Анна Багряна

 

​

ОСТАННЄ ТАНҐО

 

(СУМ І ПРИСТРАСТЬ)

 

Драма на два постріли

(Про любов і смерть Олени Теліги)

 

​

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

ОЛЕНА ТЕЛІГА

МИХАЙЛО ТЕЛІГА

СУМ – чоловік у чорному

ПРИСТРАСТЬ – жінка у червоному

НІМЕЦЬКИЙ ОФІЦЕР

 

 

Примітка: СУМ і ПРИСТРАСТЬ також грають інші ролі – залежно від того, про який епізод із життя ОЛЕНИ ТЕЛІГИ йде мова. Водночас, ці ролі є досить умовними та символічними.

​

 

Сцена 1 (вступ).

 

            Чути швидке биття по клавішах друкарської машинки, свист вітру, тупіт солдатських чобіт, якісь грубі вигуки німецькою, звуки маршу. На сцену з опущеною завісою виходить НІМЕЦЬКИЙ ОФІЦЕР. Крокує до краю сцени, робить знак «зигу», ніби вітається з вищим керівництвом. Дістає з кишені складений аркуш, розгортає, читає.

 

            НІМЕЦЬКИЙ ОФІЦЕР (офіційно, без емоцій): Олена Іванівна Теліга, дівоче прізвище – Шовгенева, народжена 21 липня 1906 року в Московській губернії. З п’яти років мешкала в Петербурзі. У 1918 році разом із родиною переїхала до Києва, де началася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської. Її батько Іван Шовгенев – професор Київського політехнічного інституту, директор Департаменту водних, шосейних і грунтових доріг Міністерства шляхів уряду Української Народної республіки, в листопаді 1920 року, після захоплення влади в Києві більшовиками емігрував до Польщі. З липня 1922 року родина Шовгеневих мешкала в Чехії, в Подєбрадах. У 1923-1929 роках Олена Шовгенева вчилася на історико-філологічному факультеті Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі, тоді ж розпочала свою літературну діяльність, друкувалася в «Літературно-науковому вістнику», який виходив у Львові під редакцією Дмитра Донцова. 1 серпня 1926 року Олена обвінчалася з Михайлом Телігою. Десять років проживала у Варшаві. Працювала з музичними номерами в нічних кабаре, манекенницею, вчителькою початкових класів в українській школі. Продовжувала активно займатися літературною та громадською діяльністю. У грудні 1939 року вступила в Організацію Українських Націоналістів, активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН, якою керував Олег Ольжич-Кандиба. У жовтні 1941 року разом із чоловіком та іншими членами ОУН повернулася до Києва, де організувала Київське відділення Спілки українських письменників і видавала тижневик літератури і мистецтва «Літаври». Зухвало і принципово ігнорувала вказівки німецької влади. 7 лютого 1942 року була арештована за антигітлерівську діяльність. 21 лютого 1942 року розстріляна у Бабиному Яру разом із чоловіком Михайлом Телігою.

 

      На останньому реченні голос ОФІЦЕРА починає тремтіти, він вже не може приховувати своїх емоцій. Ледве стримує сльози. Складає аркуш, ховає назад до кишені. Знову чути свист вітру, звуки друкарської машинки, віддалені вигуки німецькою... Та вмить настає повна тиша. Прожектор освітлює обличчя ОФІЦЕРА, на ньому видно жах, каяття і захоплення водночас.

 

НІМЕЦЬКИЙ ОФІЦЕР (тремтячим від хвилювання голосом): Я ніколи не бачив чоловіка, який помирав так героїчно, як ця красива жінка.

(Швидкими кроками залишає сцену).

 

 

Сцена 2.

 

Лунають гудки поїздів, чути шум вітру. Звучить пісня Ольги Богомолець на вірш Олени Теліги “Танго”. Підіймається завіса. Ледве освітлений перон з вивіскою “LWÓW”. На пероні – ОЛЕНА ТЕЛІГА, одягнена по-весняному, з валізкою.

Виходять СУМ і ПРИСТРАСТЬ. Танцюють. ПРИСТРАСТЬ тягне до танку ОЛЕНУ. ОЛЕНА то сумна, то радісна – залежно від того, з ким веде танок.

 

ПРИСТРАСТЬ: Справжня любов не визнає страху, а отже, не боїться навіть смерті. (До Олени). Помри за свою любов! Чуєш? Якщо любиш – помри!

 

ОЛЕНА здригається. До неї підбігає СУМ, обіймає її за плечі.

 

СУМ: Не слухай її! Ніщо в житті не варте смерті, тим паче – любов.

ОЛЕНА: Як же мені боляче!

СУМ: Переболить. Потерпи, час загоює всі рани.

ОЛЕНА: Моя рана – надто глибока.

СУМ: Чим глибша рана, тим триваліший сум. Я ніколи тебе не покину.

ПРИСТРАСТЬ (голосніше): Помри за свою любов! Чуєш? (Підходить до ОЛЕНИ, говорить тихіше). Якщо ти готова померти за те, що любиш, значить, твоя любов – справжня.

 

СУМ встає, підходить до ПРИСТРАСТІ.

 

СУМ: Гей, ти, дурна Пристрасте, замовчи, негайно ж!

ПРИСТРАСТЬ: Ти мені погрожуєш? Ти? Сірий Сум? Ха-ха-ха! Не сміши мене! Та ти ж не здатний підняти руку на жінку. Ти взагалі ні на що нездатний. Тобі всіх і всього шкода!

СУМ (киває головою в бік ОЛЕНИ): Ти не маєш права штовхати її на необдумані вчинки.

ПРИСТРАСТЬ: Якраз я маю повне право робити з нею все, що мені заманеться! Запам’ятай, для мене не існує жодних правил і заборон. Якщо людина запалена пристрастю…

СУМ: Люди, якими керує пристрасть, страждають найбільше.

ПРИСТРАСТЬ: А люди, які вміють лише сумувати за нездійсненним, взагалі не живуть!

 

Чути гудки поїзда. ОЛЕНА хапає валізку і з надією видивляється вперед, ніби чекає потяга. ПРИСТРАСТЬ підбігає до неї, вихоплює валізку з її рук. СУМ тягне валізку до себе.

 

СУМ: Ти не маєш права збивати її на манівці!

ПРИСТРАСТЬ: А ти не маєш права займатися моралізаторством, розповідаючи про те, що правильно, а що неправильно! Вона повинна слухати лише своє серце.

СУМ: Серце?

ПРИСТРАСТЬ: Так, серце!

ОЛЕНА (після паузи): Я їду до Києва.

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ приголомшені почутим, разом тримаються за валізку.

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ (разом, здивовано): До Києва?

ОЛЕНА: Так. До Києва. 

СУМ: Олено, ти повинна повернутися до Варшави, там на тебе чекає твій чоловік. Михайло дуже тебе любить.

ПРИСТРАСТЬ: Не буває любові без пристрасті! (До ОЛЕНИ, ніби спокушає її). А, може, все-таки залишишся у Львові? Адже твоя справжня любов тут, чи не так?

ОЛЕНА: Моя любов – Київ. І я готова померти за свою любов.

 

Лунає сильний грім. Чути, як зупиняється поїзд. ОЛЕНА хапає валізку й біжить. СУМ і ПРИСТРАСТЬ розгублено дивляться одне на одного. Починається злива. СУМ знаходить під лавкою якусь стару газету, намагається накрити нею себе і ПРИСТРАСТЬ. Туляться одне до одного.

 

СУМ (з відчаєм): Ну от, бачиш, що ти наробила!

ПРИСТРАСТЬ: Отже, знову в усьому винна я?

СУМ: Я намагався її стримати.

ПРИСТРАСТЬ: Це я намагалася її стримати.

СУМ: Я хочу, аби вона повернулася до Варшави, а точніше до Желязної Жондови, де живе і працює її чоловік.

ПРИСТРАСТЬ: Було би краще, якби вона залишилася тут, у Львові.

СУМ: Але, на жаль, цього разу вона не послухалася ні тебе, ні мене.

ПРИСТРАСТЬ (кокетливо): То що, може, помиримося?

СУМ: Знаю я твої хитрощі. Потім знову вилізеш мені на голову.

ПРИСТРАСТЬ: Ну, навіщо ж ти так? (Бере СУМ попід руку) Ми з тобою вже давно не можемо один без одного.

СУМ (після паузи): Сподіваюся, вона нікуди не поїде.

ПРИСТРАСТЬ: Було б чудово!

СУМ: Я маю на увазі – до Києва. Там зараз дуже небезпечно.

ПРИСТРАСТЬ: А я думаю, що це всього лише питання часу.

СУМ: Тобто?

ПРИСТРАСТЬ: Вона мусить поїхати до Києва, тільки не зараз, а трохи пізніше.

