Який уважний погляд... Мужнє обличчя... А вас, даруйте, часто обманюють чоловіки, і, звісно, ви їм не довіряєте. Але ж тому вони вас і обманюють, що ви їм не довіряєте ― порочне коло... Ви, чоловіче, занадто самовпевнені. Іноді це допомагає, але не надовго, повірте... А ви, слухайте, хіба можна бути такою наївною у вашому віці, даруйте?.. У вас, шановний, та сама проблема з жінками, що у тієї жіночки з чоловіками ― те саме порочне коло. Загалом, як сказала про своїх учнів одна вчителька, тільки-но познайомившись зі своїм новим класом, начебто, безнадійно тупих і неадекватних немає. Що ж, для такої публіки і світла не шкода.

Я давно вивчаю людей, бо мрію стати людиною. А нещодавно я дізнався, що моя мрія може скоро здійснитися! І саме ви станете свідками цієї грандіозної події. Мені треба лише загадати бажання на Новий рік. Хотілося б, звичайно, щоб моє перетворення сталося якомога скоріше, просто зараз, адже я вже давно ретельно до цього готуюсь. Навіть навчився читати по обличчях. У мене досить вдало виходить. Так я й розважаюсь. Вам теж цікаво, про що говорить ваше обличчя? Ви впевнені, що зможете мене почути? Адже ви здатні чути тільки те, що хочете почути, що тішитиме ваші ніжні вушка. А до важливішого ніколи не готові, бодай чекали на нього все життя. Майже всі ви були б здивовані, якби насмілились почути про себе. Хоча ні, ви б не здивувалися, ви б злякалися і, аби не жити в страху, начепили б на себе чергову маску ― маску невіри. Зверху неї ― вже добре випробувану маску істеричного реготу ― ото справжній захист, броня! Тепер ніщо не загрожує вашій тендітній особистості, про яку ви геть нічого не знаєте. Тому й збираєте думки інших:

 

ЛІХТАР розмовляє на різні голоси у гротескній формі:

 

― Ти ― така гарна!

― Ти ― така розумна.

 

Значить, я ― гарна, ще й розумна. Яке рідкісне поєднання!

 

― Ось у кого можна повчитися рішучості: завжди береться за найскладнішу справу.

 

То, я ― рішучий. Якщо всі так кажуть, так воно і є. Я ― рішучий.

 

― Ми вже три роки разом, а ти ніяк не наважишся одружитися зі мною. Ти ― тюхтій!

― Я ― тюхтій? Я просто невпевнений. Ні, не в собі, звичайно. Я в тобі не впевнений. Та й взагалі, хто це тюхтій? Та я зараз піду на роботу й доведу, хто я є... Анно, де звіт за минулий тиждень? Мені набридли ваші постійні виправдовування. Ви ― непрофесійна нікчема. Вас звільнено!.. Отак! То хто тут тепер тюхтій?

З моєї висоти мені багато чого видно. І майже кожного дня доводиться спостерігати трагедії людського життя. Тому моє власне життя ― суцільний стрес. До речі, коли погано видно, я ще й підсвітлюю. Це зі мною трапляється рівно о п’ятій вечора кожного осіннього та зимнього дня, а також о восьмій вечора навесні та влітку. Вимикають мене теж, на жаль, не за моїм власним бажанням, а зранку кожного дня. Виходить, що я ― заступник сонця. Коли воно спить, я виконую його функцію випромінювання світла. Звичайно, обсяги в мене не такі, але, безперечно, ми з ним ― колеги.

А це що за квапливий цокіт? Немов, якась дамочка поспішає. Точно. Опівночі і одна-одненька. Видно, що не з дискотеки повертається, а з роботи. Мабуть, над квартальним звітом засиділась. Ще й домашнє завдання несе у декількох папках. Чому це вона така схвильована, наче я добре вулицю освітлюю, нема чого боятися. А-а, за нею якесь опудало причепилося. Що ж робити? Якщо він її наздожене, тут її ніхто не врятує. Цей провулок – «малина» для грабіжників. Навіщо вона обрала цю дорогу? Мабуть, скоротити хотіла, бо документи важко на підборах нести. В неї лишилося менше хвилини. Та хіба ж я можу щось зробити, якщо тут весь провулок, як на долоні і немає нікого? Якби я тільки міг їй чимось зарадити! Якби я був людиною… Ой, темрява настала. Куди це поділося моє світло? Здається, щось із електрострумом. А що там з цією дамочкою? Мені з висоти все видно, хоч і в темряві. Вона, бідолашна, сховалася за трояндовим кущем. Чи то він від вітру хитається, чи то вона від страху тремтить. А грабіжник тільки-но добіг до троянд, розгубився, бо не збагне, куди це жіночка поділась. Стоїть, невдаха, у темряву вдивляється та нічого не бачить. От вам і троянди – справжні рятівники з розкішним ароматом.

Раніше тут був притулок для безсоромних коханців, що полюбляють гострі відчуття. Хоча, хіба може кохання знайти для себе притулок і чи він йому потрібен? Особливо навесні багато гумового сміття двірнику згрібати доводилося. Він же був і нічним сторожем тут. Та колись зібрану Федоровичем купу цього сміття побачив священик з церкви, послугами якої зазвичай користуються відвідувачі моєї території. Звідтоді тут і з’явився охоронець честі в моєму обличчі. Бувало, найбільш сором’язливі нічні гості робили мені «темну» за допомогою каміння. Та відтоді, як у мене з’явилися два помічники ― Полкан і Вулкан, все стихло. Вони мене поважають: жодного разу не підмочили моєї репутації.

