Надія Симчич
КВАРТИРА НА ВОЛОДИМИРСЬКІЙ
(містична драма на 2 дії)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
-
ЛАРИСА, жінка 42 років.
-
ЮРІЙ, її чоловік.
-
ВОЛОДЯ СЕМИГОРА – сімнадцятирічний юнак.
ДІЯ ПЕРША
КАРТИНА ПЕРША
Кімната у вишуканому стилі – диван, столик, телефон. На дивані напівлежить ЛАРИСА, розмовляючи по телефону. ЮРІЙ збирається на роботу, раз у раз з’являючись і зникаючи.
ЯВА ПЕРША
Лариса, Юрій
ЛАРИСА (по телефону). Ні, Алло, я не передумаю... Як кажуть – впала остання крапля... Ти ж знаєш, як я відчуваю фальш. А нею просякнуте все моє життя. Все моє подружнє життя з цим чоловіком просякнуте нещирістю... (Пауза). Ні, артист з нього поганий. Переграє. Надто вже уважний, аж до улесливості... Мужчина, який кохає, часом буває безцеремонним, неуважним, іноді – навіть грубим! Але – ніколи! Ніколи він не буває нещирим... А Юрко... Він ставиться до мене так, ніби я хвора... Невиліковно! Розумієш? Крім того, я зауважила, що від нього, коли він повертається з роботи, пахне парфумами! І що найцікавіше...
ЮРІЙ заносить тацю з кавою й тістечками і ставить перед ЛАРИСОЮ.
ЮРІЙ. Смачного, люба...
ЛАРИСА. Дякую...
ЮРІЙ. Я вже збираюсь на роботу. Не попрасуєш мені сорочку?
ЛАРИСА. Я?! Я розмовляю по телефону, якщо ти цього не зауважив...
ЮРІЙ. Добре, вибач... (Виходить).
ЛАРИСА (по телефону). Приніс мені каву... Вийшов... Та ні, розмовляти можу. (Пауза). Парфумами? Якими парфумами? А, ну так... Що найцікавіше – від нього пахне моїми парфумами! Я так розумію: подарував коханці такі ж парфуми, як у мене... (Пауза). Розумієш, ця його коханка... (Пауза). Ні, на роботі не зустрічала! (Пауза). Ні, і разом їх не бачила! (Пауза). Навіть здалеку! Але я її відчуваю! Ну як ти не розумієш? Вона дуже обережна! Хитра! Вона – як міраж... Як тінь... Ось-ось ухопиш рукою! Але вона – невловима! Лише одного разу я побачила її відображення на поліровці... Ну, на шафці для одягу... Оглядаюсь – нема нікого... Просто містика якась. Ось яка вона... Завжди на крок попереду! Мені інколи здається, що вона схожа... (Пауза). Ні, не на відьму... На мене!
ГОЛОС ЮРІЯ. А де моя краватка, Ларисо?
ЛАРИСА (по телефону, передражнює). “А де моя краватка, Ларисо?” “Ось один шкарпеток, а де інший?” Живу, як в рекламі...
ГОЛОС ЮРІЯ. Де моя зелена краватка в смужечку?
ЛАРИСА (по телефону). Я тобі кажу: Юрко – іграшка в її руках! Мене дивує одне – чому вона досі не розлучила нас?..
ЮРІЙ (з’являючись). Ларисо, я шукаю свою зелену краватку. Ти не бачила?
ЛАРИСА (сухо). По-перше, в тебе всі краватки зелені. По-друге, учора приходила Люба і всі речі розклала по своїх місцях. Дивись уважніше.
ЮРІЙ мовчки виходить.
ЛАРИСА. Краватку не може знайти. (Пауза). Ні, не критично! (Пауза). Ставлюся до нього так, як він цього заслуговує! А як ще жінка, що подала на розлучення, може ставитися до свого чоловіка-зрадника?! (Пауза). Чому ти його захищаєш? Ти мусиш бути на моєму боці! Ось послухай краще, що пише “Наталі”. (Підсуває до себе журнал, читає). “Існує кілька видів зрад. Ситуативна, тобто, випадкова, яку, в принципі, можна не засуджувати, не обговорювати і навіть вибачити...” Ха-ха! “Зрада-факт, пов’язана з постійним обманом; та зрада, як сигнал до перегляду та оновлення монотонних стосунків”. Ну, що скажеш? Мій випадок класичний – зрада-факт з постійним обманом! (Пауза). Нема доказів – і не треба. Я піду від нього і без доказів. Досить з мене дурну робити. (Пауза). Я знаю про що говорю! Так, у мене є все! Так, я купаюся в розкошах! Я їм, що хочу, одягаю, що хочу і їду куди хочу! Але цього мені мало! Я хочу спокою! Я хочу, щоб до мене не говорили, як до хворої! Я хочу, зрештою, щоб любили мене, а не когось іншого!
На цих словах до кімнати заходить ЮРІЙ.
ЮРІЙ (тихо). Я казав тобі, і не раз. Повторю ще раз: ти помиляєшся. В моєму серці є місце лише для однієї жінки, і ця жінка – ти.
ЛАРИСА (по телефону). Я передзвоню, люба. Па-па. (До ЮРІЯ). Не будемо про романтику, не на часі. Ти дзвонив до брокера?
ЮРІЙ. Дзвонив.
ЛАРИСА. Ну і що?
ЮРІЙ. Нічого. Не можу тебе зрозуміти все-таки... Чому саме Володимирська? Ти усвідомлюєш, яка там загазованість?.. І зауваж – наші люди багатіють, а тому існує стійка тенденція до збільшення машин...
ЛАРИСА. Знову про своє?
ЮРІЙ. Є маса гарних, тихих районів... Он Печерськ...
ЛАРИСА. Печерськ! Не хочу я жити на Печерську! А втім, яке тобі до мене діло? Купуй собі квартиру на Печерську, на Лук’янівці, на Борщагівці – де хочеш. А я хочу квартиру на Володимирській!
ЮРІЙ. Ти ж знаєш, на Володимирській квартири дорогі...
ЛАРИСА. Ха-ха-ха. А на Печерську – дешеві. До речі – ти вже запізнюєшся в свій офіс. А там тебе вже зачекались...
ЮРІЙ. Я розумію твій натяк, Ларисо... Але, по-перше, ти помиляєшся, втім, я тобі вже не раз казав про це... А по-друге... Сьогодні – особливий день...
ЛАРИСА. Особливий! Чим же він такий особливий?!
ЮРІЙ. Я б хотів довше побути з тобою...
ЛАРИСА. Ти? Зі мною?! А, тоді зрозуміло, чому день – особливий...
ЮРІЙ. Ларисо, я не знаю, як про це сказати... Проте, може так статися, що завтра ми не побачимось з тобою...
ЛАРИСА. Ти їдеш у відрядження?
ЮРІЙ. Я? Ні! (Похопившись). Проте... Можна й так це назвати...
ЛАРИСА. Ти говориш загадками. Проте, я не маю бажання їх відгадувати.
ЮРІЙ. А оскільки ми не побачимось з тобою... скоро...
ЛАРИСА (із сарказмом). То ти будеш страждати, так?
ЮРІЙ (серйозно). Я не знаю, як це буде. Але хочу, щоб ти знала – ти завжди знайдеш в мені друга.
ЛАРИСА (із сарказмом). Дякую за справжню людську доброту.
ЮРІЙ (схвильовано). Ларисо... Я хочу тобі сказати... Запам’ятай мої слова. Що б із тобою не трапилось, вір у мою любов, і... Зроби так, як ти вже одного разу зробила.
