ВОНА. Хочете кошенятко?... Ні, не дарую, на продаж. Якби були непородисті, дарувала б. А так – ні. Бо так можуть перепродувати, будуть мучити по базарах… А я хочу знати, в які руки віддаю. Вони дуже породисті. Документи? І ви ще про документи… Я своїх іще не відновила, а ще цих… Я їх ледь урятувала, аби ще про якісь папірці думати? Як вам документи треба – то йдіть собі. Звіра серцем вибирають. Раз – і полюбив. От узяв у руки і все – чи пропав чи ні. Все ясно без папірців. А що не пухнасті? Так це ж не перси, це шотландці, у них шкіра, ніби плюшева, така ніжна… Ні, пробувати я не даю… А ще вони вміють стояти на задніх лапках. Така порода. Ні, зараз не покажу – вони сплять. І взагалі, за наказом вони не хочуть стояти – вони дуже волелюбні. Це ж шотландці… А чому шотландці не проголосували за від’єднання від Англії?... Я ж не про людей, а про котів. Коти волелюбні, а люди – хай собі як знають, я їм не сторож… Колір? О, дивіться усякі на вибір – одна біла, другий сірий, і ще одненький чорненький. Біла – кішечка, я назвала її Марія Стюарт… От, прокинулась… Ні, ви собі як хочете називайте, але вона як справжня королева, дуже шляхетна, по-моєму, в маму. Показати маму?... Ось фото, а саму не можу показати… Не можу і все. І що тут підозрілого? А що я в окулярах, коли немає сонця? Ні, я не сліпа… Але маю причину їх носити… Зняти окуляри? До чого тут окуляри? Або ви купуєте, або ні. Я ж бачу, що ваша дочка прикипіла, і вона киці сподобалася, правда. Вона їй довіряє… Я про кицю. А, ви мені не довіряєте? Через окуляри? Ви кішку купуєте чи мої очі? А може, якщо зніму – навпаки, ви перестанете мені довірять? Так буває… Добре, а якщо я зніму окуляри, ви купите?... Ах, ви ще думаєте, тоді і я подумаю… Хай дівчинка покладе кошеня на місце - не травмуйте психіку… Я про кошеня. Воно й так натерпілося. Де? Там, де усі, на війні, якої типу немає… А що? Думаєте, донбаська прописка псує породу? То думайте собі деінде, а то ви справжнім покупцям затуляєте обзір… Та що вам ті окуляри далися? Я не про себе, про кошенят думаю – аби їм не зашкодити. Ну добре. Ви кладете гроші за кошеня, а я знімаю окуляри. Годиться? Тільки чур, ви перший. (Жінка бере уявні гроші, знімає окуляри. У неї величезні синці на очах – від ударів).

Що, страшко? Ну що, не передумали? Я не п’яниця, під парканом не валялась, в міліцію не потрапляла і чоловіка не зраджувала. От дивна штука – чому синці, наприклад на дупі – пристойно, а під оком – ні? Особливо жінці. Чому з’являється презирство до жінки з таким… макіяжем, а не до чоловіка, який її вдарив?… Ні, чоловік мене не б’є, не приведи господи, я б і 5 хвилин із таким не жила. Я й сина так учила ще змалечку – дівчинку бити не можна. Крапка. З хлопцями можна – але перший не починай. Тільки давай здачі. А дівчинку – ні. Розумієш, кажу, дівчинка слабше, а слабшого бити негідно, і потім у дівчинці є такий… ніби дуже складний комп’ютер, який виготовляє програму виготовлення дитинки. Я так, щоб дійшло, бо він комп’ютери любив з манюнького. І тепер ними займається, програміст. Уявляєш, якщо по системному блоку гамселити кувалдою, що буде? Програма зависне, м’яко кажучи. І дитинка може вийти калічкою, чи померти. Уявляєш – ти сьогодні вдариш, а десь через 20 років від цього помре малюк. Тому для мене чоловік, який б’є жінку – це шматок лайна, а той, який б’є свою жінку – просто величезна купа лайна, яку краще обходити дуже далекою дорогою. Чи викидати на смітник… історії, як великий анахронізм. Тоді мій син дав слово – ніколи не бити дівчат…

Ви хочете знати, як я в це вляпалась? (Торкається очей). О, це довга історія. Це не купа, це гора лайна.  Знаєте, що найгірше? Я знімаю окуляри, а темінь лишається, безпросвітна…  А я була ще зовсім недавно така ж біла і пухнаста – як оця кішечка. Все як у людей, чи все як годиться – чоловік, двоє дітей, кішка і собака, дім, робота, машина, рахунок у банку, відпустка на морі… У мене був салон-перукарня, у чоловіка – фірма: євровікна, двері. Здавалося, стільки клопотів, ґвалт, а тепер розумію, який то був, виявляється, рай… Син у нас розумничок – вчився у столиці на бюджеті на комп’ютерщика… От із нього все й почалося. Вірніше, не зовсім із нього. Просто коли побачила оці кадри з «кривавою йолкою» – і все перевернулося. Господи, за що? І взагалі – що ж тут вибирать? Хто був у Європі і в Росії – це ж не порівнять. Он у прем’єра ж син не у Сибіру був, а в Австрії… Своїх то значить, у Європу, а наших?... Сиділи собі діти: співали, танцювали, плакатики малювали, ручку цю здоровезну накреативили…Та там би все, може, розсмокталося за тиждень…А тепер…

Ну от, його мобільник був «поза зоною», а я була буквально поза зоною жаху… А раптом він там був? Він же туди ходив, на гітарі грав… Він добре грає, має дипломи з двох конкурсів – за сольний, і за дует – друге і третє місце… Потім додзвонилася – ніби все в порядку, але я так і не знаю, чи він там був тоді чи ні, бо по голосу чула, що щось темнить – аби не хвилювать… А потім усе закрутилося… Серце рвалося – там син, тут дочка і чоловік, робота, звірі… Але кожного вечора мене трясло, поки він не вдома. Кожної ночі прокидалася, як від кошмару – і в Інтернет. Як там он-лайн? Димить? Стукають? Не розігнали? І знала, що він там бував, а що я зроблю? Чоловік казав: що ж ти хочеш? Така спадковість – яблучко від яблуні… Сама така…

Охо-хо. І то правда. Я була там колись давно, ще до незалежності, у першій революції, голодуванні, її потім назвали «на граніті» – тоді ще під Леніним, на площі «жовтневої революції», де ми провели «жовтневу революцію». Вчилася в Києві, ходила дивилася через паркан і відчувала – мені треба туди. Я вважалася першою націоналісткою на курсі, хоч і з Донбасу. Хоча дивно - я була єдиною на весь потік, хто склав російську на відмінно. Українську я вчила за словником. Отак вирішила і вчила. Мене завше дратувало, чого галичани, чи як у нас казали «западенці» носяться з тією мовою, що ніби краще знають і тим вони краще. А як там у них усі так говорять, то чим же тут хизуватися? Що тут особливого? Ти тут спробуй, у нас, де русифікували по-чорному.  Там ти більшість, пливеш за течією, а тут маєш вибирати, іти проти. Це все одно що брязкати зброєю на параді, чи вступати у битву. Та й битва ця – з собою. Якщо бабуня говорила українською, а мама російською, батько вкраїнською, а дід російською, як вибирати? Отой двоголовий орел-мутант – то не просто так. Вони таки робили з нас оцих двоголових, роздвоєних...  