А ось і Федорович. Сідай, дорогенький, відпочинь біля мене. Як ся маєш? Що, зовсім приперло тебе життя твоє безталанне? Каже, краще б він був ліхтарем, випромінював світло й горя б не знав. Шкода мені тебе не через твоє життя нікчемне, а через те, що не розумієш ти свого щастя. Радій, що людиною народився, ти можеш жити повноцінним життям, але нічого задля цього не робиш. От у мене горе єдине ― що я не людина. А давай мінятися! Ти станеш ліхтарем, а я ― людиною. Тоді в мене з’явиться можливість бути почутим і я зможу допомагати всім, хто цього потребує. Бо зараз стою тут, все бачу, а зарадити нікому нічим не можу. Маю перерватися, шановне панство. Люблю слухати, коли про когось говорять добре, а іншого тут і не почуєш. Обіцяю переказати вам найцікавіше. Вважайте, що вам пощастило мати власного коментатора з місця останньої події в чиємусь житті.

 

ЛІХТАР підслуховує, потім переказує у гротескній формі:

 

― …Кожен, хто вперше до нього звертався, тієї ж миті знаходив справжнього друга, яким він назавжди залишиться для нас всіх у наших серцях…

Нічого новенького: тоді йому ціну знаєш, як його втрачаєш. Коли втрачаєте, то ще й плачете. А за ким плачете? За своїм шефом? Чи за керівником компанії? Мабуть, гучніше за все ридаєте за діловими партнерами. Тільки щось мені ще жодного разу не доводилося бачити надпису на пам’ятнику «шановному начальнику чи найкращому діловому партнеру». В основному ― «коханому чоловіку, люблячому батькові, коханій дружині». То що ж для вас найцінніше? Хіба те, на що ви витрачаєте більшу частину свого життя? Тоді, чи на те ви його витрачаєте, шановні? Колеги, друзі ― теж важливі, безперечно. Вони, можливо, й збиратимуться раз на рік вшанувати вашу пам’ять. А хто шануватиме життя, добродії? Часто смерть гучніша за життя. Та справжнє щастя гучним не буває. Воно настільки тихе, що не кожен його впізнає, відмахнувшись, як від надокучливої комахи.

І чому мені судилося бути ліхтарем, а не людиною? Як би я хотів, розмовляючи з вами, присісти чи навіть прилягти. Бачите, як легко все робити у власній уяві. Захочу ― й перекид через голову зроблю. У власній уяві перебувати завжди приємно і безпечно. Наша уява ― велика річ! От якби можна було зануритися в неї, забути про все, що тебе зараз бентежить, уявити себе ким заманеться і не повертатися… Тоді б я став людиною. Назавжди.

Чекайте, що там за гомін? О-о, обережно: підлітки на підпитку. А чим ще зайнятися молоді на канікулах? Хіба батькам потрібні їхні діти? Нехай дякують, що народилися, а для виховання є суспільство. Діти мають бути самостійними. Тільки де ж їм повчитися самостійності і, головне ― навчитися відрізняти її від безвідповідальності?

От хвалько! Коліна обідрані, рукав наполовину відірвано, а йому все нейметься. Каже, що не побоїться сам перейти цей цвинтар і повернутися. Здається, він у них головний. Ні, це нечувано: інший шмаркач йому каже: «А у темряві слабо? При світлі кожен дурень зможе». Ото негідники! А ну, стій! Поклади каменюку, зараз же! Облиш, кажу тобі! Полкане, Вулкане, на допомогу!

 

Чути звук розбитого скла, настає темрява.

 

От, поганці! Гострих відчуттів їм закортіло! О, Федорович вийшов, зараз він їм покаже. Оце так словниковий запас зараз у молоді! Гидко чути! А ну, стули свою потворну пельку, п’яне опудало! Я б тобі зараз показав... Що то там в тебе виблиснуло? В темряві нічого не видно. Федоровичу, що з тобою? Чуєш мене, Федоровичу? Вставай! Полкане, Вулкане, де ви там? Хутчіш! Що там з нашим Федоровичем, Вулкане?

 

Чути протяжливий вий собаки.

 

Якби я міг рухатися не тільки у своїй уяві... Я хочу бути людиною! Я хочу бути людиною! Я хочу бути людиною! Тоді б я зміг допомогти і врятувати. Полкан ― теж прибіг... Ні, Полкане, не роби цього! Стій, друже! Він же ― ще дитина!

 

Чути ричання собаки, короткий скрик хлопця.

 

От біда! Рятуйте! Сюди, скоріше, хто-небудь! А ця алкашня малолітня вже навздогін помчала подалі від місця злочину, виблискуючи своїми переляканими очима.

Отака вона ціна самостійності. Чи безвідповідальності? Тоді чиєї: батьків чи дітей? Якби я був чоловіком, то свого сина виховав би, передусім, людиною, а потім вже професіоналом, начальником чи кимось ще. Чи станеться то колись? Кожен мріє кимось стати, але виходить у всіх по-різному. Хтось ― чоловік, а хтось ― коханець, хтось ― суддя, а хтось ― злочинець. Є батьки, є керівники. Але існує місце, що всіх зрівнює. І кожен робить свій власний вибір, обираючи собі шлях до цього місця чи до іншого.

Йой, хто там мене хитає? Що ви там вигадали? Я до вас звертаюся, шановні? А-а, то ― робочі. Здається, прийшов час і мені до іншого місця рушити. Треба, як-то кажуть, «сісти на доріжку».

