Неда НЕЖДАНА

 

ОДИНАДЦЯТА ЗАПОВІДЬ,

або

Ніч блазнів

Мелодрамофарс на дві дії

 

ПРОЛОГ

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

Соломія, інспектор з райвно, 35-40 років. Гордій, директор школи блазнів, 35-40 років. Карамболь, учень школи блазнів, 16-20 років, він же Мали й. Ненець, учень школи блазнів, 16-20 років, він же Д и л д а. Б а р б і, учениця школи блазнів, 16-20 років, вона ж Ярка.

Дія відбувається у колишньому монастирі, нині школі блазнів за містом на­прикінці XX століття.

 

На сцені зала монастиря, але без християнських атрибутів. Сіро. Похмуро. Чисто. Може, камін, сходи нагору. Два виходи: ліворуч — на вулицю, право­руч—до іншої кімнати. Темрява. Праворуч з'являються чотири тіні — чо­тири фігури, вони розбігаються по сцені: один прислухається до протилежних дверей, один керує, два зазирають до шпаринки в жалюзі. Голоси: "Приїха­ли!" — "Іде хтось... Хутчій. Хто готує?" — "Карамболь, ти!" — "А чом я,? Зразу я, все я... Хочд б чарівне слово сказали..." — "Бігом!"

ДІЯ ПЕРША

Всі розбігаються, крім Карамболя. Він запалює свічку. З правого входу до нього летить пакунок. Він виймає звідти щось на кшталт свитки з горбом, одягає, потім голомозу перуку, приліплює потворного носа І гримується. Проходить кумедною кульгаючою ходою, намагається вдати писклявого голоса трохи в ніс, задоволено неприємно сміється ("пробує" сміх), розсу­ває завіси, піднімає жалюзі, гасить свічку, виходить. За мить з протилеж­ного боку (зліва) з'являється Жінка. їй десь трохи за тридцять, струнка, але не елегантна, одягнута по-діловому, в костюм, невиразно, ще гарна, але мішкувата одежа І недбала зачіска псують її. Жінка тут уперше, несмі­ливо проходить всередину, озирається, оглядає кімнату, підходить до две­рей навпроти, стукає — ніхто не відповідає, тоді смикає за ручку — зачи­нено.

Жінка (стиха, потім дедалі голосніше). Агов... Гей... Гмм-м... Мда... До вас прийшли!.. (Тихо). Народу купами. Мертві бджоли не гудуть... (Прислухається до дверей, знизує плечима). Дивно. (Ози­рається на двері і поспіхом підтягує панчохи, помічає дірочку, роз­дивляється. На сходах нагорі з 'являється чоловік приблизно тако­го ж віку, ставний, впевнений у собі, він зупиняється і розглядає схилену жінку з піднятою спідницею. Вона не помічає його). От ідіотка, де ж це я зачепила?..

Чоловік. Отак і стійте. Вам личить така поза.

Жінка (перелякано схоплюється, опускає спідницю). Вас не вчили, що підглядати негарно? Що ж ви ховаєтесь?

Чоловік (був у тіні, тепер повільно сходить униз). Перепро­шую, я не в громадській лазні.

Жінка. Тим більше...

Чоловік. Соломія?! Яка зустріч!..

 

Соломія. Гордій?! Ти? Тут?

Гордій. А ти? Яким вітром тебе занесло?

Соломія. Холодним, північним. У вас тут такий пронизливий вітер,..

Г о р д і й. Ти змерзла? Що ж ти так легко одягаєшся? Ну, проходь сюди, там протяг. У нас є камін. Зараз зігрієшся.

Соломія. Він же не горить.

Гордій. Зараз, зараз запалимо. {Виймає з-за пазухи — він одягнутий дивно: у полотняні сірі штани і коротку хламиду — маленький бубон, стукає, з 'являється Карамболь з дровами і газе­тами).

Соломія. Доброго дня.

Карамболь {пискляво). Доброго, доброго вечора. {Підхо­дить до каміна, пробує запалити).

Соломія. Так, вже сутеніє.

Гордій. Від вогню й посвітлішає. {Дрова не займаються, пише дим іде, Соломія кахикає, відходить). Ну що ти робиш? (Цо Карамболя).

Карамболь. Та дрова сирі, не займаються...

Гордій. Відійди, я сам. {Пробує, але безрезультатно, диму ще більше, вона ще більше кахикає). Ти з ними що, плавав?

Карамболь. Я не вмію плавати.

Соломія. Не треба, я вже зігрілася. Облиште.

Гордій. Коли пані бажає... {Цо Карамболя). Чого стоїш? Іди.

Карамболь. З дровами?

Гордій. Та кинь їх. {Карамболь ідеї архітектурно розклавши дрова в каміні, повільно виходить).

Гордій. Боже, Соломіє, скільки років ми не бачились? Де­сять? Більше?

Соломія. Я не рахувала.

Гордій {після паузи). А ти мене зразу впізнала?

Соломія. Ти змінився...

Гордій. Справді? Постарів? А ти як і була, чудово виглядаєш-

Соломія. У мене все добре. Я всім задоволена... А ти тут шо, вартуєш?

Гордій. Ну-у, можна це й так назвати...

Соломія. Я так і думала, що ти скінчиш чимось у цьому плані.

230

 

Гордій- Ну, майже Кассандра. Адцо наша Кассандрочка тут

робить?

Соломія. Мені потрібен директор. Він ще є?

Гордій. Вже є.

Соломія. Хоч не дарма сюди пхалася. А що в^н за птах? Суворий, путній дядько чи так — тюхтій? Гордій. О, це справжній тиран. Соломія. Справді? На що скаржитесь? Гордій. Вночі в попереку коле, аж шпигає. Соломія. Так я про директора. Гордій. І я про нього. Соломія. Він що, садист? Гордій. Та ні, просто хвора людина. Соломія. Так що ти терпиш? Заяви, куди слід. Гордій. Не можу. Соломія. Чому не можеш? Гордій. Я і є директор. Соломія. Ну, знаєш... {Роздратовано). У тебе завжди були

пласкі жарти.

Гордій. Радий чути, що не змінився.

Соломія. Ну й де твоя приймальня? Веди, деспоте.

Гордій. Не деспот, а тиран. А прийняти я й тут можу. Прий­мальня — де приймають. Прошу.

Соломія. Тут? {Скептично оглядає). Тут навіть сісти нема де.

Гордій. Це дуже легко виправити. {Стукає в бубон, Карам­боль виносить два маленьких складаних стічьчики, ставить і ви­ходить).

Соломія. Мда... А що це за техніка така —^ум-бум? {Пока­зує на бубон). Звідки він знає, що нести?

Гордій. Оце? Це просто передача біоінформації. Знаєш, у пучках пальців є багато нервових закінчень. {Бере її за руку і обе­режно показує). Якщо стукаєш — передається внутрішній імпера­тив. {Обіймає її).

Соломія {звільняючись). Гониш?

Гордій. Хочеш, сама спробуй. От чого ти хочеш зараз?

Соломія. В Австралію, о р д і й. Ну, буденніше, конкретніше.

о л о м і я. Щоб світло запалили. У мене в темряві — куряча сліпота настає.

231

 

Гордій. Тепер зосереджено подумай про це і стукни.

Соломія. Не буду я.

Г о р д і й\ Ну, він же не кусається. Чого ти лякаєшся?

Соломія стукає — спалахує світло, вона злякано відскакує і випускає з т бубон, він голосно дзвенить.

Соломі^. Чортівня якась, все одно не вірю, розігруєш.

Гордій. Ну, ще спробуй.

Соломія. Я сюди не бавитись прийшла. Ніколи.

Гордій. А я все думаю, для чого ж ти прийшла?

Соломія. Я — інспектор.

Гордій (був підняв бубон, тепер його теж випустив — тоі загримів ще дужче). Боже мій, який жах! Хто б міг подумати? Яі же тебе так потрафило?

Соломія. Не блазнюй. Мені потрібні плани й програми дл? перевірки. І швидко, вже пізно. Ліричний відступ затягнувся.

Гордій. Хвилинку, вже несу. (Йде і повертається з сувою пробує кудись приліпити, не виходить, вона нервує).

Соломія. Скоро ти?

Гордій (розстеляє на підлозі). Потримай отут. Прошу, вись, універсальний план.

Соломія. Що це?

Гордій. Моя гордість. План евакуації: коли пожежа, оце пад гризунів, ось тутечки за хімічної небезпеки, а оце — як наї дуть кочівники.

Соломія (роздратовано). Які кочівники?

Гордій. Ну, там, татаро-монголи, хазари або китайці, чи ні ці вже осіли...

Соломія. Це все?

Гордій. Ні, є ще протигази, інвентар, аптечки...

Соломія. Знущаєшся? Мені потрібен учбовий план. Ь райвно, перевіряю стан учбового процесу.

Гордій. От комедія, а я переплутав. Уявляєш, приходе тиждень тому якийсь телепень і каже: як не намалюєте цієї фігні себто планів — закриють нас. Уявляєш?

Соломія (різко перериває). Ми теж можемо вас закрити.

Гордій. Ми — не можемо, Соломіє.

232

 

Соломія. Не ви, а ми. Гордій. Ви, але не ти. Соломія. Я виконую свої обов'язки, покажи програми.

Гордій (ходить по сцені). Розумієш, специфіка нашої роботи така специфічна, що ми не можемо залишати письмових слідів, це суперечить нашій справі.

Соломія. А чим ви займаєтесь?

Гордій. Овва, ти не знала, куди їдеш? Добрий працівник, нічого не скажеш.

Соломія. Вив мене що, одні такі соколи? Якраз я письмови­ми слідами не нехтую. (Виймає документи з сумки, шукає). Та-ак, ось школа джокерів. Це що, які танцюльки крутять?

Гордій. Сонечко, ти переплутала. То диск-жокеї. А джокер з англійської— "блазень".

Соломія. Це що, філіал циркового училища?

Гордій. Знову мимо. Мила моя, то клоуни.

Соломія. Яка різниця — і ті й ті смішать.

Гордій, Як би тобі пояснити попростіше... Ну, це як сільський учитель і міністр освіти.

Соломія. Може, ще президент?

Гордій. Ти знову плутаєш, це заступник, так би мовити, особ­ливий таємний державний радник. Не віриш?.. Добре, будуть тобі документи. (Приносить грубезну старовинну книгу). Читай. Тут усе написано.

Соломія (гортає книгу). Що це?

Гордій. Старовинний релікт. Монографія про блазнів. (Тоном професора за кафедрою). Перша гільдія блазнів виникла у... 1243 році. Потім утворюються династії, майстерність передається з по­коління в покоління...

Соломія (розглядає картинки). Які кумедні чудики... Ой, а тут потворні, брр...

Гордій (тим же тонам). Вирощували як у природних умо­вах, так і штучних — пробірках, глеках, діжках.

Соломія. Це ж просто садизм! (Закриває книгу).

Гордій. Блазень виховується жорстокістю.

Соломія. Дикість, темні віки.

гордій. А зараз що, світлі? Г ^ ° л о м і я. Як-не-як — цивілізація... І всі твої блазні — анахро-

233

 

нізм. Кому вони зараз потрібні? Мастодонти якісь... Яка їхня фун­кція, соціальна роль?

Гордій. Функції, кажеш? Добре... буде тобі. {Зновулекторсь­
ка манера, можливо, уявна кафедра та аудиторія). Перша       пси­
хологічно-компенсаторна... Психічне здоров'я влади — запорука
громадянського миру... Можеш занотовувати, до речі...

Соломія. Дякую, я так послухаю...

Гордій. Як пані бажає... Друге — блазень — камертон прав­ди, єдине некриве дзеркало, соцдослідження — дитяче лопотіння в порівнянні. І третє... напруж увагу, спробуй збагнути глибину і ши­рину, а також об'єм думки... Будь-який феномен культури існує або у вигляді професії, інституції— себто локалізовано... Ловиш думку?

Соломія. Намагаюсь...

Гордій, Або ж він розлитий у суспільстві. Без гільдії блазнів ми всі, а також ви всі... заражені блазнівством. А це гірше холери, повір мені.

Соломія. Чомусь, крім тебе, цього ніхто не помітив.