ЛАРИСА (убік). Про що це він? Давно вже не бачила його таким... (До ЮРІЯ, підозріливо). А ти, часом, не хильнув із самого рання?
ЮРІЙ (сумно). Звісно, що ні... Проте... Вже дванадцята, і я мушу йти.
ЛАРИСА. Ага, ага.
ЮРІЙ обертається до дверей, і ступає кілька кроків. Проте раптом рвучко обертається, швидко підходить до ЛАРИСИ і палко цілує її. Збентежена ЛАРИСА навіть не пручається.
ЮРІЙ знову йде до дверей.
ЮРІЙ (напівобернувшись, глухо). Головне – запам’ятай те, що я сказав тобі...
ЛАРИСА (услід). Гей, лиши мені грошей!
ЮРІЙ зникає не відповівши.
ЛАРИСА. Добре, обійдусь.
ЛАРИСА якийсь час сидить надувшись, потім знову бере слухавку і набирає номер. Проте від цього заняття її відриває дзвінок мобільного.
ЛАРИСА. Алло... Доброго дня, Ігоре! Гарні новини? Так... Другий п’ятиповерхового? Так... Вікна на Володимирську? Чудово... Кухня – 12, кімнати роздільні... А документи? Дарча? Добре... Ще й євроремонт?! Ого! Так, дивимось, звичайно... Записую... (Бере блокнот, ручку). Володимирська... номер... квартира... (Полотніє). Добре, сьогодні о восьмій... До побачення, Ігоре...
Впускає телефон, знесилено відкидається на дивані, якийсь час лежить мовчки.
ЛАРИСА. Квартира на Володимирській... Це – вона...
Довго лежить мовчки.
ЯВА ДРУГА
Лариса
ЛАРИСА (рвучко підвівшись, до себе). Двадцять п’ять років. Боже мій, сьогодні – рівно двадцять п’ять років! (Встає, починає нервово походжати кімнатою). Ні, це збіг... Елементарний збіг... Але чому – збіг? Чому? Ні, це – не збіг, це – закономірність. Випадковість – це вищий прояв закономірності. Випадковість – це закономірність у степені, це прояв небесної любові... У конкретно взятому моєму випадку. Значить, це – не збіг, не випадковість. Це – звичайнісіньке диво...
Боже, у мене в голові грають сурми. Вони грають так голосно, що заважають думати. Так завжди буває, коли чуєш голос долі... Та ні, не завжди... Зазвичай доля тихенько шепоче, а ти вже як хочеш – слухай, чи ні... Але сьогодні!
Боже мій! Сурми!
Тепер – спокійно... Спокійно... Двадцять п’ять років тому, сьомого березня (сьогодні, зауважмо, теж сьоме березня, так-так!), я мала... Ні, сформулюємо інакше. Сьомого березня тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року я мала прийти в ту квартиру на Володимирській рівно о десятій. Сьогодні, сьомого березня дві тисячі восьмого року (зауважмо, пройшло рівно двадцять п’ять років!), я знову маю йти саме в цю квартиру. О восьмій. Але це не головне. Це – не головне... Головне те, що вона відшукалася (відізвалася до мене!) рівно через двадцять п’ять років, день у день! І хто скаже, що це – не диво? Ця квартира хоче, щоб її купила саме я! І тут нема нічого смішного! Кому ж іще купувати цю квартиру?!...
Лягає на диван і деякий час мовчить, згадуючи.
ЛАРИСА. Тоді, двадцять п’ять років тому, рівно о десятій, двері мали бути відчиненими. І я мала непомітно, щоб, бува, не побачив хтось із сусідів, прослизнути всередину. Тихо й непомітно, як мишка, як тінь... Тому що там, у квартирі на Володимирській, чекав на мене Володя. Мій Вовчик... Мій коханий.
Нам було всього по сімнадцять! Ми були дітьми! Ми боялися сусідів, його бабусі, декана, студкому, відкритих комсомольських зборів... Ми були сопливими першокурсниками, на яких звалилася любов. Але це не хвилювало нікого у всенькому білому світі, крім нас, що помирали від неї. І тому ми, скориставшись нагодою – його бабуся кудись там поїхала на пару днів – зважились на цей, як ми тоді вважали, злочин.
...Але рівно о десятій я не прийшла. Я запізнилася всього на п’ять хвилин... Це вже зараз я розумію, що це такий закон – буває, що все раптом повстає проти тебе – ключ в замку, туфлі, ліфт, злива, цунамі. Тоді ж... Здається, тоді я забула гаманця, і повернулась за ним, потім – запізнилася на тролейбус... Я бігла, я запізнилася всього на п’ять хвилин, але двері вже були замкненими...
...Я так і не наважилася тоді подзвонити. Я злякалась, що то раптово повернулася бабуся, і Володя дав мені знати. Тому я, не бачачи дороги від сліз, накивала звідти п’ятами. Володя Семигора. Вовчик... Якби ж то я знала, що те невдале побачення було останнім...
...І вранці Володі вже не буде серед живих... Він піде в небеса, розчиниться в них, залишивши мене одну назавжди... І навіть не насниться ніколи.
ЛАРИСА (бере телефон, гарячково набирає номер). Алло... Аллочко, це я... Та ні, нічого не трапилось... Голос? Нормальний. Нормальний, якщо зважити на дещо... Знаєш, Алко, я знайшла квартиру, яку буду купувати. (Пауза). Ні, не дивилася, але знаю. (Пауза). Пам’ятаєш Вовчика Семигору? Так, це саме та квартира. (Пауза). Так, збіг... Чиста випадковість. (Пауза). Та мені глибоко начхати – суміжні там кімнати чи роздільні, є там ремонт чи нема, мені навіть начхати на документи! (Пауза). Просять недорого. (Пауза). Та ні, не пастка, господарі від’їжджають з України, терміново продають. Просто пощастило. Але це все не про те.
Знаєш, Алко, сьогодні – рівно 25 років, день у день! (Пауза). Так, від того самого дня... Аж дрижаки пробирають... Знаєш, що я вирішила? Я піду сьогодні на побачення. (Пауза). Як до кого? До Володі! А що тут такого? Однак у квартирі ніхто не живе, брокер каже – голі стіни. Слухай! О восьмій у мене перегляд квартири, я її подивлюсь, а потім... Посиджу в машині, почекаю, а потім ще раз піднімусь – рівно о десятій... Ти ж пам’ятаєш, я тоді запізнилася на 5 хвилин, всього на 5 хвилин! (Пауза). Ні, не треба... Я сама. Я хочу пережити це ще раз. Просто сьогодні – рівно 25 років, день у день... І квартира відшукалася, і я її куплю, але ж завтра вже не буде рівно 25! Буде – 25 років і один день...
Швидко накидає плащ, виходить.
КАРТИНА ДРУГА
Квартира на Володимирській. Велика вітальня – обстановка кінця 60 – початку 70-х років. Видно вхідні двері, ще одні двері ведуть на кухню.
Великий настінний годинник показує за п’ять десяту вечора.
ЯВА ПЕРША
Володя, Лариса
ВОЛОДЯ крутиться по кімнаті, прибираючи її. Ставить у вазу квіти, сервірує стіл, запалює свічки. Раз у раз вибігає на кухню, часто поглядаючи на годинник. Підходить до програвача, ставить нову платівку – А.Пугачової “Миллион альіх роз”. Слухає якийсь час, кривиться, вимикає програвач. Зі спортивної сумки витягає магнітофон “Весна-202”, ставить касету “Машини часу” початку 80-х. Вдоволено посміхається, знову дивиться на стінний годинник.