СУМ: Отже, її бажання поїхати до Києва – це насправді твоє бажання? Правильно я розумію?

ПРИСТРАСТЬ: Це бажання її серця, тільки її серця. І годі мене у всьому звинувачувати!

СУМ: Гаразд. Нехай вона робить, як вважає за потрібне. Тільки прошу тебе, не штовхай її у прірву.

ПРИСТРАСТЬ: Любов – це не прірва. (Після напруженої паузи). Слухай, друже… А давай, замість того, аби сваритися, краще пригадаємо щось приємне – те, що об’єднує нас обох.

СУМ: Наприклад?

ПРИСТРАСТЬ: Ну, не знаю. (Після паузи, таємниче) А, може…

 

Чути звук бандури – мелодія з пісні “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче”.

 

 

Сцена 3.

 

Студентський Дім, Прага, 1920-ті рр.

На стільці сидить МИХАЙЛО ТЕЛІГА і грає на бандурі мелодію з пісні “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче…”.

ОЛЕНА повільно підходить до МИХАЙЛА.

 

ОЛЕНА (захоплено): Яка красива музика!

МИХАЙЛО (продовжує грати): Цю пісню співали українці на Кубані.

ОЛЕНА: Про що вона?

МИХАЙЛО: Про дівчину, яка проситься поїхати з козаком в Україну. Козак запитує у дівчини, що вона робитиме, що їстиме і де спатиме там, «на Україні далекій».

ОЛЕНА: І що ж йому відповідає дівчина?

МИХАЙЛО: Вона каже, що готова виконувати всю хатню роботу, їстиме сухий хліб і спатиме в степу під вербою, аби тільки він, її коханий, був поруч із нею.

ОЛЕНА: Дуже зворушлива пісня... (Несміливо торкаючись струн). А можна, і я спробую?

 

ОЛЕНА невміло проводить пальцями по струнах бандури, МИХАЙЛО стежить за нею, приязно усміхається.

 

ОЛЕНА: Михайле, а де Ви навчилися грати на бандурі?

МИХАЙЛО: Одного разу, коли я ще жив на Кубані і навчався у військово-фельдшерській школі, випадково зустрів старого кобзаря. Його гра настільки вразила мене…

ОЛЕНА (кокетливо): Що Ви й собі вирішили навчитися грати на цьому чарівному інструменті. Я вгадала?

МИХАЙЛО: Так.

ОЛЕНА: І хто ж Вас навчив так добре грати?

МИХАЙЛО: Микола Богуславський. Він став моїм першим вчителем. (На якийсь час замислююється, серйознішає). І не лише вчителем гри на бандурі…

ОЛЕНА: Що Ви маєте на увазі?

МИХАЙЛО: Він також допоміг мені відкрити очі на самого себе.

ОЛЕНА: Інтересно, як саме?

МИХАЙЛО: Пан Богуславський говорив мені про те, що ми, козаки, нащадки боронителів українського народу, звелись нінащо, забули рідну мову, звичаї, своє коріння... Спершу я не розумів до ладу його слів. Але одного разу він відкрив “Історію України” Аркаса і почав читати цю книгу з першої сторінки, зі вступу...

ОЛЕНА: Інтересно…

МИХАЙЛО: Його читання справило на мене особливе враження. Мені стало соромно за самого себе, що досі не ставив собі питання: хто я такий, чий син, онук, правнук, чому нічого не знаю про тисячолітню історію своєї нації? А потім, Лено, я почав читати багато українських книжок, допоки остаточно не прозрів... (Усміхаючись до ОЛЕНИ, продовжуючи тихо грати на бандурі) Але, як бачите, все почалося з бандури, з її чарів...

ОЛЕНА: Інтересно. (Знову торкається струн бандури).

МИХАЙЛО: Цікаво, Лєно.

ОЛЕНА: Прошу?

МИХАЙЛО: По-українськи треба казати: «цікаво».

ОЛЕНА: А, так, дякую. Цікаво! (Після паузи). Мішо, а як Ви потрапили до Києва?

МИХАЙЛО: Коли Кубанщину захопив лютий більшовицький ворог, коли й там почалося винищення української інтелігенції, я вирішив, що мушу негайно їхати в Україну, як у цій пісні... (Знову награє мелодію «Козак від’їжджає», ОЛЕНА захоплено дивиться на МИХАЙЛА). Мені тоді було неповних вісімнадцять. Я поїхав до Києва, щоб вступити в українське військо. Хотілося бути там, де є за що вмерти.

ОЛЕНА: Вмерти? У вісімнадцять років?

МИХАЙЛО: Знаєте, якби мені довелося загинути за волю мого народу, за власну гідність і честь, повірте, Лєно, я ні на мить не шкодував би про своє життя. Бо що моє життя у порівнянні із життям усієї України?

ОЛЕНА: Не кажіть так. І навіть не думайте. Життя потрібно цінувати, бо воно – одне. Це – дар Божий!

МИХАЙЛО: Ви, Лєно, мабуть, сприймаєте зараз мої слова як прояв юнацького максималізму. Але, повірте, я свідомий того, про що кажу.

ОЛЕНА: По-вашому, ціною свободи має бути смерть?

МИХАЙЛО: Якщо немає вибору – так.

 

ОЛЕНА якийсь час стоїть замислена, МИХАЙЛО тихо награє мелодію.

 

ОЛЕНА (грайливо): Власне, Мішо, я хотіла Вам подякувати.

МИХАЙЛО (припиняє грати): За що?

ОЛЕНА: За Вашу участь у сьогоднішньому концерті. Ваш виступ був прекрасним! І я дуже щаслива, що нарешті з Вами познайомилася!

МИХАЙЛО: Дякую, Лено. (Захоплено дивиться на ОЛЕНУ). Але чому Ви не читали своїх віршів? Наші спільні друзі мені казали, що Ви також пишете.

ОЛЕНА: Трохи пишу. Але ставлюся до своїх віршів дуже самокритично. Поки що читала їх лише в колі найближчих друзів.

МИХАЙЛО: Було б цікаво послухати…

ОЛЕНА: Відверто кажучи, я трохи соромлюся своїх віршів.

МИХАЙЛО: Але чому?

ОЛЕНА: Розумієте, вони здаються мені іще якимись незграбними, дитячими.

МИХАЙЛО: Дитячими?

ОЛЕНА (весело): Так. До речі, не повірите, але свій найперший вірш я написала, коли була ще зовсім дитиною… Хоча в дитинстві мріяла стати актрисою.

МИХАЙЛО: А тепер?

ОЛЕНА: Тепер моя дитяча мрія перетворилася на звичайне захоплення. Я й досі обожнюю театр! Але жити власним життям – це для мене набагато цікавіше, ніж постійно уживатися в чужі ролі.

МИХАЙЛО: Отже, Ви все таки обираєте поезію?

ОЛЕНА: Кажу ж Вам, мої вірші не є досконалими. Над ними ще потрібно багато працювати.

МИХАЙЛО: Що ж, маєте для цього достатньо часу. Та й вчителів Вам, здається, не бракує. Я чув, що сам Леонід Мосендз навчає Вас української мови.

ОЛЕНА: Так, це правда, Леонід погодився мені допомогти – ще перед вступом на матуральні курси, за що я йому дуже вдячна.

МИХАЙЛО: Можете також розраховувати і на мою допомогу. Я маю багато корисних книжок.

ОЛЕНА: Дякую, Мішо. Ви – дуже добрий.

МИХАЙЛО: А Ви – дуже гарна. (Усміхається). Маєте якийсь особливий чар. Це відчувається в кожному Вашому русі й слові…

ОЛЕНА (грайливо): Правда?

 

ОЛЕНА починає артистично й радісно кружляти в танку, МИХАЙЛО грає на бандурі якусь веселу мелодію. Разом сміються.

 

ОЛЕНА (після паузи): Мішо, скажіть, а тут, в Чехії, на чужині, Ви сумуєте за Києвом?

МИХАЙЛО: Звісно, сумую.

ОЛЕНА: Я теж сумую, дуже-дуже сумую. (Замріяно) Уквітчані, зелені пагорби, величний Дніпро-Славутич, Софійський собор, Лавра, Андріївський Узвіз... Політехніка, моя рідна Шулявка... Парки, сквери, вулиці... 

МИХАЙЛО (теж замріяно, підіграючи ОЛЕНІ): Могутня українська держава – Київська Русь! (З прикрістю). А ще – Українська Народна Республіка, яку ми так нерозумно втратили.

ОЛЕНА: Якби моя воля, тобто якби це залежало тільки від мене, я б ніколи не їхала з Києва, залишилася б там назавжди.

МИХАЙЛО: Знаєте, Лено, а я іще сподіваюся повернутися в Україну і продовжити там розпочату боротьбу.