Гордій. А все чому? Короткозорість. А окуляри носити не хочуть. Негарно, бачте. От де твої окуляри? В сумочці?

Соломія. Я не ношу.

Гордій. А дарма... Хочеш, подарую, королівський подару­нок...

Соломія. Я нормально бачу.

Гордій. Ненормально, ненормально! Бо тоді б ти побачила блазнівство всюди, згори донизу. А як іще назвати те, що... {Запа­люється все більше). Що власну скаліченість і приниження не хо­вають, ні — навпаки — показують, хизуються, роблять із того про­фесію і мають хосен!

Соломія {робить гримаску відрази). Це вже пахне політикою.

Гордій. Я б сказав тхне, навіть смердить!

Соломія {раптово зацікавлено й лукаво). Ну, гаразд, а як^і проникаєте у владні структури?

Гордій. Технологічний секрет... Може колись, потім...

Соломія {розчаровано). Колись — це ніколи. А де ви ї вербуєте, невже знаходяться такі унікуми?

Гордій. Знаходяться, до того ж, самі. Ми лише відсіюємо.

Соломія. Тест?

Гордій. Природний відбір... Хто виживе.

234

 

Соломія. А які фізичні дані?

Гордій. Це має бути людина'розумна, але така, що має лихо з того розуму — скалічена, нещасна, хоча талановита, в душі — ар­тист, але не на сцені... Володар, як правило — бездарність, її треба якось відтінювати.

Соломія. Невже всі — без талантів?

Гордій. Коли блазень стає королем — це трагедія для блазня, коли король хворий блазнівством — це трагедія для країни.

Соломія. Філософія... {Різко). Безплідна і безглузда! Я б ніколи не пішла на це і ворогу б не порадила.

Гордій. А дарма, у тебе є дані...

Соломія. У мене?! Ніколи. Я не скалічена і не нещасна.

Гордій. Ти? Ти на себе в дзеркало поглянь!

Соломія. Куди ти мене тягнеш?!

Гордій {перед дзеркалом). Дивися, на кого ти схожа? Затисну-та, зігнута, нервова, синці під очима...

Соломія {пручається). Просто трішечки стомлена... Пусти.

Руки!

Гордій. Я знав тебе Іншою... Соломіє, на тобі ж написано, на руках, на обличчі, в очах написано, що заїв побут, що гризня на роботі, І, вибач, симптоми нетраханості...

Соломія {дає йому ляпаса). Хам! Як ти смієш! Хто дав тобі право?.. {Схлипує від плачу, але швидко опановує себе).

Гордій {охолонув). Вибач, я був дещо нестриманим...

Соломія {відвернулась, спиною до залу). Нічого, я теж.

Гордій. Я просто не люблю, коли легковажать моїм фахом. Розумієш, я не хотів тебе образити...

Соломія {скептично, гірко). Камертон правди...

Гордій. Ти сама питала.

Соломія {різко повертається). Досить, я не хочу більше про це.

Гордій. Як пані забажає... {Пауза). Може, вип'єш кави?

Соломія. Може... {Гордій бере бубон). Тільки не бумкай, я тебе прошу. Мене дратує цей твій...

Гордій. Хочеш, я сам принесу?

Соломія. Зроби таку ласку. {Гордій виходить. Соломія підхо­дь долюстра, дивиться, потім чепуриться, виймає цигарку, мне ІІ' НеРвує. Повертається Гордій).

235

 

Гордій. Прошу. (Дає їй запальничку, ставить каву). Хочеш каву по-турецько-європейськи? (Грайливо-інтригуюче, з посмішкою ніби нічого не сталося).

Соломія (байдуже). Це як?

Гордій. Сідаєш по-турецьки і похапцем п'єш каву.

Соломія. О ні, краще навпаки: я питиму по-турецьки__

маленькими ковточками, а...

Гордій. Сидітимеш похапцем?

Соломія. Ні, на стільці.

Гордій. Як пані забажає... А я, як вірний пес, — поблизу ніг. (Вмощується по-турецьки біля неї і одним махом випиває каву, ста­вить чашку, кладе голову на коліна). Давай не будемо сваритися... Ми ж давні друзі... Пам'ятаєш стару кав'ярню біля мосту?.. Тихий вечір, ми вдвох...

Соломія. У мене не ностальгійний настрій... Вернемося до наших баранів... Я так подумала, зважила і вирішила... (Пауза). Ми закриємо вашу контору.

Гордій (різко повертається і охоплює її коліна. Соломія продовжує пити й палити. Він пильно дивиться). Жартуєш?

Соломія. Жарти — твоя парафія.

Гордій. Не маєте права. На якій підставі?

Соломія (спокійно). Підстав хоч греблю гати: невідповід­ність стандартам, адміністративна анархія, нераціональність вико­ристання архітектурної пам'ятки — колишнього монастиря, в той час, як ченцям просто ніде молитися.

Гордій. Бідолашні ченці!

Соломія. Не перебивай, будь ласка. І головне — непотріб­ність професії.

Гордій. І це ти говориш після мого вишуканого красномовства?

Соломія. Ну зайди в будь-який центр зайнятості...

Гордій. Я зрозумів, ти просто хочеш помститися.

Соломія. Я? За що? Я вже забула цей інцидент.

Гордій. Ні, не за це. За те давнє ти не можеш простити;..'

Соломія. Що ти, я дуже рада, що все так сталося...

Гордій. Добре, чого ти від мене хочеш? Чи, може, скільки

Соломія (віддає йому чашку і встає). Ти помилився.

Гордій. Невже ти така чесна?

Соломія. Я не візьму відповідальності за духовне каліцтв* дітей.

236

 

Гордій. Але в мене лише дорослі, добровільно, і вони щасли­ві тут бути!

Соломія. Можу собі уявити. Я вже побачила оцього... (Пе­рекривляє Карамболя).

Гордій. Та нічого ти ще не бачила і не чула, ти не так зрозу­міла. Та ти нічого не зрозуміла, перекрутила і викрутила. Хочеш, я познайомлю тебе, побудеш, подивишся?..

Соломія. Чудиків у пробірках? Ні, ні, ні, нізащо...

Гордій. Соломіє, послухай, не роби цього. Потім сама шкоду­ватимеш.

Соломія. І не подумаю.

Гордій. Зрозумій, це дуже важливо для мене. Я вклав у це свою душу, своє серце, я відповідаю за цих людей. Може, це справа мого життя. Соломіє, у пам'ять про те, наше, допоможи мені, бла­гаю, ти ж розумниця, ти все зрозумієш, правда?

Соломія. Яй хочу тобі допомогти, ти ж за крок до божевіль­ні. Ти послухай, що ти несеш, ти не живеш, ти мариш, озирнися, роззуй очі — глянь у вічі реальності.

Гордій. Досить. Ти розчарувала мене. Ти просто примітивна міщанка.

Соломія. Ти мені ще дякувати будеш... Де у вас тут вихід?

Гордій. Прямо перед тобою. А куди ти, власне, зібралася?

Соломія. На автобус, звісно.

Гордій (дивиться на годинник). Ти вже спізнилася на остан­ній рейс.

Соломія. Як? Там було ще зо два рейси.

Гордій. Скасували, хочеш — іди перевір.

Соломія. Занесло ж вас... Скільки тут до міста?

Гордій. Пішки?

Соломія. Ні, на собаках... Таксі зупиню.

Гордій. Хвилин сорок — п'ятдесят... Якщо туди повезуть...

Соломія. А куди це мене повезуть?

Гордій. Тут неподалік одну жінку вбили...

Соломія. Яку жінку?

Гордій. Хтозна. Голосувала на дорозі — ну, її й "підвезли".

Соломія. Що ти мене залякуєш? о р д і й. Просто не хочу, щоб на душі гріх був, місця тут глухі,

е сУтеніє... Залишайся, переночуєш...

237

 

 

Солом і я (засумнівалася). Я викличу таксі. У вас тут хоч телефон є?

Гордій. Прошу — за дверима ліворуч. (Соломія виходить, смикає дріт. Гордій стиха вистукує на бубні — збігаються троє: горбань, високий хлопець у костюмі ченця та дівчина, стають у

коло, стиха говорять, озираючись на двері). Тсс, У нас чепе__

вона хоче закрити школу. (Обурливий гул). Я залишу її на ніч, у ме­не план. (Задоволений гул). Підготуйте фальшивий документ — і крутіть-вертіть її як можете, тільки без насилля — ясно? Все, готуй­теся, вона Йде, всі щезли, бігом. (Усі, крім Гордія, зникають. З 'яв­ляється Соломія). То як? Все о'кей?

Соломія. Зразу видно — нема господаря. Навіть телефон не працює.

Гордій. Невже? (Виходить і зразу повертається). Дійсно, ну я розберуся обов'язково — завтра.

Соломія. Завтра? А сьогодні мені що робити?

Гордій. Кажу, залишайся. Доки пропонують...

Соломія (в непевності). Ні, краще я спробую половити...

Гордій непомітно стукає злегенька в бубон, чується виття, ніби здалеку,

моторошне.

Соломія (здригається, обертається). Що це у вас? Собачка Баскервілів?

Гордій. Та НІ, що ти, не лякайся. Це просто вовчик...

Соломія. Жартуєш?

Гордій. А ти колись чула, щоб собаки так вили? Тут ліс глухий... Та він на людей рідко нападає — якщо вже дуже голод­ний...

Соломія. Яка у вас всюди дикість!

Гордій. Природа...

Соломія. Знаєш, я може й справді скористаюся з твоєї проіі зиції. Але не думай, що ти щось із цього виграєш.

Гордій. Силувати тебе я не буду... Зараз тобі принесуть ро: кладачку і постіль.

Соломія. Що, прямо тут?

Гордій. А що тобі тут не подобається? Я можу винести

Соломія. Не варто, на одну ніч.

238

 

Гордій. Може, ти хочеш повечеряти?

Соломія. Та ні, я практично не голодна, дякую.

Гордій. А очі голодні-голодні... Хочеш, пригощу тебе фірмо­вою стравою — ти ніколи не куштувала...

Соломія. А що це? (Гордій стукає в бубон, Карамболь прино­сить якусь страву на тарілці, ставить і виходить мовчки). Дя­кую... Так що це таке?

Гордій. Спершу скуштуй.

Соломія. Боже, чим воно відгонить?

Гордій. Ти нюхати будеш чи їсти?

Соломія. М'ясо — не м'ясо... А як це готується?

Гордій. О, це дуже складна технологія — з національної чукотської кухні. М'ясо підвішують за юртою і чекають, поки воно подвоїться... Потім запікається...

Соломія. А від чого воно двоїться?

Гордій. Черви — знаєш який делікатес? Пальці оближеш.

Соломія скрикує і з огидою відкидає тарілку. Страва не випадає з неї й на підлозі. З'являється Карамболь.

Гордій. Винеси це. (Карамболь виносить). Не хочеш їсти — не їж, а для чого кричати... Ти ж навіть не спробувала, може б тобі сподобалось, сир же ти їси.,.

Соломія. Ні, дякую, я утримаюсь.

Гордій. Як пані забажає... Тоді на добраніч.

Соломія. Ти вже йдеш? Ще рано...

Гордій. У нас лягають і встають разом із сонцем.

Соломія. Яка ідилія — так можна все життя проспати...

Гордій. Тобі принесуть все необхідне. Як щось знадобиться, стукай у бубон. Добраніч. (Він виходить. Карамболь приносить пос­тіль).

Соломія ставить розкладачку, стеле постіль, знімає верхній одяг.

Соломія. Де ж тут світло вимикається? (Шукає вимикач по

''пінах, але не знаходить). От шарашкіна контора... Тільки й знають,

«рязкальцями бавитись... (Бере в руки бубна, світло гасне). От чор-

Ня-. (Лягає в ліжко, якийсь час тихо, потім чується віддалений

239

 

сміх, дані голосніше, стукіт, регіт, шум, жінка перевертається з боку на бік, потім накриває голову подушкою — не допомагає, сі­дає на ліжку). Гей, ви там, тихіше можна? {Дикий регіт і гупання продовжуються). Режим у них, якже ж. {Зіскакує з ліжка, шукає навпомацки бубна — світло запалюється). Та що ви там гоцаєте? Ану припиніть негайно! {Сміх стає істеричним). Та замовкніть ви ра­ди Бога!.. {Починає стукати у двері та стіни, бо гамір чується на­че з різних боків. З 'являється директор. Регіт припиняється).