Тоді я почала носити синьо-жовтий значок. Це було моє рішення. Думаєте, це було просто? Ага… Він пік мені груди страхом. Я так училася не боятися. Бути іншою. І тут, коли побачила цей табір, я не витримала. Зібрала речі – і пішла. Було таке внутрішнє – слабо чи ні? Важким був перший день голоду – скоро втягнулася. Живилися фантазіями: «А давай поговоримо про те, що ми будемо їсти, коли вийдемо з голодування…»  Які ми були кумедні і, по суті. діти… Але чим можна купити дітей, які відмовляються навіть від їжі? Чим лякати дітей, які не бояться беззбройними йти в оточенні озброєних дорослих? Чим спокусити дітей, які з усмішками і спокоєм чинять на очах мільйонів повільне самогубство заради своєї правди? Я цього не знаю… Пам’ятаю шипшиновий чай – єдина пожива, пошерхлі від голоду і вітру губи, тривожний сон під бемкання годинника, одяг, пропахлий димом… І ще якась дивна легкість – ніби ти напів-космонавт, який от-от злетить у невагомість. Насправді там було весело і чомусь нестрашно, хоча бійками і танками лякали ще тоді. Жили як за склом – біля паркану натягували маски скорботних облич – о, як ми страждаємо! А всередині у наметах - нескінченні пісні і жарти. Романтика. А потім, коли лежала на траві під Радою, наші один за одним непритомніли, а швидка не могла приїхати, бо ми були в оточенні тодішнього типу беркуту, я дивилася вгору… Як ці здорові дядьки-депутати дивляться на нас із вікон, як риби з акваріуму – і бояться вийти до нас, голодних обезсилених беззбройних дітей… І стало так гидко. Ненависті не було – тільки презирство. І я почала дивитися в небо… І відчувала, що кудись угору відлітає страх, і видавлюється раб по краплині. Я ніколи не любила Чехова, але це, здається, казав він… Дуже точно. Потім була ейфорія перемоги, нас спокусили перемогою чи ілюзією перемоги…

А через деякий час – виклик у КДБ. Під абсурдним приводом - якісь похабні написи на пам’ятнику. Я зрозуміла, що нас усіх переписали і тепер перевіряють. А мету я зрозуміла швидко – почути нові імена. Я дивилася на нього і все бачила в його очах, хоча він їх увесь час ховав – якісь «втікучі» очі. «На вас же хтось доніс – подумайте, хто?» - «Кажу, не знаю, серед моїх друзів таких ідіотів немає»… Я не назвала жодного імені. Але цей підлий стиль – стравлювати близьких людей – чудово бачу у почерку сучасного КДБізму. Настукати. Він заполонив сусідню країну і намагається захопити нашу… Через рік – незалежність… Та завше було відчуття, що її у нас вкрали, підмінили. Несправжня незалежність, несправжня Україна, несправжня демократія. Все фальшиве… Як чай із добавками і з ароматом – відчутно різницю… Відтоді у мене виникла така алергія на політику, така зневага, таке розчарування… Особливо коли прийшла на 10-у річницю, а мене… не пустили менти, які охороняли помпезний і недоречний фальшивий концерт… Нікого з наших, справжніх – не побачила… Я  дала собі слово – більше ніколи. Принаймні не в цій ролі… І я майже нікому не казала про те. Не хотілось. Хоча переконана на 100% – без тої жовтневої та площа не стала б Майданом. 

А після того, що сталось на Майдані, коли зрозуміла, що з твоєю дитиною – розумною, талановитою, чесною – можуть зробити що завгодно! Бити, катувати, покалічити, арештувати, вбити – і то за нізащо, і не тільки безкарно – а ще й за гроші! За «штуку» – кажуть, стільки платили тітушкам, і то не баксів, а звичайних гривень… Це здавалося нестерпним. Господи, якби я знала тоді, що таке насправді нестерпно і що я можу витерпіть…  А тоді я не витримала і рвонула до столиці. Ходила по Майдану – і дивне відчуття, ніби я гостя, чужинка, а водночас якась ностальгія, що от я це бачила колись давно у минулому житті, якесь дивне дежавю. І воно ж відразу все відчутно, хто є хто -  де молитви і гімн, сухий закон, а де мати і блатний шансон, п’яні і обкурені. Коли потім почали казати «фашисти» на цих людей, хотілося кричати: та ви що, здуріли? Там усе навпаки! Так, там фашисти, навіть гірше, бо ті були проти чужих народів, а ці - проти своїх. Де це бачено в світі, щоб за кольори свого прапору – катували? Тоді чия у нас влада? Ким захоплена? Українофобами? Та й не було там націоналізму, це така брехня… Там же ж перші були оцей вірменський хлопчик Серьожа і білорус… ще зовсім діти…

От кажуть, неоднозначність, толерантність – фігня це все. Є дві сторони барикад, і якщо ти стоїш на самій барикаді – то просто будеш зрадником для тих і тих. Тільки як можна чорне називати білим і навпаки? Воно не стає сірим, навпаки, ще більше відтінюється. Там почувався як у церкві – тут гроші поклав, там біля вогню постояв, свічку поставив за упокій, помолився… Храм свободи. Ти чуєш все енергетично, чи по простому – серцем. Де безпечно, а де страшно. І я раптом зрозуміла те, що казав мій син, коли молила, щоб сюди не ходив. Тут не страшно, страшно за екраном. Колись давно його вкусила собака, і він почав усіх собак боятися. Тоді ми купили йому щенятко Ральфа – і страх минув. Отак і тут. Клин клином… І він, почепивши синьо-жовту стрічку собі на сумку, робив те саме, що і я зі значком. Видавлював із себе страх. Тільки тоді мене за шматочок заліза могли посадити… А зараз могли просто вбити. Який абсурд…

 Я вернулася додому, але серце бриніло – мало зробила, та по совісті, майже нічого. Живу так, ніби нічого не сталося – а вже йде війна… (До покупця). То що, ви берете кошеня? Беріть, далі не розповім, бо у вас маленька дівчинка, вже притомилась, та й то не для її вушок… Ідіть, і будьте з ним лагідними, бо воно такого натерпілося… (Одягає окуляри). Одягну, бо люди лякаються. А мені ще двійко продати треба…

Чути сигнал свистка.

Що? Документи? У мене немає. Я в процесі… Ще немає чи вже… А зараз я ніби не існую… Ах, це незаконно… Звичайно, продавати незаконних кошенят у незаконному місці – це незаконно… А за невеличку суму буде законно? Яку? Таку чи таку? (Показує). Сорі, це був жарт… я проти корупції у всіх гілках влади. Я можу розірвати гроші на шматки на ваших очах, але давати вам не буду. Ясно? А де ви були, дорогий мій законнику, ви і такі як ви, коли людей били, катували, душили газом, відрізали вуха і вибивали гранатами очі, стріляли і розривали бомбами… Де ви були? Законно мовчали? Чи законно катували?...  Хочете боротися за законність? Облиште цих нещасних кошенят…  Вперед - у зону АТО – там бракує таких мужніх борців із незаконністю, як ви. Я знаю точно. Я щойно звідти… До речі, я хочу подати заяву. Приймете?... Мене пограбували.  Що у мене вкрали?... Та майже все… Дім, землю, машину, роботу, друзів,  місто, віру в добро… Все, крім цих кошенят… Ви можете все це повернути? Це ж серйозніший злочин - коли вкрали все. Хіба ні?... Ах, це не у вашій компетенції… Звичайно… Ви цього не можете… Може, тоді краще поміняти фах? Стати космонавтом ніколи не мріяли?... Я знущаюсь?!... Ви й гадки не маєте, як можна знущатись… Розказати вам? (Знімає окуляри). Ні?... Куди ж ви?... (Одягає знов). Пішов… Та пішов ти…  

(Знов до покупця). А вам оце сподобалось, сіреньке? Кажуть «димчатий». Я раніше любила запах диму, а зараз чую і боюсь - може, когось спалили… Бачила я тих, яких вийняли з танку… Досі перед очима стоять, боюся закривати, і ще снів - кошмарів… Прокидаєшся від кошмару – і здається, що не прокинувся… Краще казати кольору «грозового неба». Коли то все почалося в нас, оте небо стало темно-сірим – як оце кошеня. Тисне на тебе, і нічого не можеш зробити… Он і друге прокинулось. Дивіться, ви йому сподобались. Бачите, як дивиться? Візьміть, не бійтеся… Ой, тільки тут обережненько… Ні-ні, не бійтеся, то не лишай, то…  від опіку. То об нього цигарку гасили… Звісно, що не я, ви що, я дуже люблю котів. То бандити… Терористи, ополченці, сепари… А по-справжньому, я не знаю, як їх називати… Чому? Бо це страшніше за всі слова, які я знаю… Чому обпекли кошеня? Бо бандерівське… Абсурд? Знаю… А татарські жидобандерівці – не абсурд? У нас зараз стільки абсурду, що я вже забула, що таке нормально…  А кошеня - воно просто таке дуже «шебутне»… І добре відчуває, ху із ху… Воно хоч і крихітне, а дряпається дай Боже – от і припекли його, гади… Але ви не думайте, воно так хороше, не зле, відчуває добрих людей – от вас… Ви ж добрі? Ви йому тільки ранку підлікуйте, я і мазь дам… І воно дуже невибагливе – все їсть: овочі, хліб… Це не тому, що його голодом морили. Це і мама така була… Вони шотландці… Мабуть, тих бідних шотландців англійці колись до того довели, що люди на мишей перейшли, а коти лушпиння їли – аби вижить… Теж типу «брати» були, як і у нас… Брати – це ті, хто ділиться, а не грабує. А той, хто грабує – грабіжник. Усе просто. Той, хто украв у нас Крим, вже ніколи не буде братом, а назавше зостанеться грабіжником, ще й дуже підступним і підлим… Коли люди голосили за померлими і тільки-тільки серце перестало калатать, як скажене… після трьох місяців безперервного жахіття, коли ми тільки-тільки почали оживать, з’явилася надія – тепер ми відбудуємось, усе буде добре… Тоді інші країни забирали поранених, а цей «братик» усадив ніж у спину, провернув і почав грабувати… І справа навіть не в тому, що це незаконно, і не в тому, що несправедливо. А в тому, що це підло... Нападати і грабувати пораненого брата – підло і огидно. Крапка. І це для мене назавжди. І Крим не російський, і не український, і не турецький. Крим – татарський, вони навіть так себе називають «кримли», бо у них немає іншої землі, там же стільки назв - татарських. І ми не знаємо, що то таке, і росіяни не знають, а з татарами земля говорить – гори, селища… Ви хочете історичної справедливості? Так? Тоді вас треба депортувати, як татар, виморити вас голодом, як українців… Коли у спорожнілі хати, які тхнули трупами і відчаєм, ешелонами заселяли росіян… Але ж вам цього не робили – історичної справедливості… А коли по правді, ті, хто їх знищував і депортував, винні їм на багато поколінь уперед, як німці – євреям. Поки вони цього не збагнуть, замість «Крим наш» буде «Нам криш». Кришка…      