 

 

Сцена 2

 

Наче наново народився! Шкода, що знов ліхтарем. Пофарбували мене, просто красень! А вам як така суміш кольорів? Запах фарби не заважає? Добре. А тут жвавіше, іноді навіть дуже стрімко все відбувається. Сюди люди, до речі, теж з квітами приходять. Щоправда, обличчя в них, навпаки, дуже радісні. Всі бігають, нервують, метушаться, з кольоровими повітряними кульками, іграшками. Чекайте, до мене йдуть фотографуватися, треба прибрати гарну позу. Так? Ні, так вже минулого разу було, краще отак. Тепер за кількістю зроблених зі мною фото можна вести статистику народжуваності нашого міста. Адже всі батьки, виходячи з пологового будинку, одразу йдуть до мене, щоб на мить завмерти перед об’єктивом та вічність усміхатися з першого колективного фото в житті їхнього немовляти. Вже й черга до мене зібралася, ото популярність! Агов, ти, з пиріжком, спершу з’їж, нема чого з повним ротом фотографуватися! А ти палець з об’єктива прибери, теж мені фотограф!

Дивно, що люди сумують, коли когось проводжають, і радіють, коли зустрічають. Чому радіти, ви ж не знаєте, хто це народився. А раптом то ― майбутній вбивця, що свого часу вб’є якогось генія, який не встигне зробити своє найважливіше для всього людства відкриття? І чого скиглити, коли людина пішла з життя? Невже не зрозуміло, що то був її власний вибір? Тож, може, варто його поважати? Так ні, їй ще декілька років не дають спокою, шкодують за нею, тішачи власне Его у своєму новому образі нещасної жертви, що ніби разом з цією людиною втратила сенс власного життя. Дуже зручно звинувачувати когось у своїх невдачах під виглядом відданості йому, коли людина вже не має шансу ці звинувачення з себе зняти.

Чому так? А я скажу. Скажу тим, хто готовий це почути. Ви всі запрограмовані. Хтось народився ― готуй маску радості, навіть якщо в нього невиліковна хвороба, яку він і далі передаватиме у спадок. Хтось помер ― треба надягти маску суму, навіть якщо від цього п’яниці страждала вся сім’я, і невідомо, чи виліковні їхні психологічні травми, отримані від нього. Таким чином, вами маніпулює ваша власна програма, ви опиняєтесь під владою вашої сірої речовини. Хтось здивовано запитає: «А що ― навпаки робити: хтось народився ― сумувати, хтось помер ― радіти?». Як ви звикли з однієї до іншої крайності кидатися. А найсмачніше ― завжди всередині. Її ще «золотою» називають, і не дарма. Якщо ви не знаєте, я вам скажу, що всі люди від початку перебували в своїй «золотій середині». А коли вийшли з неї на «світ Божий», одразу втратили свою невинність в обмін на маски, запропоновані суспільством. Насправді, вони вам конче необхідні, без них ви просто не виживете. Маски потрібні вам, щоб зберегти найдорожче ― себе. І, можливо, одного дня з ним познайомитися, зі своїм справжнім «Я». Одиниці на це наважуються, але то є найпрекрасніше відкриття, святкування справжнього Дня народження.

Стій! Стій тобі кажу! Не підходь до мене! Не притуляйся, фарба ще не ви-сох-ла... Не почув. І поки що не побачив. Шнурок у нього розв’язався. Навіщо ж такі штани одягати, в яких до ніг схилитися неможливо? Модний він! Таж ось є лавка за два метри ― для модників. Тихо-тихо! Мовчіть, не кажіть йому про фарбу на спині. Навіщо людині настрій псувати? Ні, «доброзичливі» люди завжди поруч! Ви тільки подивіться, як вони намагаються приховати свою радість, повідомляючи йому про яскраву фарбу на його новому костюмі. Спочатку отримали задоволення, а потім ще позловтішалися його реакцією на їхню новину. До речі, як би він притулився до мене передом, то ця яскрава смуга від фарби пасувала б його краватці.

Чув чи бачив?! Тепер він хоче мене винуватим зробити. А я тут до чого? Це на лавках пишуть «Обережно, пофарбовано!». А хто міг уявити, що особливо винахідливим до ліхтаря притулитися заманеться? Ви подивіться на нього: майже в землю мене увігнав своїм поглядом. Замахуйся на мене своїм блискучим черевиком, давай! Ще і його тобі пофарбую, до повного комплекту. От дурний народ! Якби я був людиною, я б тебе зараз провчив. Звикли перекладати відповідальність за все, що з ними відбувається, на інших.

Потрапивши сюди, я згадав свій власний День народження. Мені пощастило бути подарунком на ювілейну річницю цього міста. Все було дуже урочисто. Було якесь вельмишановне керівництво з області, назвали мене «металевим шедевром». А ще була святкова промова з нагоди мого прибуття. І з нагоди Дня народження міста, звичайно. Але, в основному, йшлося про мене. Принаймні, більше нічого цікавого з того, що звучало з тієї святкової трибуни, я не пам’ятаю:

 

ЛІХТАР у гротескній формі повторює промову:

 

― Нехай цей величезний витвір мистецтва стане не тільки головною прикрасою, символом вашого шановного міста, а й невичерпним джерелом світла й тепла для його мешканців і гостей.

