включно з тобою?

         Не отримавши відповіді, Манірниця стискає кулаки.

МАНІРНИЦЯ. Але ж вона ніколи не була навіть гарненькою!

ФРЕДЕРІК. Ні… вона не була гарненькою… вона була найгіршою… 

МАНІРНИЦЯ. Я не терплю подібних розмов.

      Різко виходить.

      Піпле просовує голову у двері.

ПІПЛЕ. Пане Фредерік, тут прийшла та дівчина, якій ви нібито призначили зустріч.

ФРЕДЕРІК. Нехай вона зайде, Піпле.

     Береніка входить до гримерки, оглядається довкола з цікавістю, і досі в її очах світло забави.

Фредерік одягається і гримується у частині гримерки, невидимої публікою, відділену від Береніки ширмою. Його не бачить ні публіка, ні Береніка. Вони починають свою розмову, ще не маючи можливості бачити один одного.

ФРЕДЕРІК. Ви тут?

БЕРЕНІКА. Так.

ФРЕДЕРІК. Нічого не кажіть, я вже знаю, хто ви така. Вам близько двадцяти років, вам здавалося, що ваше дитинство затягнулось нескінченно, що ваші батьки – ідіоти, життя похмуре, як зимові сутінки, і ви поспішили вирости, щоб мати стегна, груди, поставу, зухвалість, коротше кажучи, вам закортіло одержати владу, стати жінкою. Нарешті ви нею стали. Що, я помиляюсь?

БЕРЕНІКА. Жінкою? Це правда.

ФРЕДЕРІК (розважається, продовжуючи готуватись до показу вистави). Вам двадцять років, грошей немає, ви хочете покласти цьому край, і тут є три рішення: самогубство, заміжжя, або театр. Самогубство – це ризиковано; шлюб – річ надійна, але повільна. Лишається театр. І ви пригадали народну приказку: «Актриса – більше жінка, ніж інші жінки, актор – менше чоловік, ніж інші чоловіки». До речі, ліпше я не буду казати про те, що думаю відносно другої частини. Отже, ви сказали обличчям до дзеркала: «Чом би мені не стати актрисою? Зрештою, у мене добрий голос, а виглядаю я не гірше за інших». (Міняючи тон). То як, дотепер я маю рацію?

БЕРЕНІКА (їй весело). Вас би це потішило?

ФРЕДЕРІК. Що?

БЕРЕНІКА. Якби ви мали рацію?

ФРЕДЕРІК. Страшенно.

БЕРЕНІКА. Не хочу відмовляти вам у цій радості.

ФРЕДЕРІК (радісно). Тоді я продовжую. (Протягом цього часу він одягається в костюм давнього генерала Імперії для вистави). І от ви вже бачите, як носите найгарніші паризькі сукні – як на сцені, так і в житті, вам дарують квіти, коштовності, компліменти, ви катаєтесь у відкритій колясці під овації натовпу. Я помиляюсь?

БЕРЕНІКА. Вас би це так само потішило?

ФРЕДЕРІК. Так само.

БЕРЕНІКА. Тоді все вірно.       

ФРЕДЕРІК. Але тут раптово ви починаєте сумніватися: адже за все доводиться платити; ви станете здобиччю для чоловіків, інтриг, ревнощів; ви ризикуєте спіткнутися, перш ніж розпочнете ваше сходження. І ви подумали мудро: мені потрібен покровитель, піду-но я до Фредеріка Леметра.

БЕРЕНІКА. До нього першого?

ФРЕДЕРІК. Перепрошую?

БЕРЕНІКА. Я б могла сказати собі: піду-но я до Бокажа, Мелінга чи Дебюро.

ФЕДЕРІК (сміється). От нахаба…

БЕРЕНІКА. У Парижі є чимало інших великих талантів.

ФРЕДЕРІК. Так, але саме я маю найгіршу репутацію відносно жінок.

БЕРЕНІКА. Це правда. Отже я сказала собі: піду-но я до Фредеріка Леметра.

ФРЕДЕРІК. «Піду-но я до Фредеріка Леметра, і якщо я йому сподобаюсь, може, він щось і зробить для мене», і звісно, ви не уявляли, що подібна ідея приходить у голову двадцяти дівчатам щоденно, і щонайменше десяток її здійснюють.

БЕРЕНІКА. У цьому я не сумнівалася, це я знала.

ФРЕДЕРІК. Неважливо, ви вигадуєте призначену зустріч і вриваєтеся в мою гримерку. І тут я кричу вам: зупиніться!