Коли у нас то все почалося, мені здавалося, що я в кошмарному сні - повний абсурд. От скажіть, якщо поміняти одну кольорову тканину, приліплену на палці, на іншу – ми що, станемо іншими? Ми зможемо поміняти наші гени, нашу пам’ять, нашу кров, нашу землю з мільйонами наших предків? Це якась дитяча гра, маячня, це не може бути реальністю! Ти не можеш  поміняти свою матір і свого батька хрестиком на папері. Ти можеш отримати мачуху і вітчима, але інших батьків – ніколи.  Це є реальність. «Але ж Крим змінив – і там усе тепер тіп-топ». Це мені сусідка Рая каже. Ми знайомі ще змалечку, але не дружимо. Так, сусідка, то позичаю, то речі її хлопцю віддаю. Одиначка, а хлопець в неї дуже непутящий…  «Зарплати вище, пенсії…». Так, кажу, і ціни на продукти вище, на комуналку ого-го, на транспорт зашкалює. Із туризмом взагалі швах. А без нього там повна дупа. З нічого нічого не виходить, закон природи. Безкоштовний сир лише у мишоловці. А так за все треба платити. «Ну і що? Це ж історична справедливість. Крим Україні подарували…» Та Володимир, князь київський, хрестився в Севастополі, коли Москви ще у проекті не було! Яка історична справедливість? Як її відновлювать, то від Росії одне золоте кільце і лишиться, і то навряд. І головне, кажу, хіба можна продавати матір за гроші – за подачку чи добавку до пенсії? Продавати батьків – страшний гріх, а ще коли їх на смерть за гроші… От послухай казку: жила собі дівчинка, із мамою і братами й сестрами. От і постукала якось до неї сусідка та й каже: «Твоя мама така бідна й нещасна… А я дивися – багата, знаменита, хочеш, стану твоєю мачухою? І ти будеш така.» - «А що для цього треба?» - «Та просто вбий свою маму, нащо тобі така? Я тобі і зброю дам.» От і задумала вона її вбити, а брати та сестри закричали: «Не хочемо, не дамо маму вбивать, хай бідна, але рідна і кохана». Стала дівчинка і в братів-сестер стріляти – кого вбила, кого покалічила, а хто просто втік. Поглянула на то все мачуха та й каже: «От молодець, а тепер і твоя черга.» І наставила на неї автомат. «Але ж ти казала, що я теж стану, як ти…» - «От наївна! Знаєш, чому я багата? Бо все своє життя вбиваю і грабую. І нащо ти мені здалася? У мене своїх дітей повно… Твоя хата вже моя, а твій труп мені тільки вигідний, бо я його на твоїх братів-сестер повішу. Скажу, прийшла захищати тебе від убивць, але не встигла…»  І натисла на гачок…

А сусідка Рая у відповідь: «Та то все казки! Таку дурню вигадала… Хіба можна таке порівнювать? То люди, а то земля, вона ж нежива…». Нежива чи жива? Може, у цьому вся річ – для одних вона жива, а для інших – нежива. От вони і продають її, як річ. А якщо для тебе помирає земля, як її хоронить? Коли людина – зрозуміло. А землю, з якою стільки спогадів пов’язано, як? Крим, Москву, цілу Росію? Я тепер ніколи не зможу туди поїхати. Я не можу спілкуватися з людьми, які бажають смерті нашим людям, нашій країні, які брешуть так безбожно нахабно, що це навіть не абсурд, це просто божевільня. І не треба мені розказувать, що вони ошукані пропагандою! Та я у вісім років зрозуміла, що в Союзі телебачення бреше, і всі брешуть. Така от гра у брехню – для виживання… Тепер навіть власних загиблих дітей продають… Матері солдат мовчать, російські… Це вже повний аут… А я не можу жити у брехні, я починаю задихатися, фізично…

Вони для мене мертві… території. Може, в іншому світі вони й живі, у спогадах, але для мене – мертві. Але я не знаю, який провести ритуал, щоб їх похоронить по-людськи? Як загоїти ці рани, коли від тебе щось відрізали, а помацати це не можеш? Не знаю…Я одягнула намистечко з мушель, куплене минулого літа в Євпаторії – і ношу на спогад про вкрадене море. Не допомагає. Я своїй племінниці пояснювала про Крим, і чому у неї вкрали море. А вона слухала-слухала і видала: «Ясно, значить, там тепер людям погано, а медузам добре». Оце саме воно. Діти все відчувають. Нині добре лише медузам…

А я не медуза, я не холоднокровна, мені все те боліло… А тут іще моя кішка почала верещать. Ну тобто, гуляти. А дочка як причепилася: «Мамо, я знайшла їй жениха, давай ще спробуємо». А вона вже така нівроку, 9-й рік. Ми ще давно замолоду шукали їй кавалерів, приводили, і ніби все там зросталося, не відразу, спершу вона їх по морді била, а вже потому якось так і закохувалась… Але кошенят чомусь не виходило. Я вже думала – вона не плідна, та й перестала водить. А тут іще собака з’явився – вівчарка Ральф. Думала, куди вже тих котів водить? Ну от а доня моя, їй 14, як причепилася: «Ну мамочко, ну давай спробуємо, там такий котяра суперський, ну просто Бегемот, як у Булгакова». Я кажу: «Тут таке у країні робиться, нам тільки бегемота не вистачало!»  «Та то ж у Києві та Криму, а у нашій глушині – до такого не дійде… Кому ми там треба?» Ну отак і завівся у нас той «бегемот». Його так і звали Бегемот. Нашу вівчарку Ральфа він залякав до гикавки, бо шипів як ошпарена праска. Зранку він верещав, як різаний – просив їсти. Стрибав, як пантера – з підлоги на холодильник. Розбив мені улюблену вазу і пильно вдивлявся у люстру… Слава Богу, не розбив. Але нашій кицюні він сподобався, тож терпіли його кілька днів. А коли віддали господарям, то всі зітхнули з полегшенням. Як у тому анекдоті про козу... А за місяць з’ясувалося, що вона таки понесла… Оцей котик – думаю, весь у тата, такий же бусурман, активний і сміливий…

        Коли поз’являлися ці «зелені чоловічки»  - у мене все похололо. Я вже бачила, чим це скінчилося в Криму… І руки, ноги почали холонути. Ніби весна, а я не можу нічого зробить – мерзну, як цуцик. А мені сусідка Рая каже: «То нічого, головне щоб ці, з НАТО не прийшли, американці». Я кажу: «Які американці – ти що? Де?! Що, у нас американці Крим забрали? Чи друга державна англійська? Де ти їх бачила? Хоч одного?» - «Та вони ж цей, Майдан проплачували». Кажу: «Його кияни оплачували: і їжу носили, і речі… Знаєш, скільки їх збиралося в неділю? Більше мільйона! – «Та не може того буть, то цей, монтаж». Який монтаж? Я сама бачила, на власні очі! – «Все одно, - каже, - треба хунту незаконну не пущать». Яку хунту? Президент утік, от і поставили заступника – голову Ради. А кого ще, по-твоєму, ставить? – «Ну, не знаю… А ці, правосєкі?» - «І що, де ж ти їх бачила?» А вона: «Ну так того й нема, бо наші хлопці постали, щоб їх не пустить…»