Все це я слухав посеред квітучої клумби на центральній площі міста. З тих пір майже сто років я мрію, дивлячись на людей, пройтися поряд з ними по цій чудовій площі, зірвати квітку і подарувати її прекрасній незнайомці. Та одного дня там почався справжній потоп через аварію в каналізаційній мережі, що сталася десь неподалік від площі. Вода змила ґрунт, і я відчув, як мій бетонний фундамент почав рухатись піді мною. В результаті мій стовп так нахилився, що я ледь не опинився під течією тієї багнюки. Звичайно, впасти я не міг, але злякався тоді не на жарт. Побачивши, що зі мною сталося, мене терміново перевезли до найближчого безпечного місця. Таким виявився міський цвинтар, що спочатку освітлювався лише однією лампочкою на вході. Тож, привезли мене туди з користю для справи, та й везти було недалеко.

 

Ліхтар помічає подружжя, що везе в колясці своє немовля з пологового будинку.

 

Тримайте, тримайте свої склянки! Ви б ще самі зверху сіли! Стільки навантажити в полицю під коляскою! І не дивно, що вона відірвалася. Чому це він так уважно на мене дивиться? Що ти вже задумав? Наближається з коляскою до мене. А-а, помітив кущ металевих квітів, що прикрашає мій стовп. Намагається прилаштувати полицю за допомогою моєї троянди. О, вдалося! Кмітливий в тебе батечко, малеча, молодець! А твоя матуся мені щось дуже знайома. Згадав! Це ж сестра панянки з елітної палати, завдяки якій я сюди потрапив. Саме вона колись розповіла історію про мою появу в цьому місці.

 

ЛІХТАР розмовляє на різні голоси у гротескній формі:

 

― Проси все, що хочеш, кохана, за нашого сина! ― у захваті від новонародженого крикнув батько-мільйонер. Хто б так мене спитав, чого я хочу. Я б відповів, що бажаю стати людиною...

― Хочу той великий ліхтар, ― здивувала чоловіка балувана жінка. ― Нехай його встановлять тут, щоб він своїм світлом підтримував всіх, хто наважився дати комусь нове життя.

Вочевидь, татко-багатій був досить переконливим у кабінетах місцевої влади. Йому вдалося домовитися про переміщення «символу міста» з цвинтаря до пологового будинку. Так я був врятований від «довічно сплячого царства».

Це не дощ, а справжня тропічна злива, я вам скажу. Весь тиждень така спека стояла, дощу наче не очікувалося. О, ще одна новоспечена матуся виходить з дитиною. Здається, в неї не тільки немовля, а й один черевик їсти просить. Колготи в трьох місцях позашивані. Та й плащик колись, мабуть, був значно яскравішим. Дивно, що ніхто цю дівчину не зустрічає. І парасольки в неї немає. От, бідолашна, до мене йде. Сідає. Плаче. Щось буркоче. Ану, тихо, послухаємо, що вона каже... Банальна історія, але коли це трапляється у тебе на очах... Він не хотів, щоб вона народжувала, і покинув її, коли вона завагітніла. А дівчина вже не могла позбавитися дитини. Батьків у неї немає, допомогти ніхто не може. Сама голодує, а дитину, каже, тим паче не вигодує. Дурненька, бери малечу та йди додому. Якщо тобі дано дитину, буде дано і НА дитину. Радій, що тепер є задля чого жити! Пише якусь записку, заштовхує у пелюшку дитині. Йде, лишивши дитину на лавці. О, ні, повернися, дівчино! Що ж ти робиш, дитина загине тут під цією зливою! Повернися, будь ласка! Хто-небудь, чуєте? Зробіть мене людиною! Зробтьі що-небудь, благаю! Якби міг, став би навколішки. Я не можу бути безпорадним, коли навколо таке діється. Зробіть мене людиною, якщо люди не можуть бути людьми!

 

 

Сцена 3

 

Шановна публіко, вітаю! Місце моєї прописки знову змінено. Хтось з впливових «верхів» проїжджав неподалік від мене і, побачивши в тіні дерев мій унікальний силует, зауважив, що такий витвір сучасного мистецтва, як я, має розташовуватися ближче до самого мистецтва. Відтепер маю честь освітлювати світське життя. Тобто доводиться мати справу з духовно розвинутою частиною людства. Тут, скажу вам, значно приємніше. Якщо на попередньому місці постійно була якась метушня, все відбувалося дуже передбачувано, і кожен новий день був до нудоти схожий на попередній, то тут навпаки: постійно трапляються якісь несподіванки.

Приходити сюди означає належати до освіченої верстви населення з високим рівнем культури. Це місце відвідують ті, хто прагне зануритися у пізнання таємниць світу, хто цікавиться більшим, ніж, як би купити ту котлету й встигнути до туалету. У дні вистав мене вмикають за третім дзвоником. Виходить, ніби я даю світло кожній театральній прем’єрі. Фотографуються зі мною тут нечасто, адже до театру ходять, на жаль, майже одні й ті самі люди. Проте, зустрічі всі призначають біля мене. Подейкують, що в театрі трапляються справжні дива. А раптом і мене якийсь чарівник зробить людиною? Тоді й не треба чекати на Новий рік. В будь-якому разі, вже зовсім скоро ви побачите наймагічніше перетворення усіх часів! На ваших очах ліхтар стане людиною!

Вечоріє. Скоро й мене увімкнуть. О, Христинка наша з театру йде. Привіт, дівчинко! Вона ще студентка, але зараз стажується в цьому театрі. Ой, лоскотно, Христинко, припини. Де ви бачили, щоб з вуличного ліхтаря пил витирали? А вона оце кожної суботи мені купальний день влаштовує. Жодну мою квітку без уваги не залишає. Кажу ж, лоскотно! Досить вже, Христинко, дякую тобі!