ВОЛОДЯ (до себе). Вже десята. Пора відчиняти. (Дивиться на ручний годинник, звіряючи його зі стінним). Та ні, ще 5 хвилин. Стоп. А раптом мій годинник відстає? Треба відчиняти.
Йде до дверей, відчиняє, виглядає в коридор. Там нікого нема. Повертається в кімнату, раптом щось згадує, плескає себе по лобі.
ВОЛОДЯ. Я ж не переодягнувся!
Біжить в іншу кімнату переодягатися.
В цей час годинник починає бити десяту. І враз повітря наповнюється якимись дивними звуками – шепотінням і співами десятків голосів. Потім на якусь мить все затихає, і лунає моторошний потойбічний звук. Повітря ніби мерехтить.
В цю мить відчиняються вхідні двері і до кімнати заглядає ЛАРИСА. В одній руці вона тримає ключі. Вона в цілковитому збентеженні.
ЛАРИСА. Двері відчинені... Що це... Що це таке? Дві години тому тут нічого не було... Чиї це речі? Де ж євроремонт? Тут же був чудовий ремонт! Може, це не та квартира?! (Задкує до дверей).
ВОЛОДЯ заходить до кімнати, застібаючи на ходу сорочку.
ВОЛОДЯ (зніяковівши). Ой... Ти вже прийшла...
ЛАРИСА (придивляючись і не вірячи своїм очам). Володя? Володя?! Вовчик... (Втрачає свідомість).
ВОЛОДЯ на якусь мить розгублюється, але швидко бере себе в руки – переносить ЛАРИСУ на диван, біжить на кухню за водою, бризкає нею ЛАРИСІ в обличчя, та поступово приходить до тями і розплющує очі.
ВОЛОДЯ. Ларисочко, серце моє, що з тобою? Налякала мене...
ЛАРИСА. Володя... Володя...
ВОЛОДЯ. Чого ти так дивишся на мене?
ЛАРИСА. Володя... Це ти...
ВОЛОДЯ. Кохана моя... (Цілує її). Чому ти дивишся так, наче сто років мене не бачила?..
ЛАРИСА. Та ні, все нормально, Вовчику, все нормально...
ВОЛОДЯ. Я так чекав тебе... Ось – свічка... Торт...
ЛАРИСА. Я бачу, Вовчику, бачу... Я теж... я йшла до тебе...
ВОЛОДЯ. Ну як, ніхто тебе не помітив?
ЛАРИСА. Що?
ВОЛОДЯ. Ніхто тебе не побачив, як ти йшла сюди?
ЛАРИСА. А... Ні, ніхто... Володю, я хочу чаю.
ВОЛОДЯ (здивовано). Чаю? Хочеш чаю? А, ну так, так... Просто я думав, потім...
ЛАРИСА. Вовчику, зроби мені чаю зараз, а я тим часом трохи відійду...
ВОЛОДЯ виходить на кухню.
ЛАРИСА (зриваючись на ноги). Оце то халепа... Це справді Вовчик! Це як зрозуміти – ця квартира перенесла мене у вісімдесят третій рік?! Дідько б його побрав – я таки потрапила в минуле...
Кидається до дверей, але раптово зупиняється.
ЛАРИСА. Чекай-но... Але ж Вовчик... Він живий! Але... Завтра він має загинути! Я маю йому сказати, попередити! А вже потім... Я мушу врятувати його!..
Раптом знову починають лунати моторошні потойбічні звуки, нерозбірливі голоси, співи; навколо починають рухатися якісь тіні; миготить, пришвидшуючись, світло.
ЛАРИСА знову втрачає свідомість.
Заходить ВОЛОДЯ з чаєм.
ВОЛОДЯ. Господи, знову! Та що це з нею...
Знову піднімає ЛАРИСУ, кладе її на диван, бризкає водою.
ЛАРИСА (розплющуючи очі). Володю... А що це... Що це було?
ВОЛОДЯ. Ларисо, що з тобою сьогодні? Чому ти весь час падаєш?
ЛАРИСА. У мене тиск... Щось із головою... (Підводиться). Ану чекай...
Підходить до дверей, прочиняє їх, виглядає в коридор.
ЛАРИСА (до себе). Я точно пам’ятаю – стіни в коридорі були сірими. А зараз – зелені. (До ВОЛОДІ). Слухай, Вовчику... Е-е... Ану я вийду, гляну...
ВОЛОДЯ (злякано). Куди?!
ЛАРИСА. Ну туди, на вулицю...
ВОЛОДЯ. Ларисо, та що з тобою? Щойно ти двічі поспіль втратила свідомість, а тепер хочеш вийти надвір? Щоб тебе хтось із сусідів побачив і бабусі розказав? І, зрештою, що це на тобі? Де ти взяла цей одяг?
ЛАРИСА. Е-е... У дівчат. У Алки. Вовчику, ну будь ласка, я на хвильку... Мені душно... Мені треба ковтнути свіжого повітря...
ВОЛОДЯ (майже сердито). Ну йди, ковтни...
ЛАРИСА виходить, за якусь мить повертається перелякана і бліда.
ЛАРИСА (до себе). Машину вкрали! Її там нема! Треба негайно в міліцію, треба... Та це ж... Це ж – минуле! Не тільки в квартирі, на вулиці теж... О, Боже... Мандрівка в часі! Але ж... Це неможливо! (До ВОЛОДІ). Володю, е-е... Ти не дивуйся, гаразд? Сьогодні в нас що? Вісімдесят третій?..
ВОЛОДЯ сердито мовчить.
ЛАРИСА. О, Боже! Справді – вісімдесят третій… О, Боже… Мені треба зібратися з думками…
Вона починає метатися по квартирі, щось нечутно шепочучи сама до себе; потім, ніби підкошена, лягає на диван, кладучи голову ВОЛОДІ на коліна.
Обличчя ВОЛОДІ помалу прояснюється.
ВОЛОДЯ. Ти нічого не хочеш мені сказати?
ЛАРИСА мовчить.
ВОЛОДЯ. Пояснити, наприклад...
ЛАРИСА не реагує.
ВОЛОДЯ. Ларисо... Ларисо... Я так чекав на тебе... Уже три дні не можу думати ні про що, тільки про цей вечір. Павло питає: “Що з тобою? Ти якийсь розсіяний. Може з Ларискою посварився?” А я кажу: “З чого ти взяв? Я – нормальний...” А в самого аж серце тьохнуло. А сьогодні цілу ніч не спав, все думав, як ми тут будемо... Цілих два дні... Удвох. Навіть третю пару прогуляв, ходив у Центральний, а там торти київські давали. Я стояв у черзі...
ЛАРИСА плаче і рвучко пригортає голову ВОЛОДІ до грудей.
ЛАРИСА. Коханий... Нарешті я з тобою...
Міняється світло. ВОЛОДЯ і ЛАРИСА сидять, пригорнувшись один до одного.
ВОЛОДЯ. Скільки у вас сьогодні пар було?
ЛАРИСА. Три...
ВОЛОДЯ. Лекції?
ЛАРИСА (не задумуючись). Дві лекції і практична.
ВОЛОДЯ (радісно). І в нас дві лекції і практична!
ЛАРИСА. Так дивно сидіти з тобою тут... А куди твоя бабуся поїхала?
ВОЛОДЯ. В гості до своєї сестри, в Шепетівку. А що ти сказала дівчатам?
ЛАРИСА. Що додому поїхала. Тільки Алка знає, де я.
ВОЛОДЯ. Алка знає?!
ЛАРИСА. Вовчику, а ти чув недавно якісь такі дивні звуки, і мерехтіло щось?
ВОЛОДЯ. Ні, я сам не чув... Мені бабуся розповідала... В цій квартирі таке часом трапляється.