А спершу після Майдану у нас на базарній площі почали збираться чоловіки. Без прапорів ще, без автоматів – а так, просто. Дивлюся – а між ними Рая, я й запитала: «Що таке сталося? «Та, каже, чекають, коли прийдуть «правосєкі», то будуть захищать». Я кажу: «Та це повна дурня! Кремлівська вигадка. Чого їм сюди їхати? Нащо? Люди там ледь-ледь до тями приходять після того жаху, поранених рятують. Нащо їм кудись їхати, для чого? Та й «правий сектор» – це звичайні люди, просто ті, у яких намети були справа.» Та губи піджала: «От  побачиш!» І побачила… Так вони чекали вечір, другий… Очікування підігрівали горілкою… Вигуки ставали дедалі гучніші… Звісно, ніхто не приїжджав, бо це була повна маячня… Зрештою, вони пересварилися і побилися між собою… Це капець. Це як у тому анекдоті про крокодилів. Знаєте? Сидить чоловік і б’є палкою по воді. «Що ти робиш?» - «Та крокодилів відганяю». – «Так тут же немає крокодилів». – «Так того й немає, що я відганяю». Як можна бояться того, що не існує і не бояться, того, що приперлося до вас у повній бойовій амуніції зі зброєю? Як? Це абсурд!!!

Коли оце кажуть – от, немає доказів, що ті з Росії, то мені це просто смішно. Навіщо паспорти, навіщо супутники? У нас у супермаркетах автомати і БТРи не продають. У Росії теж. Є той, хто дав їм зброю і послав на смерть – їм самим і нам. І не треба шукати. Є конкретна адреса – Кремль. Це елементарно, Ватсон. Чому їх не арештовують?!! І потім - їх же чути! Достатньо сказати одну фразу – і все чути. У нас російська різна. До нас колись у дитинстві приїздили родичі з Москви – і я почала «акати», як вони. Так із мене всі приколювалися: «Да что ти гаваріш!» Я поки розучилася, зненавиділа те «акання». І тепер відразу чую, хто акає, хто окає, хто бекає… Це ж просто. У нас прописка на язиці. Звучання різне, особливо тут, на Донбасі, де є своя мелодика, свої слівця. Отут наприклад, кажуть, «каунчики» - це кавуни, але у нас вони такі маленькі, червоненькі, соковиті – сорт «вогник». Пригадую, малою, колись град побив кавуни, і їх віддали нам просто так – ми розбивали їх і їли. Солодкий сік стікав нам по руках і лицях, а ми сміялись, і далі били… Солодкі червоні бризки… Тепер усюди солоні і гіркі… Для мене це Донбас – смак кавунів і абрикосів, ці тут ростуть немов бур’ян, попід дорогами… А москвичі коли то все побачили, казали – о, то у вас тут прямо комунізм. У них же кавуни і абрикоси – дорогі екзотичні продукти! А у нас вони дикі, розумієте? Дикі! І чогось цей дурний штамп: Донбас – то шахти. Та я їх ніколи і не бачила по правді. Для мене Донбас - білі крейдяні  гори, абрикоси на дорогах, ставочки і солоні озера, де так легко було вчитися плавати, і здавалося, втонути неможливо…  Кажуть, в озерах топили тіла росіян… Вода з трупами… Я вже ніколи не зможу там плавати… Господи, скільки разів я кажу слово «ніколи»?

Ще у нашій донбаській говірці, в нашій російській є таке українське слово «тікай». Воно не таке, як у звичайній українській. У нього багато значень: «не заважай», «відійди», «прибери руки»,  «припини», «не чіпляйся», «не плутайся під ногами»… і ще «від… ись». Син казав, це по приколу стало «національною ідеєю». По-моєму, навіть інтернаціональною. Тепер це слово почало пульсувати мені в скронях у прямому значенні: «Тікай! Тікай! Тікай! Тікай! Тікай!» Але як, Господи? Я ходила по нашому дому… Цей дім особливий, дістався мені від бабусі. Я чула, що вона з роду засновників нашого містечка. А чоловік поставив тут євровікна, двері, і дім заграв – по-європейськи. Тут кожна річ – пам’ять: отут зарубки, як росли діти, тут малювали на шпалерах, а ми заклеяли, а тут магнітики з різних подорожей… Це все одно що зробити навмисну амнезію… А що тоді – фантомні болі? Коли відрізав – і болить?

А знаєте, як я зрозуміла, що треба тікать? Запах… У нас же всюди ті абрикоси – навесні запах квітів, влітку – запах давлених на дорозі, восени – посохлих, як урюк… А тепер з’явився інший запах. Я завше на це реагувала. Я по запаху знала, де був мій чоловік – коли заходив до батьків, коли зависав із друзями, а коли… бував чужий… Та я йому того не казала… і не розпитувала. Отепер з’явився «чужий» запах. Жахливий. У нас на базарі був такий ззаду м’ясного відділу – я завше обходила те стороною, хоч так було ближче. Запах запеклої крові, гнилизни, обпеченої шкіри… Запах смерті. Ні, сморід… Мені здається, він уже в моїй голові, навіть тут: заплющу очі – сморід…

Я думала: як там не допомогла, то тут чимось зможу? Коли у нас з’явились наші танки, і деякі почали кричать: не треба їх пускать, хай їдуть назад до Києва … Я кажу: «Ви що, подуріли? Це ж наші хлопці, вони прийшли нашу землю захищать, а як інакше? Там же і ваші діти можуть бути, як їх призовуть». А баби в крик: «Не треба нам танків!»

Та коли женуть свої танки, приходять чужі… І не захищать, а вбивати… А тут іще подзвонила давня знайома - з універу. У неї в армії син служить - Максим. А вона сама суддя. Я кажу: «Як же ти суддя і не змогла… ну той…». А вона: «Тому  і не змогла, бо суддя». Та і він сам каже: «Призивають, то маю йти, а що, землю треба захищать від ворогів, я ж чоловік…».  То вона мене і попросила: «Поглянь, як він там, може, їм чого треба? Гроші передам…» Та які гроші?... Не треба… Я сама… Ну, я й пішла туди. Чесно? Дуже боялась. Дивитись їм в очі. А потім розговорилась, і нічого, попустило… От що таке мужики без жінок? Вони ж все одно як покинуті. І домашнього гаряченького  їм хочеться, і просто підтримки. То я почала їм щось носить – то їжу, то теплий одяг… А тут іще й інші жінки приєдналися – ті, які за Україну – так і втягнулися…

Одного разу йду звідти, а назустріч Рая. Вона глянула на мої торби так підозріло… І у мене все захолонуло. «Куди йдеш?» – Питає. А я так з’їхала з теми: «Та так, - кажу, - по справах… Поспішаю, вибач, ніколи.» А вона раптово: «А ти знаєш, що твій ухажор тепер шишка в ополченцях?»  Я так і застигла: «Який такий ухажор, ти про що?» - «Пам’ятаєш, Вовчик, наш сусід, він на тебе наїжджав, а ти його відшила…» - «Не пам’ятаю я ніякого Вовчика… Ти щось плутаєш…» - А Рая: «Ну гляди, я тебе попередила…»  Потім я його побачила – і пригадала… Мені було тоді років 10-11. І він на нас «наїжджав», але буквально – велосипедом. Ми граємо, а він на нас їде… Всі верещать, розбігаються – і йому весело, він король. А найбільше наїжджав на мене. Мене це дістало. Він їде, а я стою і ані руш. Їде – і в очах з’явився страх. У нього, у мене – ні. Я стояла до останнього, а тоді на крок уліво і раз - штовхаю його з усієї сили вбік. Як він загудів! Я думала, що він не встане. І тут уже я злякалася. «Живий» - виматерився по-чорному. А я тоді не лаялась, мені не дозволяли… Більше він не наїжджав – ні на мене, ні на моїх подруг…

Я йшла з дочкою, і його побачила. Цей погляд. Спершу на мене, а тоді на неї. Такий… масний… І я застигла… Я згадала… Вовчик. Точно. Пригадую, казали, він сидів за крадіжку чи хуліганку - щось таке. І тут у мене запульсувало це слово «тікай» - як набат. Я чула, що ці «лугандони» викрадають дівчат і перетворюють на рабинь. Господи, моя дівчинка, Інга, моє кохане сонечко, моя принцеса, світла, добра, ніжна… Ні-і-і-і!!! Тільки не це! Я стрималась, аби не бігти, але бачила, що він запав, він стежив… Прийшла додому і до чоловіка: «Все, Михасю, збираємо речі і тікаймо.» Як могла – пояснила. Він спершу впирався, але я і молила, і кричала, і плакала – і він відступив. Зрозумів – усе серйозно. А за дочку він готовий був у вогонь і воду, я це знала.