БЕРЕНІКА. Перепрошую?

ФРЕДЕРІК. І не мрійте. В актрисі ви бачите лише повію. Але театр – це не тротуар, по якому швендяє розряджена жінка, щоб бути купленою клієнтом. Щоб вам аплодували, треба мати талант.

      Фредерік збирається продовжувати, вже у гримі і костюмі минулої Імперії, але коли посуває ширму, бачить Береніку.

ФРЕДЕРІК (скрикує). Лебедина шийка.

БЕРЕНІКА (повертаючись до нього) Перепрошую?

ФРЕДЕРІК (бачить обличчя Береніки). Очі кольору яшми...

БЕРЕНІКА. Не розумію.

       Фредерік, не усвідомлюючи цього, по-справжньому вражений, як ударом блискавки.

ФРЕДЕРІК (поволі оговтується). Ні, нічого… ви схожі на… один спогад.

БЕРЕНІКА (усміхається). Приємний?

ФРЕДЕРІК. Побачимо. (Раптово). Ви абсолютно не пасуєте до жодного амплуа.

БЕРЕНІКА. Якого амплуа?

ФРЕДЕРІК. Амплуа відсутності амплуа. (Пауза. Він намагається оговтатись). Що я казав?

БЕРЕНІКА. Щоб бути актрисою, перш за все, треба мати талант. Я гадаю, що ви надто категоричні, якщо не припускаєте в мені жодного. Звідки ви знаєте?

ФРЕДЕРІК (розглядає її). В кожному разі, у вас талант жіночності.

БЕРЕНІКА (розчулена). Дякую.

ФРЕДЕРІК. Я навіть не запитав, як вас звати.

БЕРЕНІКА. Уявляю, що ви знаєте і це. Маріон, Ірма, Марго? Так, Марго!

ФРЕДЕРІК. Так я сказав би за ширмою, до того, як вас побачив. Тепер я думаю, що потрібне більш рідкісне ім'я. Будь ласка, назвіть мені його.

БЕРЕНІКА. А якщо у свою чергу, я його вигадаю?

ФРЕДЕРІК. Тоді воно пасуватиме вам ще більше.

     Вона опускає очі, зітхає, потім вимовляє з усмішкою.

БЕРЕНІКА. Береніка.

ФРЕДЕРІК. Чарівно. (Дивлячись на неї, бурмоче з Расіна)

Чи зможемо чекати тиждень, місяць, рік,

Коли між нами неозорість моря й рік.

І день народиться і знов у вічність кане

Та святом зустрічі ніколи він не стане.

БЕРЕНІКА (ніжно закінчує цитату).

    І поєднати нас не зможе вже ніколи?

ФРЕДЕРІК (спокусливо). Я так шкодую, що звуся Фредеріком. (Оговтується.) Ви знаєте трагедію Расіна?

БЕРЕНІКА. Щойно ви назвали мене бідною, але не уточнили, що я маю бути ще й неосвіченою.

ФРЕДЕРІК. Хто ви?

БЕРЕНІКА. Береніка.

ФРЕДЕРІК. Це зрозуміло: Расін мав надихатися вами, щоб написати свою п'єсу.

БЕРЕНІКА. Мама аплодувала йому в Комеді-Франсез; вона була така вражена, що вирішила дати мені це ім'я.

ФРЕДЕРІК. Я бачу цю сцену: мама, прачка, або кравчиха, яка підіймається нагору, на галерку Комеді-Франсез, на жорсткі дерев'яні лавки, яка ридає над олександринськими строфами Расіна і вирішує дати своїй бідній крихітці ім'я принцеси. Отже, ви – дитя раю?

БЕРЕНІКА (ніжно). Хіба бувають інші діти?

      Він дуже схвильований. Вона також. Вони дивляться один на одного. Раптово хтось нервово стукає у двері, і, перш ніж Фредерік встигає відповісти, входить вкрай стривожений охоронець.

ПІПЛЕ. Пане Фредерік! Пане Фредерік, врятуйте, допоможіть мені!

       Чути шум від падаючого тіла. Молодий чоловік, весь у крові, вислизає з рук Піпле і падає на порозі гримерки.

ФРЕДЕРІК. Що таке? Максиміліан?

ПІПЛЕ. Вони вб'ють його.

ФРЕДЕРІК. Про що ти кажеш?

       Він зачиняє двері і за допомогою Береніки і Піпле втягує Максиміліана до кімнати і кладе на диван. Молодий чоловік розплющує очі.