Гордій. Що сталося? Ви такий гамір зчинили — всю школу розбудили.

Соломія. Розбудила? Я? Та хто там спить! Такий гармидер, ледь на вухах не стоять, та якої, вже стоять...

Гордій. На вухах? Ніколи не бачив... Зразу на двох?

Соломія. Знущаєшся? Не може бути, щоб ти не чув.

Гордій. Може, тобі щось наснилося?

Соломія. Я не спала. Тут би й мертвий прокинувся.

Гордій. Мертві не прокидаються, на жаль... А може тобі причулося?..

Соломія. Причулося? Там регочуть, як коні.

Гордій. У нас немає коней.

Соломія. Я сказала: "як". Ти, ти просто доводиш мене...

Гордій. Ну, не віриш мені, хочеш, когось покличемо? (Від­чиняє двері — там темно). Карамболю! (їй). Он дивися, бачиш, темно, вже всі сплять. (Соломія зазирає).

Соломія. Це ще нічого не означає. (Входить Карамболь у піжамі з заспаним виглядом, позіхає).

Гордій. Ходи сюди, ти вже спав?

Карамболь (гунявить). Хотів, так хотів, але не зміг. Шум такий був...

Соломія. А що я сказала?

Гордій. А що за шум?

Карамболь. У стіни гупали, кричали.

Соломія. А сміх чув?

Карамболь. Який?

Соломія. Ну, такий регіт: га-га-га...

Карамболь. Ні, га-га-га не чув.

Соломія. А ги-ги-ги?

Карамболь. Теж.

240

 

Соломія. Та ви що, змовились? Гордій. Ну для чого ти так? Може, щось причулося?.. Соломія. Так це в мене стріха поїхала? Гордій. Нікуди вона не їхала, просто ти перевтомилася... Карамболь. Ой, я так перевтомився теж. Гордій. Іди відпочивай. (Карамболь плентається до темної кімнати). У тебе просто нервова робота, це буває... Соломія. У мене залізні нерви. Гордій. І залізо ржавіє... Хочеш, підемо до лікаря? Соломія. Мене не приймуть... Гордій. Чому?

Соломія. Я не робила флюрографію... І взагалі, я уникаю лікарів.

Гордій. Розумію, самолікування до добра не доводить. Соломія. Та ти що? Я ж не наркоманка якась, пігулок не терплю... А, розумію, у психушку запроторити хочете? Не вийде, я нормальна...

Гордій. Ну, хоча б просто душ, холодний душик для нервів — просто клас. Систему Іванова знаєш?

Соломія. Так, із мене досить, я їду додому, хай мене вбива­ють, хай загризають вовки...

Гордій. Та це просто місцева собачка —- Барбосик. Соломія. Хай мене загризе Барбосик... (Швидко одягається). Гордій. Там, наче, дощ...

Соломія. Парасольки в тебе, звичайно, немає? Гордій. На жаль... Соломія. Та я не цукрова. Гордій. Соломіє, стривай, я тобі все поясню... Соломія. Однією фразою. Гордій. Трьома. Соломія (є дверях). Гаразд, двома.

у, Гордій. Розумієш, ми займаємось психотехнікою, біополя перенасичені, виникають фантоми — вони впливають на чутливу психіку...

Соломія. Хто виникає?

о р д і и. Фантоми, це такі...

оломія. Все-все-все, прощавай, гуд бай, аріведерчі... (Ви-

бігає).

241

 

Гордій. Соломіє!.. Чорт забирай... (Стукає в бубон, робить якийсь знак — чути шум води. За якусь хвилину Соломія поверта­ється — мокра мов хлющ). Уже вернулася? Так швидко?

Соломія. Я на хвилинку — перечекати зливу.

Гордій. Вирішила таки прийняти душ? Непогано було б зня­ти одяг.

Соломія. Знущаєшся? Там ллє, мов із відра.

Гордій. Бідолаха... Бачиш, навіть природа проти...

Соломія. Нічого, перечекаю і піду.

Гордій. Куди? Глянь, яка калюжа з тебе накапала...

Соломія. Ну, дай ганчірку, я витру.

Гордій. Нікуди я тебе не пущу... (Підхоплює її на руки, несе на ліжко, вона трохи пручається). Тебе саму треба витерти...

Соломія. Що ти робиш?!

Гордій (вкладає її на ліжко). Чого ти злякалася?

Соломія. Я — ні, просто не люблю так... Пусти...

Гордій (починаєроздягати її). А як ти любиш? Бути мокрою?

Соломія. Хам, нахаба, пусти! (Гордійрізко відступає, роз­вертається і йде до дверей. Соломія вражена). Ти куди? (Гордій замикає двері). Що ти робиш?

Гордій. Аби ти не втекла... (Посміхається до неї).

Соломія. Я буду кричати!

Гордій. Аби збіглися допомагати?

Соломія. Ти не посмієш!

Гордій. А що ти подумала? (Підходить).

Соломія. Те, що й ти...

Гордій. Я просто не хочу, щоб ти схопила запалення легенів. (їде до протилежних дверей). Тобі принесуть сухий одяг і буль­йон... із м'яса дикої гієни. (Уже в дверях). І не сподівайся на біль­ше... (Виходить).

Соломія (крізь зуби). От сволота... Шлях би тебе трафив... (Підхоплюється, йде до дверей, пробує відімкнути, але марно. З інших дверей з'являється постать в одязі ченця зі спущеним кап­туром, тримає чашку і одяг).

Ч є н є ц ь. Прошу, пийте, а то захолоне.

Соломія (злякано озирається). Ху-ух... дякую, а що це.

Ч є н є ц ь. Тут плавала дика гієна.

Соломія. А вона ще й водоплаваюча?.. А свійської у вас н водиться?

242

 

Ч є н є ц ь. Ні, їх важко приручати.

Соломія. Дякую, я не буду, .пийте самі вашу гієнятину.

Ненець (випиває, обличчя його не видно). А це одяг.

Соломія (скептично розглядає його). Гаразд, можете йти.

Ч є н є ц ь. Дякую, але я ще залишусь.

Соломія. Але я перевдягатимусь.

Ч є н є ц ь. Я на це не реагую, прошу.

Соломія. Але я реагую.

Ч є н є ц ь. Я не звертатиму уваги.

Соломія (роздратовано). Красно дякую.

Ч є н є ц ь. Я впаду в транс і симбіоз... (Починаєробити якісь вправи, дихальні і фізичні. Соломія вражено спостерігає, потім він сідає в позу лотоса і завмирає, вона перевдягається і лягає).

Соломія. Гей, молодий чоловіче, ви тут надовго? Я спати буду. (Він мовчить, вона встає, торсає його). Ви сидіти довго бу­дете?

Ч є н є ц ь. Вже встаю. (Підводиться). Вже йду...

Соломія. Слава Богу. (Лягає знову).

Ненець (ходить по кімнаті, зазирає у всі кутки, яку пошуках чогось чи когось). Шудря! Шудречка! Ти де? Ну, йди сюди... Ач, як сховалася... Від мене не втечеш...

Соломія. Кого ви шукаєте?

Ненець. Не бачиш — Шудрю.

Соломія. Яз ним не знайома.

Ненець. Твоє щастя.

Соломія. А що це ви мені тикаєте?

Ч є н є ц ь. З гарненькими я на ти, а з незугарами — на ви. Такі в мене принципи...

Соломія. А якщо я попрошу вас разом із принципами забра­тися геть?! Ви що, не розумієте, що заважаєте спати?!

Ч є н є ц ь. А ти хіба не розумієш, що спати в цьому домі немож­ливо! То краще допоможи мені знайти Шудрю.

Соломія. А тоді ти заберешся звідсіль?

Ненець. Напевно...

Соломія. Гаразд. (Підводиться). А як він виглядає?

Ненець. Звичайно, звичайнісінький Шудря, як усі шудрі. Типовий.

_ Соломія. Я не знаю, як виглядають типові шудрі. Але тут нікого не було, це точно.

243

 

Ненець. Був. Я відчуваю його запах. (Зазирає під ліжко). Це він!

Соломія (Злякано схоплюється). Де?

Ч є н є ц ь. Понюхай. Чуєш?

Соломія. Ні.

Ч є н є ц ь. Спробуй обома ніздрями, тільки синхронно. Чуєш?

Соломія. Здається... Ні, не чую.

Ч є н є ц ь. А ти спробуй по одній: спершу лівою, потім пра­вою... Ну, як?

Соломія. По-моєму... ніяк.

Ненець. Ну ось же, ось сліди!

С о л о м і я. Я нічого не бачу.

Ч є н є ц ь. Відійди, велике бачиться на відстані! (Бігає залою). Він був тут, це точно. (Знесилено опускається, сідає в позу лотоса),

Соломія. Що сталося?

Ненець. Повітря пахне відсутністю Шудрі... Мабуть, він пі­шов.

Соломія. То чого ти чекаєш?

Ч є н є ц ь. Може, вернеться.

Соломія. То ти тут шо, до ранку будеш?

Ч є н є ц ь. Хтозна...

Соломія. А краще так, ти йди, а я, як побачу когось, тебе покличу.

Ч є н є ц ь. Він хитрий, ти можеш проґавити його. Ти краще поспи, а я повартую.

Соломія. Та який вже тут сон! Я з тобою трохи посиджу. (Сидять мовчки). А давно ти тут?

Ч є н є ц ь. Давно.

Соломія. Слухай, а розкажи, чим тут взагалі займаються?

Ч є н є ц ь. Вчаться.

Соломія. А по-моєму, вам просто морочать голову. І що ти цим дипломом робитимеш?

Ч є н є ц ь. Блазнюватиму.

Соломія. Та кинь ти цю шарашкІну контору. (По секрету). її все одно закриють. А тебе мені шкода. Такий ладний хлопець — стільки часу прогаяв... Хочеш, я тебе кудись влаштую? Бухга. ром, наприклад, отакий фах — на розхват.

Ч є н є ц ь (захоплено). Бухгалтером, правда?! Ні, не хочу.

Соломія. Чому?

 

Ченець. Я — блазень.

Соломія. Ну, хочеш у циркове училище, на клоуна?

Ченець починає сміятися, потім реготати, все дужче і дужче.

Соломія. Перестань! Припини, чуєш... Замовкни! Заткни пельку! (Сміх не вгаває, страшний сміх. Соломія затуляєЧенцеві рОта — він вмовкає). Це ти сміявся тоді? Ти?! ( Ченець виривається і відбігає вбік).

Ченець. Вибач, у мене хвороба — нетримання сміху.

Соломія. Ніколи не чула про таку.

Ченець. Ще б пак, майже унікальна.

Соломія. І що, не лікується?

Ченець. Практично, ні. Я вже все перепробував. і. Соломія. Вибач, я не знала... Це в тебе з народження?

Ченець. Ні, травма. Я спотворив обличчя в дитинстві — з мене сміялися, і я... я теж почав сміятися...

Соломія. І як це сталося?

Ченець. Тобі, мабуть, нецікаво все це...

Соломія. Чому? Але якщо ти не хочеш говорити, тобі боляче...

Ченець. Ні, мені боляче мовчати. Мене ніхто більше не хоче слухати. Кажуть: набрид, а скільки я там розповідав — зовсім тріш­ки... Послухай мене, ти ж мене вислухаєш, правда?

Соломія. Ну звичайно, кажи. Ніч довга.

Ченець. Так-от, я був зовсім маленьким, коли мама мене поки­нула, такого крихітку, отакенького, малюсінького... У тебе діти є?

Соломія. Н-ні... немає.

Ченець. Ти вбивала їх?

Соломія. Ти що, ні, звичайно. Як ти міг подумати?

Ченець. Невже ти ніколи не робила абортів?

Соломія. Я... яке тобі діло до мене?.. Ти не маєш права питати.

" є н є ц ь. Ну, я ж з тобою щирий до інтимності, до оголення , так би мовити... Чом же ти мені не довіряєш? Ти бачиш мене вперше, і, може, востаннє...

Соломія. Я тебе не бачу. Чом ти ховаєш обличчя?

е н є ц ь. Я ж казав, я — потвора... Якщо ти не довіряєш — я мовчатиму.