Я почала збиратися: кидала одні речі, виймала, клала інші… Валізи не закривалися, сльози текли… І тут наша кицька почала народжувать. Це капець. Я кинула все і намагалася якось допомагать. Інга шукала якісь поради в Інтернеті, чоловік психував. Есмеральда кричала, дивилась на мене такими жалібними очима: «Ти доросла, ти поможеш…» Цілу ніч ми народжували троє кошенят: одне сіре, друге біле і ще одне чорненьке зовсім маленьке. Вишкребок, як казала моя мама. Слава Богу, всі живі, і вона теж у порядку. Під ранок я заснула. Прокидаюсь о сьомій, а кошенята верещать у мене під боком – вона довірила їх мені, підкинула, а сама пішла трохи поспать. І я зрозуміла: нікуди я не поїду. Куди ми будемо тікать із кішкою-породіллям і трьома сліпими кошенятами? Це нереально… І як я її залишу? Вона ж мене стільки раз гріла, коли щось болить… І я кажу Михайлу: «Їдь сам, рятуй дочку. А я поки залишуся тут – хай підростуть хоч трішки. Тебе можуть забрати – барикади будувати чи окопи рити, дочку теж… сам розумієш. А я – кому я потрібна? Воювати не вмію, ґвалтувати пізно, убивати – навіщо?  А я поки лишуся, а там може, дай Бог, наша армія виб’є тих сепарів – та й ви вернетесь. А ні, то я до вас приєднаюсь, ти поки винаймеш квартиру...». Повіддавала їм гроші, картки, собі лишила мінімум. Умовила. Провела до автобусу, посадила, а тоді вони дзвонили щопівгодини – поки не опинилися на нашій території...

Так я лишилася  сама… Вірніше, з собакою Ральфом, кицькою Есмеральдою і трьома сліпими кошенятами. І ще нашими солдатами. Моя знайома з універу знову дзвонила: «Як там син?» Потрібна форма – її називали «дубок» - волонтери передадуть, але треба відвезти. Я возила великі тюки… Їхала рано вранці, аби не зустріти нікого, але щоб і не темно… В магазині почали зникати деякі продукти, а з банкоматів – гроші. Почали грабувати відверто, я позаховувала все, що можна… Час від часу було чути постріли… Моя перукарня спорожніла – клієнтів майже не було, двоє кращих дівчат поїхало, а одна закрилася вдома. Сусіди один за одним виїжджали, і пару з них лишили мені ключі – полити квіти, город, погодувати звірів…

А потім мені наснився сон: ніби в небі такий великий літак – мов корабель. Титаник. Він пливе і затуляє півнеба… Було якось моторошно, але я читала, що бачити літак уві сні – це добре… Але то уві сні… А так я почала боятись літаків. Гуркіт пострілів дедалі ближчав. Сусідка Рая прибігла з новиною – готують бомбосховища. А колишній сусід Вовка з ДНР наказав їх розчистити, і на продукти гроші дав, щоб їх затарить… А банкомати взагалі не працюють: гадська київська влада не платить. «Так, - кажу, - не платять, бо вже другу інкасаторську машину грабують. От і гроші на продукти   у нього звідки?» – «А може, з Москви?» - «Звідти тільки зброю везуть, щоб нас усіх повбивать.  Та він же сидів за грабунок, ти хіба не знала? От і зараз, мабуть…»  А вона мені: «Та, гроші не пахнуть».  Не пахнуть?! Та вони смердять! Тоді я ще не уявляла, як вони могли смердіти по-справжньому… А скоро я зрозуміла, до чого мені снився літак… Я почала боятися неба. Гудіння літака, розриви снарядів, спалахи… До бомбосховищ я не добиралась – у мене був підвал. Колись у тому підвалі загинув мій прадід. Він ховав там єврейку, а німці кинули туди бомбу. Дівчина врятувалася, а прадід – ні… Того бабуся не любила той підвал… Я теж бувала рідко. Туди ми й ховалися – з Ральфом, Есмеральдою і кошенятами. При чому собака відчував краще, не знаю, по звуку чи запаху, але він кидався до підвалу раніше. Я вже й перестала закривати кришку: щоб тільки раз – і все…

А потім підбили той літак, пасажирський – і все ж було ясно, хто. Бо наші ж узагалі не підбивали ніяких літаків: у сепарів їх, слава Богу, немає… поки що. А наших літаків уже скільки позбивали, гади… А там у боїнгу скільки дітей, господи… Я потім дивилася на фотки, читала. Там же немовлята були! Один такий хлопчик біленький, схожий на мого… А у одних батьків – взагалі троє дітей летіло з дідусем. Ви це уявляєте?! Троє! От кожного виносить, народить, ростить, хворіть, годувать, навчать, мирить… А потім раз – і порожнеча. От як це можна витримать, як пережить? Як не збожеволіть?... Але я тоді грішним ділом подумала – може, нарешті люди на землі зрозуміють – що це жахіття треба зупинить усім світом! Бо це ж не наша біда, це ж із кожним може трапитись! Наша земля така маленька і тісна. І я дивилася, хто там із якої країни… І навіть подумала: от як так Бог зумів вибрать літак, щоб в одному - з різних куточків світу? Це як із Небесною Сотнею. Як так снайпер вибирав – що потім вся Україна хоронила? Звісно, найбільше Київ і Західна, але і всій країні дісталося. І це таки зупинило ту страшну бійню! Ось і тут ніби навмисне, як попередження! Люди – та схаменіться ви! От усі кажуть – обережно, може початися третя світова війна, і от як Путлер схожий на Гітлера, і ця окупація Криму, як анексія Австрії, навіть цифри на цьому псевдо-референдумі – зовсім ті самі, як були за Гітлера, один в один! Почнеться? Люди добрі, а ви не зрозуміли, що вона вже почалась?...

Тепер я возила до наших хлопців ліки. Приїздила і жадібно вдивлялася в обличчя. Чи всі є? Кого не бачила зі знайомих – боялась запитать… Господи, хай вони виживуть… Раніше молилась за мир, а тепер – за перемогу. Бо мир із цими…  хай Бог милує. Ви розумієте, що таке мати сина призивного віку? Це твоє серце плавиться на повільному вогні. Мій син закінчує бакалаврат, а як не вступить у магістратуру? Армія? А як приймуть якийсь закон, що заберуть і так? І я носила ліки і молилася – тільки б не мого…

Нарешті прийшли ці нові камуфляжі – дубки, і в мене були такі великі тюки. Тягну то все до машини, а назустріч Рая – зиркнула, як обпекла. «Що, карателям везеш?» Я зрозуміла, що все одно вона здогадалася, то треба спробувати хоч якось її зупинить. «Кажу, та яким карателям? Бог із тобою». Це ж наші хлопці, свою землю захищають. Це ж не Чечня і Дагестан, і не Сибір. Ти хіба не бачила, кого сюди напосилали? А це наші. «Це не наші, наші – ополченці, а це Київська хунта шле». – «Та яка в біса хунта? Хунта - це коли військові захоплюють владу, от у нас якраз і захопили ці гицелі з автоматами. Яка вона в біса народна? Хто їх вибирав? Ніхто. А в Києві влада виборна. Вони зобов’язані землю захищать, по конституції і взагалі. Не здавати ж як Крим…» - «Та краще б здали! Тепер там усі в шоколаді, а у нас кошмар… Гуманітарна катастрофа, от.» -  «Так у нас кошмар, тому що ці з автоматами прийшли, а наші замість того, аби встати «усім миром», - колабораціоністи… Он в Одесі відстояли – так тепер там спокійно, а ми мучимось…» - «Ти що, в Одесі – людей живцем палили! Там же фашисти-правосєкі…» - «Та там прості люди з камінням на автомати пішли, бо дістало, а дім той російський спецназ підпалив, спершу отруїв газом, як у Норд Ості, а потім підпалив, а самі дахами втекли…» - «Та то все бандерівські байки.» - «Раю, наших хлопців використовують, як гарматне м’ясо! Їм же картинка треба – чим більше трупів, тим картинка краща! А зрадники нікому не треба – ні своїй землі, ні чужій.» - «Та ти що, наші ж проти фашистів, діди воювали, і наші теж». Та які фашисти? Роззуй очі! Всюди все нормально, спокійно, тільки у нас тут війна! І молоді хлопці – за що вони гинуть? За Путлера? Там син моєї знайомої – 20 років, пацанчик зовсім, а там же може бути і мій син, і твій, як підросте. Ти що, цього не розумієш?! «Поки мій підросте, тут уже Новоросія буде, і все тіп-топ. Куди нашим бандерам проти великої Росії? Найбільша країна, ядерна держава! Кишка тонка… А ці козли хочуть нашу мрію вбить… Нащо мені та грьобана Україна? Може, ти тут і в шоколаді купалась, а я наковталася, досить. Що я від неї хорошого бачила? Хрін моржовий! У мене мрія з’явилась, а вони хочуть нас назад у цю сірість… Прощай, Росія?! Прощай, мрія?!» І тут у мене вирвалось: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ, И вы, мундиры голубые, И ты, им преданный народ...»  А Рая скривилась: «Це у вас там на Майдані таке вигадали?» - «Та ні, це Лермонтов, великий російський поет, убитий у 26 років.» Вона піджала губи… 