ФРЕДЕРІК (обмиваючи його вологою ганчіркою). Нічого, він просто знепритомнів. (Оглядає плече). А це що таке?

ПІПЛЕ. Куля потрапила в плече.

ФРЕДЕРІК (Береніці). Будь ласка, пошукайте, чим промити рану.

ПІПЛЕ. Запитайте у моєї дружини, у ложі!

     Береніка швидко виходить. Фредерік замикає за нею двері гримерки на ключ. Повертається до Піпле.

ФРЕДЕРІК. Тобі не здається, що ти маєш мені це пояснити?

ПІПЛЕ. Ви чудово знаєте, пане Фредерік, що в нашій сім'ї всі – республіканці.

ФРЕДЕРІК. Я це знаю.

ПІПЛЕ. Так от, Максиміліан із друзями готували замах на Луї-Філіпа. Але їх зрадили. Поліція спустилася в підвал, де вони збирались. Максиміліану вдалося втекти. Але, переслідуючи, поліцейські його поранили.

ФРЕДЕРІК. Він втратив багато крові.

У цю мить грубо постукали у двері.

ГОЛОСИ. Відчиніть! Поліція!

ПІПЛЕ. Чорт забирай, вони вже тут!

ФРЕДЕРІК. Тихо!

ГОЛОСИ. Відчиніть! Поліція! Відчиніть!

ФРЕДЕРІК. Одну хвилину, панове, я голий.

ГОЛОСИ. Нам на це начхати.

ФРЕДЕРІК. Але не мені.

ГОЛОСИ. Відчиніть! Поліція!

ФРЕДЕРІК (пошепки). Покладемо його до скрині.

     Піпле і Фредерік кладуть Макисміліана у скриню.

ГОЛОСИ. Відчиніть!

ФРЕДЕРІК. Дайте мені бодай сорочку вдіти.

     Швидко знімає штани і взуття. Потім іде відчиняти.

     Двоє поліцейських і Начальник Служби безпеки грубо вриваються в убиральню. Бачать Фредеріка і Піпле.

ФРЕДЕРІК. Із ким маю честь?

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Начальник Служби безпеки.

ФРЕДЕРІК. Фредерік Леметр.

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ (вороже). Вас ми знаємо.

ФРЕДЕРІК. А це пан Піпле, охоронець у «Фолі-Драматік» (Помічає, що Піпле нервово тремтить.) Не звертайте на нього уваги, він трохи пришелепуватий.

      Під час цієї розмови поліцейські оглядають гримерку.

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. У театрі сховався вбивця.

ФРЕДЕРІК. Ах так! (Раптово замикає двері.) Панове, я благаю вас: лишіться тут зі мною у гримерці. (Троє чоловіків припиняють обшук і  здивовано дивляться на Фредеріка.) Я потребую захисту. Минулого місяця сюди заявився якийсь кучер щоб учинити розправу на тій підставі, що його жінка нібито вимовляла моє ім'я уві сні! Погляньте, може, він сховався в єдиному місці, де тут можна сховатися - у скрині!

     Театральним жестом вказує на скриню.

     Троє поліцейських дивляться на скриню.

     Піпле починає тремтіти ще більше.

ФРЕДЕРІК. Я гримувався, коли він вискочив зі скрині, з ножем у зубах. На щастя, я побачив його в дзеркалі, встиг обернутися, і ми з ним покотилися по землі. Потім підбігли товариші і допомогли його скрутити. Хворий! Справжній псих! Я ж не можу відповідати за сни його дружини!

 Поліцейські знову з сумнівом дивляться на скриню. Фредерік падає на коліна.

ФРЕДЕРІК. Я вас благаю, врятуйте мене від чергового рогоносця.

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Йдеться не про рогоносця, а про злочинця, який вчинив замах на короля.

ФРЕДЕРІК (скептично). Не вірю в це ні хвилини.

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ (йому смішно). Ми стежимо за ним від того часу, як він утік з підвалу, де ми влаштували засідку.

ФРЕДЕРІК (скептично і з тремтінням). Але навіщо йому було ховатися саме тут? Ні, ні! Він прийшов заради мене, я в цьому певен! (Кидається до дверей, щоб дати піти поліцейським.) Я боюся! Зостаньтесь!

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Послухайте, ми не можемо даремно втрачати час.

ФРЕДЕРІК. А я? Ви гадаєте, що я маю втратити життя, так?

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Думайте, що завгодно!

        Грубо відштовхує Фредеріка, відкриває двері і висовує голову в коридор.

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ. Тут його теж немає. Заблокуйте всі виходи з театру. Оточіть зал!