 

 

 

244

 

245

 

Соломія. Чоловікам цього не збагнути... Я не могла бул такі обставини, що... це неможливо...

Ненець. Тсс... мовчи, нічого не пояснюй. Ти правильно роби­ла, що вбивала... Це чесніше...

Соломія. Це не вбивство, це...

Чеиець. Тсс... Слухай далі, так-от, я жив у притулку і любив голубів.

Соломія. А що мама? Ти казав про маму.

Ч є н є ц ь. Маму я не пам'ятаю, зате добре пам'ятаю голубці.

Соломія. Ти казав про голубів.

Ч є н є ц ь. То не важливо. Головне —любив я їх пристрасно і ніжно. А за це діти сміялися з мене і били...

Соломія. Яка жорстокість! Але чому? Що тут такого? Я теж люблю голубці...

Ч є н є ц ь. Правда? Я вірив, я сподівався знайти однодумця, союзника, соратника, так би мовити... Я любив їх до нестями... Я ховав їх у шафу, у тумбочку, в стіл... крав, вимінював, бальзаму­вав...

Соломія. Але для чого?

Ч є н є ц ь. Я вірив, що колись вони обернуться голубами і від­несуть до мами, як Івасика-Телесика...

Соломія. Його несли гуси-лебеді.

Ненець. Яка різниця — аби з крилами. Головне, що я вірив... Вірив, що повернуся до мами.

Соломія. Ти ж не любив маму.

Ч є н є ц ь. Яка ж дитина не любить маму? Колись я побачив жінку, схожу на маму — і побіг...

Соломія. Як же, ти ж її не бачив ніколи...

Ненець. Яка різниця?.. Головне, що я побіг... і не помітив скляних дверей — і влетів з розгону... (Охоплює голову руками і замовкає).

Соломія (схиляється над ним, пестить голову). Ну, що ти, не треба, це я, дурна, нагадала. Повір мені, лице — це не найголов­ніше. Все ще буде добре. Можна зробити пластичну операцію. Бу­деш, як усі нормальні люди... І нема чого ховатися з цим, це просто комплекс...

Ненець. Усі будуть сміятися... І ти, ти теж, якщо побачиш.

Соломія. Я не буду, покажи, правда не буду.

246

 

ценеиь. І плакати не будеш? Це ще гірше.

СоЛомія. Не буду.

Ненець. І непритомніти?

Соломія. Ні.

Ненець. І криком кричати?

Соломія. Ну, не буду, не буду, показуй уже.

Ненець. Добре, тільки ти притулися до чогось, аби не впасти.

Соломія (демонстративно виходить на середину). Показуй.

Соломія стоїть обличчям до залу, а Ненець -— спиною, він різко скидає каптура. Соломія тихо скрикує і сповзає вниз, на підлогу. Ззовні чується дикий сміх, може, грім. Ненець витримує паузу і обертається. У нього зви­чайне обличчя, але з клоунським гримом. Він стоїть якусь мить, потім зрива­ється з місця і бігає по кімнаті, свистить. Соломія спостерігає.

Соломія (оговталася). Ах, ти ж брехло нещасне, йди геть з

очей!

Ненець. Це не брехня...

Соломія. Ще Й виправдується... А що це?

Ненець. Просто міф...

Соломія. Ходи шефу ті байки розказуй. З мене досить вас

обох! Забирайся!

Ненець. Тільки його не руш. Він просто геній...

Соломія. Здуріти можна, геть здуріти. Зараз я покличу твого генія. (Тягнеться до бубна, але Ченець перехоплює). І тебе вики­нуть!

Ненець. Не треба, най відпочине... Я й так піду. Просити

будеш — не лишусь.

Соломія. Слава тобі, Господи, зразу б так.

Ченець (на виході). Я думав, тобі сумно...

Соломія. Дякую красно, мені вже дуже весело. А це залиш.

(Показує на бубон).

Ченець. Залишу. Бо з'явиться Шудря — ще налякає...

Соломія. Він що, ненормальний, твій Шудря?

Ненець. Та ні, зовсім нормальний пацюк...

Соломія, Хто?!

Ченець. Пацючок.

Соломія. Мама! Де він? (Оглядається перелякано). Випус­тіть мене звідси. (Кидається до дверей — вони замкнені).

247

 

Ч є н є ц ь. Та не бійся, це такий собі мутантик завбільшки з кицю, а чи трохи більше. Ну, я пішов... Соломія. Не лишай мене! Ч є н є ц ь. Мені ніколи. (Гордо).

Соломія. Миленький, прошу тебе! Я їх страх як боюсь. Ч є н є ц ь. Нут сховайся.

Соломія (намагається знайти схованку, не знаходить застрибує в ліжко). Почекай трохи.

Ненець, Шудря любить під ковдру залізати.

Соломія (зістрибує, зриває ковдру). Можна, я з тобою піду?

Ч є н є ц ь, Ні.

Соломія. Ну, придумай щось! Що-небудь. (Чепець відчиняє двері). Стривай, вибач, ти так добре розважив мене...

Ч є н є ц ь. Я за капканом.

Соломія. А як же ж я?

Ч є н є ц ь. Чекай, я придумав. Є один засіб. (Витягає з кишені крейду). Ставай сюди. (Соломія стає посеред зали). Підніми ногу. (Обмальовує їй ногу). От і все. Чекай мене. Це захисне коло.

Соломія (па одній нозі). А що, хіба більше коло не можна зробити?

Ч є н є ц ь. Ні, на більше може не зреагувати. Менше коло — більша концентрація. Зрозуміла?

Соломія. Так... Тобто, ні.

Ч є н є ц ь. Ну, ти подумай, а я тобі гамачок принесу.

Соломія. Неси що-небудь, аби хутчій. (Чепець виходить. Соломія намагається встояти на одній нозі і ще дотягнутися до бубна — в неї це не дуже виходить. Заходить директор).

Гордій. Здається, ти хотіла мене покликати?

Соломія. Ой! (Опускає другу ногу, потім злякано піднімає знову). А як ти здогадався?

Гордій. Психотехніка... Ти що це?.. Не знав, що ти любиш спати в позі чаплі. (Вона знову приставляє ногу). Ти стій, стій, тобі личить така поза... Тобі зручно?

Соломія. Ні, але це самооборона. Розумієш, тут Шудря бігає... А я боюся... а він сюди боїться...

Гордій. Нічого не второпаю. Хто такий Шудря?

Соломія. Не знаю, чи великий пацюк, чи маленька киця... Мутант.

248

 

Гордій. Ага, мутантик, ясно. І де ти це бачила? Соломія. Це не я, це ненець бачив...

Гордій. Угу, ти вже й ченців почала бачити, і мутантів... Може все-таки в душик, га?

Соломія. А вони в душах не водяться? Гордій. Хто, ченці? Соломія. Ні, щури.

Гордій. Ні-ні, це ж не крокодили, це тварі сухопутні. Соломія. Може й справді?.. Гордій. Ходімо, нерви заспокоїш, відпочинеш... г^С о л о м і я (робить пару кроків). А як же я дійду? А як він по

дорозі нападе?

Гордій. Гаразд, я тебе на руках віднесу. (Підхоплює, несе). Соломія (скрикує). Ой, що ти так мене притискаєш? Гордій. Я? Та це ти мене ледь не здушила... Соломія. Ати ледь не роздавив! Гордій. Так і горнеться, так і лине... Соломія. А що ж мені — хвицатися? Гордій. Ну, не так же ж навалюватися... Соломія. Це я? Я?.. Ану пусти! Не треба мені душу.., Гордій. Може в ліжечко?

Соломія. Ні! Тільки не це! Пусти, постав мене, чуєш? Гордій. Ну вже поставив, чого верещати? Соломія. Ні, ти на місце постав, звідки взяв. (Відносить її в коло).

Гордій. Не забудь ніжку підняти.

Соломія. 1 підніму. Порозводили тут щурів... Добре, хоч

свині не бігають...

Гордій. Якщо потраплять до ваших рук, то забігають. Ти прогресуєш: спершу слухові галюцинації, тепер — зорові...

Соломія. Кажу ж тобі, не я те бачила, а твій ченець, отой,

кого ти послав.

Гордій. Я нікого не посилав. А хотів би когось послати...

Соломія. Взаємно...

Гордій. Бажаю милих сновидінь... (Виходить). Соломія. Іди ти під три чорти... (Гордійуже не чує, замить заходить Чепець із клунком). Нарешті! Тебе тільки за смертю поси-

лати..

249

 

 

Ненець. Не буркайся, вже лечу, вже несу... Це сюрприз зап лющ очі і порахуй до трьох... (Соломія заплющує очі. Чепець ний має гамак-сітку).

Соломія. Ну, раз...

Ч є н є ц ь. Руки вгору. Ноги вниз.

Соломія. ОЙ, а де ж іще можуть бути ноги? (Виконує, Чепець накидає на неї сітку. Бажано, щоб це було щось на кшталт мішка із сітки, підвішеного вгорі так, щоб його .можна було гойдати, але можливі варіанти). Два... три. (Розплющує очі). Вже можна? Ой я заплуталася.

Ненець. Чекай, зараз допоможу. (Заплутує ще більше). Тіль­ки не здумай кричати, а то Шудря може на крик прибігти.

Соломія. Ой, я звідси не виберусь.

Ч є н є ц ь. Зате й не випадеш. Отак зовсім добре...

Соломія. А як я не втримаюсь і крикну?

Ч є н є ц ь. Поклади щось до рота.

Соломія. Випаде чи виплюну — ліпше зав'яжи мені...

Ч є н є ц ь. Ну, якщо ти так хочеш... (Виймає хусточку, зав 'язує їй рота). Сиди тихо-тихо, зрозуміла? (Вона киває). Спи. (Вона.ма-хає рукою).

Ненець виходить. За мить з'являються троє: Ненець без одягу і гриму,

можливо в трико з ковпаком; горбань Карамболь і дівчина — вся в

рюшиках і бантиках, розмальована, як лялька, — Б а р б і.

Ненець. Я спіймав Шудрю! Я спіймав Шудрю! (Гасає по залі).

Б а р б і. Ти? Цю пацючку? Клас! Вона здорова?

Ненець. Здоровезна!

Карамболь. Завбільшки з кицю?

Ч є н є ц ь. Бери вище — у п'ять-десять разів більша!

Карамболь. У-ру-ру! Ку-ка-рі-ку! (Теж бігає по сцені).

Ч є н є ц ь. Ти не гасай, ти спину підставляй — ти програв.

Карамболь. А де вона? Де?

Б а р б і (підходить до Соломії, та видає нечленороздільні зву­ки, мотає головою тощо). Карамболь, в тебе що, очі на п'ятках. Глянь, яка пацючечка... Така бридоточка... А лапчики які, так ми мотати ними вміємо! Карамболь, ти програв! ( Чепець сідає на спи­ну Карамболя і "гоцає ").

250

 

Ченець. Но-о, неси мене, мій кінь стрибучий! (Штрикає його). Карамболь. Зара як штрикну! Тобі тут що, гіподром? Як ицну — так щелепами й заляскаєш!.. Ч є н є ц ь (патетично). Мовчи, твар безсловесна! Б а р б і. Та не гризіться ви... Ченець, а в неї є хвостик? Ч є н є ц ь. Тобі аби до когось на хвіст упасти. Ну, не виріс, не

зміг...

Карамболь. Відійди від гріха подалі, бо ще вкусить.

Б а р б і. Ха, в неї зубки зав'язані... Така кумедна... Щось і на щура не дуже схожа...

Ченець. Теж мені головний спец по щурах.

Б архб і. А ти спец? А ну скажи, щури хроплять, чи ні?

Ченець. Я ЗІ щурами не спав. (Продовжують гоцати, Ка­рамболь пробує його скинути, вовтузяться, Соломія намагається розв'язать рота, але руками не дістає).

Карамболь. Ая навіть не цілувався.

Б а р б і. У вас ще все попереду. А давайте ЇЇ приспимо й переві­римо.

Ченець. У тебе демідрол є?

Бар б і. Ні...

Карамболь. Ну то все. Тпру, приїхали.

Б а р б і. А ми природним методом: погойдаємо, колискової

утнемо...