А я розгубилась… Мрія? Це Новоросія – мрія?! І тут до мене дійшло… Я раніше не могла зрозуміть – як можна йти прости власної країни? Воювать на стороні ворога, зраджувать? Нове. У Новоросії ключове слово – «нова». Щось нове! Розумієте, це як із перукарнею. У мене ж перукарня-салон. І от буває, приходить людина – пострижеться, пофарбується, і вона ніби нова. За п’ять копійок, а якась інакша: красивіша, молодша. А буває, що взагалі не пізнають. Перукарня – це своя психологія. Буває, приходить людина: мені отут отак, а тут так… Стрижеш, як тобі скажуть, а воно їй як корові сідло. І вона готова у тебе ножиці запустить. А треба хитро: робити те, що їй личить, але тонко, ніби радишся, ніби щось по ходу міняєш, а в результаті робиш своє – і їй подобається. Виходить – аж світиться. Оновлена. Нова. Так і тут – ніби раз - перефарбувався, змінив колір прапора, п’ять копійок віддав – і все. Зарплати вище, пенсії вище, ти в супердержаві, нафта б’є потоком і все по голові…  Не треба зусиль, праці. Але ж для того, щоб народилася Новоросія, треба вбити тут Україну… Нова ілюзія. Гарний рекламний обман. А натомість: тисячі убитих, поранених, покалічених, діти без батьків, матері без синів, а скільки обездолених і безпритульних? Уже, певне, мільйони! Мені хотілося крикнуть: «Це шахрайство! Немає тут нічого нового – це стара імперія, це позавчорашній день, це жахіття війни!». Але я бачила ці ножиці, націлені мені в голову, коли зачіска виходить невдала… Мені хотілося крикнути, але я зчепила зуби: вона мене не почує. І в голові набатом думка – здасть чи не здасть? Треба встигнути передати форму… І я вирішила спробувати з’їхати з теми. «Вибач, - кажу, - поспішаю, нагальна справа: подруга просила передать». – «А я тобі вже не подруга?» І тут вона якось так лукаво посміхнулася – ніби, розумієш, що ти у мене тепер на гачку. «То ти, може, теж мені поможеш по старій дружбі?» - «Кажи вже…» А вона дістала картку, банківську, але якусь таку не нашу. Каже: «У тебе ж син комп’ютерщик, може, поможе з кодом розібратися? Бо десь загубився, не можу знайти, а банки зараз – сама знаєш…»

Я взяла в руки цю картку, покрутила в руках – і раптом страшний здогад блиснув у голові. «Це… - І  показала очима вгору. - Звідти?» - «Яка тобі різниця? Я тебе щось попросила.» - Каже. - «Слухай, у них таке горе, а ще це…» - «У тих буржуїв то не останнє, будь спок. І все одно ж пропадуть, а я сама хлопця рощу, мені помочі чекати нема звідки. Може, то мені Бог подав по справедливості…» Бог?! Я раптом зрозуміла, що вона мародерствувала у тому літаку, серед трупів… дітей… Я здригнулася, так ніби та картка була гарячою як вогонь чи холодною як лід – бо руки пекло, а серце захололо. Я зрозуміла – це шантаж. Але я не могла… Кажу їй: «Я не думаю, що він це може, він же не хакер, просто програміст, студент…» Я віддала й побігла, як від чуми, хоча я бачила: в її очах був присуд. Мене нудило, мене трясло, мені хотілося її вбити…

Прибігла  я до наших із тими клунками. Чекала радості – нема. Відчула зразу – холод. І очі опускають, відвертаються. І раптом серце защеміло: «Де Максим?» Зітхання, стислі губи… Показали – те, що від нього лишилося… Я не буду те описувать. Не можу… Тільки попросили: «Ти можеш матері сказать? Краще ти, аби якось підтримать.» Я це розуміла… Я пригадувала, як почула від лікаря про мамину смерть – сухо, грубо, ніби відмахувались від мухи… Як я тоді сповзла по стінці й билася в сухих риданнях від безсилля, від жахливого слова «ніколи», від шаленого бажання потримати мамину теплу руку, просто доторкнутися… Ніколи. Я йшла назад немов сомнамбула, дивилася на телефон – і не могла. Не зважувалась. Думала – ну от прийду і наберуся сил…

А на порозі – сусідка. Мене побачила і верещить! Я навіть не чула її слів, не розуміла. У її будинок упав снаряд, вибило вікна, і вона аж захлиналася від люті: «І що мені тепер робить?» - «Кажу, вернеться чоловік і вставить тобі євровікна…» - «Він вставить, як же! Він тільки і вміє – що вставлять! Чкурнув – тільки його і бачили! Чи він іще коли вернеться? Це все твої карателі, фашисти!» - «Кажу, звідки ти знаєш, що вони, а не сепари? Він же не підписаний. І нащо їм сюди пулять?» - «Я знаю! Це хунта, а ти – їхня пособниця, наводчиця! Це ти їх навела!» - «Та що ти таке кажеш? Я - наводчиця? Це смішно…» - «Смішно? У мене таке горе, а ти… Побачимо, хто посміється останнім…» - «Та я присягаюся, Раю…» - Вона не чула. І я попленталась додому, упала в ліжко і хотіла провалитися у сон. Але коти пищали, і телефон аж розривався. Глянула – вона, та моя подруга, суддя, мабуть відчула… Ну, не було у мене сил їй те казать! Не було. Як розказати про те, що найстрашніше, чого боюсь найбільше, чого і найлютішому ворогу не побажаєш? Як? А вже під ранок мені передзвонили з іншого телефону. Виявилось, слідчий. Вона померла – отруїлась. Мій телефон – то був останній, який вона набирала – 28 раз. Коли дізнався, що помер її син, то зітхнув із полегшенням. Ясне, чисте самогубство, не треба розбираться – раптом хтось убив… А може я? Я убила? Якби то все сказала я, а не хтось чужий, то може б я добрала слів, підтримала… Але я тих слів не знаю! Провина придавила як бетонна плита. І я лежала так розчавлена, розбита вщент. Тому коли вони прийшли вранці, я не могла впиратися, ні заперечувать – нічого. Собака рвався, захлинався від гавкоту – захищав. І я його закрила, щоб не вбили. А кошенятко те, сіреньке, що ледь продерло очі і повиляло на тих маленьких лапках мов причмелене – вчепилось тому в ногу. Уявляєте? Вчепилось! Бо захищало. Я ж кажу вам – Роберт Брюс! Тоді його і припекли цигаркою, падлюки… Потім знайшли і мій планшет – там були фотки наших солдатиків, і ще – чеченців, осетин – щоб знали, скільки тут чужих… Відпиратись не мало сенсу, що я за наших. (До уявних покупців). Заберіть це кошеня, бодай за півціни... Воно сміливе і хороше, чесне, воно не зрадить. Це хлопчик, Роберт Брюс як у Лесі Українки. Берете? Бо далі я розказувать не буду. Воно вам треба – ті жахи?

Віддає кошеня, цілуючи його на прощання. Бере в руки наступне, чорне.