        Троє поліцейських виходять.

ФРЕДЕРІК (проводжає їх, боязко канючить). Панове, панове, а як же я? А я! Не залишайте мене самого, врешті-решт!

НАЧАЛЬНИК СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ (презирливо). Як подумаю, що і моя жінка вважає вас героєм…Ви ж просто можете замкнутися, трус!

         Зникають. Фредерік тріумфально посміхається.

ФРЕДЕРІК. Так, у цьому можеш не сумніватись!

         Замикає двері на засувку. Піпле відкриває скриню. Дають Максиміліану відсапатися.

ПІПЛЕ. Чорт забирай, ми пропали! Якщо вийти з театру неможливо, вони його знайдуть!

ГОЛОС ПОМРЕЖА. На сцену! Пані та панове, на сцену! Вистава починається за дві хвилини!

ПІПЛЕ. Мій Максиміліан! Вони його розстріляють.

ФРЕДЕРІК (з посмішкою). Ми в театрі, старий, а твій Максиміліан надто гарний, щоб померти в першому акті. (Тихіше). Так, роби точно так, як я тобі вкажу...

      Підходить до Піпле і шепоче йому на вухо.

ЗАТЕМНЕННЯ

КАРТИНА ТРЕТЯ

 Сцена театру «Фолі-Драматік» під час вистави «Двадцять років або Життя невдахи».  

Ми бачимо виставу з куліс: зворотній бік декорацій, акторів у профіль або зі спини. Вдалині видніється величезна темна прірва залу.

По краях сцени навпроти декорації двоє жандармів спостерігають за входами і виходами акторів, одночасно слухаючи виставу.

З колосників машиніст сцени посипає осіннім листям декорацію подвір’я, де відбувається дія.

Пізніше інші машиністи гримлять листом заліза запускають вітродуй, снігову машину тощо. Тобто демонструються всі можливі спецефекти.

Вистава наближається до фіналу.

На сцені Панна Жорж (Розалія) цілує в лоб Парізо (Етьєна), що стоїть на колінах.

ПАРІЗО (в ролі Етьєна). Ох, цей поцілунок. Він за все мене втішає.

ПАННА ЖОРЖ (в ролі Розалії). Мій коханий…

ПАРІЗО (в ролі Етьєна). Він примушує мене забути про двадцять років, проведених у сирій і темній семінарії, про приниження наставників, про кепкування друзів, про переслідування наглядачів, двадцять років, проведених у надії на кохання… кохання нездійсненне.

ПАННА ЖОРЖ (в ролі Розалії). І ось ти його маєш.  Нарешті маєш. І ніколи не було десь більшого кохання, ніж моє.

Фредерік у ролі Ноблекура, одягнений у мундир генерала Імперії, поспішає на сцену і починає кричати на Парізо-Етьєна.

ФРЕДЕРІК (в ролі генерала Ноблекура). Нещасний! Цього разу я застукав тебе на місці злочину, в обіймах моєї дружини! Мене ти не обманеш більше!

Фредерік у ролі Ноблекура дістає револьвер і стріляє в Парізо-Етьєна з гучним звуком пострілу. Шепіт жаху в залі. Парізо-Етьєн падає «замертво» на землю.

ПАННА ЖОРЖ (в ролі Розалії). Нещасний! Це був твій син!

ФРЕДЕРІК (в ролі генерала Ноблекура). Що!?

         ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ. Поглянь! У нього ж є славетна родимка за правим вухом, як у всіх Ноблекурів!

Фредерік-Ноблекур опускається на коліна, дивиться і починає рвати на собі волосся.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. То що? Отже, він не був твоїм коханцем? Цей чоловік, якому ти писала по ночах, той чоловік, якого ти вкривала цілунками при світлі повного місяця, той чоловік, який носив під серцем твій портрет у медальйоні, той чоловік...

ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ. …той чоловік був нашим сином! Отим дитятком, яке ми втратили під час компанії в Росії, і думали, що він від холоду помер… О, наш Етьєн!

     Фредерік-Ноблекур падає на коліна.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. О, нещасний! Що ж я накоїв!

ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ (починаючи довгий плач). Ох, якби ж то я….

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (перериваючи її, раптово кричить із пафосом). Хай принесуть сюди труну!

ПАННА ЖОРЖ (здивована, тихо). Що ти говориш? Зараз же моя репліка.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Так, так… хай принесуть негайно нам труну. (Волає.) Для мого сина! Для бідолашної дитини, що двадцять років має!