ЛАРИСА. Що? Що трапляється?! Що вона тобі розповідала?
ВОЛОДЯ. В неї навіть книжки є...
ЛАРИСА. Книжки? Які книжки? Про що? Вовчику, розкажи мені, покажи!
ВОЛОДЯ. Та чого ти?
ЛАРИСА. Ну мені дуже цікаво! Дуже-дуже!
ВОЛОДЯ. Це було ще на початку минулого століття. Один київський археолог робив археологічні розкопки десь тут, на цьому місці, і натрапив на стародавнє капище.
ЛАРИСА. Що-що?! Ти хочеш сказати, що тут, на місці цього будинку, колись було капище?
ВОЛОДЯ. А чого ти так розхвилювалася? Ти хоч знаєш, що воно таке?
ЛАРИСА (знічено). Ну так, трохи... Тут приносилися жертви богам?
ВОЛОДЯ. Так, поганським богам. Цей археолог відкопав безліч кісток і черепів...
ЛАРИСА. Людських?!
ВОЛОДЯ. Та ні, кістки тварин... Але часом жертвували і людей.
ЛАРИСА. Володю, Володю, ти так багато знаєш! А про ці капища! Розкажи ще про капища!
ВОЛОДЯ. Я можу тобі навіть зачитати. Мені бабуся недавно одну книжку цікаву показувала... Зараз...
Іде до книжкової полиці, знаходить книгу. Розгортає, знаходить потрібну сторінку і читає.
ВОЛОДЯ. Це описує один арабський письменник і мандрівник, Аль-Масуді. Ось що він пише: “Про цей храм є оповідання про якість його будівлі, про дірки, зроблені в горішній його частині, і що в цих дірках зроблено, щоб наглядати за сходом сонця, і про знаки, зроблені в ньому, які вказують на будучі події й остерігають від випадків перед тим, як вони збудуться, про звуки, що їх чути в горішніх його частинах, і про те, що з ними стається, коли вони слухають ці звуки”.
ЛАРИСА. Ці звуки! Це ті звуки, що я їх чула! “...І про те, що з ними стається, коли вони слухають ці звуки”!
ВОЛОДЯ. А ось іще... “А другий храм був побудований одним із їхніх царів на Чорній Горі, - його оточують чудодійні води, різнокольорові й різновидні... В ньому вони мали свого великого ідола, зробленого як стара людина з палицею в руці, якою він двигає кості мерців із могил. Під правою його ногою знаходиться малюнок різних мурашок, а під лівою малюнок чорних воронів, чорних крил і інше, також малюнки дивних хабащів та занджців”.
ЛАРИСА. Кого-кого?
ВОЛОДЯ. Хабащів та занджців...
ЛАРИСА. Хабащів та занджців!
ВОЛОДЯ. Але найбільше мені про дівчину... Про дівчину... Зараз я тобі знайду...
ЛАРИСА. Ще й про дівчину є?!
ВОЛОДЯ. Ось. Тут описується ідол з дорогоцінного каміння, а напроти... “Напроти стояв другий ідол на взір дівчини, що приносить йому жертви і ладан”.
ЛАРИСА. Дівчина приносить ідолу жертви?! Володю, мені страшно...
Пригортається до ВОЛОДІ.
ВОЛОДЯ. Ларисо... Ти сьогодні якась дивна... Це тому, що ми тут з тобою удвох?
ЛАРИСА. Ні! Так...
ВОЛОДЯ. Ларисо...
ЛАРИСА. Що?
ВОЛОДЯ. Я так тебе люблю... Ти – мій подарунок з майбутнього...
ЛАРИСА. Що?! Що ти сказав? Подарунок – звідки?
ВОЛОДЯ. З майбутнього. Знаєш, я вперше полюбив отак. Я коли навіть ім’я твоє вперше почув, всередині, тут, в грудях, щось тьохнуло... А коли вперше побачив... Мені здалося, що я тебе знаю вже тисячу років. А зараз... Куди б я не подивився – скрізь ти... Дивлюсь на дорогу – мрію, що ти зараз з’явишся. Стоїть натовп – шукаю тебе очима... І якщо ти там – знаходжу відразу ж, з першого погляду... Засинаю – ти, і прокидаюсь – ти... Чому, чому ми не можемо бути разом весь час, кожну хвилину, кожну секунду? Ще до зустрічі з тобою я дивувався: що це за дивний звичай одружуватись? А тепер я його розумію...
ЛАРИСА (цитує, думаючи про своє). “...І про те, що з ними стається, коли вони слухають ці звуки”!..
ВОЛОДЯ. Зачепили вони тебе, ці звуки. То пусте, викинь з голови... Мало чого можна в книжці написати!
ЛАРИСА (знову цитує). “...Ідол на взір дівчини, що приносить йому жертви і ладан”. Так воно і є... Ідол на взір дівчини.
ВОЛОДЯ. Ларисо, лиши...
ЛАРИСА. Добре, не буду більше, Вовчику... Скажи мені – ти любиш мене?
ВОЛОДЯ. Люблю тебе.
ЛАРИСА. Ти не полюбиш іншої? Не будеш дивитися на мене так, ніби я – прозора? Не будеш до мене ставитися, ніби я – невиліковно хвора? Ти не покинеш мене?
ВОЛОДЯ. Та мені легше померти...
ЛАРИСА. Милий мій... Не говори про смерть. Ти – єдине, що може примирити мене з тим, що сталося...
ВОЛОДЯ. А ти? Ти любиш мене?
ЛАРИСА. Люблю. Люблю тебе. Ти для мене – все в цьому світі...
Цілуються.
ЛАРИСА. Вовчику, я хочу тебе дещо попросити...
ВОЛОДЯ. Проси...
ЛАРИСА. Вовчику, тільки не дивуйся – про що б я не просила.
ВОЛОДЯ. Звісно ні, кохана.
ЛАРИСА. Пообіцяй виконати це.
ВОЛОДЯ (сміється). Обіцяю, проси!
ЛАРИСА. Не смійся. Я говорю про серйозні речі.
ВОЛОДЯ. Та не лякай мене! Говори вже...
ЛАРИСА. Я хочу попросити тебе завтра вранці ні за яких обставин не виходити на вулицю.
ВОЛОДЯ. Що? Ну ти й смішна! А ще кажеш, щоб я не сміявся! Ми з тобою тут – на цілих два дні! Куди нам виходити? В театр? В кіно? Так ми вже там мільйон разів були...
ЛАРИСА. Ти не відповів.
ВОЛОДЯ. Завтра вранці я ні за яких обставин обіцяю не виходити на вулицю. Ти все-таки сьогодні дивна.
ЛАРИСА. То ми домовились? Не вийдеш?
ВОЛОДЯ. Без тебе?
ЛАРИСА. Так.
ВОЛОДЯ. Чи я дурний...
Цілуються.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Ранок наступного дня.
ЯВА ПЕРША
Лариса
ЛАРИСА. Вовчик Семигора... Володя... Володимир Семигора... В уяві вимальовується щось таке величне. Щось таке, ніби Володар Семи Гір... Семи величних гір, вершини яких губляться у хмарах... Або Володар Міста, що стоїть на семи пагорбах... Або Володар мого Серця...
Володю... Володю... Мені так і не судилося дізнатися, що ж все-таки виштовхало тебе цього ранку на вулицю. Може це був телефонний дзвінок, який не розбудив мене... Може – термінова телеграма, двірник, міліціонер, доля... Може, ти захотів зробити мені сюрприз і принести квіти, ще в росі, або ще один київський торт, або сто порцій морозива, або “міліон алих роз”... Якусь причину знайшла-таки вигадлива доля, щоб знову забрати тебе від мене.