Якийсь хлопець до нас наближається. Десь я бачив його вже раніше… Це ж він врятував мене підчас потопу на площі! Якби він вчасно не підбіг до мене, страшно й подумати, що могло б зі мною статися. От би йому з нашою Христинкою познайомитися. Агов, юначе, ходи-но сюди! Христинко, озирнись, прошу тебе, подивись, який файний парубок прямує. Звичайно, вони так не побачать одне одного, адже на вулиці вже майже нічого не видно. І коли вже мене надумають увімкнути? Агов, ви там, увімкніть мене, будь ласка, дуже потрібно, бо буде запізно! Христинка вже починає з драбини спускатися. І хлопець зараз пройде і не помітить таку гарну дівчинку. Вмикайте вже світло, скоріше! Ну, все: Христинка спустилася, бере свою драбину і йде. Хлопець її не бачить, йде позаду і не здогадується, що в декількох метрах від нього – його доля пройшла. О, я свічуся! Сьогодні мене трохи раніше увімкнули. Давай же, хлопчику, подивись на неї. Ну… Він її таки помітив! Наздогнав і пропонує допомогти нести дробину. Який молодець! Зупинилися… Дивляться одне на одного і разом тримають драбину. От воно кохання з першого погляду.

Ото я перенервував! Не кожного дня дива бачиш. Кому чарівна палиця, а кому й чарівна драбина долю створити допомагає. Взагалі-то, розважаюсь я тут здебільшого мимовільним підгляданням та підслуховуванням. А чим іще займатися навпроти вікон театральної гримерки? Тут можна багато чому повчитися. Вистави в гримерці бувають набагато цікавішими за сценічні, адже неймовірніше, ніж трапляється у житті, не вигадаєш. Ось де справжнє різнобарв’я людських масок! Тільки й встигай помічати, як майстерно вони їх демонструють. А скільки кульмінацій та катарсисів мені довелося бачити! Ці актори, наче діти: тільки-но потопала у власних сльозах, як вже сміється. Чи то в неї така істерика, не зрозуміло.

Сьогодні в театрі нарада з розподілу ролей для нової вистави. До речі, довгенько вже вона йде. Подивимось, чи всіх влаштує цього разу рішення художнього керівництва. Здається, подія року відбулася. До гримерки вже повернулася наша прима. О, ще одна актриса заходить. Щось обличчя в них дещо напружені, щелепи стиснені. Мабуть, не всі очікування виправдалися. Почалось, почалось! Йой! Що тут зараз буде? Дівчатка, схаменіться! Припиніть ваше мовне айкідо негайно! Соромно чути. Теж мені культурна сфера!

Акторська колегія підтягується до гримерки, а цих двох дівчат те навіть не бентежить. Виявляється, актори теж тяжіють до видовищ. Тільки-но подивіться: всі, хто після цих актрис зайшов до кімнати, тихесенько поставали під стіночкою і завмерли з прислів’ям на обличчі: «Дай, Боже, вам побитись, а нам подивитись». Якби міг, я б зараз почав продавати квитки на цю імпровізовану гостросюжетну виставу. Шановна публіко, тільки зараз в нашому театрі ― ексклюзивна вистава! Місце дії ― акторська гримерка. Напружена дія та несподіваний фінал забезпечать вам гострі відчуття! Такого ви ще не бачили й ніколи не побачите! Поспішайте зайняти кращі місця у партері!

Давай, ну ж бо, схопи вже її за волосся! А ти чого галасуєш? Краще плюнь їй у пику. Видовище має бути видовищем, тим більше, що глядачі у вас є, хоч ніхто з них у суперечку не втручається. Їх чудово можна зрозуміти: спостерігати за таким цікавіше й безпечніше, ніж брати участь. А ще цікавіше спостерігати за тим, хто спостерігає. Ось і виявляється, що тут я у найвигіднішому положенні: гідне місце під сонцем, культурне довкілля, повага – не життя, а щоденна розвага. Чого ще треба для щастя відданому заступнику Сонця? Здійснення одного лише бажання ― стати людиною. Та Новий рік вже скоро – мить здійснення моєї мрії. Побачите!

А от цілковито щасливою, мабуть, можна вважати цю приму театру ― молоденьку недорікувату актрису. Незважаючи на те, що вона не вимовляє «р», грає вона тут майже у кожній виставі, не шкодуючи вух глядачів. Я вам щиро співчуваю, та кого зараз хвилює повага до публіки? Особливо в державному театрі, де багато акторів розслабилися. Добре, якщо текст повторюють перед виставою. А хто б там ще над своїми мовними вадами, з тілом своїм працював, тренінгами акторськими займався так, як треба? Чи багато знайдеться бажаючих по-справжньому віддаватися акторській професії, постійно вдосконалюючи свою майстерність, не дивлячись на свій вік та досвід? Та й навіщо, якщо все одно «піпл[1] зха́ває». Тільки, може, тому до театрів і ходять в більшості ті, хто все «зха́ває», а місця справжніх поціновувачів театрального мистецтва завжди вільні.

Ти диви – ці дві актрисулі вже по підлозі катаються! В одній з них в руці велетенські ножиці. Вона ж ними полосує свою конкурентку, і ніхто їх не зупиняє! О, знайшлася таки одна колега з першого ряду глядачів, схопила бюст Лесі Українки… Здається, силу удару розрахувати не встигла. Комусь струс мозку забезпечено.