 Перевдягнуті Піпле і Помреж виносять на сцену скриню з гримерки Фредеріка, потім виходять.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (до трупа). Я хотів би сам тебе покласти в твою колисочку останню, тебе, мій сину, якого знати не судилося мені, мій син, якого не стискав в обіймах я, мій син, якому не всміхався я ніколи.

ПАННА ЖОРЖ (пошепки, люто). Дуже приємно, коли тебе приймають за гірлянду. Що я маю робити?

ФРЕДЕРІК-НОМБЛЕКУР (пошепки). Плач! (Продовжує шляхетно). Так, лише раз, один єдиний раз, хай навіть надто пізно, з тобою поведуся по-батьківськи.

 Він нахиляється, щоб підвести Парізо-Етьєна, який активно опирається.

ПАРІЗО (пошепки). Цього немає в п'єсі.

ФРЕДЕРІК (пошепки). Не впирайся, кретине!

ПАРІЗО (пошепки). Я не хочу залізати в цю скриню. Я боюся темені.

ФРЕДЕРІК (пошепки). Не заважай, а то я буду тебе лоскотати.

Від такої перспективи Парізо негайно віддається в руки Фредеріка.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (лірично). Тобі ще тільки двадцять років, і ти не знав нічого, окрім самотності і горя. Зла доля, сніги і війна розлучили тебе з батьком та матір’ю. 

ПАННА ЖОРЖ (пошепки). Що я маю робити в цей час?

ФРЕДЕРІК (пошепки). Я ж казав тобі: плач!

      Панна Жорж негайно видає пронизливий стогін, який приголомшує зал. Фредерік кладе Парізо у скриню.

ПАРІЗО (кричить). А... але тут уже хтось є!

      Фредерік затикає йому рота саваном.

ФРЕДЕРІК (швидко, пошепки). Цить!

      Він квапливо зачиняє кришку, щоб приглушити шум опору.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (з тремоло в голосі). Погляньте на страждання й горе батька: здається, чую голос сина я! (Цілує труну). О, якби ж ти поруч був зі мною, то я б зробив із тебе гідного чоловіка, Етьєне, о так, достойного чоловіка: солдата, жандарма чи поліцейського, такого хлопця, котрий міг би стати гордістю батьків.

ДВОЄ ЖАНДАРМІВ (у кулісах дістають носовички). Яка чудова п'єса!

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Але я сподіваюсь незабаром приєднатися до тебе. Поглянь, мій любий сину, що вчинить батько твій.

       Він дістає з кишені флакончик і випиває його. Панна Жорж-Розалія вириває з його рук флакон і кричить:

ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ. Отрута!

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Так, це отрута. Тож за кілька хвилин, мій любий сину, я дожену тебе у царстві мертвих.

ПАННА ЖОРЖ (зображає хвору). О, ні, надміру вже страждань! Я більше так не можу, я вже не витримаю, я...

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (пошепки). Почекай, не падай непритомною відразу. (Продовжує на публіку.) Але…  але я хотів би зостатись батьком у цю останню мить життя. Чи знайдеться тут хтось, хто винесе труну із моїм сином, з пошаною, аж до бульвару? Мені б хотілося такою тріумфальною ходою віддати останню шану тому, кого убив я власноруч. В останню путь провести! Ну ж бо! Ну ж бо, хтось! Хто має серце! (Повертається до куліс). Агов, жандарми! Ходіть сюди!

       Піпле і Помреж різко виштовхують двох жандармів на сцену. Ті навіть не встигають збагнути, що сталось. Вони швидко засовують у кишені свої носовички, зніяковілі від своєї присутності на сцені, включені у драму, яка зворушила їх до сліз.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (суворо). Шикуйсь!

        Під натиском авторитету Фредеріка, чоловіки стають у потрібну позицію.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Ви чуєте мене, мої орли?

ОБОЄ ЖАНДАРМІВ. Так, мій генерале!

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (знову ліричним тоном). О! Вартові порядку! Вартові миру! Ангели! Палкі серця! О, якби я мав таких синів! Хлопчики мої, візьміть оцю труну і обережно віднесіть її на бульвар.

 Жандарми виконують з натугою.

Фредерік примушує їх перетнути зал «Фолі-Драматік».

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Так, несіть її сюди, відкрито, і хай лунають оплески їй навздогін, аби вшанувати цю дитину, принесену у жертву безглуздим ревнощам батьківським.

      Керує аплодисментами залу, потім падає, отруєний.

ПАННА ЖОРЖ (імпровізує). О, нещасна! А мені ж пророкували, що у той самий день я втрачу сина й чоловіка. О, я не винесу таких страждань! Скоріш, отруту!