Ця трагедія, що сталася з тобою, вжахне інститут – із п’ятого поверху, ледве ти вийшов з арки, тобі на голову впала 3-кілограмова гиря. Сусід зверху придавив нею велосипедну камеру, яку заклеїв перед тим. Але не могла ж я вчора сказати: “Вовчику, якщо ти вранці вийдеш з квартири, тобі на голову впаде гиря”? Чи могла? Значить, це я винна в твоїй смерті, Вовчику?
Володю, Володю... Я лишилася з тобою, прийшовши з такої далечіні... Лишилась, аби врятувати тебе. А ти просто вийшов із квартири, і пішов до своїх далеких гір, до свого казкового міста на семи пагорбах. Лишивши мене напризволяще...
Лишивши навіть не мене. Бо хто тепер я? Як мене звати, де моє житло, хто мої батьки і друзі?.. Зрештою – пред’явіть ваші документи, дівчино! Адже справжній носій та власник усього цього, теж я, але молодша рівно на двадцять п’ять років, поторсавши вчора зачинені двері, зараз спить, проплакавши від образи півночі. А я? Ось це тіло, що зараз думає, відчуває, і оця душа, яка болить, отже, вона жива, хто вони?
Я – клон.
Ця квартира клонувала мене, ставши в цьому часі усім – моїм ім’ям, моїм житлом, моїми батьками і моїми друзями.
Я і квартира на Володимирській.
Квартира на Володимирській і я.
Вона заманила мене в пастку, взяла в полон, вона позбавила мене всього, давши взамін лише одне: молодість... Та ні, не одне! Ще вона лишила мені пам’ять! Пам’ять!
Зрештою, це був мій вибір.
...Але я лишилася, щоб врятувати Володю! А зовсім не для того, щоб ще раз пережити 90-ті, шляк би їх трафив! Та ще й з такими ввідними даними...
Хоч вий на місяць.
Місяцю, місяченьку! Верни мене додомоньку...
...Надворі біля мого Володьки вже повно народу і зараз вони вивчають його студентський квиток, дзвонять у швидку і в інститут... Якщо я з’явлюсь зараз біля нього... Ні, про це не думати...
Наразі я – просто ідол на взір дівчини...
Боже, як болить голова! Напевне, це – побічний ефект мандрівки в часі...
Яка дурня лізе в голову...
Мені не можна виходити з цієї квартири... Адже будь-якої миті можуть знову пролунати оті потойбічні звуки, які перенесуть мене в мій час... Ось “що з ними стається, коли вони слухають ті звуки!”
А зараз – спати... Спати....
І ще – чекати бабусю, що вірить в капища поганських богів під власною квартирою...
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Урбаністичний пейзаж Києва середини 80-х років минулого століття.
ЯВА ПЕРША
Лариса
ЛАРИСА з’являється одягненою по моді 80-х: широкі плечі, широкий шкіряний пояс.
ЛАРИСА (цитує). “А ще один храм мали вони на горі, оточеній морським рукавом, - він був побудований з червоного коралу та з зеленого смарагду. По середині його була велика баня, а під нею ідол, якого члени зроблені були з дорогоцінного каміння чотирьох родів: зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова його з червоного золота. Навпроти нього стояв другий ідол на взір дівчини, що приносить йому жертви і ладан...”
Як виразно я уявляю його собі – цього зелено-червоно-жовтобілого із золотою головою і палаючими очима, що прагне жертви від мене...
І я підношу йому, вже п’ять років, день у день...
А він мене не відпускає, цей монстр! Я досі тут! Досі!
Оця магічна мандрівка в часі... Від неї віє могильним жахом... Хто чи Що подарувало мені другу молодість, не забравши при цьому спогадів?! Поганські боги із золотими головами, чи фантастичний збіг якихось неймовірних фізичних законів?! Мій випадок – поодинокий, чи їх безліч?
Хоч в стіну головою бийся.
Але – є як є. І це для мене – єдина реальність. А реальності байдуже, як ти ставишся до неї. Вона просто є. А все інше – в твоїй голові.
...Це були найважчі роки в моєму житті. Найвиснажливіші, найреальніші, найбрудніші, хай їм грець! Та все склалося б набагато трагічніше, якби не Володина бабуся, Ксенія Михайлівна. Золота людина! Вона повірила мені відразу – попри повну абсурдність та абсолютну фантастичність моєї розповіді. Втім, моя сумочка була, як завжди, напхом напхана різним мотлохом... Якісь квитанції з датами, банківські картки, навіть кілька фотографій на фоні Площі Жовтневої революції, чи, пак, оновленого Майдану... І потім – мобілка... На жаль, без зарядного пристрою.
Страшно подумати – без допомоги Ксенії Михайлівни я могла б опинитися просто на вулиці, стати бомжем... Або в божевільні, надумай я кому-небудь розповісти хоча б про найближче майбутнє... Або ще гірше – загриміла б за грати, наприклад, за звинуваченням у валютних махінаціях. Бо гроші в мене все ж були. Гривні і сотень п’ять доларів у сумочці, в потаємній кишеньці, так, заначка на всякий пожежний...
Я підтримувала Ксенію Михайлівну, як могла, в перші дні, тижні, ба, навіть місяці після внукової смерті. Як виявилось, Володя був круглим сиротою: батька в нього ніколи не було, а мати... Мати теж загинула трагічно – втопилася. І в цьому я теж побачила руку золотоголового! Він винищив цілу родину, аби звільнити місце для мене! Чи ні?.. У мене виробляється манія переслідування...
Втім, рефлексувати над тяжкою долею було ніколи. Надто добре я знала, які часи наступають. І оті п’ятсот доларів (на щастя, старими! Старими купюрами, дореформеними!) у потаємній кишеньці моєї сумочки ще мали в слушний час сказати своє вагоме слово.
А поки-що...
У 84-му знову помер Андропов; у 85-му – Черненко. І знову, як в старі добрі часи – “пияцтву – бій”.
Афганістан.
Чорнобиль, 26 квітня. Я знову пережила це. Що я могла зробити? Чим зарадити? Я прийшла в минуле, і не змогла врятувати життя однієї людини. А це означає – там, в небесах, вже написані книги буття – і кожної людини, і кожної країни, а тому це ще означає: ця гірка чаша мала бути випита до дна моїм бідолашним народом...
У 87 легалізували бізнес, прийнявши постанову про спільні підприємства. І я, нарешті, вийшла з майже трирічного добровільного підпілля, визубривши бухгалтерію та юриспруденцію назубок. Правдами-неправдами навіть вдалося виробити паспорт – найпотрібніший в Союзі документ.
І почалося. В Ригу – за магнітофонами; в Сургут – за дубльонками. Пару точок на базарі, пару шашличних – в Гідропарку, пару платних туалетів. Кооперативне кафе. Ще одне. Магазин із досить романтичною та дещо загадковою назвою “бутік”. Ще один. І ще...
Правду все-таки кажуть: хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. За якихось три роки я вибудувала справжній фундамент власної імперії, яку назву... “Дім майбутнього”!
Нарешті я змогла віддячити Ксенії Михайлівні за її хліб-сіль!
Міняється освітлення; ЛАРИСА з’являється в бананах (або – “юбці-брюках”).
ЛАРИСА. Дев’яності... З полиць зникло все, в гаманцях поки-що дзеленькотить. Тому навколо – черги, черги, черги. За будь-чим. Треба чи не треба... І це – моя молодість!
Скрізь – суцільне ретро. В кінотеатрах, по телебаченню, по радіо.