Бачу, до театру прямує молодь, група вдячних глядачів ― студенти з театрального коледжу. Ось хто виграє в будь-якому випадку. Якщо вистава добра, вони вчаться, як це треба робити. А якщо вистава погана, вони вчаться, як не треба робити. Тож, цілком справедливо, що студентам театральних навчальних закладів дозволено ходити по театрах безкоштовно. Чекайте, а що там відбувається? Якийсь гамір... Чомусь творчу молодь витурили на двір. Незрозуміло. Нічого собі! Агов, ти, пенсіонерко у дверях театру, ти що уявила себе його директором? Негайно пусти студентів на виставу! Вчора четверо студентів потрапили до театру, а тому, хто прийшов сьогодні, вже не пощастило. Виявляється, для студентів – майбутніх театралів все залежить від того, хто сьогодні чергує. Яке ганебне свавілля! Треба негайно покликати директора театру. Та хто мене послухає? Ганьба! Бачила б, що тут відбувається, Леся Українка, іменем якої названо цей провінційний театр... Здається, сьогодні ще й «Лісову пісню» грають. Ото сором ― так вчинити з майбутніми театральними діячами!

Правду кажучи, в житті, як на сцені: хтось грає, а хтось спрямовує світло. І це ще питання, чия з цих ролей важливіша. Життя у театрі ― цікаве, а театр у житті ― ще цікавіший. Адже, найяскравіші ролі люди грають у житті. І не тільки у власному. Можливо, тому й не всі мріють бути акторами, бо, по суті, кожен ним є, адже місця на сцені театру під назвою «Життя» завжди вистачає для всіх бажаючих грати, тобто жити. А до акторських навчальних закладів йдуть ті, хто не боїться визнати себе актором. Адже більшість вважає себе «чесною, порядною людиною, не здатною лицемірити». Вистачає таких і на «малій сцені», де свою віртуозність залюбки демонструють любителі екстриму за неабиякі «акторські» гонорари. Ця сцена ― для справжніх професіоналів, обличчя яких добре відомі всій країні. Вже здогадуєтесь, про що йдеться? Цю сцену найчастіше показують по телевізору у прайм-тайм[2], бо зветься вона політикою.

 

Лишилося п’ять хвилин... Сьогодні ― дуже важливий день для мене. Ви на власні очі побачите, як моя мрія нарешті здійсниться! Сьогодні рівно опівночі я маю загадати своє заповітне бажання. А завтра прокинуся ЛЮДИНОЮ. Неймовірно! Лишилося дві хвилини... Яке ж гарне небо! Стільки зірок на ньому, наче зараз літо в календарі. Ніколи ще не бачив такої краси.

 

Починається бій курантів, але Ліхтар його не помічає.

 

 Дивіться: зоряне небо, у світлі якого повільно мерехтять крихітні сніжинки. Вони  вкривають землю святковою ковдрою. Це ж перший сніг цієї зими! Краса неймовірна, очей не відвести ― справжнє чародійство!

 

Бій курантів припиняється.

 

О, ні! Ні! Не може бути! Я проґавив цю мить ― мить мого заповітного бажання. Я ― нікчема, дурень, йолоп… Ніколи собі цього не пробачу!

Ось вона ― драма реального життя. Не треба бути актором, щоб її відчути. В житті у кожного – головна роль, тільки не всі про це пам’ятають. До речі, на головну роль у новій виставі, за якою була тоді нарада й жорстока корида в театрі, призначили нашу Христинку. А ті дві пристрасні панянки й досі у шрамах ходять.

 

Кого це там несе лиха година? Щось у мене погані передчуття. І директор театру з ними. Ви хто такі? Видно, якісь високі посадовці з серйозними намірами. Всі гуртом до мене прямують. Той, що лисий, каже, що у комунальній службі їм відмовили і порадили взяти найпотужніший ліхтар міста.

 

Чути голоси:

 

― Лише на кілька днів, Борисе Йосиповичу.

― Цей ліхтар занадто гарний для вашого «курорту».

― Так. Але ж ви розумієте, за одну ніч нічого не знайти. А якщо питання сьогодні не вирішити ― мені гаплик, самі знаєте.

 

Схвильований ЛІХТАР коментує:

 

Чуєте, що він каже? Знаю я ваші «кілька днів».

 

Чути ті ж самі голоси:

 

― Дивіться мені, головою відповідаєте, все ж таки ― визначна культурна пам’ятка.

― Дякую, ви нас врятували.

 

За «визначну культурну пам’ятку» красно дякую. Але не пам’ятаю, щоб я записався у чиїсь рятівники! Знову ці робітники... Що ви робите? Я нікуди не хочу звідси йти! Мені тут все влаштовує. Припиніть!

 

Сцена 4

 

ЛІХТАР якусь мить дивиться у глядацьку залу й швидко заплющує очі.

 

Сподіваюся, що це лише страшний сон. І тільки-но я розплющу очі, картинка зміниться. Спочатку одне око. (Розплющує одне око): О, ні! (Розплющує й друге око): Це неможливо! Який жах! Коли мене вивозили з міста, в мене була надія, що ми їдемо до столиці на якусь мистецьку виставку. А куди ще могли відправити ексклюзивний витвір мистецтва? Моє фото на презентації нашого міста, символом якого я є! А мене сюди ― до найнижчого прошарку суспільства! Це не іронія долі, це її ганебне знущання.