    Дістає флакончик з отрутою і випиває одним ковтком. Потім, як і належить досвідченому майстру сцени, не поспішає помирати, тримає паузу. За мімікою її обличчя видно, як смертельна рідина розливається по тілу.

ФРЕДЕРІК (пошепки, роздратовано). Жорж, не примушуй нас чекати, поки ти перетравиш. Кінчай!

ПАННА ЖОРЖ (страждає від болю для публіки, але кепкує з Фредеріка). Ти сам нарвався, старий, катюзі по заслузі. (Голосно.) А…

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (публіці, щоб переграти зірку). О… я вмираю.

ПАННА ЖОРЖ (сильніше). Я вмираю.

Несподівано Фредерік знову показує передсмертні конвульсії.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. А-а!

ПАННА ЖОРЖ (та ж гра). А-а!

ФРЕДЕРІК (та ж гра). А-а!

ПАННА ЖОРЖ (та ж гра). А-а!

Сцена перетворюється на конкурс передсмертних хрипів, кожен із двох акторів хоче, щоб його останнє зітхання було справді останнім.

Закінчується тим, що Фредерік притискає панну Жорж до підлоги, затискаючи її рот власноруч.

ФРЕДЕРІК. Вона померла.

ПАННА ЖОРЖ. Ммм...

ФРЕДЕРІК (крізь зуби). Замовкни, це я вмираю. (Звільнений, він випускає передсмертний крик на зал). А-а…

 Звучать аплодисменти, завіса опускається. Але в ту мить, коли вона торкнулася рампи, Панна Жорж видає останню надривну конвульсію, яка знову привертає увагу до неї.

 Закрита завісою від публіки, панна Жорж нарешті дає волю своїй люті.

ПАННА ЖОРЖ. Бовдур нещасний! Поможи мені встати!

ФРЕДЕРІК. Я думав, ти померла.

Втім, подає їй руку. Вона підводиться, готова його вдарити.

Але завіса підіймається.

Вони змушені дуже граціозно кланятись, усміхаючись публіці.

Завіса знов опускається.

ПАННА ЖОРЖ. Який ґедзь тебе вкусив?

ФРЕДЕРІК. Потім усе поясню.

ПАННА ЖОРЖ. Такого я ще не бачила за всі сорок років своєї кар'єри.

ФРЕДЕРІК. Жорж, ти розслабилась: виказуєш свій вік!

 Цього разу вона таки б’є його.

 Але знову підіймають завісу, і вони змушені  повернутися до публіки і граціозно кланятися їй.

Завіса знову опускається.

ПАННА ЖОРЖ (стукнувши його віялом). Я почала грати з п'яти років, у ролі Луїзон в «Уявному хворому»!

ФРЕДЕРІК. П'ять років! А скільки ж ти граєш на сцені?

Вона знову його стукає.

Завіса підіймається. Вони розкланюються.

ПАННА ЖОРЖ (крізь зуби). Мерзенна пика!

ФРЕДЕРІК (та ж гра). Комедіантка!

Потім Фредерік віддаляється, даючи знак решті трупи вийти поклонитися разом із панною Жорж.

Він кличе Антуана.

ФРЕДЕРІК. Антуане, усе гаразд?

АНТУАН. Так. Жандарми винесли скриню з театру. Щоб віддячити за їхні зусилля, Піпле поставив їм пляшку. А в цей час його дружина випустила Максиміліана.

 Фредерік зітхає з полегшенням.

Він знімає з себе перуку в ту мить, коли елегантний і жвавий чоловік входить за куліси.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Дорогий друже! Браво!

ФРЕДЕРІК (здивований). Герцог Йоркський?!

Розкланюється перед герцогом.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Мій дорогий Фредерік, щоразу, як я залишаю Париж, я везу з собою чудовий спогад про вас, і щоразу, як я вертаюсь, я кажу собі, сівши у своїй ложі: «Чи буде він на висоті моїх спогадів? І ви їх перевершуєте.»

ФРЕДЕРІК. Якби мені доводилося боротися лише з власними привидами...

         Запрошує його до себе в гримерку.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

  Гримерка Фредеріка Леметра у «Фолі-Драматік».

ФРЕДЕРІК. Як справи в Англії?

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Без мене, очевидно, краще. Мої подорожі спричиняють дивний ефект: щойно я перестаю одержувати газети, Англія поринає у повну летаргію. А після мого повернення, достатньо резюме на півгодини, щоб ввести мене в курс усього, що відбулося протягом місяця. І я себе запитую, про що ж пишуть журналісти за моєї відсутності.