Карамболь (скидає Ченця). Ур-ра! Ку-ка-рі-ку! Гайда гой­дати!

Ченець. Карамболю! Ти ще й каламбуриш? (Підводиться).

Ану давай соло!

Карамболь. А чому зразу я? Як що, так і я? Лівого знайшли? Б а р б і (гойдає Соломію до Чепця). Карамболь, починай, не

доводь себе до фальцету!

Карамболь. Я що, я — завжди готовий. Репертуар давай! Ченець. Люлі! (Соломія перейшла до активних рухів).

Б ар б і. Люлі!

Карамболь. Люлі-люлі-люлі-люлі,

Скочили на лобі гулі! Б ар б і. Біс! Ченець. Браво!

Карамболь (вклоняється на всі боки). Люл І-люл і-люлі-люлі, Ой, не тич верблюду дулі!

251

 

 

 

 

Ч є н є ц ь. Геніально!

Б а р б і. Божественно!

Соломія (їй, нарешті, вдається розв 'язати рота). Ах ви ж падли, пацанва чортова, знущатися надумали? Та я вам у матері го-жуся! Ну, я доберуся — кісток не зберете!

Б а р б і. Ченець, ти програв. Це така пацючка, як я екскаватор. Собацюра типова, бач, як гавкає...

Соломія. Я... та як ти смієш? Гордію! Пане директоре! Рятуй­те!!!

Карамболь. Ого, ще й вити почала! Може, сказилася? Соломія. Ну, стривайте, міліцію приведу, рекет напущу! Б а р б і. Ну, дурненька, чого ти скавчиш? (їїрозкручують, гой­дають). Як тебе звати — Жучка чи Бобик? Бобик-бобик! Ченець. Та який в біса Бобик? Це ж сучка типова. Соломія. Ну, я тобі покажу!.. Б а р б і. Жучечко, не сердься, дай лапку. Соломія. Я тебе своїми лапами... тьху, руками задушу! Б а р б і. Так ти в нас Жучка-злючка. Ану, голос! Голос! Соломія. Гордію! Рятуйте!

Б а р б і. Молодець, голос, голос, молодець, давай ще! Соломія. Знущаєшся?

Б а р б і. Ой, яка розумна собачка, голос, голос! (Пауза). Ну що ж ти, ну погавкай ще, побреши... Ченець. Обережно, ще вкусить.

Б а р б і. Та я сама кого хочеш укушу!.. Що, вже не хочеться? Карамболю, ошийника, Ченцю, намордника!.. Бігом! (Тівиходять, Барбі зовсім по-іншому — просто і сердечно до Соломії). Не обра­жайтеся, мила лані, ми не хотіли вам зла... Хіба ж ви не бачите — це хворі люди, психи. Згляньтеся над ними, підіграйте трохи їхнім хи­мерам — вони заспокояться і затихнуть.

Соломія. Чом я маю бути забавкою якихось психів? Для цього є лікарні. Це знущання якесь.

Барбі. НІ-нІ, це просто гра. Згадайте, коли ви були малою, це ж просто. Зрозумійте — в божевільнях нікого не виліковують, а тут у них є шанс. Я вас дуже прошу, це зовсім коротко, ну, на п'ять хвилин, побудьте собачкою, згляньтеся над нещасними... Хочете, на коліна стану...

Соломія, Встань... Що ж ви не попередили зразу. 252

 

Барбі. Перепрошую, я не встигла, все було так швидко... (Від-нЯються двері). Ідуть. (Тихо). Я вас дуже прошу... (Пестить і'їпо ові. Потім повертається до попереднього тону). Можеш її роз­пити, вона не буде кусатися, ані брикатися. Вона в нас розумни-і правда? (Підморгує Соломії, благає її очима).

Ченець. Барбі — приборкувачка диких звірів!

Барбі. Зараз ти у мене диким звіром будеш! Підставляй спину!

Ченець. Не тобі ж, а Карамболю!

Карамболь. Ур-ра! Ку-ка-рі-ку!

Барбі. А ти взагалі потухни, курча недорізане! Хто викрив Ченця? Я? Я й кататися буду.

К а р а м б о л ь. У-у-у-у!

Ченець. А що з цуциком робити?

Барбі. Ти що, з дуба на кактус упав? Не знаєш, що з ними

роблять?

Карамболь, Дресирувати! (Імітує собаку — ходить на

задніх лапках, хекає тощо).

Барбі. Ну, звільніть її! (Соломію розплутують, Барбі пес­тить її по голові, Соломія починає трохи скавчати). Це все потім, а спершу ми будемо її доглядати, пестити, гуляти водити... Вона в нас розумниця — І голос подавати вміє. (Соломія гавкає). Отак, молодець, і назадніх лапках ходить... По-моєму, вона голодна... Чен­цю, ти хочеш підставляти спину?

Ченець. Звісно, не хочу.

Барбі. Тоді принеси кістку собаці.

Ченець. Де я ЇЇ візьму? Сьогодні рибний день.

Барбі. Ну, піди накопай, тут цвинтар колись був...

Ченець. Я тобі що, екскаватор?

Барбі. У Барбосика забери... Ворушися, а то кататися буду. {Ченець вибігає). Карамболю, не комизися, принеси їй підстилку, а то їй холодно буде.

Карамболь. А що я? Де я її візьму? (Соломія періодично

гавкає).

Барбі. Роззуй очі! Оно лежить, на ліжку.

Карамболь. Воно ж таке чисте, таке незаплямоване!

Барбі. Ну, так постав там пару плям і неси сюди, бігом. (Ка­рамболь приносить постіль, стеле), Лягай, моя мила, отака тобі постелька... (Соломія влаштовується там, з'являється Ченець із кісткою).

253

 

Ч є н є ц ь (тиче кістку). На, Жучечко, їж, покуштуй, отак смачненька кісточка, мням-мням, сам би з'їв, так зуби хилитають ся...(Соломія відвертається, потім гарчить, але її все одно "ппи гощають", тоді вона кидається за бубном, але його перехоплю? Ненець). Як вовка не годуй...

Карамболь. Не вовка, а собаідю.

Ч є н є ц ь. Тим більше... Потримайте її, я одягну нашийника.

В цей час чути якийсь звук, наче глухої сирени.

Б а р б і. Цитьте! Чуєте? Сигналізація спрацювала, може то зло­дії? Облиш її. Ченцю, Карамболю, біжіть уперед, перевірте.

Карамболь. А чому зразу я? Як що, так і я...

Б а р б і. Бігом! (До Ченця). Кинь це, вона і так посидить, прав­да, собацю? Постережи-повартуй тут трошечки, а ми вернемось... (Підморгує Соломії, вдвох із Ченцем вони вибігають слідом за Ка-рамболем).

Соломія лишається сама Починає тихенько скавчати, підвивати і, зрештою, заливається гавкотом, згортається клубочком і по-філософському розглядає кістку. З'являється Гордій, непомічений, якусь мить спостерігає за нею.

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Мізасцена така ж, як наприкінці першої дії.

Гордій. Ти любиш спати на підлозі? Оригінально. Але ж тут брудно й протяг.

Соломія (хутко підводиться). Я зовсім не збиралася тут спати.

Гордій (підходить і бере кістку). А, ти просто вечеряєш... Помилуй, де ти взяла цю бридоту?

Соломія. її відібрали у Барбосика.

Гордій. Бідний собака. До чого доводить голод. Ти б сказала...

Соломія (істерично). А я тепер теж собака, я вмію давати лапу, гавкати: гав-гав, я навіть укусити можу!..

254

 

о р Д і и (іронічно). Невже? Я ж і злякатися можу.

о л о м і я (зовсім істерично). Досить, не роби з мене ідіотку! Гордій. Та хто робить?

Содомія. Перестань!!! Це все твої телепні виробляють. Це ж їх підіслав? І де ти тільки понабирав цих психів?.. Гордій. Соломіє, ну ти несправедлива, вони дуже здібні. Соломія. В чому? У знущанні? І ти потураєш їхнім збочен­ням?

Гордій. У блазенстві... Вони просто експериментують. Невже

ти сприйняла їхні витівки серйозно? Вони ще такі діти... ^--Соломія (вже не так грізно, у стані перед плачем). Діти? Та це звірі! Я їм не піддослідний кролик.

Гордій. Ну, що ти... (Втішає). Ти не кролик, і не собачка, і не кішечка... Ти — жінка, дуже гарна жінка.

Соломія. Правда? А ти казав...

Гордій. Через заздрощі, що ти не моя...

Соломія. Знаєш, мені здається, в мене не всі гвинтики...

(Схлипує).

Гордій. Всі-всі, а бракує — я віднайду...

Соломія. Не залишай мене одну, прошу, а то в мене стріха

іоїде в цьому домі...

Гордій (підхоплює ЇЇразом з постіллю і несе в ліжко). Ну-ну, зже ніхто нікуди не їде. Стріха без коліс, без керма І без вітрил. А ти розслабся... Відпочинь...

Соломія. У мене не потекло?

Гордій. Звідки?

Соломія. Косметика.

Гордій. Ні-ні, ти в мене красунечка... Зараз ми тебе роз­дягнемо.

Соломія. Не треба... Не дивися, я не хочу.

Гордій. Хочеш, вимкнемо світло... і я нічого не побачу?

Соломія. Темно — страшно.

Гордій. Ну, я ж із тобою.

Соломія. Тому і страшно.

Гордій. Раніше ти мене не боялася...

Соломія. Що було — загуло. Та Й ти не цінував...

Гордій. То тепер поціную... (Стукає в бубон — гасне світло, чути, як щось відбувається на ліжку. Тихо, потім глухий далекий звук, наче битого скла).

255

 

Соломія. Ти чув? Що це?

Гордій. Не знаю. (Прислухаються). Піду перевірю.

Соломія. Не залишай мене...

Гордій. Я скоро. (Виходить. Якийсь час тихо, потім чути, як відчиняються двері, до зали хтось скрадається).

Соломія. Гордію, ти? (Мовчання). Хто тут? (Знов мовчання. Вона стукає в бубон —■ спалахує світло. На порозі дівчина, це Бар. бі, але вона без гриму й лялькової зачіски. Одягнута, може, як хіп-пі: потерті джинси, все висить, недбало розсипане волосся, без косметики, голос дещо змінений — хриплуватий). Хто ти така?

Б а р б і. Сховайте мене, за мною женуться!

Соломія. Я вас знаю, здається. Як вас звати?

Б ар б І. Ярка... Ми незнайомі, але молю вас, благаю, сховайте! Вони вже йдуть!

Соломія. Але хто?

я

Ярка. Бандити, злодії... (Бігає по кімнаті в пошуках сховку). — сюди. (Ховається в ліжко під ковдру).

Соломія. Ти що, тут же видно.

Ярка. А я вкриюся з головою, а ви — зверху, подумають: я — перина.

Соломія. Подумають, що ми дурепи. Ярка (в паніці). А де? Підкажіть... Соломія. Лізь під ліжко, я завішу тебе ковдрою. Ярка (шаснула вниз). Дякую. (Соломія завішує). Отут іще щі­линка.

Соломія. А я? Може, вони й мене чіпатимуть? Ярка. Навряд, чи... І тут все одно ми вдвох не помістимось. Гасіть світло...

Соломія. Ти бач, яка розумна...

Ярка. Не видавайте мене, благаю, ласкава пані. Йдуть, хутчій! (Соломія гасить світло, лягає й прикидається сплячою).

У двері заходять троє. Світло запалюється. Всі троє в чорному одязі, може, в шкірянках. У двох — маски на очах. Це Карамболь і Ченець, тепер вони звуться Малий І Дилда. У Малого тепер нормальний голос, а у Дил-ди—змінений (понижений, більш грубий), третій -— в масці на все обличчя, він мовчить, спілкується жестами. Це Босе.

Малий. Ну й де вона? Я ж казав — не сюди побігла.

256

 

' д и л д а- Не свисти, сюди... Пошукай добряче... Що робимо, ссе? (Босе показує на Соломію, всі втрьох підкрадаються доліж-, обступають). Ти диви, шлангом прикинулася... Малий. Спляча красуня. (Пирскає сміхом). Дилда. Ну, чмокни ЇЇ межи очі.

Малий. А чого я? Ти і чмокай. (Босе торкається її рукою. Вона перевертається на інший бік і не реагує, він вказує на неї і вгору). Прокидайтеся!..