ОЛЕНА (знову кокетливо усміхається, підходить до МИХАЙЛА, обіймає його за плечі): Тоді я проситиму Вас, Мішо, як у тій пісні про кубанського козака, щоби Ви мене взяли з собою. Можна? Візьмете?

МИХАЙЛО: Звісно ж, Лено. Я Вас радо візьму.

 

Заходить ПРИСТРАСТЬ, яка виконує роль однієї з подруг ОЛЕНИ (наприклад, Ольги Русової).

 

ПРИСТРАСТЬ: Вітаю! Приємно бачити вас у парі.

ОЛЕНА (радісно): Привіт, Олюню!

МИХАЙЛО (розгублено): Ви, Олю, тільки нічого не подумайте. Ми з Леною…

ОЛЕНА: А вона й не подумала нічого... поганого. (До ПРИСТРАСТІ, підморгує). Правда ж?

ПРИСТРАСТЬ: Я подумала про те, Михайло Теліга вирішив перевиховати Олену Шовгеніву і зробити з неї справжню українку.

МИХАЙЛО: Ну що Ви! Олену не потрібно перевиховувати. Ви ж чудово знаєте, що її батько був у Києві представником українського Уряду, і що зараз…

ОЛЕНА: Облиште мого батька. Його свідомість змінилася цілком закономірно й природно. Зі мною інакша ситуація.

МИХАЙЛО: Що значить – інакша?

ПРИСТРАСТЬ: А те, що для остаточного переосмислення власного світогляду їй, як і кожній жінці, потрібен потужний поштовх ізсередини. Розумієте?

МИХАЙЛО: Поясніть, будь ласка, що Ви маєте на увазі.

ПРИСТРАСТЬ: Господи, та що ж тут пояснювати? Вибачте, Михайле, але мені здається, Ви геть не знаєте жінок!

ОЛЕНА (з докором): Олю! 

ПРИСТРАСТЬ: Я просто хотіла нагадати одну важливу річ: для того, аби жінка кардинально змінила свою свідомість, вона неодмінно мусить пережити два сильних почуття. Два потужні емоційні струси.

МИХАЙЛО: Які саме почуття?

ПРИСТРАСТЬ: Образу і… кохання.

МИХАЙЛО (ставить бандуру поряд із собою): Образу?

ПРИСТРАСТЬ: Так. І кохання.

 

ОЛЕНА замислюється, ніби щось пригадує. Світло поволі гасне. Якийсь час тихо лунають звуки бандури, але невдовзі стає тихо. МИХАЙЛО і ПРИСТРАСТЬ зникають.

 

ОЛЕНА (радісно): Хочу танцювати! Я хочу танцювати! (Біжить).

Звучить пісня Ольги Боргомолець «Танго».

 

 

Сцена 4.

 

Вокзал. Лунають гудки поїздів. СУМ і ПРИСТРАСТЬ сидять на лавці. Дощ вже припинився.

 

СУМ: Все це дуже красиво. Але ж перед тим була інша, значно сумніша історія.

ПРИСТРАСТЬ: Що ти маєш на увазі?

СУМ: Звичайно, перехід.

ПРИСТРАСТЬ: Перехід?

СУМ: Через кордон.

ПРИСТРАСТЬ: Який кордон?

СУМ: Українсько-польський. Здається, це було у двадцять другому році… Тільки не вдавай, буцімто нічого не пам’ятаєш. Адже тоді ми з тобою теж були в парі. (З докором) І, між іншим, ти тоді теж уперто іґнорувала мою присутність... 

 

ПРИСТРАСТЬ замислюється, ніби щось пригадує. Тим часом лунає дівочий крик: “Мамо!”. Знову чути грім і звуки зливи. Крик підсилюється: “Ма-а-амо! Ма-а-амо, зачекай! Мені боляче! Я повертаюся! Мамо, де ти?..”. ПРИСТРАСТЬ і СУМ сильніше притуляються одне до одного.

 

ПРИСТРАСТЬ: Згадала… Я все пам’ятаю!

СУМ: Що саме ти пам’ятаєш?

ПРИСТРАСТЬ (схвильовано): Вона вже була не дівчам, а панною. Щось дивне, незнане, незвідане досі, охопило все її єство. Сильні руки, солодкі мрії… Голос, шепіт… Кров!

СУМ: Кров?

ПРИСТРАСТЬ: Так. Невже ти забув? Тієї ночі, кваплячись перетнути кордон, вона зачепилася ногою за колючий дріт. Крапля її крові залишилася потойбіч кордону, на українській землі. І тоді вона сказала… О, Боже, що ж вона тоді сказала?..

 

Чути постріл і гавкання собак, голос Олени: “Мамо, де ти? Я поранила ногу!..”

 

СУМ: Вона сказала: “Це хороший знак: я залишаю свою кров на рідній землі, щоб скоро знову сюди повернутися”.

ПРИСТРАСТЬ (пошепки): Так.

СУМ. Вона не хотіла покидати Київ.

ПРИСТРАСТЬ (тихо): І була ладна вмерти, аби тільки нікуди не їхати... з Києва.

 

Чути гудки потяга. ПРИСТРАСТЬ підхоплюється з лавки. СУМ – за нею.

 

ПРИСТРАСТЬ (сполохано озирається): О, Боже, як я могла залишити її саму на такий довгий час? Де вона? 

СУМ: Думаю, що вже у Варшаві.

ПРИСТРАСТЬ: Мушу негайно її наздогнати. (Біжить, ніби квапиться встигнути на потяг).

СУМ (біжить за ПРИСТРАСТЮ): Чекай! Я їй зараз потрібен більше, ніж ти!

ПРИСТРАСТЬ (зупиняється): Та невже? А хто був з нею тоді, на балу, коли вона пережила найпристраснішу в своєму житті образу?

СУМ: Кажеш, найпристраснішу образу?.. Гаразд, а хто був із нею тоді, коли вона опинилася в страшних злиднях і, аби не вмерти з голоду, була змушена принижуватися перед усілякими негідниками?

ПРИСТРАСТЬ: Про що ти, друже?

СУМ: Пригадай: коли Київ остаточно перейшов до рук червоних окупантів, вона ходила з матір’ю на Євбаз, аби обміняти останні хатні речі на хліб… З болем несла у своєму серці пекуче тавро: “донька петлюрівця”. І відчувала, як всередині неї визріває обурення, образа… Найсумніша в її житті образа!

ПРИСТРАСТЬ: Але ж – без пристрасті!

СУМ: Гаразд. А як тобі отакий спомин: п’ятнадцятирічна донька колишнього професора Політехніки стає звичайною посильною – щодня, в дощ, сніг і хурделиці розносить листи від ректора по різних куточках Києва?

ПРИСТРАСТЬ: І що ж тут такого страшного?

СУМ: А влітку, в пекельну спеку, працює на городі – за кілька верст від Києва. Виснажена важкою фізичною працею, постійно чує над собою грубі вигуки жорстоких наглядачів, спить разом із бабами в сараї, живе впроголодь, лише зрідка навідується додому, аби поділитися з матір’ю і братом своїм злиденним пайком… І постійно терпить образи… Хіба ж цього не досить, аби кардинально змінити свою свідомість?

ПРИСТРАСТЬ (сідає на лавку): На жаль, ні. Не досить. 

СУМ: Поясни.

ПРИСТРАСТЬ (обтрушує краплі дощі зі свого одягу, чепуриться): Невже ти забув, що навіть найбруднішу роботу вона тоді виконувала з радісною усмішкою, потай мріючи про щось своє, дівоче? Геть не помічала ні бруду, ні грубості. Сприймала все це лише як безглузду тимчасовість, тихо вірячи в своє майбутнє щастя. Вона тоді аніскілечки не сумувала. Пригадай! (Виймає з кишені зім’ятий аркуш, простягає СУМУ). Або краще, ось, на, прочитай.

СУМ: Що це?

ПРИСТРАСТЬ: Майбутній лист.

СУМ (з недовірою бере аркуш, спершу його уважно розглядає, тоді читає – уривок з листа Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної): “Все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим!…”

ПРИСТРАСТЬ: Чи, може, ти не віриш, що це її слова?

СУМ (знову уважно розглядає папір): Вірю… Її почерк, її стиль, її… енергетика. (Читає далі) “Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу”…

ПРИСТРАСТЬ: Ну, то як?

СУМ (віддає їй аркуша назад, зітхає): Знову твоя взяла. Продовжуй далі.

ПРИСТРАСТЬ (підводиться): Так от. Це сталося вже в Подєбрадах, в залі Народного дому на Виноградах. Один добродійний комітет російських монархістів влаштовував великий бал. Її туди запросили друзі брата Сергія.

 

Грає якась врочиста музика. ПРИСТРАСТЬ запрошує СУМ до танцю.