Візьмете оце чорненьке? Дивіться, яке гарнюньке, хлопчик. Оце вже точно буде як Бегемот, бо весь у тата, як у Булгакова у «Майстрі…». Не читали? Ну, може, фільм… хоч він російський, але автор – наш, київський. Булгаков усе розумів, що відбулось тоді з країною… А Росія – вже ніколи не буде для мене країною Достоєвського і Цвєтаєвої. Для мене це країна жаху. Проклята країна, яка на нас напала, пограбувала, покалічила і все те потай, ще і оббрехала… Бо те, що вони зробили Україні – вже неможливо їм пробачить навіть, якби уся країна стояла на колінах сотні літ. НІКОЛИ. Знов це слово, це «ніколи», якого я раніше не вживала взагалі… Не за те, що вони зробили з тілами – за те, що з душами… Ах ви боїтеся? Чорний колір – на нещастя? Що буде вам дорогу переходить… А оце все щастя? Так? Коли оце все діється у нас, хіба хтось може буть щасливим?!

Хіба ви знаєте насправді, що таке «нещастя»? А кошеня – ні, це радість, втіха хоч якась. (Притискає невидиме кошеня і голубить). Кому ми з тобою потрібні зі своїм нещастям, кицику? Усі проходять повз… Ну от скажи, за що я це отримала, оцей кошмар? За те, що помагала іншим? Якби не помагала – все було б ОК? Я це не можу зрозуміти. Не розумію ні цих виродків, ні Бога… Я розкажу тобі, бо більше нікому. Дітям? Ні, не хочу, не треба їм того знать… Чоловіку – теж, не треба… Тим більше, я дізналася таке…  

  Мене привезли у якийсь підвал і почали там бити… Знаєте, ніяка я не героїня… Спершу я намагалась щось пояснити, що я ніяка не фашистка, і не наводчиця, я просто жінка…Просила і благала – все до дупи… Їх це тільки розпаляло… Вони казали мені кричать: «Зіг хайль». А я відмовилась, і тут мене прорвало, кажу: «Ну як же – я українка з діда-прадіда, і прізвище моє таке, і паспорт, так яку ж я землю маю захищать? І воїнів яких? Ну, ясно, що наших, тих, хто захищає нашу землю, Україну. Яка ще в біса Новоросія? Який один народ? Чого ж тоді ви по-вкраїнськи ні бельмеса, якщо один? Це повна маячня! І я не київська, не західна, місцева. І більше того – з роду засновників оцього міста. Мій пра-пра-пра… він був козак, отримав землю цю за службу, заклав отут поселення, і церкву збудував, лікарню. Ви бачили ту церкву – то мій пра… І я носила їжу, ліки… Це мій обов’язок, як громадянки і люди… ни… Який у мене може бути вибір? Карателі – це окупанти, а ми тут на своїй землі – це ви пособники фашистів… Оце що ви тут робите – це що?!! Це фашизм!» Тоді мене віддали в руки чи то чеченцям чи осетинам… Я ще спитала: «Як же так, ви віддаєте свою жінку чужинцям, іновірцям? Хто ви після цього? Не зрадники? Не вороги?» А вони мені: «Так це осетини, православні…» Православні… християни, і тут мене прорвало вже на мат – такий вітіюватий, яким ніколи у житті не лаялась. Ніколи… Мене лупили по обличчю, і ногах, а головне – у груди. Один такий садюга розганявся і лупив ногою, я врізалася у стінку, відлітала і знову… Я намагалася згадати те, що мене вчили, коли народжувала – спеціальне дихання, щоб полегшити біль… Яке там дихання?! Я взагалі не могла дихать, ніяк… А груди – це у мене найболючіше було завжди… Я зазирнула у ці очі і зрозуміла, що говорити щось немає сенсу. У цих очах я бачила обличчя темені. Її нутро. Чорну діру, в яку летить нещадно людство. Коли я це збагнула – жах пройняв мене до кісток… А ще вони обіцяли віддати на ґвалт… Скільки ти хочеш – 10, 20? Господи, я вже давно не дівчинка, а деяким годжусь у матері… Навіщо? Вони не ґвалтували, але казали все, що збираються робить. І це було все так мерзотно і огидно, що мене занудило… І навіть від цих слів здавалося, що це все насправді… Бо тіло вже давно перетворилося в один суцільний біль…

І ви гадаєте, їм потрібні були імена зв’язкових? Так, звісно, це теж, але це не головне. Їм потрібні були пін-коди картки. Я все розказала. Благо, у мене була лише одна, дві чоловік забрав… Але господи – яка там Новоросія, яка ідея? Вони бандити, розумієш, кицику, бандити! Злодії і ще садисти… І це жахлива суміш. Коли вся влада у таких, коли такі живуть у світі, цей світ просто втрачає сенс… Вночі я мала передишку – лежала на холодному бетоні, голодна і холодна, і думала про Бога і про смерть. Бо більше нічого було робить. Про смерть – аби не мучитись. Але як? От скажіть – у цій порожній бетонній скрині – як? Головою об стінку? Якось тупо… Різать вени? Чим? Та і просто – як себе можна вбити? І за що? А головне – якщо у цьому світі таке жахіття, то щось я сумнівалась, що на тому світі Бог придумав щось покраще. Оце мене і зупиняло. Що там зустріне щось ще гірше… І я подумала про Бога. Господи, навіщо ти створив оце жахіття? Навіщо світ такий жахливий? От скажи? Ти розумієш, що ти невдаха, ти бездарність, Боже. Ти вигадав якусь фігню… І що робити з оцим світом? Армагедон? Чи третя світова? Чи він уже почався? А з іншого боку, бачить, як твоє творіння гине, і сотні мільйонів проклять… От я раптом спробувала уявити себе на місці Бога? Ну я так, по-жіночому. От народила я дитину, дала їй волю – і раптом дізнаюся, наприклад, що він дітей ґвалтує і вбиває у підвалі, і головне, що відчуває з того радість. А я його… люблю… І що робить? І я відчула цю безвихідь Бога… Як це страшно… І безнадійно все…

Вночі майже під ранок прийшла Раїса. В її очах було злорадство, і я раптом зрозуміла – це вона мене здала. Звісно, більше нікому. І я спитала: «За що? Ми ж знайомі змалечку. Я ж тобі допомагала: і гроші позичала, і речі для дитини давала…» - «Так, обноски, з барського плеча… Ти завжди була буржуйка, думала, що я тобі не рівня… Тепер побачила життя?» - «Тепер я бачу смерть… Вона тут зовсім близько. А ти що, прийшла мене добить? Давай. Ти зробиш тільки послугу.» - «Та що ти… Я… не думала, що буде так… І ти сама у всьому винна: наводила на наших…» - «Я нічого не наводила, ти помиляєшся, присягаюся здоров’ям дітей.» – Вона зам’ялась… «Скажи, може тобі щось принести?» - «Так, отруту. Маєш?» – «Ні. А може, передати щось чоловіку, дітям?» - «Щоб ти і чоловіка здала, й дітей, Іуда?»  Вона раптом всміхнулася. «Михайла я не здам. Бо ми з ним полюбовники. А ти хіба не знала?» - «Ти брешеш…» - «Не брешу. Навіщо? Чи може щось таке про нього розказати…» - «Не треба…» - «Це ще давно все сталося… Ти ж вся у бізнесі, у справах… А мужику треба простої жінки, без заморочок. Він тільки заради дітей – куди вже? Двоє… Та й тебе одну з дітьми не лишиш – пропадуть… Але ти не бійся, я за твоїми дітьми догляну…» - «Ти мене уже похоронила? Зачекай хоч, поки закопають…» - «Та що ти! Я ж навпаки, як помогти, питаю. Хоч я тебе і не люблю, бо ти мені суперниця, ти ж розумієш… Може, принести щось поїсти?» - «Принеси та не мені, а звірям. Особливо кішці, у неї дітки.» - «Може, їх потопить?» - «Не смій! І з того світу прокляну…» - «А, вони ж породисті, гадаєш, зможеш виручить ще гроші?» - «У мене є останнє прохання… Зроби так, щоб я тебе більше ніколи не бачила…» Вона піджала губи і пішла… «Катюзі по заслузі!» - Пішла і ляснула дверима. А я лежала й провалювалася у бездонну тьму… І розумом я розуміла, що та зрада – то була ну раз чи два «по п’яні», інакше він би не шарахався її так сильно потім. Але все одно. Це було, як ніж у спину, у хребет, неначе вийняли із мене стрижень, і я зламалась. Я лежала, неначе випотрошена лялька – нікчемна купка мотлоху, і все…

На ранок мене повели у місто. Спершу я зраділа – люди допоможуть… Як я помилялась… Загорнули в прапор і залишили стояти з табличкою… І що я не кричала – що я нікого не вбивала, я не наводчиця і не фашистка, нічого я нікому злого не робила… Все дарма. І били, і плювали, і знущалися, як хто тільки міг. При чому жінки. Били більше жінки… Ніхто з них не вступився. І лякали мене більше не ті, хто захлинався злістю й ненавистю. Ні. Байдужі. Ті, хто виходив, фотографувався на моєму тлі… Як же – екзотика, така картинка… Я заплющила очі – я не хотіла нікого бачити. Це було так огидно, до нудоти… Один раз я почула англійську мову. Спалахи. Я почала вслухатися… Зрозуміла, що це журналісти, вони з кимось сперечалися. І в мене раптом з’явилася надія… Я розплющила очі – і побачила… Вовку. Знову закрила. Тільки цього мені не вистачало! Відкрила на щілинку, а він дивився просто на мене… Там не було зловтіхи. Щось інше… Що? Не знаю, але він щось комусь наказав, і мене повели назад у підвал.           