Дилда. Вставай, сплюхо!

Соломія (наче тільки прокинулась). Що вам треба, молоді люди? (Ті мовчать). У вас що, бал-маскарад?

Дилда (пирскає сміхом). О, так-так, Новий рік надворі. Оце Дід Мороз. (На Босса). А це — Снігуронька. (На Малого). Хіба не

пізнаєте?

Малий (наДилду). А це вічнозелене дерево.

Соломія. А ви, мабуть, грабувати? Так я що, я — нетутешня,

я випадково, я — так.

Дилда. Ображаєш, пані? Хіба ми схожі на злодіїв? Маски —

це уніформа.

Малий (доДипди). А ти в мене носовичок потирив. (До Соло­мії). Потирив, гад, таки новенький. (ДоДилди). Злодію, віддай, а то в твої штани шмаркатися буду!

Дилда. Зара як шмаркну — ніс по стінках розповзеться.

Малий. Все-все, збагнув, каюсь...

Дилда. Він жартує, пані, ми не злодії.

Малий. Злодії— не ми. (Босе щось показує їм).

Дилда. Ми шукаємо дівчину, ви не бачили?

Соломія. Яку?

Малий. Отаку. (Показує жестами фігуру).

Дилда. Що ти верзеш? Отаку. (Показує зовсім іншу).

Соломія. Не бачила ні такої, ні отакої. Ходіть пошукайте де­інде.

Дилда. Ви, певно, думаєте, вона просто... А вона не така, во-

 — злодійка. Вона вкрала ніж. Отакий!

Малий. Що ти верзеш? Отакенний! (Показує розміри).

Соломія. Може, він просто десь загубився?

Дилда. Що ви, вона носилася з ним як навіжена, кричала, що всіх заріже.

257

 

Малий. У неї манія переслідування... Наче за нею женуться гангстери.

Д и л д а. А може і себе чик-чикнути. Бачите, який ви гріх на себе берете. В небезпеці і вона, і всі...

Соломія. Я ж вам казала — я не бачила нікого, я спала. (Босе подає знак — вони кидаються шукати по залі Соломія спостері­гає, майже непомітно підтягує крап ковдри, аби не було видно, що під ліжком. Босе спостерігає за нею). А чом ви весь час мовчите? {Босе робить знак, що не може говорити). Невже язика немає? {По­казує, що є). А чого ж тоді? (Робить невиразний жест, ляскає в долоні, двоє повертаються. Босе показує жестом під ліжко).

Д и л д а. Пані не хоче встати? Ми подивимось отамо.

Соломія. Не хочу, я спати хочу. Хто ви взагалі такі? Що ви тут робите? Я ж можу й директора покликати. (Босеробить нетер­пеливий рух).

Д и л д а. Бачите, наш Босе сердиться. Краще замовкніть.

Малий. А то ми допоможемо. Бо Босе як розсердиться, всім буде мало місця, ну просто зовсім мало, обмаль.

Соломія. Нікуди я не піду. Що ви мене силою тягти будете?

Д ил да. Без проблем, хоч разом з лежанкою...

Малий. Раз-два — узялися!.. (Беруться за ліжко, Ярка з кри­ком і ножем вискакує з-під ліжка).

Ярка. Не підходь, бо заріжу! (Босе подає знак, ті двоє кида­ються за нею, після короткої боротьби хапають, відбирають но­жа, накидають на Ярку сітку, затуляють їй рота).

Д и л д а. Пташка в клітці. Можеш полоскотати їй крильця!

Малий. Ліпше лапочки.

Д и л д а. Підготуй її.

Малий. Морально?

Д и л д а. Телепень, аморально. Роздягай, чого вирячився?

Соломія. Що ви робите?

Малий. Проводимо обряд ініціації. (Пирскає сміхом).

Д и л д а. Ви, пані, спати зібралися, то хропіть у дві дірочки. Ми вас не чіпаємо, поки що.

Ярка (хоче вирватися). Відпустіть мене, прошу вас... Д и л д а. Звичайно відпустимо. Побавимось трохи — І відпус­тимо.

Ярка (до Соломії). Ви моя остання надія! Врятуйте мене! Вони ж мене зґвалтують...

258

 

- о л о м і я. Що ви робите? Вона ж ще зовсім дитина. VI а л и й. Розслабся — і отримай задоволення, бебі. Соломія. Та ви що, показилися? Ви ж не хмирі миршаві, а поді хлопці. Тільки свиснете — десяток прибіжить. Навіщо ви її

мордуєте?

Д и л д а (свистить). А тобі свиснути — прибіжиш?

Соломія. Та що ви собі дозволяєте! Я вам у матері гожуся! (По Босса). А ви чого стоїте? Ви ж тут усім заправляєте. Накажіть м припинити негайно! (Босе дивиться на неї, стукає пальцем по скроні і одвертається). Ах так, зараз я покличу директора, він вам покаже! (Хоче схопити бубон, але його перехоплюють Дилда та Малий; бавляться ним, перекидають один до одного. Соломія на­магається вхопити нальоту, але їй не вдається).

Дилда. Улю-лю, ципа-ципа-ципа, опа-а. Лови!

Малий. Хочеш бубон? А нема...

Дилда. Трішки лівіше.

Малий. Невдача. Ще разок...

Соломія. Ну, стривайте, я міліцію викличу! (Кидається до дверей, але там уже Босе, замикає їх. Соломія пробує відімкнути, але марно. Вона дивиться в обличчя—маску ■ — Босса і плює вниз).

Малий. Міліція! Ату, держи їх, лови! Злодії!

Дилда. Невже пані хоче мента? Фі-і... Правда, я кращий? Гляньте, який правий біцепс, а лівий... (Демонструє).

Босе робить якийсь жест І показує на Соломію, двоє обступають ЇЇ.

Малий. Може, пані хоче розважитись?

Соломія. Ану відійдіть! Я кричатиму, я... я... так просто не дамся!

Дилда. Ні-ні... Ми сподіваємось на благородство...

Соломія. Яке до біса благородство, про що ви мелете?

Дилда. Така великодушна жінка здатна на самопожертву аради дитини, хоча б і чужої, чи не так?

Малий. Зрозумійте, коли ми вже заведені — важко зупинити-*■•■ А ви... віддайтеся нам добровільно замість цієї... Мах на мах, годні?

Соломія. Я?! Та ви що, показилися? З якого це доброго іва?

259

 

Ярка. Благаю вас, згляньтеся, для вас же це просто! Ви дос­відчена жінка, а мене, мене... Я не витримаю наруги. Дилда. Згляньтеся над дитиною... Соломія. Я? Це ви згляньтеся.

Малий. Ми ж ґвалтівники, це ви — благородна, ви й жер­твуйте.

Соломія. Н-ні... ні, я не можу... (Малий іДтда спльовують смачно и відходять назад до Ярки).

Ярка. Ти — юда, це на твоїй совісті, я зневажаю вас усіх! (їй затуляють рота, боротьба, сміх, здавлені крики).

Соломія (пробує відімкнути двері — не виходить). Ану, випустіть мене. (До Босса). Відімкни, чуєш, я не хочу цього бачи­ти... (Тойкиває "ні").

Дилда. Ти ба, ще кусається, стерво... (Цо Соломії). Уявіть, що ви в театрі.

Малий. У цирку! Ой, ще й хвицається...

Соломія. Випустіть, бо кричатиму.

Дилда. Кричіть на здоров'я — для нас то солодше музики.

Босе ляскає, подає знак хлопцям припинити, підходить до Соломії І робить жест, наче хоче зірвати з неї одяг і показує на неї, вона не розуміє, він

повторює.

Соломія. Що він хоче? Поясніть...

Дилда. Покажи нам стриптиз — І ми відпустимо дівчину. Соломія. Але я... не вмію... Малий. Ну, як хочеш. (Повертаються назад). Соломія. Стривайте... А якщо я спробую, де гарантія, що ви не будете нікого чіпати?

Дилда. Слово Босса. Правда, Боссе? (Той киває). Соломія. О ні, я не довіряю. Дилда. Пішли, Малий.

Соломія. Стривайте, я ж не кажу ні, але спершу розв'яжіть її і відчиніть двері... (Босе киває ствердно).

Розв'язують Ярку, вона відходить до дверей.

Малий. Заради такої крутої забави... (Босе подає якийсь знак). Дилда, акомпанемент! (Той бере бубон, "награє"). Дилда. Малий, вокал!

260

 

ий починає співати якусь абракадабру "по-східному". Соломія відверта-

незграбно починає роздягатися, Імітуючи дещо вульгарно рухи стрип-

■о'ки Дилда і Малий кружляють довкола. Босе мовчки спостерігає. Ярка

пбує втекти, але він зупиняє її. Потім раптово, коли Соломія вже наполови-

поздяглася, ляскає в долоні і заливається неприємним сміхом, Дилда і

Малий підхоплюють його.

Дилда. І хто на таке спокуситься?..

Малий. Суха, як тараня, кошмар, трілер...

Дилда. Мене таке і під наркозом не спокусить.

Малий. Навіть у протигазі. (Соломія стоїть якусь мить роз­гублена, потім прожогом кидається на ліжко і заривається в по­душки).

Дилда. Та кинь цю дикунку. Фригідність гірше за СНІД...

Пішли вони...

Малий. Ліпше бути покійником, аніж євнухом, а з цими...

тьху!..

Чути якийсь шум, Босе подає знак "тихо"', потім показує на двері.

Дилда. Малий, звалювати пора. Ба-бай, монстрики... (Цо жі­нок).

Малий. А може, цей... хутко... Ні?.. Ні, то ні.

Дилда. Ворушися... Босе не повторює, козел... (До жінок). А ви цитьте, щось квакнете — через роту пропущу... Двічі...

Малий. Під землею дістанемо! (Уже на виході всіх трьох).

Дилда. Чим ти дістанеш? Базіка...

Малий. А що я? Як що, то я, я що, лівий? (Дилда штовхає його в двері і теж виходить. Лишаються Соломія і Ярка).

Соломія. Послухай-но, Ярко, як ти думаєш, це я ідіотка, чи вони?

Ярка. Не звертай уваги, всі чоловіки — грубі тварюки... Я б наставила автомата, ні — кулемета —- і тра-та-та-та...

Соломія. Молоде-зелене... Ні, от я не збагну — чого вони хотіли?

Ярка. їм аби принизити, свою дурну силу показати. Соломія. Ні, тут щось криється, але що, що?.. Ні, я таки здурію в цьому домі.

261

 

Ярка. Скажи, а ти одружена?

Соломія. Ні, а що? До чого тут?..

Ярка. Це чудово, я так і гадала. Я теж не хочу належати яко­мусь бізону, ніколи не вийду заміж.

Соломія. Ти просто ще маленька дівчинка.

Ярка. Я не маленька, і вже давно не дівчинка. Невже ти цього не помітила?

Соломія. Дивна ти якась... (Відвернулася. Ярка підходить, починає розглядати її одяг, можливо щось прикидати на себе).

Ярка. Ой, яка файна кофтинка, і де ти таку відшпандьорила?

Соломія. Що зробила?

Ярка. Ну, урвала.

Соломія. Тобі подобається?

Ярка. Мабуть, із бабиної скрині? Такі вже років сорок не но­сять.

Соломія (роздратовано). Мода повторюється.

Ярка. Ой, а спідничка! Ну ти, подруго, й модниця...

Соломія. Я тобі не подруга...

Ярка. Правда, під таку треба й ноги гарні, нівроку... (Скептич­но оглядає ноги Соломії).

Соломія (в тон). Так, тобі вона не підійде.

Ярка. А туфлики-тухлики... Справжній постмодерн!.. Правда, підбори важкі, можна ними цвяхи забивати... (Пробуєстукати ними).

Соломія (видирає у неї з рук). Тихіше, любонько, своїми забивай.

Ярка (скрикує). Господи!

Соломія. Що? Що таке?

Ярка. Як ти їх носиш? Вони на розмір, ні, на два менші твоєї ноги. Це ж страшенно боляче!

Соломія. А може ти хочеш приміряти панчохи? (Істерично майже). Правда, вони з дірочкою, але вона маленька, майже не вид­но...