Наймодніший серіал наразі – “Спрут”. Мікелє Плачидо! Який же він красунчик! А ”Моден токінг”! Ах! “Ласковий май”! “Пусть в мои окна светит беспечньІй розовьІй вечер...” Ах! Ах!
Народ хіпує в бананах і юбках-брюках, економічне становище в Союзі погіршується. “Перестройка!”, “Гласность!”.
Сьогодні увечері вперше почула Віктора Цоя. “Перемен, мьІ ждем перемен!” Ото ще коли й Шевченко про те саме: “Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?” Охо-хо... Та ні, хтось-таки, колись-таки, може...
В 91-му не стало Ксенії Михайлівни. Вона померла просто під час чергової серії своєї улюбленої “Династії”. Ксенія Михайлівна... Мій друг, моя родина, моя найближча порадниця. Хай земля їй буде пухом, а небеса приймуть її душу...
...І я лишилася зовсім самотньою. Брешу. Зі мною – вона. Квартира на Володимирській. Моє минуле і моє майбутнє. Два в одному.
Щоранку, прочиняючи двері в коридор, я з надією дивлюся на стіни. Вони й далі – незворушно зелені. Коли, ну коли, нарешті, в під’їзді робитимуть ремонт?!
Одначе, за житейськими проблемами, якось непомітно, день за днем, а спливло всі дев’ять років! Дев’ять років моєї другої молодості... Так, так... Другої молодості... До чого це я? Щось таке муляє... Щось крутиться в голові... Якісь слова...
Юрко! Юрко!!!
У 92-му... В цьому році, у 92-му, я виходжу заміж!!! Як я могла забути про це?! Як я могла забути про власне весілля?!
...Ах, як це романтично – повернутися в молодість, погуляти на власному весіллі! Подивитися збоку, як усе виглядало...
...Та чому б і ні?! Скільки того життя? Скільки щастя в тому житті?
Міняється освітлення; ЛАРИСА з’являється в новому, вишуканому та романтичному одязі.
ЛАРИСА. Я погуляла на власному весіллі. Я добре погуляла.
Ні, замаскувалась я непогано – парик, окуляри... І була не одна... Ми сиділи за бічним столиком, з охоронцем...
Гарно було, весело... Наречена, наречений... Такі щасливі... Він пригортав її, цілував...
Взагалі-то там, у майбутньому я з ним розлучаюсь. Я розлучаюсь із Юрком... Я ж усе пам’ятаю! Я купувала квартиру, щоб роз’їхатись із ним... Оцю квартиру, на Володимирській... Значить, там, у майбутньому, ми не зійшлися характерами!
Боже мій, чому ж я так його ревную?..
І – до кого...
...Та хто він такий?! Ха-ха-ха! Інженер-електрик! Та через пару років... Та яких пару років? З дня на день такими можна буде греблю гатити – на базарах! Хіба він мені рівня?! Тим більше одружений...
Одружений...
Так, погоджуюсь – одружений зі мною!
Але ж увечері приходить – не до мене! Приходить до неї!
...А хто, власне кажучи, вона така?! Тобто – я, ота, перша... Та вона, я, вийшла за Юрка просто так, бо треба було за когось виходити! А сама все життя страждала за Вовчиком, я ж знаю! Знову-таки: у майбутньому вони, ми розлучаються. І знайшла ж причину: чоловік ставиться до неї, як до тяжкохворої! Це ж треба так довести людину!
Ні, ні, і ще раз ні. Вона, ота, не любить його. Вона, ота, не гідна його.
Так! А я, оця, – гідна! Я – люблю його! Я ревную його, зрештою!
І мені – погано... Боже, як мені погано...
...Все. Вирішено. Я зустрінуся з ним.
Звісно, доведеться трохи зачекати... Медовий місяць, те-се...
Добре, зачекаю рік.
...Зрештою, Юрко і мій чоловік також!
КАРТИНА ДРУГА
В кафе.
ЯВА ПЕРША
Лариса, Юрій
ЮРІЙ (похмуро). Ну й до чого це все? Одяг, сумочка... Волосся пофарбувала... Що це за демонстрація? Миритися приїхала?
ЛАРИСА. Так.
ЮРІЙ. Ну давай, мирись.
ЛАРИСА. Я більше так не буду.
ЮРІЙ. Як?
ЛАРИСА. Так.
ЮРІЙ. Як – так?
ЛАРИСА. А ти про що?
ЮРІЙ. Ну нічого собі!
ЛАРИСА. Ну нагадай мені...
ЮРІЙ. Ти спеціально приїхала, щоб розізлити мене ще дужче?
ЛАРИСА. Ні, я приїхала помиритися...
ЮРІЙ. Ну давай, мирись.
ЛАРИСА (довго мовчить). Я хочу розказати тобі казку... Жила-була королева. Був у неї чоловік, теж король. І жили вони собі, як усі люди живуть – то сварилися, то мирилися... Але злі чарівники, які теж жили у їхньому королівстві, заманили королеву у пастку... Вірніше, вона сама прийшла туди... І миттю перенеслася на багато-багато років назад, у той час, де вона ще зовсім юна і красива. Але... Але в тому часі вже жила юна і красива принцеса. Це теж була вона. І так їх стало двоє...
ЮРІЙ. Це ти сама придумала?
ЛАРИСА. Сама.
ЮРІЙ. Погана казка.
ЛАРИСА. Я пригадала тепер, чому ти ображаєшся. Ми засиділися з Алкою до ночі, а подзвонити, попередити тебе не було звідки. Я й заночувала в неї, а потім відразу на роботу... А ти понавигадував собі...
ЮРІЙ. Довго ж ти пригадувала, чому я на тебе серджуся...
ЛАРИСА (силувано всміхаючись). Так, ледве пригадала...
ЮРІЙ. Ледве пригадала, кажеш...
ЛАРИСА. Ледве пригадала...
ЮРІЙ. Ледве пригадала, кажеш? Вчорашній скандал?
ЛАРИСА закриває обличчя долонями і мовчить.
ЮРІЙ. Чого тобі треба, Лариско? Чому ти прилетіла за мною? Приїду з відрядження, розберемося, у кого ти там ночувала...
ЛАРИСА. Ні! Ні!
ЮРІЙ. Ти якась дуже дивна сьогодні... Якась несхожа на себе... Казки розповідаєш...
ЛАРИСА мовчить, зіщулившись.
ЮРІЙ. Щось трапилося?
ЛАРИСА мовчить.
ЮРІЙ. Мовчиш... Не знаєш як про це сказати?
ЛАРИСА мовчить.
ЮРІЙ. А що це за казка, ти тут понавигадувала... Це щось... Щось пов’язане... До чого це все?
ЛАРИСА через силу ствердно хитає головою.
ЮРІЙ. Ну то кажи вже...
ЛАРИСА (шепоче). Це неймовірно, Юрку, неймовірно! Неймовірно! Неймовірно!
ЮРІЙ. Що – аж так?
ЛАРИСА ствердно хитає головою.
ЮРІЙ (помовчавши). А що, до речі, зробила ота королева, ставши знову принцесою?
ЛАРИСА. Вона знову зустріла свого принца...
Міняється світло.
ЮРІЙ (збуджено). Більш абсурдної історії я не чув, скільки живу! Це ж треба аж таке вигадати! І для чого? Щоб лише помиритися? Добре, я не серджусь більше... Скажи, це все, що ти розповіла – неправда? Ти все вигадала?
ЛАРИСА. Я можу показати паспорт...
ЮРІЙ. Ха-ха! Вона ще й із фальшувальниками зв’язалася! Ха!
ЛАРИСА. Можемо піти на квартиру...
ЮРІЙ. Оту саму, що замість машини часу? Ну це ж треба таке вигадати!