ФРЕДЕРІК. Хотілося б мені побути англійським актором.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Це мене дуже тішить. Але чому?

ФРЕДЕРІК. Причина - ваш клімат. Тут сонце і спека спустошують театральні зали.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ (сміється). Тоді як у нас…

ФРЕДЕРІК. ...Дощ і туман створили публіку Шекспіра.

      У коридорі чути голос помрежа і шум від ударів палицею об підлогу.

ГОЛОС ПОМРЕЖА. Панна Жорж! Панна Жорж!

ФРЕДЕРІК (кричить через двері). Антуане, скажи, хай до мене прийде Піпле!

ГОЛОС ПОМРЕЖА. Добре, пане Фредерік.

ФРЕДЕРІК (герцогу). Я вважаю вас корінним парижанином.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Уявіть собі, я закохався у французьку красуню.

ФРЕДЕРІК. Серйозно?

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Фривольність – єдине, що пом’якшує мою серйозність. Сьогодні вранці я просив її руки. У батька, ясна річ. Батьки завше першими отримують освідчення в коханні.

ФРЕДЕРІК. Я певен, що ваша пропозиція була прийнята схвально.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Ліпше не буває. Лишається отримати згоду дівчини.

ФРЕДЕРІК. Не хвилюйтесь, вона погодиться.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Побачимо. Дивно, але після обіду  дівчина зникла.

ФРЕДЕРІК. Вочевидь, їй захотілося порадитися з якоюсь старою тітонькою чи юною подружкою… Я не сумніваюсь у її згоді. Сподіваюся, ви мене їй представите.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ (сміється). Ви небезпечний чоловік, тож я покажу її вам лише з обручкою на пальці. Прощавайте, дорогий друже, прощавайте і ще раз браво.

      Він виходить, входить Піпле.

ФРЕДЕРІК (тихо). Ну, що?

ПІПЛЕ. Він у безпеці. Ми відвели його до мого кузена, котрий живе на околиці Парижа, на Монпарнасі. Нікому не спаде на думку шукати його так далеко.

ФРЕДЕРІК. Чудово!

ПІПЛЕ. Пане Фредерік, ви були неперевершені!

ФРЕДЕРІК. Як і щовечора, старий, як і щовечора. Тихо! Не варто дякувати мені за те, що я маю ті ж погляди, що й ти.

Їхню розмову перервано появою двох чоловіків, які стукають у двері.

ФРЕДЕРІК. Так?

       У гримерку Фредеріка входить міністр внутрішніх справ барон Ремюза у супроводі графа Піємана, сухуватого невеличкого старого з викривленою ступнею.

ФРЕДЕРІК (здивований). Пан міністр внутрішніх справ.

РЕМЮЗА. Добривечір, мій дорогий Леметре.

ФРЕДЕРІК. Ваш візит – велика честь для мене. Мені радіти чи хвилюватись?

РЕМЮЗА (жваво). Ви знайомі з графом Пієманом, нашим Інспектором театрів?

ФРЕДЕРІК (кланяється). Ясна річ.

ПІЄМАН. Добривечір, дорогий і великий артисте.

РЕМЮЗА. Ми не можемо сказати жодних компліментів з приводу вашого виступу цього вечора, бо ми разом із Пієманом були на нараді в Міністерстві. На жаль, високопоставлені урядовці нині закінчують робочий день так само пізно, як актори... (Пауза.) Як мені розповіли мої люди, цього вечора в театрі відбувалися дивні речі...

ФРЕДЕРІК. Ви маєте на увазі того бандита, який проник у «Фолі-Драматік»?

РЕМЮЗА. Так, це обурливо. Цей фанатик якимось таємничим чином вислизнув з рук моїх людей. (Пильно дивиться на Фредеріка.) На їхню думку, це вдалося тільки завдяки спільникам.

ФРЕДЕРІК. Вони виправдовують власну невдачу.

РЕМЮЗА. У цьому театрі сила-силенна республіканців.

ФРЕДЕРІК. Як ви кажете «сила-силенна»! Та їх сила-силенна по всій Франції, отже, має бути й тут.

РЕМЮЗА. Ви зухвалі.

ФРЕДЕРІК. Це одна з тих якостей, які мені приписують.

РЕМЮЗА. І те, що ви республіканець?

ФРЕДЕРІК. Це приписують лише багатим.