 

ПРИСТРАСТЬ: Ошатна ресторанна зала, за столом – молоді російські офіцери-монархісти, з ними – гарно вбрані дами. (Тягне СУМ до уявного столу). Може, трохи вина?

СУМ (підносить вгору уявний келих): П’ю за нашого патрона Карела Крамаржа!

ПРИСТРАСТЬ (ніби чаркується з ним): За прем’єр-міністра Чехословаччини!

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ цілуються і підносять келихи до вуст.

 

ПРИСТРАСТЬ (ставить келих на стіл, стурбовано): Якось не так…

СУМ (по-джентельменськи бере ПРИСТРАСТЬ під руку, повертає до столу): Познайомтеся, друзі, це – Лєночка, сестра поета Сергія Шовгенева. Їхній батько – російський професор з Києва. Як і ми, він утік в Подєбради від більшовиків. І тепер Лена також мешкатиме в Чехословаччині. (Перебігає за інший край столу, трохи змінює голос). А, то, значить, Ви – сестричка Серьожи? (Присідає, бере ПРИСТРАСТЬ за руку, злегка цілує). Лєночка! Дуже приємно.

ПРИСТРАСТЬ: Мені також приємно, що я тут.

СУМ: Лєночко, а Ви любите танцювати?

ПРИСТРАСТЬ: Якщо чесно, дуже люблю!

СУМ: Тоді дозвольте запросити Вас до танцю! (Знову перебігає за інший край столу, ближче до ПРИСТРАСТІ, змінює голос). Агов! Лєна прийшла зі мною. Отже, запрошувати її до танцю маю право тільки я (вклоняється, запрошуючи до танцю).

 

ПРИСТРАСТЬ сміється дзвінким сміхом. СУМ і ПРИСТРАСТЬ кружляють у танці.

 

СУМ: Ну що? Тепер так?

ПРИСТРАСТЬ (ближче притуляючись до свого партнера, ніби намагається його спокусити): Напевно. Хоча… Не має значення. Адже я тоді була з нею від самого початку.

СУМ (відступає від ПРИСТРАСТІ, трохи розчаровано): А де ж образа?

 

Музика стишується. СУМ і ПРИСТРАСТЬ розходяться в різні боки.

 

ПРИСТРАСТЬ: Образа... (Замислюється, після паузи). Так, насправді все було геть по-іншому!

СУМ: Тобто?

ПРИСТРАСТЬ: По-перше, всі офіцери і їхні дами розмовляли російською мовою.

СУМ: Ну, звісно ж, усі вони були росіянами.

ПРИСТРАСТЬ: І Олена теж розмовляла з ними по-російськи.

СУМ: Цілком виправдано. Якби вона говорила українською, її просто не зрозуміли б. Тим паче, російська з дитинства була для неї ріднішою.

ПРИСТРАСТЬ: Річ не в цьому. (Голосно). А в тому, що раптом, невідомо, з якого приводу, котрийсь із тих офіцерів почав кпинити з української мови… (Сідає на лавку, схвильовано щось пригадує).

СУМ (сідає поруч, закидає ногу за ногу, дістає з кишені цигарку, на якийсь час входить в роль російського ОФІЦЕРА): Друзі, а ви колись чули, як хохли розмовляють своєю собачою мовою? Вмерти зі сміху можна!

ПРИСТРАСТЬ: І вони сміялися. Говорили іще щось, висміювали окремі українські слова, корчили гримаси, кпинили…

СУМ (говорить своїм голосом): Але вона вже нічого не чула.

ПРИСТРАСТЬ: Її серце було запалене вогнем сильної образи.

СУМ: І такої ж сумної…

ПРИСТРАСТЬ: Такої ж пристрасної…

РАЗОМ (повертаючись обличчями одне до одного): Гордості!

 

СУМ І ПРИСТРАСТЬ розгублено дивляться одне на одного. За якусь мить СУМ починає голосно сміятися, тоді змінює положення, сідає ближче до ПРИСТРАСТІ, намагаючись її обійняти.

 

СУМ: Ха-ха-ха! А Ви чому не смієтеся, Лєночко? Невже Вам не смішно?

ПРИСТРАСТЬ (різко підводиться): І тоді вона сказала: “Ви всі – хами! “Собача мова”, з якої ви так безжально кпините – моя рідна мова, мова мого батька і моєї матері! Я більше не хочу вас знати!” (Збирається іти).

СУМ (хапає її за руку): Ну, куди ж Ви? Стривайте, Лєно! Ми зовсім не хотіли Вас образити… Це був усього лише жарт…

ПРИСТРАСТЬ (вириває руку): Я більше не хочу вас усіх бачити! Прощавайте! (Швидко іде).

СУМ (зітхає): Як сумно!

ПРИСТРАСТЬ (повертається): Після того випадку на балу вона почала принципово розмовляти з усіма лише українською мовою.

СУМ: На превеликий подив своїх друзів.

ПРИСТРАСТЬ: І своїм майбутнім фахом обрала українську мову та літературу.

СУМ: Вважаєш, саме цей випадок, з російськими офіцерами, став у її житті вирішальним?

ПРИСТРАСТЬ: Це був лише початок.

СУМ: Початок – чого?

ПРИСТРАСТЬ: Початок її прозріння. Початок усвідомлення самої себе... (Знову збирається іти). Перепрошую, але мені потрібно іти. Мушу негайно її наздогнати!

 

ПРИСТРАСТЬ швидко іде.

 

СУМ: Як сумно!

 

СУМ якийсь час стоїть розгублений. Коли світло тьмяніє, він також зникає. 

 

 

Сцена 5.

 

Студентський Дім, Прага, 1920-ті рр. Звучить пісня О.Богомолець “Розцвітають кущі ясмину” на вірш Олени Теліги “Весняне”. Чути дзвінкий жіночий сміх. Вибігають ОЛЕНА і ПРИСТРАСТЬ. ПРИСТРАСТЬ – в ролі Наталі Лівицької.

 

ОЛЕНА: “Наша Ахматова”! Здається, він назвав тебе “українською Ахматовою”? Ха-ха-ха! А який у нього був закоханий погляд, коли він це казав!

ПРИСТРАСТЬ: Не смішно. 

ОЛЕНА: Сюди, мерщій, Натусю! (Хапає подругу за руку і тягне до завіси, намагаючись сховати). Ось так…

ПРИСТРАСТЬ: Думаєш, він мене тут не побачить?

ОЛЕНА: Якщо сидітимеш тихо, ні.

ПРИСТРАСТЬ (виходить): Не знаю, чи витримаю.

ОЛЕНА (дивиться в інший бік): Хтось іде. Здається, це він. Хутчіше, сюди. Ну ж бо! (Тягне ПРИСТРАСТЬ за завісу й знову її ховає). Тільки тихо, прошу тебе!

 

З’являється СУМ, який тут грає роль Євгена Маланюка.

 

ОЛЕНА: Євгене? Ви?

СУМ: Лено, Ви часом не бачили Наталю?

ОЛЕНА: Ні, не бачила. А Ви домовлялися з нею про зустріч?

СУМ: Так. Я її попросив, аби після закінчення поетичного вечора вона зачекала мене тут… Хотів з нею поговорити.

ОЛЕНА: Здається, Євгене, Ви небайдужий до Наталі. Вона Вам подобається, правда ж?

СУМ (усміхається сумно): Очевидно, я не вмію приховувати своїх почуттів. 

ОЛЕНА: А навіщо їх приховувати? Кохати – це так прекрасно! Знаєте, Євгене, відколи я познайомилася з Михайлом, весь світ для мене став інакшим: у сто разів яскравішим, барвистішим, казковішим. (Замріяно кружляє довкола ЄВГЕНА) Кожен день без коханого для мене – ніби випробування!

СУМ: Так, кохати – це прекрасно... (Сумно). Але тільки у тому випадку, якщо кохання є взаємним. Саме тому я й хотів поговорити з Наталею. Мені здається, Лено, останнім часом вона просто кепкує з мене й з моїх почуттів…

ОЛЕНА (позираючи в бік завіси): Чому Ви так вирішили?

СУМ: Лено, Ви – Наталчина подруга, одна з її кращих подруг, тож мусите знати… У неї хтось є? Тобто вона у когось закохана?

ОЛЕНА: Надто делікатне запитання.

СУМ (зітхає): Звісно ж, Ви нічого мені не скажете.

ОЛЕНА (після паузи, впевнено): Скажу, Євгене. Ось, що я Вам скажу. Якщо Ви по-справжньому кохаєте, мусите боротися за свою любов.