Подейкують, відбулася тут днями страшенна бійка. В’язні побили десять ліхтарів у дворику для прогулянок. Думала Фрося, що все б обійшлося, та сталося це за день до приїзду щорічної комісії. Водночас десь узяти декілька нових ліхтарів неможливо, а від одного звичайного ліхтаря світла замало. От і вирішили на час приїзду комісії привезти сюди мене. Слушна думка, годі й казати! Хто б ще у мене поцікавився, чи не огидно мені світити цим жалюгідним волоцюгам!

Чим тут раптом засмерділо? Здається, то з їдальні ― щось таке «смачненьке», що й поряд стояти неможливо, а комусь це їсти. Жахіття!

Місцеві мешканці... Повиходили на прогулянку, мене роздивляються. Чого повитріщалися? Не розумію, що в мені смішного? Почали тут зуби на сонці гріти. Ото ще йолопи, нічого в мистецтві не тямлять, а регочуть! Їм аби висміяти все, що не зрозуміло їхньому крихітному мозку. Не смій мене торкатися, нікчемо! Після твоїх торкань мене дезінфікувати треба. Не знаю, чи довго я витримаю в таких принизливих умовах. Мова йшла про кілька днів. Дуже на це сподіваюсь.

А ось і керівництво зони у повному складі, комісію супроводжують. Каужть, цю зону навіть визнано взірцем дисципліни та порядку. Ніяких порушень не виявлено. Мабуть, у комісії самі байстрюки-голодранці були: все взяли, що дали, підписали й утекли. Ви тільки подивіться: вони дійсно вже збираються їхати. Заждіть! Невже ви так і поїдете звідси? І вам зовсім не цікаво, що тут, насправді, повний безлад? Нещодавно було розбито десять ліхтарів! А ви порахували, скільки скалічених охороною хлопців лежить у лазареті? Ви взагалі туди заглядали? А чи відомо вам, що тут голодують? І не тільки в’язні, до яких місцеве населення, що на зоні працює, по цигарки приходить. А до їдальні ви заходили? Бачили антисанітарні умови по всій території? Мені звідси все дуже добре видно. Навкруги ― жебрацтво, а нікому й справи нема, аби в своїй кишені тепло було.

І чому мене ніхто не чує? Яка несправедливість! Я все знаю і все бачу, але й гадки не маю, як про це комусь розповісти. Не їдьте, чуєте мене? Чи вам до всього байдуже? Поїхали... Людська байдужість ― страшніший злочин. Тому й живемо в країні парадоксів: насправді багата країна є, по суті, країною жебраків.

Дивіться, знову цей довгов’язий до медсестри залицяється. Видно, вона йому давно вже подобається. Щось їй обіцяє і просить папірець з олівцем. Взяв і біжить до мене. Що це йому від мене знадобилося? Кладе папірець на одну з моїх троянд, зверху робить фон олівцем – нічого собі, малюнок з троянди проявився на аркуші! Як гарно вийшло це в нього. Романтик і на зоні романтик! Тепер листочок вимальовує. Кульгавий з’явився. А біди ніщо не віщувало. То вже дійсно: хочеш спокою ― готуйся до бою. Братва повиходила свій сморід провітрити. Здається, на сьогодні романтика скінчилась. Слухай, кульгавий, чого ти до цього довгов’язого чіпляєшся? Забрав у нього малюнок, регоче. Все, почалось! Рятуйся, хто може. А ось капловухого, хлопці, ви марно штовхнули, хоча й випадково. Вихопив малюнок у кульгавого, подивився на мене. О, ні! Вибач, що так назвав тебе, капловухенький, дорогенький, як там тебе... Дімон, брателло... Не підходь до мене, будь ласка, тільки не це. Я ж намагався зробити все, що міг, аби вам усім допомогти. І навіщо мені треба було кликати на допомогу для цих дикунів? Припиніть! Допоможіть! Облиште мене, покидьки!

 

Чути звук розбитого скла. Вимикається світло, чути звуки бійки. Промінь сонця висвітлює на землі зламаний ЛІХТАР.

 

Бодай на них всіх сонце впало! Ця клята погань перетворила мене на купу металобрухту. Що ти на мене дивишся? А ти чого витріщився? Навіщо ви всі знов тут зібралися? Ви мене запитали, чи хочу я вас сьогодні бачити? Користуєтеся тим, що я звідси нікуди не піду, не втечу, ніде не подінуся. А я вже не можу всіх вас бачити! За що це мені? А я ще мріяв бути людиною. Багато чого не розумію я в цьому житті, але одне затямив напевне. Ні за що не хотів би я бути серед таких покидьків і, тим більше, бути одним із них. Як я раніше не міг цього збагнути? Дурним бути важко, розумним ― тяжко. Що ж тепер зі мною буде? Що мені робити, скажіть хто-небудь, благаю!

 

Чути жіночий голос:

 

― Треба попросити вибачення.

Дурня якась. Нема чого прислуховуватися до всілякої маячні, що лунає навкруги. Можливо, твоїй огрядній подрузі, якій ти це порадила, і треба вибачитися, шановна. А за що це я маю вибачатися? Хіба є моя провина в тому, що мені довелося опинитися тут? Чи, може, така доля була моєю заповітною мрією? Можна спробувати пробачити інших, хоча це іноді дуже складно. А які претензії в мене можуть бути до себе, якщо я від усіх так потерпаю та страждаю? Ви таке чули ― мені вибачатися! Я все життя піклувався про всіх навкруги, дарував їм світло. І де тепер людська вдячність? То мені весь світ завинив своєю несправедливістю! Це в мене всі мають на колінах благати прощення. Але кому я можу про це сказати? Мене все одно ніхто не почує, мені нема до кого звернутися, крім себе. Якщо про мене забуло навіть Сонце, тому що в мене більше немає здатності виконувати його функції, коли воно заходить, тоді хто про мене може згадати? Тепер я ― непотріб, що залишився на самоті.