Ярка (захоплено). Ти мені все це даруєш? Правда? Ти чудо!

Соломія.А ти часом не фетишистка?

Я р к а. Ні, я просто люблю гарні речі. (Приміряє все на себе).

Солом і я (ошелешено дивиться на Ярку). І ти що, збираєшся їх носити після мене?!

Ярка. А що тут такого?

262

 

Соломія. А більше ти нічого не хочеш?

Ярка. А що, ще щось є?

Соломія. Дівчинко, ти проста, як дерево...

Ярка. Яке?

Соломія. Баобаб!

Ярка. А за гороскопом я липа.

Соломія. З тобою неможливо говорити. Вибач, а в чому я

буду?                                                                                                     \

Ярка. Тобі що, холодно?

Соломія. Ні, але це мої речі. ^__Я р к а. А я так думаю, що мої,

Соломія. Ти просто злодійка!

Ярка. Я не злодійка! Ти сама їх дала.

Соломія. Аяж тебе захищала!.. Ти просто зла і невдячна...

Шелихвістка!

Ярка. Хто-хто? (Сміється). Благодійниця знайшлася... Пороз­ганяла мені всіх хлопців.

Соломія. Ти ж сама кричала: ґвалт, рятуйте! Ярка. А може це мене заводить?..

Соломія. Ну, ти й... І заради такої на таке приниження... Ярка. Подумаєш, святі мощі показала... Соломія. Яке нахабисько! Ану віддай мої речі! Ярка (відходить). Подарунок — не віддарунок. Соломія (рішуче). Я тобі цього не подарую. (Кидається до неї і починає силою знімати свої речі, Ярка пручається, ледь-ледь стукає у бубон. За мить з'являється директор, спостерігає цілу сцену. Соломія помічає його і відсахується від Ярки).

Гордій. Не знав, що ти змінила орієнтацію... (Іронічно). Пе­репрошую, не буду заважати. (Виходить).

Соломія (кидається за ним). Стривай, ти не так зрозумів!.. (Натикається на замкнені двері). Почекай, ну, дурненький, я тобі все поясню! Гордію! Ярка. Він пішов...

Соломія (повертаєтьсярізко, раптом знесилено відходить). Господи, де ти взялася на мою голову? Ярка. Ти кохаєш Його?

Соломія. Слухай, не лізь мені в душу, відчепися! Ярка. Вибач, я не знала... Може, я чим допоможу?

263

 

Соломія. Ти вже все зробила, все зіпсувала, все спаскудила!

Ярка. Не панікуй, ще нічого не втрачено. Якщо ти кохаєш...

Соломія. Нікого я не кохаю. Нікого! Зрозуміла? Все!

Ярка. Ну, хочеш, я все владнаю, у вас усе буде добре.

Соломія. Я хочу лише одного: дістатися додому і залізти у ванну. Якби ти знала, як мені все набридло...

Ярка. Що тобі справді набридло, так це, певно, самотність.

Соломія. Що ти розумієш? Самотність удвох страшніша за самотність наодинці. А він... Він усе життя моє шкереберть пустив, уже нічого не зміниш, він вимотує, виснажує, він і вас покалічив, він руйнує все, до чого торкається...

Ярка. Неправда! Він добрий! Він геніальний і нещасний, він відкрив те, чого ніхто не помічав, він навчив нас сміятися, сміятися по-справжньому.

Соломія. Бідолашко, ти втріскалася в нього по вуха.

Ярка. Ні, я не здатна кохати одного... як ти... як він... Я люблю його лише як учителя.

Соломія. Не кажи про те, чого не знаєш. Він безжалісний!..

Ярка. Хірург теж безжалісний, але він рятує людей. Він кохає тебе.

Соломія. Неправда.

Ярка. Ти його жінка, хочеш ти цього, чи ні...

Соломія. А ти ж чого хочеш? Чому ти про мене печешся?

Ярка. Чесно? Ти мені байдужа. Я хочу, аби він був щасливим.

Соломія. Щастя — це химера...

Ярка. Хочеш, я все влаштую, я йому все поясню, але так тон­ко... Чекай тут, а потім викликай бубном, довірся мені. Буде свято і на нашій вулиці! (Біжить).

Соломія. Стривай! Він же не туди пішов.

Ярка. Ой, справді.

Соломія. Зачекай! Не кажи ж йому про нашу розмову!

Ярка. Могила! Все буде в ажурі. Я не я буду, як на вашому весіллі не погуляю. (Вибігає. Соломія сидить непорушно, по­тім починає чепуритися, шукає позу, не знаходить, ходить по залі, нарешті сідає, обережно бере бубон, стукає і завми­рає в чеканні).

Гордій. Соломіє! Ти жива, ціла? Слава Богу... Я так переживав.

Соломія. Невже?

264

 

Гордій. Мені Ярка розповіла. Ці кретини вимкнули сигналіза­цію і замкнули нас...

Соломія. А потім відімкнули?

Гордій- Ні, я вийняв замок із хлопцями, але запізно. Ці деге­нерати вже повтікали.

Соломія. Ти їх знаєш?
Гордій. Якби ж то...
Соломія. Мені здалося в них щось знайоме...                     ,

Гордій. Ти пізнала когось? Згадай... Якби я знав їхні імена, бодай обличчя... ^ Соломія. А як же міліція?

Гордій- Вони ж мали приїхати за десять хвилин — і де вони, де? Приїдуть під ранок — і що я їм покажу? Що?.. Може тебе? Во­ни тобі нічого, не той? Ні?

Соломія. Яж кажу, ні, лише моральна травма... Гордій. Це не підійде... А там синці, подряпини... Соломія (оглядає себе). Наче, ні. Гордій. Шкода.

Соломія. Шкода?! Так ти хотів, аби мене?.. Лицемір! Гордій. Та ні, я не про те — про докази. Соломія. Звичайно, на мене тобі начхати! (З образою). Гордій. Соломіє, ти ж знаєш, що це не так. Я так переживав... Давай не сваритися. Соломіє, ти не чуєш мене? Соломія. То кажи голосніше... (Іронічно). Гордій (кричить). Ти не ро-зу-мі-єш мене! Соломія. Не кричи.

Гордій (тихо). Коли ти зайшла, я передчував... я зразу відчув холод...

Соломія. З вулиці — зимно.

Гордій. Ні, потім мене обсипало жаром.

Соломія. То зміряй температуру.

Гордій. Соломіє, чому ми такі чужі стали?

Соломія. Хіба ми були рідні?

Гордій. Ти вразила мене у саме серце.

Соломія. Я? Чим? Коли?

Гордій. Байдужістю. У твоїх руках моя доля...

Соломія. Про що ти?

* о р д і й. У мене до тебе пропозиція...

265

 

Соломія. Так скоро? Це абсурд.

Гордій. Скоро? Це пізно. Я мав сказати раніше. Розумієш, ми дуже схожі...

Соломія. Схожі? В чому? У нас усе різне: носи, очі, вуха..

Гордій. До чого тут вуха? Від твого вибору залежить моє щастя, а, може, й твоє... Хочеш, я стану на коліна?

Соломія. Я не можу так швидко вирішити...

Гордій. Зараз або ніколи...

Соломія. Ну хоч п'ять хвилин.

Гордій. Дві.

Соломія. Три...

Гордій. Гаразд, я поки підготуюсь...

Соломія. До чого?

Гордій. До гіршого. {Дістаємотузку, зав'язує вузлика для петлі. Соломія ходить залою, нишком спостерігаючи за Гордієм). Слухай-но, ти не знаєш, яким милом краще милити — господарчим чи туалетним?

Соломія {механічно). Господарчим, мабуть... {Рантам збаг­нувши). А що ти збираєшся?..

Гордій. Якщо ти відмовиш — мені один кінець... Соломія. Не кажи дурниць. Гордій. Зараз усе залежить від тебе. Соломія. Я тобі не вірю.

Гордій. Я доведу тобі, що це не жарт. Дуже просто. {Лаштує мотузку).

Соломія. Чекай, я не знала, що для тебе це так важливо.

Гордій. Навіть блазні один раз бувать серйозними. Передавай привіт моїм... Ну, вибачся за мене... Поясни їм, як зможеш...

Соломія. Я все одно не вірю.

Гордій. У мене останнє прохання — вибий з-під мене стільця.

Соломія. Ти з глузду з'їхав? Я не вбивця!

Гордій. Блаженна ти, якщо віриш у це. Ти відмовила в остан­ньому проханні вмираючому... Гаразд, я сам... {Намагаєтьсяякось перекинути стільця, але це йому не вдається. Соломія кидається до нього, не дає повиснути).

Соломія. Гордію, не треба, я згодна, я люблю тебе!..

Гордій {Злізає, ховає мотузку). Я вірив у тебе.,. Ти чудова жінка. Тоді підпиши зразу про свою згоду... 266

 

Соломія. Гордію, невже ти такий формаліст? Ти мені не

віриш?

Гордій. Розпис у ЗАГСі теж формальність — але писемне

юво має свою магію... І в неї я вірю... І потім, мені буде приємно...

Соломія. Який ти кумедний. Але ж розпис має юридичну силу, а Цей папірчик лишиться папірчиком.

Гордій. Ні, я маю юридичну освіту і навіть працював нотарі­
усом.                                                                                                         •

Соломія. Ти? Ніколи б не повірила. Але глупої ночі...

Гордій. Невже це тобі так важко? Це буде таємниче і врочисто!

С-0 л о м і я. Ну, як тобі так кортить... {Гордій зразу є стукає у бубон; з 'являються Карамболь, Ченець і Ярка в однакових кос­тюмах).

Гордій. Я зібрав вас усіх, щоб оголосити приємну новину:

пані Соломія погодилась... {Фраза тоне у вигуках учнів: "Ур-ра!" — "Браво!"— "Ку-ка-рі~ку!" — "Погуляємо!"— "Веселись, хто може!"— "Директору—слава!" Учні танцюють, стрибають дов­кола Гордія й Соломії, вона спантеличена). Соломія. Боже, шо з ними?

Гордій. Радіють. Звикай, вони взагалі нічого... Тепер тобі з ними по дорозі... {Доучнів). Принесіть документ № 72 і перо! {Во­ни наввипередки біжать).

Соломія. У тебе вже готовий цей документ? Звідки ти знав?

Гордій. Перед тобою стоїть найбільший бюрократ усіх часів і народів. {Прибігають усі троє з папірчиком, ручкою і печаткою). Так, ви будете свідками. Що ви принесли? Йолопи! Я сказав перо, а не самописку, — справжнє, гусяче перо.

Ченець. Є лише куряче.

Гордій. У тебе курячі мізки!

Карамболь. Може, підійде з індички?

Гордій. Біс із вами, давай з індички... Де ти його заникав?

Карамболь. Не заникаєш — не дістанеш, заначка — рушій прогресу! {Подає перо і чорнильницю).

Соломія. Але ж тут немає стола.

Гордій (до Ченця). Підставляй спину.

Ченець. А чого зразу я?

Гордій. У тебе спина найбільша — можна розмашистий під­пис поставити.

267

 

Соломія. Чекайте, я ж іще не прочитала.

Гордій. У тебе ще буде час опісля вивчити його напам'ять, у нас є традиція — підписувати із зав'язаними очима...

Соломія. Але для чого?

Гордій. Для краси! Краса врятує світ... Хочеш, я буду пер-шим? (Йому зав 'язують очі, і він підписує на спині Ченця), Засвід­чіть, що я перебуваю у повній пам'яті І добрій волі... Тепер ти ба­чиш — це не страшно?..

Соломії зав'язують очі, ведуть химерним маршрутом через усю залу і під­водять до спини Ченця. Вигуки: "Пи-ши! Пи-іци! Під-пи-ши!" Вона під­писує. "Ур-ра!" — "Інспектору — слава!" Соломії знімають хустку з очей.

Гордій. Тепер обійдемо тричі коло пошани.

Соломія. А це для чого?

Гордій. Аби чорнило висохло... Отепер ми погуляємо! Несіть вино, шампанське, музику, квіти — ми будемо танцювати до ранку!

Карамболь. Ур-ра!

Ч є н є ц ь. Але вже майже ранок.

Ярка. Тоді до вечора!

Соломія. Може, я все-таки прочитаю?..