У домі мені дали помитися, а у підвалі вночі принесли щось поїсти. Вперше за чотири дні. Я не могла. Відчуття огиди до всього  переповнювало мене до нудоти. І тут приперся він – Вовка. Я зрозуміла, що він мене впізнав. І від цього було ще гірше. Тоді в дитинстві я була гордою маленькою «королевою двору»…  А це все так принизливо, і я така «страшко», постаріла на 10 років за три дні… Він щось почав казати: що не хотів, аби зі мною так, що він не знав, він би не дав, але ж я сама – не каялась, а навпаки… А я мовчала… Я не хотіла бути людиною, я не хотіла жити у світі, вигаданому таким Богом, я не хотіла жити… І тут він запитав про дочку – я оговталась. Кажу: «Можеш різати  мене на маленькі шматочки – я ні слова не скажу про неї…» - Він сахнувся, мабуть, від тої ненависті, яка палахнула в моїх очах. Бо я поставила хрест на собі – мені було вже однаково - але не на дітях… «Я ж не звір…» - «Звір? Що ти, я люблю звірів – я б ніколи не назвала тебе звіром… Ти один із них…»  - «Але я хочу тобі допомогти…» - «Допомогти?! Убий мене, будь ласка. Ви ж все одно не залишите мене в живих. І я вже не хочу… Просто вбий. Можеш?»  Він мовчки вийшов… А я лежала і готувалася до смерті… Найбільше я переживала за дочку, за Інгу. Син уже не пропаде, і чоловік… напевне, теж… А от Інга, вона така… принцеса… І ще Есмеральда, Ральф, і троє кошенят… Ні, я не була готова до смерті, я думала про земне… Невдовзі він повернувся, приніс якийсь одяг. І я раптом зрозуміла: може, мене і не вб’ють. Але не через Вовчика, певне, через іноземців. Вовчик сказав, що я зможу поїхати, але якщо підпишу документ, що не маю до них претензій, у тому числі майнових… Майнових?... То… «Стривай, я хочу забрати звірів!»

Я прийшла у свій дім… Уже на порозі я зрозуміла, що він уже колишній. Вони винесли звідти все цінне. Все. Прикраси, техніку, посуд, чоловікові інструменти… Я пригадую, як він збирав їх – кожну детальку. І ще колекцію маленьких янголят, які збирала Інга… Я вже не кажу про «заначку» – звісно, вони її знайшли. Вони зрізали навіть троянди… Господи, навіщо їм квіти? Колись мама розповідала, як її батько привів наречену – мою бабусю - втікачку з Полтавщини. А прабабуся засадила все подвір’я трояндами – вона була з дворянського роду, але прикидалася, ніби дім дістався їй від «барині». Зізнатися у дворянстві було небезпечно. Моя бабуся вирубила ті троянди і посадила город, як учила її померла мама… Отак тут воювали – картопля і троянди. Страх і виживання. Я повернула квіти цій землі. Тепер їх тут не стало – всі під корінь… Замкнений собака вив страшенно. Я думала, що від самотності і страху. Я випустила, але раптом той побіг повз мене. Найгірше мене чекало не там…

Есмеральда… Її захололе тільце лежало біля дверей. Вона чекала мене до останнього. Мій вірний друг. Ральф скакав навколо і намагався мордою підняти її задубле тільце… Вони дуже дружили - вона була йому колись, як мама… Господи, я хвилювалася за сина, чоловіка, доньку, брата… а про неї не думала. Не знала, де доля вдарить, а вона отак… Ніхто ніколи не буде відчувати мене так, як вона, кожен мій біль, кожен мій сум… Ніколи. Знов це слово - я його вже ненавиджу… Я сиділа, притулившись до дверей, а Ральф безуспішно намагався її оживити – чомусь не розумів, що сталося, хоча був дуже розумним. І тут до мене підійшов Вовчик зі своїм ідіотським папірцем – «що я не маю претензій». Я підняла запухлі очі, повні сліз. «Мені треба її поховати…» - «Ну… як хочеш…» Господи, а як же кошенята? Я кинулася шукати – ніде не видно. Невже вони їх справді  утопили?... Я бігала з дурним цим кличем «кс-кс-кс», не знаючи, чи вони вже розуміють? І раптом дивлюся: вилазять із-під шафи! Одне біле, друге сіре і ще оце чорне нещастя. Всі живі! Я похапала їх у якусь там торбу, зібрала речі по двору, брудні і мокрі – які змогла. І тут вернувся Вовчик – дав лопату… Я копала яму в саду під вишнею, заховавши сумку з котенятами за пазуху… Поклала тільце Есмеральди, загорнуту в дитячу ковдру, присипала… І тут побачила там за парканом Раю, заплакану, якусь аж чорну. Вона підійшла і запитала так буденно: «Кого хорониш?» - «Есмеральду…» - «У мене малий підірвався на міні…» - «Живий?» - «Живий, але руку відірвало…» - «Ці міни ставили не наші солдати, розумієш?…» - «Розумію… Прости мені…». Я здивовано скинула очі… «Бог простить…» - «Я пригляну за домом…» - «Мені все одно…» У ці хвилини я зрозуміла, що це все. Я сюди ніколи не вернусь. Ніколи. Знов «ніколи». Я не хочу жити з цими людьми не тільки в одному місті, не тільки в одній країні, а навіть на одній землі, в одній галактиці… Я поглянула на неї і сказала твердо: «Можеш тут жити, бо я сюди ніколи не вернусь…» - «Де ж ти будеш?» - «Не знаю, світ великий…»

Я раптом це зрозуміла – світ великий. А людина – не дерево. Більше перекотиполе. Коли зачиняються одні двері – відчиняються інші. На свіжій могилці Есмеральди я дала їй слово прилаштувати цих малят… А потім… Якщо по правді… мені не хочеться жити, мені не хочеться бачити цей світ, не хочеться бути людиною. Бо я знаю правду про «темінь», про чорну діру, в яку стрімко летить наша планета, про розчарування Бога…

Я не маю в серці ненависті. Ні. Огиду – так, презирство – так, відчуття тотальної нудоти… Я б хотіла сказати – тим, хто це зробив із нами – не тільки тим, хто діяв, а найперше – тим, хто це все сіяв, і тим, хто це не зупинив.  Ви не уявляєте, наскільки дрібні і жалюгідні всі ці ваші нікчемні пристрасті – бажання влади, бізнес-інтереси… у порівнянні з тією жахливою чорною дірою, яку ви відкрили, в яку летить на шаленій швидкості наша земля. Наша цивілізація перестала нею бути. Ми помилка всесвіту. Армагедон – це найгуманніше, що можна з нами зробити… Я бачила обличчя цієї тьми. І тому я не хочу бути людиною… Краще б я народилася кішкою…

То що, ви не будете брати це чорне кошеня? Ні? Розумію, ви боїтеся нещастя… Ви дивитесь на нас, як на зачумлених. Так, нібито ми винні у тому, що на нас напали… Чи за те, що втекли... А що, краще бути вбитими? Може, і краще… Але я вже цього не боюсь… Я не вірю в те, що там… буде гірше, ніж буває тут… Тільки що буде з цим чорним нещастям? (Бере кошеня). У нього навіть немає імені… А знаєте, я назву його Укропом. І залишу собі. Правда, у мене немає дому… А коти звикають до місця… А може, навпаки – буде кіт, то і дім знайдеться? Якось то воно буде, бо ніколи не було так, щоб ніяк не було. (Знімає окуляри). А вам я залишу окуляри. З ними легше звикати до темені… (Виходить).                

 

ЗАВІСА.

 

У п’єсі використано документальні факти і свідчення, але образ Вона вигаданий.