        Барон Ремюза, аристократ, не може не оцінити загадкові відповіді Фредеріка. Вони дивляться один на одного. І знають, що жоден із двох не піде далі.

ПІЄМАН (улесливо і красномовно). Дорогий друже, але ж ви не думаєте, що такий артист, як пан Леметр, може бути в цьому замішаний? В ньому все – мистецтво, з голови до п'ят, нічого, крім мистецтва. Він - суцільне мистецтво.

РЕМЮЗА. Я лише хотів попередити пана Леметра, що наша поліція на чатах.

ФРЕДЕРІК. Я це помітив: можна грати без публіки, але не без жандармів.

РЕМЮЗА. Цей театр мене непокоїть.

ПІЄМАН (як і раніше медоточиво відносно Фредеріка). Ні, не взагалі театр, пане Міністр, а саме ці театри, театри на Бульварі Тампль. (Фредеріку). До речі, не можу зрозуміти, як актор вашого таланту може ховати себе на цих негідних сценах, ваш геній заслуговує Комеді-Франсез.

ФРЕДЕРІК. І що ж я там виграю?

ПІЄМАН (подумав, що Фредерік не розчув). Я сказав: Комеді-Франсез.

ФРЕДЕРІК (теж повторює, як глухому). Що б я там виграв?

ПІЄМАН (задихаючись). Але ж… але ж… визнання.

ФРЕДЕРІК. Їх сотні, там, на вулиці, тих, що чекають на мене, аби вшанувати; а в деякі вечори вони носять мене на руках.

ПІЄМАН. Я казав про визнання аристократами.

ФРЕДЕРІК. Аристократки приходять у Комеді-Франсез демонструвати свої діаманти, а плакати і сміятись ідуть на бульвар.

РЕМЮЗА. Годі, дорогий мій Леметре, граф Пієман має рацію: якби ви перейшли до Комеді-Франсез, то покинули б цей жахливий репертуар. Принаймні визнайте, що тут, на всьому Бульварі Тампль, щовечора із шостої години до опівночі, на всіх сценах усіх театрів здійснюється щонайменше сотня злочинів, тридцять дуелей, двадцять насильницьких смертей, викрадається не менше десяти цнотливих дівчат, п'ять з яких ґвалтують, кинджали зрадників пронизують камзоли, шпаги героїв протикають негідників, отрута світиться на дні келихів, вже не кажучи про шляхетних батьків, чиї серця потерпають від підлоти  їхніх негідних нащадків, і про героїв-коханців, які вмирають, бо їх розлюбили! І щовечора тече кров і сокира падає на плаху.

ФРЕДЕРІК (йому смішно). Кров із чорничного соку і плаха з картону.

РЕМЮЗА. Але все ж таки!

ФРЕДЕРІК (йому смішно). Але ж це бульвар Злочину.

ПІЄМАН. Позаяк це Бульвар несмаку.

ФРЕДЕРІК. Несмак, ця гримаса, яка з’являється на наших пиках відносно смаку, відмінного від власного. (Відкриває вікно у гримерці). Чуєте, пане Міністр, цей гомін Бульвару, гомін народу, цей неспокій, це життя, це нетерпіння? Сорок років поспіль він скидає королів і міністрів, це той народ, якому холодно і голодно, який руйнує в'язниці і співає нових пісень, він хоче хліба і хоче видовищ. Його чути всюди – і на вулиці, і в театрі. Ви усвідомлюєте, пане Міністр, що довелося чекати Революції, щоб у народу нарешті з'явилися власні театри? До 1791 року тільки три королівські зали – Комеді-Франсез, Італійська Комедія і Опера – мали право ставити п'єси. Минуло дуже мало часу, щоб народ мав свободу самовираження.

ПІЄМАН (з огидою). Господи, вираження чого? Все це неймовірний несмак, ганебні й галасливі мелодрами.

ФРЕДЕРІК. Бульвар – дитя Революції. Він відлунює її гомін і її лють, він жорстокий і сповнений ентузіазму, величний і кумедний, він вірить не у випадок, а в добро, він прагне тріумфу добра і смерті зрадникам.

ПІЄМАН. Можливо! Але про що свідчать всі ці крики і широкі жести? Що вони тішаться гидотою, нічого більше.

ФРЕДЕРІК. Класичні трагедії здаються надто скромними і млявими для тих, хто на власні очі бачив жахіття злиднів і принижень, стрілянину, барикади, голови на списах, трупи розстріляних у рівчаках, спалах ножа гільйотини, що розсікає шию короля, а там - ще зовсім недавно – вози зі складеними