Гордій. Ти стаєш такою ж бюрократкою... Ченцю, зачитай документа. (До Соломії). Най читає довірена особа. (До Чения). Вилізь кудись на узвишшя, аби було видно, було чути...

Ч є н є ц ь (вилізає, зачитує). Так-так-так... Це не цікаво... Це теж...

Соломія. Ти читай, читай...

Ч є н є ц ь. От. Інспектор райвно засвідчує виняткову унікаль­ність даного учбового закладу, а також зразковий стан учбового процесу і просить міську адміністрацію розглянути питання довгос­трокової (50 років) оренди колишнього монастиря колективом шко­ли блазнів...

Соломія. Стійте! (Хоче вирвати документа, але їй це не вдається). Мене ошукано! Я цього не підписувала, я не хотіла!..

Гордій. Ти сама погодилась...

Ч є н є ц ь. А що ж пані думала — що це шлюбний контракт?

Соломія. Але я саме думала... (5с/ сміються). Ти ж мені сама казала... (До Ярки).

Ярка. Шлюби робляться на небесах...

268

 

Чен є ць. Ой, тримайте мене — молодята!.. (Карамболь наспі-ваЛьс Мендельсона, а Ярка накидає на неї щось на кшталт фати і підтримує ззаду),

Соломія. Так мене просто розіграно. (До Гордія) І ти міг?.. ГорДІй. Я знав, що ти наївна, але ж не настільки...

Усі продовжують розігрувати весілля.

Ч є н є ц ь. Гірко! Гірко! Гірко! (Усі підхоплюють).

Соломія. Замовкніть! Залиште мене в спокої! (До Гордія). Я тебе ненавиджу! Ти все розумів і все розіграв!

Гордій. Помилуй, я й гадки не мав, що діється в твоїй голівці...

Соломія. Я цього так не залишу! Я все розкажу!

Гордій. Як ти собачкою бігала за щурами? Давай, кажи — тебе відразу ж заберуть куди слід.

Ч є н є ц ь. А ми розкажемо, як ти підступно зваблювала дирек­тора.

Карамболь. Розбещували неповнолітніх...

Ярка. І вимагали хабаря... натурою...

Гордій. Не казися — ти скінчиш божевільнею. Документ важить більше, ніж людина...

Соломія. Ви... ви... (Майже плаче). Підлі мерзотники! Я не хочу вас бачити!

Гордій. Взаємно. Не будемо обтяжувати пані нашою присут­ністю. (До Соломії). Ти можеш почекати, поки прийде автобус... Це вже скоро...

Соломія. Невже тобі більше нічого мені сказати?

Гордій. Залишайся...

Соломія. Ніколи!

Гордій. Тоді прощавай... Ходімо. (До учнів).

Соломія (істерично). Забирайтеся геть! (Усі виходять. Во-ча лишається сама, намагається якось заспокоїтись, складає свої Р^чі, не стримується п плаче. У сльозах підходить до того міс-Щ де був вівтар, стає на коліна, озирається, чи бува хто не під­глядає, і починає молитися). Великий мій Боже, якщо ти є, вислу-№ мене... Ой, що це я кажу, гріх... Отче наш, що єси на небесах... абула... Іже єси на небеси... Не згадаю... Боже милостивий, почуй

не... Ні, щось не те... (Соломія підводиться, запалює свічку, га-'ь світло лампи і знову стає у ту ж позу). Боже, на тебе одно-

269

 

го уповаю, допоможи мені! Я заплуталася, я не знаю виходу, ме
гірко, так гірко, як давно-давно не було, я повірила в неможливе, а
те, що можна склеїти розбите, що сила підкорюе серце... Боже, чо­
му я лишилася, на що сподівалася? Що він вернеться? Яке жорсто­
ке розчарування... Так насміятися... Це найгірше—виставити на пос­
міховисько, як якесь опудало... Боже, дай мені сили подолати цей
біль, покарай їх, Господи, по-справедливості.^Може я Й винна, але
я покарана. Оберни до них свій гнів...              ]

Голос (це Карамболь, але голос змінено, він говорить, наче в рупор). Доноси, доноси, щодня доноси... (Поважно, майже речи­тативом). Хто тут так ревно молиться?

Соломія. Це я, раба божа Соломія... А ви де?

Голос. Я всюди і ніде...

Соломія. Невже ви... пан... Бог?

Голос. Ти занадто самовпевнена. Бери нижче...

Соломія. Може, ви янгол?

Голос. Ну, янгол не янгол, але близенько... Родич, але з іншо­го боку.

Соломія. Може, ви чорт... прости, Господи.

Голос. Тьху-тьху-тьху, як ти смієш у святій оселі богозневаж-ні словеса промовляти? Я — святий Пантелеймон, покровитель цьо­го храму.

Соломія. Простіть мені, нерозумній, святий Отче. Мені здався ваш голос знайомим.

Голос (дидактично). Це добре, бо це голос твого сумління.

Соломія. Яйне знала, що в мого сумління такий приємний баритон.

Голос. Твоє серце обсіло недовір'я, а це лихий звір... Соломія. Простіть мені, а чи не можна було б вас якось угледіти?

Голос. Погаси світло — тоді побачиш.

Соломія. У темряві — як же я побачу?

Голос. Тобі бракує віри. (Соломія гасить свічку. У темряві з'являється промінь світла звідкись згори — коло на стіні, воно рухається). Он бачиш коло світла?

Соломія. Бачу, святий Отче...

Голос. Це мій німб, а все інше ти зможеш побачити серцем. От заплющ очі і спробуй уявити... Що ти бачиш?

270

 

- 0 л о м і я. Поки нічого... О, здається, так, уявляю... Такий ленький сухий дідусь із ріденькою борідкою...

Голос (сердито). Сліпа, геть сліпа, і мати твоя була, і бабця... красень — високий, дужий, із пишною шевелюрою і вусами.

Соломія. Вибачте — не розгледіла у темряві. О, тепер бачу...

Голос. Що?

Соломія. Вуса... А можна я помацаю? (Тягнеться до "німба"

рукою, але той відскакує).

Голос. Е, є, ти рукам волі не давай: якщо кожен мацатиме — енергії не вистачить. Ти волала про допомогу — я прийшов, кажи,

що тобі треба.

Соломія. Святий Отче, мене ошукали, підманули, зрадили,

висміяли!

Голос. Чекай, чекай, давай спочатку. Як ти потрапила до цих

бандитів?

Соломія. Бандитів? Ви сказали, бандитів? Голос. Воістину святая правда-матінка... Ти знаєш, що вони зробили з моїм портретом, себто іконним зображенням? Соломія. Ні, звідки ж мені знати? Голос. Вони домалювали мені ріжки! Соломія. Яке богохульство! Такому святому — ріжки! Голос. Та це просто невігластво! Я ніколи не був одруженим, як же я міг бути рогатим?

Соломія. А що, всі чорти мали невірних дружин? Голос. Звісно, як жінка стрибає в гречку — як же тут не очортіти? Але ми знову не про те, кажіть по суті... Що ви тут роби­ли, га?

Соломія. Я — інспектор з райвно, я хотіла закрити школу... Голос. Що-шо? Закрити школу? Та як у тебе язик повернув­ся?

Соломія. Ви ж самі казали — бандити... Голос. Це я так — для красного слівця... Я ж засохну від нудьги і горя без їхніх жартів! Ти хочеш, аби я перетворився знову на сухі мощі, о жорстока жінко?!

Соломія. Але ж вони шахраї і паразити... Кому потрібні блазні?

о л о с. Дурна, геть дурна, і мати твоя була, і бабця... Світ <еволіє без сміху... Ти, мабуть, просто не знаєш одинадцятої заповіді,

271

 

Соломія. Одинадцята заповідь? Хіба така є?

Голос. Звичайно, це заповідь для посвячених.

Соломія. Скажіть мені її, прошу вас.

Голос. А чи готова ти до неї?

Соломія. Я спробую виправдати ваше довір'я.

Голос. Одинадцята заповідь гласить: не будь серйозним...

Голос замовкає, промінь гасне. Соломія лишається в темряві.

Соломія, Святий Отче, агов, де ви? Покажіться, будь ласка. Не залишайте мене саму. Дайте мені що-небудь на згадку про вас. (З-за куліси до неї летить якийсь лантух). Ой, що це? Десь тут була свічка...

Соломія запалює свічку, виймає речі з лантуха Глядачеві не видно, що це одяг горбаня: ніс, перука тощо. Вона починає сміятися все голосніше, потім сміх різко обривається. Соломія гасить свічку, в темряві хутко перевдягається в костюм гор­баня, потім шукає щосьутемряві. Чути специфічний звук, спалах—коротке зами­кання. Вбігають Ченець і Ярка

Ненець. Хто вимкнув світло? {Соломія зачаїлась). Ярка. Може, пробки?

Ченець. Сама ти як пробка, самі вони не вимикаються. Ярка. А ти розумний — ну, кажи, хто це? Ченець. А де Карамболь?

Соломія (говорить у ніс, як Карамболь спочатку). Ку-кар-ріку-у! Ярка. Карамболю, це ти? Перестань прикидатися, кажи нор­мально.

це стерво вдарило по

Карамболь. У мене щось із носом носику, маленькому ніжному носику... Ч є н є ц ь. Вона — тебе? Ярка. Щось на неї не схоже... Ченець. Ти не забріхуйся, що тут було? Ярка. Що ти їй зробив?

 

Карамболь. А, так ви всі за цю погань, проти мене? Ярка. Мий так її довели... Карамболь. Аби тобі так заюшили в ніс... Ченець. Досить про шнобель розводитись. Де вона поділася? Ярка. І де поділася свічка?

272

 

Ченець. Вона була отам, де ти стоїш.

Ярка. Щезла... Мо', закотилася...

ІСарамболь. Це ця свиснула і гайнула документ шукати...

Ярка. Ой, а ми ж його й не сховали. На столі лежить у директора.

Карамболь (Соломія). Ну, ви йолопи... Піду переховаю юдалі, а ви тут розберіться з пробками... Пошукайте, може, вона ще десь тут.

Карамболь-Соломія хоче вийти, але двері відчиняються, І вона хутко хова­ється за ними. З'являється справжній Карамболь в одязі святого із

свічкою.

Карамболь. Ви не бачили мого носа й горба? Вони десь тут

валялися.

Ярка. Так вони ж на тобі були...

Карамболь. То коли було... А де ця поділася?

Ченець. Ти ж сам казав... Ти переховав документ?

Карамболь. Я? Для чого?

Ярка. Стійте, це була вона. Зараз свисне його — і тю-тю...

В цей момент з'являється директор І спалахує світло.

Ченець. Вона вкрала документ І щезла!

Ярка. Вона перевдяглася в горб!

Карамболь. Автобус приїжджає, треба гостей зустрічати...

Гордій (зачиняє двері і відкриває Соломіту схованку). От Соло­мія і зустріне, правда? Тобі дуже личить цей одяг, мила, наче ти в ньо­му народилася. Ці опуклі вигнуті лінії... (Всі обступають Соломію, вона дивиться, як зацькований звір). Вітайте нового блазня!

игуки: "Ур-ра!" — "Нашого брата побільшало!" — "Молодець — всіх об->утила..."—"Клас!"—"Браво!" її обнімають, цілують, вітають, потім усі

аплодують.

Г*             ' ^

°Р дій. Я дуже радий за тебе, Соломіє! (Чути звук автобуса). »ть до нас гості, а ще нічого не готово, хутко... Всі по місцях!

Усі кидаються прибирати.

Карамболь. А хто зустрічатиме?

273

 

Гордій, Новобранець... Соломіє, це буде твоє хрещення Посвята...

Соломія. Я?! Я нічого не вмію, нічого не знаю...

Гордій. Це дуже просто... {Шепоче їй щось на вухо). Так, усі зникли. (До Соломії). Я вірю в тебе...

Соломія. Стривай, я... (Гордій виходить. Суцільна темрява)

ЕПІЛОГ

Соломія на сцені одна, вона запалює свічку, пробує ходу — кульгаву і пис­клявий голос, "сміх", розсуває завіси, піднімає жалюзі, гасить свічку, ви­ходить. Сцена порожня. Чути дикий неприємний "сміх", спершу тихо, потім

голосніше, голосніше... Раптом він обривається. ■

Завіса