ЛАРИСА. Ти можеш замовити переговори із нею... З дружиною... Вона сидить зараз у своїй Полтаві...
ЮРІЙ. А ти звідки знаєш? Тобто... Та я тобі просто не вірю! Гаразд, припустимо, я тобі повірив! Припустимо! А чого ж це ти, така молода і красива, не знайшла собі за ці роки іншого? Чому ти прийшла саме до мене?! Адже в мене, за твоїми, зауваж, словами, вже є дружина!
ЛАРИСА. Юрку...
ЮРІЙ. Що, Юрку?!
ЛАРИСА. Бо я не шукала нікого.
ЮРІЙ. Не шукала, не шукала... Не шукала!
ЛАРИСА. Бо я кохаю – тебе...
Міняється світло.
ЮРІЙ. І скільки, кажеш, тобі років?
ЛАРИСА. Я прийшла сюди із 2008... І живу тут вже десять років. Рахуй.
ЮРІЙ (мовчки підрахувавши). Та це неможливо! По-перше, ти не виглядаєш на стільки! По-друге... По-друге...
ЛАРИСА. По-друге, по-третє... Як не рахуй, а для тебе я вже бабуся...
ЮРІЙ. Ти?! Та ти... Та ти, Лариско... Ти – красива.
ЛАРИСА. І молода.
ЮРІЙ. Так, і молода!
ЛАРИСА. Ах, Юрку... А й справді – нащо рахувати літа? Навіщо це, коли я – молода і красива? А ще... Я безмежно, безмежно закохана в тебе! Я ледве пережила цей рік...
ЮРІЙ. Справді?
ЛАРИСА. Знаючи, що ти з нею...
ЮРІЙ. З тобою!
ЛАРИСА. Ні, з нею!
ЮРІЙ. Мені не вкладається це в голову...
ЛАРИСА. Юрку, я тепер все, все зрозуміла... Ми сварилися... Ми хотіли перемагати один одного, а треба... Треба просто любити, а це означає... Це означає – тримати в долонях кожну мить життя один з одним як крихку коштовність... Ти розумієш? Кожну мить... Розумієш?
ЮРІЙ. Я розумію тебе, Ларисо... Якщо все, про що ти говориш – правда, і в тебе справді виникли проблеми з майбутнім, я ніколи не покину тебе. Мені приємно усвідомлювати, що й там, у майбутньому, ти любиш мене. Але знай: я ніколи не покину і цю, першу тебе, яка лишилася зараз у Полтаві. Я ніколи не покину її.
Міняється світло.
ЮРІЙ (похмуро). То що, наш завод точно накриється?
ЛАРИСА. Через п’ять років...
ЮРІЙ. А ми ж нові лінії закупили...
ЛАРИСА. Прироблять їм ноги...
ЮРІЙ. А як же замовлення, партнери, зв’язки по всьому Союзу?..
ЛАРИСА. Забудь про Союз – вже...
ЮРІЙ. ...інженерно-технічний персонал, спеціалісти...
ЛАРИСА. Розлізуться межи людьми, мов мишенята... Хто на базар, хто в бізнес, кому й за кордон вдасться...
ЮРІЙ. Ти говориш неможливі речі, Ларисо...
ЛАРИСА. Юрку, понюхай повітря...
ЮРІЙ. Ну й перспективка... Аж голова обертом іде... Слухай, якесь дивне тут кафе. Надворі вже темно, а нас не виганяють... І нікого нема, окрім нас. Оце так сервіс!
ЛАРИСА. Я три роки, майже безвилазно, просиділа в отій квартирі на Володимирській... У мене був час подумати, повір мені... За ці три роки совок дістав мене! Оця відсутність усього найнеобхіднішого, та й взагалі... Я подумала собі, що не збираюсь усі ці роки сидіти в злиднях, і чекати, поки настане, нарешті, чудове заможне майбутнє. Невже я нічого не варта? Невже я тільки й можу, що їсти з твоїх... ну... з чоловікових, рук?
І тому я вирішила побудувати майбутнє, до якого звикла. Хоча б для самої себе.
Я розробила план. Я успішно його виконала. І тому нас не виженуть із цього кафе, аж поки ми самі не вирішимо піти. Бо це кафе – моє.
Міняється світло.
ЮРІЙ. ...Розкажи мені про майбутнє.
ЛАРИСА. Я й так розповіла тобі забагато. Може й не треба було цього робити... За великим рахунком, наступні шість-сім років, а то й десять, я б легко викреслила не тільки з історії України, а й з власної пам’яті... Такі вони будуть лихі, незрозумілі й болісні... Боротьба за виживання... Тотальне зубожіння... Бандитизм... З країни почнуть втікати люди... Найперші – найрозумніші, найосвіченіші... Відплив “мізків”...
ЮРІЙ. Відплив “мізків”? Це як?
ЛАРИСА. Так назвуть цей процес у майбутньому. З країни почнуть масово виїжджати науковці... А простіший народ кинеться в бізнес – почнуть їздити в Польщу, Туреччину за барахлом... Для них також придумають слово – “човники”...
ЮРІЙ. Хм... “Човники”...
ЛАРИСА. Розвиток високих технологій... Чула, в Москві вже можна придбати комп’ютер... Правда, дорогувато – 40 000...
ЮРІЙ. Скільки?! 40 000 рублів?! А для чого він?
ЛАРИСА. Прийде час – дізнаєшся...
ЮРІЙ. А далі? Що буде далі?
ЛАРИСА. Ох, Юрку... Руйнуватиметься старе, виникатиме нове... Життя триватиме. Не так весело і радісно, як цього хотілося б, але... Надійшла епоха змін, а тут вже як кому пощастить... І нікому нічого не змінити... А заблукалому в часі – і поготів...
ЯВА ДРУГА
Лариса
ЛАРИСА. Юрко... Нарешті я тут не сама.
Принаймні все частіше здається, що от-от заясніє горизонт і передранішній морок осяють перші промені сонця. І зовсім, зовсім скоро стіни у під’їзді будинку на Володимирській змінять зелений колір на сірий!
Юрко... Такий зворушливо молодий... Такий вірний і ніжний... Такий люблячий...
Нарешті я спізнала жіноче щастя. Який жаль, що для цього треба було постаршати мало не на чверть століття! Сумувала за Вовчиком, а треба було просто любити того, хто поруч...
А попереду – темною хмарою ще п’ятнадцять років... П’ятнадцять років! Скільки ж мені буде, коли я зустрінуся з тією... З тією... Із собою, що прийду на так зване побачення до Вовчика у дві тисячі восьмому? Ні, не думати про це...
Юрко... Такий наївний в цьому житті... Саме зараз народжується новий тип людини, але він – ні, він не для цього часу... З його типом мислення, з його моральними переконаннями... Цікаво, яким чином він все-таки проб’ється? Адже у 2008 ми – заможні, ми дуже заможні...
Міняється світло.
ЛАРИСА. Я все зрозуміла!
От дурепа... Це ж лежало на поверхні...
Як він мені колись сказав? В той останній день у моєму 2008? “Що б з тобою не трапилось, вір у мою любов...” – це зрозуміло. А потім оце: “Зроби так, як ти вже зробила одного разу!” Скільки я передумала над змістом цих слів! Зроби так, як ти вже одного разу зробила! Як зробила? Коли?!
Тепер зрозуміло, коли. Ось тепер, зараз. Бо час уже пішов.
...Я пригадую оте відрядження до Києва. Замість трьох днів він пробув там два тижні. Потім він поїхав до Києва ще раз, потім ще – розповідав про якісь справи із колишнім однокурсником...
Тепер, звісно, зрозуміло, якого він однокурсника зустрів.