СУМ (усміхається): Дякую Вам, Лено, за пораду. Але, на жаль, чуже серце любити не змусиш. Розумієте? (Якийсь час ходить по залу, підходить дуже близько до того місця, де схована ПРИСТРАСТЬ, якийсь час стоїть, тоді знову підходить до ОЛЕНИ). Та нічого. Я впевнений, що колись іще сам сміятимуся із оцього свого молодечого захоплення…

ОЛЕНА: Що Ви маєте на увазі?

СУМ: А те, Лено, що все в житті дуже швидко минає. Бувайте! (Іде, тоді зупиняється, озирається). Як побачите Наталю… (вагається) будь ласка, нічого їй не кажіть про нашу розмову.

ОЛЕНА: Так, звісно.

 

СУМ іде. Виходить ПРИСТРАСТЬ. ОЛЕНА і ПРИСТРАСТЬ розгублено дивляться одна на одну, ПРИСТРАСТЬ винувато знизує плечима, ОЛЕНА якийсь час стоїть замислена.

 

ОЛЕНА: Чула? Він тебе кохає.

ПРИСТРАСТЬ: Мені дуже прикро, якщо він неправильно зрозумів моє прихильне ставлення до нього. Я, справді, його шаную і люблю. Але… лише як приятеля, учителя, наставника, зрештою, як талановитого й сильного поета.

ОЛЕНА: Він сказав, що, можливо, колись сміятиметься зі своїх почуттів до тебе.

ПРИСТРАСТЬ: Чому б ні? Те, що сьогодні нам здається серйозним, завтра може видатися смішним і не вартим уваги.

ОЛЕНА (після паузи): Скажи, Натусю, а ти себе уявляєш через років... тридцять-сорок, або й навіть п’ятдесят?

ПРИСТРАСТЬ: Якщо чесно, боюся думати про старість.

ОЛЕНА: А я іноді думаю.

ПРИСТРАСТЬ: І що?

ОЛЕНА: Сама не знаю, чого більше хочу: померти молодою, без зморшок та сивин, чи, навпаки, дожити до сивої старості…

ПРИСТРАСТЬ (іронічно): До ста років!

ОЛЕНА: Мені здається, що навіть у сто років я залишуся такою ж, як зараз.

ПРИСТРАСТЬ (зітхає): На жаль, це неможливо.

ОЛЕНА: Для мене головне, щоб не старіла душа. Молодість – це ж не вік, а внутрішній стан. Хіба не так?

ПРИСТРАСТЬ: Може, й так. Але ж у сивих і зморшкуватих жінок вже ніхто не закохується.

ОЛЕНА: Іноді, коли я дивлюся на старших жінок, думаю про те, що вони старіють зовсім не від років, а лише від страху перед старістю, яку бачать в кожній зморшці і в кожній сивій волосинці. Цей страх відображається в їхніх очах, змінює їхні обличчя до потворного... (Корчить гримаси).

ПРИСТРАСТЬ: А я вважаю, що набільше старить жінку горе або ж нещасливе особисте життя.

ОЛЕНА: Правильніше сказати б: рутинне “щастя”, від якого жінки старіють не лише тілом, а й душею. Скажу тобі по правді, саме цього я боюся найбільше. Якщо кожен мій день буде схожим на наступний, якщо в моєму житті не буде вогню, пристрасті, мрії, високих поривань, тоді краще взагалі не доживати до старості. Краще згоріти молодою… (Усміхається) Без зморшок та сивин.

ПРИСТРАСТЬ:  Було б, заради чого згорати.

ОЛЕНА: Так. Навіть у смерті має бути мета. Чим вища мета – тим красивіша смерть.

ПРИСТРАСТЬ: Господи, про що це ми говоримо? Здається, нам іще рано думати про старість і смерть!

 

Разом сміються. Звучить пісня О.Богомолець “Розцвітають кущі ясмину” на вірш Олени Теліги “Весняне”. ОЛЕНА і ПРИСТРАСТЬ радісно танцюють. Виходить СУМ, мовчки спостерігає за ними.

СУМ виходить на середину сцени, тримає в руці книгу. В його образі впізнається один із друзів ОЛЕНИ, це може бути і Євген Маланюк, і Леонід Мосендз, і Василь Куриленко. ПРИСТРАСТЬ грає роль однієї з подруг ОЛЕНИ (необов’язково Наталю). В даному випадку ці ролі – досить умовні.

 

СУМ (голосно): Ви вже бачили ось це?

 

ОЛЕНА і ПРИСТРАСТЬ припиняють танок, здивовано дивляться на СУМ.

 

ОЛЕНА: Що це?

СУМ: Це книга головного редактора “Літературно-наукового вістника”. Називається “Націоналізм”.

ОЛЕНА (зацікавлено): Ні, ще не бачила.

СУМ: Але, припускаю, що Ви вже мали нагоду познайомитися з окремими працями Дмитра Донцова.

ОЛЕНА: Так, звісно. Я читала статті Донцова у “Віснику”. Захоплююся його безкомпромісністю й твердістю у відстоюванні власної позиції. А ще мені подобається стиль, яким він пише – так гостро, лаконічно, пристрасно...

СУМ: Ця книга щойно з друку. Справжня вибухівка, ідеологічна зброя проти ворогів України!

ОЛЕНА (простягає руку, аби взяти книгу): Можна подивитися?

 

ПРИСТРАСТЬ кидає зацікавлений погляд на книгу, підходить ближче до ОЛЕНИ.

 

СУМ (дає книгу ОЛЕНІ): Прошу. В цій книзі Донцов розвиває ті думки, які раніше висловлював у своїх статтях. Досить сміливі й відверті міркування про те, якою має бути наша майбутня боротьба за Українську державу.

ПРИСТРАСТЬ (намагається вихопити книгу): Але ж зараз її цікавить лише боротьба за власне щастя!

ОЛЕНА (притискає книгу до себе, ніби боронячи її від ПРИСТРАСТІ): Мене дуже цікавить книга Донцова, справді. (Дивиться на СУМ, з приязню). Дякую Вам, друже, обов’язково прочитаю.

 

ПРИСТРАСТЬ, вдаючи ображену, відступає від ОЛЕНИ.

 

ОЛЕНА (розглядає книгу, замріяно): Сподіваюся, колись у мене з’явиться нагода познайомитися з автором особисто.  

СУМ: Це не проблема, адже Донцов зараз мешкає і працює у Львові. Думаю, він теж буде радий знайомству з Вами.

ОЛЕНА (радісно): Ви так вважаєте?

СУМ: Чому б ні? Ви навіть можете відправити свої вірші до його часопису.

ОЛЕНА: Ну що Ви? Мої вірші ще рано друкувати в такому поважному часописі…

СУМ: Хтозна… Редакторові видніше.

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ по-змовницьки перезираються між собою. ОЛЕНА продовжує гортати книгу, тоді озирається до ПРИСТРАСТІ. Підходить до неї, бере її за руку, підводить до СУМУ.

 

ОЛЕНА: Друзі, а тепер я хочу поділитися з вами своєю радісною новиною! Першого серпня о сьомій годині вечора… (Навмисне витримує паузу, аби заінтригувати друзів). У храмі Святого Миколая… я і Михайло Теліга… ми… вінчаємося!  

ПРИСТРАСТЬ (радісно обіймає ОЛЕНУ): Не може бути! І ти досі про це мовчала?

СУМ: Справді, дуже радісна новина. Вітаю!

ОЛЕНА: Дякую, друзі. Але це ще не все. Мій тато отримав гонорар за одну зі своїх книжок, виданих в Америці. І цей гонорар він хоче витратити на моє весілля.

ПРИСТРАСТЬ: Чудово!

ОЛЕНА: Тато запропонував мені два варіанти – на вибір. Перший варіант: влаштувати скромне весілля в колі найближчих приятелів – так, аби потім ми з Мішою могли поїхати на кілька тижнів у шлюбну подорож…

ПРИСТРАСТЬ: А другий?

ОЛЕНА: А другий варіант: влаштувати справжнє гучне весілля, але без шлюбної подорожі… (З прикрістю) На жаль, на все батькових грошей не вистачить.

ПРИСТРАСТЬ (нетерпляче): І який варіант обираєш ти?

ОЛЕНА: А відгадайте!

СУМ: Ну, звісно ж, ти обереш романтичну весільну мандрівку зі своїм лицарем-козаком.

ПРИСТРАСТЬ: Авжеж, мандрівку!

ОЛЕНА: Не вгадали! Я обираю другий варіант!

СУМ: Гучне весілля?

ОЛЕНА: Так! У ресторані готелю “Централь”. І я хочу запросити вас на цю подію!

ПРИСТРАСТЬ (підстрибує і аплодує): Уррра!

СУМ: Дякую Вам за запрошення. Хоча, як на мене, не варто було відмовлятися від шлюбної подорожі.