Агов, малеча, що ти робиш? Навіть мале цуценя біля мене калюжу зробило. Правильно, кому може знадобитися зламаний ліхтар? Нікому. Дивіться, до мене йде медсестра. Допоможи мені, сестричко, рідненька! Ні, вона по цуценя прийшла, а я нікому не потрібен. Хіба що самому собі. А собі я навіщо? Хоча, ось медсестричка бере до себе цього цуценя. Вона ж не ставить такого питання, навіщо їй ця тваринка, а просто починає піклуватися про неї. То ж, і я можу почати піклуватися про себе? А відтак, я ― не непотріб, тому що є той, кому я завжди потрібен, навіть таким, яким я є зараз.

І якщо мене все одно ніхто не чує, мені нема до кого звернутися, в мене ніхто не попросить пробачення, то чому б мені не зробити це від імені всіх одразу? Так, я просто зроблю це за тих, хто ніколи на таке не наважиться. Навіть за тих, хто не здогадується, що він мене образив. Спершу, я вибачусь від імені тих, хто покалічив мій гарний, статурний стовп, потім від тих, хто розбив мої лампи, потім від тих, хто розчавив мою гарну верхівку, після цього я вибачусь від імені… Потім… Також… А ще… Після цього...

Ліхтарику, рідний, пробач мені, що примусив тебе так страждати, личко моє, пробач мені той бруд, що затьмарив твої очі, тіло моє, пробач, що зганьбив тебе і дозволив так над тобою знущатися. Оченята мої, пробачте мені, що ви більше нічого не бачите, вушка мої, пробачте, що ви більше нічого не чуєте. Пробач мені, що тебе ніхто не чує. Пробач мені всі приниження, адже я є головним злочинцем для тебе, тобто для себе. Дякую за безціннішу річ ― мій досвід. Душа моя, пробач мені те каліцтво невидиме. Дякую, що я наважився його побачити. Шкода, що тільки тоді, як його помітили всі навкруги. І яке щастя, що мені не вдалося здійснити свою мрію стати людиною. Адже відтепер я нізащо не хотів би стати одним з цих «істот вищого розуму».

 

Зламаний і знесилений Ліхтар втрачає свідомість. Чути голоси:

 

― Як ви гадаєте, чи не пересунеться моє робоче місце з медпункту на нари, якщо я візьму собі цю ковану троянду? Навряд чи її хтось прилаштує до розбитого ліхтаря, а моїй сестрі в театрі вона може знадобитись.

― Здається, це єдине, що залишилось від нашого культурного символа. Справжнє мистецтво ― тягар для суспільства. Не кожен здатен сприймати його сяйво. Беріть, звичайно. Вважайте, я цього не бачив ― чого не зробиш заради мистецтва.

 

 

Сцена 5

 

ЛІХТАР приходить до тями, навколо нього вже інша обстановка.

 

Де я? Яка гарна клумба, мабуть, з мільйоном троянд навколо мене… Я ще тут якимось дивом чи (показує вгору): вже там? (Розглядаючи себе): Ніяких ушкоджень, все в мені дуже гарне, наче новеньке. Мабуть, я ― там. Але я вас пам’ятаю і вас, шановна пані. Вас, юначе, також. Ви вдягнені в той самий одяг, у вас та ж гарна зачіска. Виходить, я знову з вами, тобто тут, але відтепер бачу все наче в яскравішому світлі.

Скільки людей навколо! Діти й дорослі. Йдуть до мене, підтримуючи одне одного, дуже повільно, наче ведуть сліпих. Так воно і є… Нерухомий погляд, де в кого темні окуляри. Стають ланцюжком довкола мене. Ті, що бачать, залишили своїх підопічних та пішли. А всі незрячі раптом почали разом мені аплодувати. Гучніше, ще гучніше. Та годі вам, бо я вже почуваюся народним та заслуженим артистом водночас. Тихо! Ви теж чуєте цю чарівну мелодію? То я тепер не тільки свічуся новим, дивовижним сяйвом, а ще й співаю, коли мені аплодують! Ото диво! Погляньте: ці люди починають мружитись, кліпають своїми оченятами… Помічають одне одного, мене роздивляються… Вони що – бачать?! Так, вони прозріли! А що там за табличка біля мене? Цікаво… Ви б не могли прочитати надпис на ній, будьте ласкаві. Вам теж звідти не видно... А якщо мені трохи навести різкість…

«ЦІЛЮЩИЙ ЛІХТАР. Безцінний винахід людства. Для тих, хто навчився бачити серцем».

Погляньте… Сонце зайшло, мене ще ніхто не вмикав, а я випромінюю світло. Виявляється, мені можна вмикатися без сторонньої допомоги! Ні, тепер навіть вмикатися не треба, тому що я свічуся завжди! А коли з’являється Сонце, ми зливаємося з ним, щоб я отримав від нього все, що потрібно. Отак все просто й дивовижно. Ми з Сонцем ― ЄДИНЕ.

 

 

ЗАВІСА

 

[1] піпл ― people (люди), англ.

[2] прайм-тайм ― prime-time (найкращий час), англ.