Зрадник.
Ха-ха-ха... Зрадник!
А потім в нього з’явилися гроші.
А потім – поїздки на Польщу, на Туреччину, якісь незрозумілі для мене справи... Ми дуже швидко, за шалені, як на той час гроші, купили квартиру в Києві, і, звісно ж, перебралися...
Зрадник!
Це ота, ота дала йому ці гроші! Тобто, я... Щоб ми перебралися поближче до неї! Тобто, до мене...
До – мене... Ось до цієї, що зараз!
Ах, знову парадокси! Не думати про це!
Просто тепер зрозуміло одне.
Квартира на Володимирській перенесла мене у минуле, і я, користуючись інформацією з майбутнього, заробила нам грошей. Початковий, так би мовити, капітал. “Скажіть, як ви заробили перший мільйон?”...
А я все життя пишалася: який крутий у мене чоловік!
Міняється світло.
ЛАРИСА. ...Ну й добре, що чоловік у мене виявився не для цього часу. Якісь чоловіки тут пробиваються... Як акули. І часто досить безграмотні. Найчастіше – безграмотні. Зате з акулячими зубами.
Мій чоловік виявився для всіх часів. Він не покинув мене в біді. Причому не покинув двічі. Одну мене, і другу мене. Звісно ж, жити, маючи дві жінки... Причому, з майже однаковими характерами!
Але як я, перша, його все ж таки розкусила! Ні за чим іншим – за підкреслено уважним ставленням! Проте вивести на чисту воду – себе ж, але старшу, та ще й з таким досвідом виживання в 90-ті! Дзуськи! І не виведеш, дорогенька!
А попереду...
Як пусто і холодно жити вчорашніми новинами, вчорашнім болем, і нічого не змогти вдіяти... Знаючи про наближення чергової трагедії, зціплювати зуби і заплющувати очі. Все вже давно написано, а тепер – тільки відбувається...
От і лишається повністю зануритися в повсякденні проблеми. Та й час летить значно, значно швидше, ніж тоді, в далекій юності!
Міняється світло.
ЛАРИСА. І ось, нарешті, настав він, 2008.
А потім – цей день, 7 березня 2008.
КАРТИНА ТРЕТЯ
Квартира на Володимирській – євроремонт, білі стіни, із меблів – лише два стільці.
ЯВА ПЕРША
Лариса, Юрко
ЛАРИСА. Ось документи... Юристи все оформили, як годиться. Тут – все. На майно, бізнес... Адже завтра людина з моїм теперішнім ім’ям може просто розчинитися в повітрі...
ЮРКО. Тобі страшно, кохана?
ЛАРИСА. Не знаю... Зрештою, люди бояться невідомого...
ЮРКО. Я не хочу тебе втрачати... Не хочу втрачати ні тебе, ні її.
ЛАРИСА. Я не знаю, як це буде...
Сидять якийсь час мовчки, пригорнувшись один до одного.
ЛАРИСА. Зрештою, я готова до будь-якого розвитку подій... От тільки...
ЮРІЙ. Що?
ЛАРИСА. Розлучатися з тобою більше не хочу...
ЮРІЙ. Кохана...
ЛАРИСА. Як часто я думала: чому? Чому ця квартира взяла мене в заручники? Хто цей золотоголовий ідол, що стільки років прагнув жертв від мене? Це – бог часу? Що я винна йому?
ЮРІЙ. Цього не дано дізнатися нікому. Ти – жінка, і, отже, мусиш приносити жертви. Особливо – часові...
ЛАРИСА. Не смішно... Скільки там ще лишилося?
ЮРІЙ. Десять хвилин...
ЛАРИСА. Знаєш, про що я думаю?
ЮРІЙ. Ну?
ЛАРИСА. А раптом зараз я-перша прийду – і ця квартира знову відправить її, тобто мене, у минуле? І нас там буде вже троє? І раптом ця квартира нескінченно відправлятиме мене у минуле?!
ЮРІЙ. Не думаю.
ЛАРИСА. Справді? Ти так вважаєш?
ЮРІЙ. Не накручуй себе. Через десять хвилин все з’ясується...
ЛАРИСА. Я тобі давно збиралася розповісти одну історію... Вона досить неймовірна...
ЮРІЙ. Ну-ну...
ЛАРИСА. Ні, справді, вона дуже неймовірна...
ЮРІЙ. Розповідай, я звик.
ЛАРИСА. Я досі хвилююсь, коли згадую про це... Це трапилось дуже давно, я жила тоді лише третій рік у минулому. Одного разу зі мною сталася дивна пригода... Я їхала тоді в тролейбусі, знаєш, людей напхом напхано... А я задумалася про щось... І раптом чую – дзвонить мій мобільний... Я давай шукати його – чисто машинально! – по всіх кишенях, у сумці, а він – дзвонить і дзвонить. І раптом я підіймаю голову, і бачу: якийсь юнак так само гарячково порпається у своїх кишенях. А потім підводить голову і дивиться на мене...
ЮРІЙ. Ну...
ЛАРИСА. Мені тоді здалося... Та ні, не здалося! Він теж подумав, що дзвонить його мобільний! У 86 році, уяви! У нього був такий наляканий погляд... Такий збентежений... А тоді він посміхнувся мені. І я йому посміхнулася. Я зрозуміла, що він усе зрозумів... І він зрозумів, що я зрозуміла...
ЮРІЙ. Дійсно дивна історія. І чим же все закінчилось?
ЛАРИСА. Він відразу зник. Він просто зник із того тролейбуса. Чому? Чому він зник?!
ЮРІЙ. Ти думаєш...
ЛАРИСА. Так! І він, і він теж! Ми обоє були з майбутнього...
ЮРІЙ. А що ж то грало?
ЛАРИСА. Мій мобільний! Або його... Після того я часто думала: я не сама! Я не сама тут!
ЮРІЙ. Дійсно неймовірна історія.
ЛАРИСА (схвильовано). Вони десь тут, поряд, у натовпі, такі ж, як і я! Люди з майбутнього...
ЮРІЙ. Так-так, можливо, можливо. (Дивиться на годинник). Десята... Двері відчинені?
ЛАРИСА. У неї є ключ... Мені пора.
ЮРІЙ. Ларисо...
ЛАРИСО. Мені пора, коханий. Прощай.
ЮРІЙ. Ні, не “прощай”, не “прощай”!..
ЛАРИСА. Обніми мене.
ЮРІЙ з відчаєм пригортає ЛАРИСУ до грудей.
ЛАРИСА (схвильовано). Я чую її кроки... Чи це мені здається?
ЮРІЙ. Іди. Ти чекала цієї миті двадцять п’ять років... Вона відпустить тебе! Відпустить!
ЛАРИСА. Так, так...
ЮРІЙ. І повертайся... Повертайся. Я чекатиму тут.
ЛАРИСА. Так, так... (Обертається, йде).
ЮРКО стоїть і проводжає її поглядом.
Чується поворот ключа в замку та звук дверей, що відчиняються.
Раптом у тиші зароджується ледве чутна мелодія, що чимраз голоснішає; потому починають лунати чиїсь нерозбірливі голоси, співи, навколо починають рухатися якісь тіні; миготить, пришвидшуючись, світло.
Нарешті все стихає.
ЮРІЙ кидається в коридор і заносить до кімнати непритомну ЛАРИСУ. Він обережно кладе її на підлогу, сам сідає поруч, не зводячи з неї очей.
За якусь мить ЛАРИСА приходить до тями.
ЛАРИСА. Юрку... Коханий... (Ніжно обнімає і цілує його. Здивовано). А ти чому тут?!
Завіса.