ОЛЕНА: Я хочу свята, справжнього свята! (Притискає до грудей книгу, замріяно). А подорож іще буде. Красива й омріяна подорож. Не зараз, трохи пізніше…

ПРИСТРАСТЬ: Треба мандрувати, допоки молоді!

СУМ: Звісно, у вашому житті ще буде багато подорожей. Мандруватимете по всьому світу…

ОЛЕНА: Не треба нам цілий світ. (Після паузи, впевнено). Ми поїдемо до Києва.

СУМ і ПРИСТРАСТЬ (разом): До Києва?

ОЛЕНА: Так. Кажу ж, не зараз, пізніше, коли з’явиться така можливість.

СУМ: Але ж…

ОЛЕНА: Це наша з Михайлом спільна мрія – повернутися в Україну.

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ розгублено дивляться одне на одного. ОЛЕНА замріяно кружляє з книгою. Звучить пісня “Весняне” (“Розцвітають кущі ясмину…”).

 

ОЛЕНА: Київ – найпрекрасніше місто на світі! Наш любий, український Києве, ми ще повернемося до тебе!

ГОЛОС МИХАЙЛА: Олено! Леночко! Олено!

ОЛЕНА: Михайлику? Коханий! Де ти?

ГОЛОС МИХАЙЛА: Леночко!

 

ОЛЕНА радісно біжить за лаштунки. Музика поволі стишується. СУМ і ПРИСТРАСТЬ повертаються до своїх ролей.

 

СУМ (сумно): Вона виходить заміж.

ПРИСТРАСТЬ: Тебе це тривожить?

СУМ: Так. Якщо вона досі не зважала на мою присутність, то тепер я їй не буду потрібен і поготів.

ПРИСТРАСТЬ: Чому ти так гадаєш?

СУМ: Щасливі люди не сумують.

ПРИСТРАСТЬ (замислено): Хіба не чув? Вона завжди сумуватиме за Києвом.

СУМ: Принаймні, мені зовсім не хочеться її кидати.

ПРИСТРАСТЬ: І мені теж! А взагалі… Справжня любов має бути вільною. Без ревнощів, без докорів, без жодних вимог. Ніхто нікому нічого не винен.

СУМ: …нікому нічого не винен.

ПРИСТРАСТЬ: Я завжди буду з нею – до самої смерті!

СУМ (тихо): Ми завжди будемо з нею – до самої смерті… Сум і Пристрасть!

 

Звучить пісня “Танго”. СУМ і ПРИСТРАСТЬ танцюють і поступово зникають у танці за лаштунками.

 

 

Сцена 6.

 

Грає весільний марш. Світло. ОЛЕНА і МИХАЙЛО тримаються за руки і дивляться одне на одного закоханими очима. Марш поволі стишується. До зали заходять СУМ і ПРИСТРАСТЬ, розстеляють перед молодими вишитий рушник. ОЛЕНА першою ступає на рушник, але ніхто не звертає на це особливої уваги. ОЛЕНА І МИХАЙЛО цілуються.

 

ОЛЕНА (до глядачів, радісно): Друзі мої, я Вам так вдячна за те, що ви зі мною – у цей святковий день! (До МИХАЙЛА). Михайлику, коханий мій, я така щаслива! Хочеться обійняти весь світ, всю земну кулю і танцювати! Хочу танцювати! Я не можу без танців! Музику!

 

Звучить вальс. ОЛЕНА з МИХАЙЛОМ і гості танцюють. Раптом ОЛЕНА зупиняє танок, здіймає руку вгору.

 

ОЛЕНА: Стоп! Не цю музику! Іншу! Веселішу! Хочу веселого танцю! Хочу нашого танцю! «Козачок»!

 

Музика різко змінюється. Грає «Козачок». ОЛЕНА і МИХАЙЛО виконують свій танець. СУМ І ПРИСТРАСТЬ аплодують їм. В який момент лунає постріл. Всі завмирають на місці.

 

Завіса.

 

 

ІІ

 

Сцена 1.

 

Чоловічим голосом проговорюється уривок зі статті Дмитра Донцова про О.Телігу «Поетка вогняних меж».

 

            ГОЛОС: “Наша доба не сприяє розвиткові літератури, а тим менше критики. Занепад культури, духовості витворив особливу породу фахових критиків, які рідко заглядають у душу автора, в святая святих його творчості. Їм вистачає писати довгі й нудні, нібито наукові розвідки про біографію автора, ритміку і наголоси його віршів — речі доступні їхній примітивній думці. Чим дихав, що проголошував, який заповіт лишив по собі поет — на жаль, це їх цікавить найменше”. (Дмитро Донцов «Поетка вогняних меж»).

 

            Підіймається завіса. Станція без вивіски. Звучить пісня О.Богомолець “Танго”.

На пероні – ОЛЕНА і ПРИСТРАСТЬ танцюють. СУМ стоїть осторонь і мовчки спостерігає за ними.

 

ПРИСТРАСТЬ: Життя прекрасне!

ОЛЕНА: Життя прекрасне!

ПРИСТРАСТЬ: Ти кохаєш! Тебе кохають!

ОЛЕНА: Я кохаю! Мене кохають!

ПРИСТРАСТЬ: У тебе є друзі, талант, успіх!

ОЛЕНА: Так!

ПРИСТРАСТЬ: Хіба жінці цього замало для справжнього щастя?

ОЛЕНА (зупиняється, серйознішає): Не знаю.

ПРИСТРАСТЬ: Звісно ж, замало!

ОЛЕНА: Так, замало.

СУМ (підходить до ОЛЕНИ ближче): Ти мрієш про повернення в Україну, так?

ОЛЕНА: Так.

ПРИСТРАСТЬ: Чудово! У тебе є ще й мрія!

СУМ: У тебе є мрія. І ти повинна жити заради її здійснення.

ОЛЕНА: За свою мрію я ладна не лише жити – навіть померти.

ПРИСТРАСТЬ: Прекрасно! Помри за те, про що мрієш, що найбільше любиш! Адже справжня любов не визнає страху навіть перед смертю.

 

СУМ відводить ОЛЕНУ вбік, обіймає, ніби намагається захистити від ПРИСТРАСТІ.

 

ОЛЕНА: Дивно, зараз я переживаю відчуття роздвоєності, якийсь внутрішній розкол. З одного боку, я, справді, дуже люблю життя і хочу вповні насолоджуватися усіма його радощами. А з іншого боку…

ПРИСТРАСТЬ: Що – з іншого боку?

ОЛЕНА: Мені боляче.

СУМ: Останнім часом ти забагато думаєш про своє повернення.

ОЛЕНА: Хіба це погано?

СУМ: Послухай мене, Олено. Не треба романтизувати свої думки про Київ. За п'ятнадцять років там багато чого змінилося. Рідне місто стало нерідним. Розумієш? Інші обличчя, інші погляди на все… Хіба що Дніпро той самий… (З прикрістю). Хоча, може, і Дніпро вже інший.

ОЛЕНА: Невже усе так сильно змінилося?

ПРИСТРАСТЬ: А ти поїдь і перевір!

 

ОЛЕНА на якийсь час замислюється.

 

ОЛЕНА: Поїду. Авжеж! Я мушу негайно їхати до Києва.

СУМ (стримує ОЛЕНУ): Ти хоч уявляєш, наскільки це зараз небезпечно для тебе?

ОЛЕНА: Небезпечно для мене? Друже, про що Ви? Вся Україна – в небезпеці!

ПРИСТРАСТЬ (підходить до ОЛЕНИ з іншого боку): Наразі небезпека – лише у тобі самій.

ОЛЕНА (до ПРИСТРАСТІ): Тобто?

ПРИСТРАСТЬ: Не вдавай, буцімто не розумієш. Останнім часом в нашому літературному гурті тільки й розмов про «сексуальні пристрасті», які почали вирувати на сторінках «Вістника». Таке поважне видання і – хто б міг подумати! – пропагує ідеї “вільної любові” й подружньої невірності. (Після паузи, спостерігаючи за ОЛЕНИНОЮ збентеженністю). Тобі неприємно це чути, правда ж?

ОЛЕНА: Я не знаю, про що ти.

ПРИСТРАСТЬ (простягує їй газету): Ось, про що.

 

ОЛЕНА бере газету, читає, на її обличчі – то хвилювання, то радість. Прикладає газету до серця, тоді випускає на підлогу, стоїть замислена.

 

ПРИСТРАСТЬ: Перепрошую, що втрутилася в твоє сокровенне.

ОЛЕНА: Я не знаю, що зі мною відбувається.

СУМ: Послухай мене, ти не повинна нікуди їхати. Принаймні, зараз.

ОЛЕНА: А коли?

ПРИСТРАСТЬ: Тоді, коли остаточно заплутаєшся у власних почуттях, коли тебе охопить безмежний, безпросвітний відчай, коли не буде іншого виходу, окрім втечі…

ОЛЕНА (до ПРИСТРАСТІ): Замовкни, благаю тебе! (Після паузи, спокійно, до СУМУ). Я належу Україні. Я належу Києву. Відчуваю, що зараз повинна бути там, де мій народ.

СУМ: Повір мені, працювати для України можна і за її межами. Призначення української еміграції полягає саме у цьому.

ОЛЕНА: У чому?

СУМ: У тому, щоби писати і говорити правду.

ОЛЕНА: Але хіба наша правда здатна без нас перетнути кордони й визволити український народ з-під більшовицького гніту?

СУМ: Зараз – ні. Потрібен час. Потім ми обов’язково передамо цю правду...

ОЛЕНА: А я не хочу чекати ніяких “потім”! Хочу діяти негайно!

ПРИСТРАСТЬ (аплодує): Браво, Олено! Такою ти мені подобаєшся! Браво!

СУМ (до ОЛЕНИ): Щодня з України надходять невтішні вісті. Більшовицький режим затято винищує українську інтелігенцію, безвісти зникають кращі діячі нашої культури, священники, історики, поети...

ПРИСТРАСТЬ: Краще вже загинути, ніж жити в пеклі!

СУМ: Те, що робиться зараз в Україні – в стократ страшніше, ніж пекло. У пеклі горять за важкі гріхи, а тут – за любов до свого народу…

ПРИСТРАСТЬ: За власну честь і непереборну жагу до волі!

ОЛЕНА (тихо): За волю…

СУМ: Пропадають кращі митці, пропадає весь працьовитий люд. Червоні окупанти силою заганяють українських селян до колгоспів, відбираючи у них все, що вони чесною працею заробили протягом усього свого життя. А скільки «непокірних душ» вже вивезли ешелонами до Сибіру....

ОЛЕНА: Ми маємо негайно врятувати нашу Україну!

СУМ: На жаль, ситуація майже безнадійна. Вся біда у тому, що теперішній Украні бракує українців. Лишилися самі «хахли» та «малороси». Одна з найголовніших причин нашої поразки в двадцятому році – відсутність згуртованості нації і волі до боротьби. А тепер – і поготів. Як не прикро це усвідомлювати.

ОЛЕНА: Отже, по-твоєму, ми, українські емігранти, мусимо змиритися з нинішнім станом речей, писати вірші, пити вино й мовчки стежити за тим, як безжально нищиться Україна?

СУМ: Я цього не казав. Але подумай тверезо: що ми можемо зараз, не маючи навіть своєї армії?

ОЛЕНА: Створимо армію.

СУМ: Не будь наївною. Народ в Україні засліплений страхом, час для боротьби іще не настав.

ПРИСТРАСТЬ (нахиляється над ОЛЕНОЮ): Зізнайся, тільки відверто: боротьба за Україну – це ж лише привід для втечі.

ОЛЕНА (спантеличено): Що ти маєш на увазі?

ПРИСТРАСТЬ: Адже ти тікаєш від самої себе, чи не так?

ОЛЕНА: Я тікаю від…

ПРИСТРАСТЬ: Ти тікаєш від себе самої! Але ж від себе можна втекти хіба що… у смерть.

ОЛЕНА: Я готова померти.

ПРИСТРАСТЬ (шепоче на вухо ОЛЕНІ): Тоді їдь! Тікай! Це спасіння для тебе.

СУМ (із острахом): Олено, ти направду готова померти? Адже тебе вб’ють за першої ж спроби перетнути кордон. Підстрелять, мов собаку. Ти хочеш отак безглуздо віддати своє життя ворогу?

 

Олена стоїть замислена, вагається.

 

СУМ: Подумай добре. Адже в тебе є чоловік, ти повинна жити заради нього, заради дітей, яких ти навчаєш у школі і які тебе дуже люблять… заради ваших з Михайлом майбутніх дітей… заради поезії – ти ж маєш великий талант!

ПРИСТРАСТЬ: Усе це – не привід, аби відмовлятися від боротьби. Їдь!

ОЛЕНА: Я візьму із собою зброю.

СУМ: Братися за зброю – справа не для жінки.

ПРИСТРАСТЬ: А якщо чоловіки не готові до боротьби?

СУМ: Тоді… тоді жінки мають їх надихати! (Підходить до ОЛЕНИ, намагаючись її ніжно обійняти).

ОЛЕНА (свідома своїх чарів): Надихати?

СУМ: Так! Своєю вродою, ніжністю, пристрастю, любов’ю, усією своєю чарівною жіночністю… (Цілує ОЛЕНІ руку).

ОЛЕНА (вдоволена, що здатна зваблювати чоловіків): Ні, я не хочу помирати! Ще й так безглуздо… Мені не потрібно ризикувати своїм життям. (Радісно) Я надто люблю своє життя! Я хочу жити! Так! Хочу жити, кохати, творити, співати, танцювати, радіти життю і вповні насолоджуватися усіма його радощами! Хочу бути жінкою – коханою, закоханою, щасливою жінкою!

 

Звучить пісня О.Богомолець “Танго”. ОЛЕНА і СУМ радісно кружляють в танці, ОЛЕНА при цьому дзвінко сміється.

 

ПРИСТРАСТЬ (втручається в танок): Насолоджуватися життям – це прекрасно! Але коли у тебе з’являється нагода піднятися над особистим, увійти в історію свого народу, здобути безсмертну славу, стати легендою для майбутніх поколінь, - не варто від цього відмовлятися. Усе в житті – тлінне. Усе, окрім слави. (Відводить ОЛЕНУ на свій бік). Коли тобою керує сліпа, нерозважлива пристрасть, коли тебе переслідує відчай, страх перед невідомістю, коли ти… запалена ідеями того, кого по-справжнього кохаєш… Кинь виклик ворогу, скористайся цією силою, яку маєш в собі! Спрямуй цю силу в боротьбу за те, що варте твоєї смерті!

СУМ (голосно): А я кажу – ні!

ОЛЕНА (хапається руками за голову, голосно): Господи, що я маю робити?!

 

Чути голос МИХАЙЛА.

 

МИХАЙЛО: Лено! Леночко! Олено!

ОЛЕНА: Мішо! Коханий! Михайлику!

 

ОЛЕНА біжить зі сцени.

 

СУМ: Не треба штовхати її на нерозважливі вчинки. Чуєш? Час для героїчних подвигів іще не настав. Ти сама це чудово знаєш. Будь-які розмови про перетин радянського кордону зараз виглядають щонайменше безглуздо.  

 

ПРИСТРАСТЬ підіймає газету з підлоги, читає, якийсь час сидить замислена, тоді повертається до СУМУ.

 

ПРИСТРАСТЬ: Ну, гаразд, гаразд. Почекаємо слушної нагоди. (Після паузи). Невже ти думаєш, що в моїх інтересах – вкорочувати їй життя? Ні, в моїх інтересах – зробити її життя якомога яскравішим.

СУМ (дещо скептично): І саме тому ти підбурюєш її на прийняття небезпечних рішень? 

ПРИСТРАСТЬ (тихо, по-змовницьки): Просто я хочу її врятувати.

СУМ: Врятувати від кого?

ПРИСТРАСТЬ: Від самої себе. Адже вона зараз заплуталася у власних почуттях.

СУМ (вириває газету з рук ПРИСТРАСТІ): Не без твоєї допомоги.

ПРИСТРАСТЬ: Отже, мій гріх у тому, що я дозволила їй відчути себе щасливою?

СУМ: Щастя, викликане пристрастями, не триває довго. Навіщо ти це робиш?

ПРИСТРАСТЬ: Я вже сказала. Хочу, аби її життя вирізнялося з-поміж інших своєю яскравістю.

СУМ: Пристрасть може хіба що спопеляти.

ПРИСТРАСТЬ: А сум – доводити до холодного забуття.

СУМ: Помиляєшся. Іноді сум породжує відчай. Глибокий, важкий і гарячий – відчай.

ПРИСТРАСТЬ: Відчай?

СУМ: Відчай!

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ дивляться одне одному в очі – так, ніби щойно зробили якесь страшне відкриття. СУМ відкладає газету.

 

ПРИСТРАСТЬ: Але ж… Вчинки, спровоковані відчаєм, не відрізняються від тих, на які штовхає людину пристрасть. Хіба не так?

СУМ: Так. Згоден. Цього разу я повністю з тобою згоден.

ПРИСТРАСТЬ (розчаровано): Тоді скажи, де межа, яка нас розділяє?

СУМ: Межі – немає. Як не сумно це усвідомлювати. (Бере ПРИСТРАСТЬ за руки, сміливішає).

 

Звучить пісня “Танго”. СУМ і ПРИСТРАСТЬ танцюють. Світло гасне.

 

 

Сцена 2.

 

Польща, с. Желязна Жондова, 1932-33 рр. Кімната Олени. Невеличкий столик з книжками і паперами, два стільці.

Звучить бандура – мелодія пісні “Козак від’їжджає”.

Заходить ОЛЕНА. Тримає в руці конверти. Іде тихо, позираючи в бік сцени, сідає за столик, бере один конверт, з трепетом прикладає його до серця, продовжуючи обережно позирати в інший бік кімнати. Відкриває і починає читати.

            З іншого боку кімнати нечутно, повільними кроками виходить МИХАЙЛО, він одягнений у нічну піжаму.

 

МИХАЙЛО (говорить важко, відчувається, що він хворий): Знову лист від Мосендза?

ОЛЕНА: Я думала ти спиш, Мішо.

МИХАЙЛО: Почув твої кроки і прокинувся. Що пише Леонід? Як його здоров’я?

ОЛЕНА (підводиться, схвильовано): Це не Леонід. Це... це лист від Наталі. Пише, що в суботу наш клуб проводить чергову поетичну вечірку. Хочуть, аби я приїхала і почитала там свої вірші.

МИХАЙЛО: Поїдеш до Варшави?

ОЛЕНА: Ну що ти, любий! Як я залишу тебе самого, в такому стані? Нізащо! (Ходить по кімнаті). Я зателефоную Наталі з цукерні – скажу, що не зможу приїхати.

МИХАЙЛО: Я вже почуваюся краще, Лено. Можеш їхати.

ОЛЕНА (підходить до МИХАЙЛА, обіймає його за плечі, ніжно): А хто ж доглядатиме за моїм Михайликом, якщо я поїду? Ти ще не одужав. Зараз тобі потрібно добре харчуватися.

МИХАЙЛО: Дякую тобі за, кохана, турботу. Але я не хочу, аби ти через мене страждала. Мені прикро від того, що я не спроможен забезпечити тебе необхідними матеріальними речами, але коли ти будеш жертвувати заради мене ще й своїм духовним життям, я собі цього ніколи не пробачу.

ОЛЕНА (дивиться МИХАЙЛОВІ в очі, ніжно усміхається): Любий мій, невже ти не розумієш, що бути поруч з тобою – це для мене найбільша цінність?

МИХАЙЛО (трохи сумно усміхається): Ти так кажеш, аби мене заспокоїти, Лено. Ти мене просто жалієш... Я знаю, насправді тобі дуже важко жити тут, в таких умовах, у цьому глухому польському селі, без елементарних зручностей, майже без грошей. Хіба я сліпий, хіба не бачу, як ти відмовляєш собі в усьому, аби зекономити трохи грошей на поштові марки чи на квиток до міста? Звісно, ж бачу, а тому й картаю себе, що не здатен запропонувати тобі нормального комфортного життя.

ОЛЕНА (відходить у бік, знову починає ходити по кімнаті): Так, Мішо, мене, й справді, страшенно дратує весь оцей сільський побут. Мені, справді, дуже важко від того, що тут немає нормальних умов, до яких я звикла... що тут немає бодай елементарної ванни і (усміхається) доводиться митися у діжці... (Емоційно) Ще більше мене дратують обмежені і пихаті люди, які нас оточують, з якими я мушу бути ввічливою лише тому, що вони дають тобі роботу землеміра, за яку ти отримуєш мізерну платню... Влітку, коли школа зачинена, коли я тут залишаюся без роботи, коли не бачу тебе цілими днями, почуваюся невимовно самотньою і просто вмираю від нудьги… Мене рятують хіба що книги та листування з друзями, ну і ще – робота по господарству: прибирання, шиття, випікання різних тістечок… (Знову підходить до МИХАЙЛА, бере його за руки і дивиться йому в очі). Але що значать усі оті побутові проблеми, коли поруч з тобою – рідна людина?.. Коли я можу притулитися до свого Михайлика і разом з ним переживати за долю України… Коли ми можемо разом мріяти про наше спільне повернення до Києва…

МИХАЙЛО (зітхає): На жаль, лишається тільки мріяти...

ОЛЕНА: Не кажи так. Я вірю, передчуваю всім серцем: ми обов’язково повернемося до Києва. І там у нас буде все: свій дім, хороша робота – у тебе і в мене. Можливо, діти… син або донечка. (Усміхається) Або і син, і донечка.

МИХАЙЛО: Отже, ти живеш не теперішнім, а майбутнім. Тікаєш від непривабливої дійсності у недосяжну й красиву мрію.

ОЛЕНА: Життя без мрій і високих поривань – безбарвне, нудне, нецікаве.

МИХАЙЛО: Погоджуюся. Більше того, ти сама чудово знаєш: ми з тобою мріємо про одне й теж. Але мене бентежить інше… (Вагаючись) Ти направду почуваєшся зі мною щасливою?

ОЛЕНА: Чому ти запитуєш про це?

МИХАЙЛО: Просто мені здалося… Останнім часом ти дуже змінилася.

ОЛЕНА: Змінилася?

МИХАЙЛО: Іще після першої поїздки до Львова… Стала якась інакша, не така, якою була раніше.

ОЛЕНА (усміхається): Тобі так здається.

МИХАЙЛО (після паузи, тихо): Лено, я про все здогадуюся.

            ОЛЕНА (розгублено): Не розумію, про що саме.

            МИХАЙЛО: Я читав твої нові вірші. І той, що присвячений не мені – теж... читав. Красивий вірш.

ОЛЕНА (обурено): Мішо, але ж ми домовилися!

МИХАЙЛО: Так, Лено, домовилися. Тому я не збираюся тобі дорікати. Любов має бути вільною, - ти ж сама колись так сказала. Роби, як вважаєш за потрібне, як підказує твоє серце. Але знай, Оленочко, я тебе кохаю. Знай, люблю тебе понад власне життя. (Бере ОЛЕНУ за руки, дивиться їй в очі). І щоб там не сталося, щоб б нас не чекало попереду, пам’ятай: я завжди залишатимусь вірним тобі і своїй любові до тебе.

 

           ОЛЕНА розгублено дивиться на МИХАЙЛА, тоді опускає очі. Якийсь час мовчать.

 

            ОЛЕНА: Я теж… люблю тебе, Мішо. Дуже люблю.

            МИХАЙЛО (обіймає ОЛЕНУ): Пробач, кохана. Не хотів завдати тобі прикрощів. Не будемо більше про це.

 

            Звучить музика з пісні “Козак від’їжджає…”. МИХАЙЛО і ОЛЕНА ніжно обіймаються, танцюють повільний танок.

 

            ОЛЕНА: А хочеш, скажу тобі правду? Хочеш? (Кокетливо усміхається). Якби я не почувалася з тобою щасливою, вже давно втекла б від тебе. Але, як бачиш, не тікаю, навіть навпаки, щоразу спішу до тебе – з радістю й найтеплішими почуваннями. Чуєш? Моє справжнє щастя – це ти! Ти – мій найрідніший, найдорожчий, мій любий, Михайлику! (Обіймає чоловіка).

            МИХАЙЛО: Стривай… Ледь не забув. Я маю для тебе дещо, один скромний дарунок. (Зникає за лаштунками й повертається з коробкою). Прошу. Аби твоє життя в селі не було вже аж таким нудним.

            ОЛЕНА (відкриває коробку): Що це? (Захоплено). Набої?

            МИХАЙЛО: Так, рівно сто. Сподіваюся, на перший час вистачить. (Застережливо, усміхаючись). Тільки дивися, будь дуже обережною. Бо як випадково когось підстрелиш…

            ОЛЕНА: Обіцяю стріляти тільки ціль! (Вдає, ніби тримає в руках вогнепальну зброю й цілиться). Хоча не обіцяю, що мені це вдаватиметься з першого разу. (Сміється).

            МИХАЙЛО: Що ж, маєш достатньо часу для тренування. 

            ОЛЕНА: Дякую тобі, коханий! (Цілує МИХАЙЛА, ставить коробку на стіл). Піду до цукерні, зателефоную Наталі. Скоро повернуся. А ти лягай, тобі ще потрібно відлежатися після хвороби.

 

            ОЛЕНА йде. МИХАЙЛО підходить до столу, виймає з конверта листа, читає з гіркою усмішкою, скрушно киваючи головою.

 

            МИХАЙЛО: Твій “вельмишановний редактор”... Твій ідеологічний і поетичний наставник... (Говорить важко, ніби тамує біль) Твій... Ваш... Дмитро Донцов.

 

            Продовжує лунати музика, яку згодом приглушують звуки грози, змішані з пострілами й відлунням вибухів.

 

 

Сцена 3.

 

Вокзал. Чути гудки поїзда, який віддаляється. СУМ і  ПРИСТРАСТЬ сидять на лавці на пероні.

 

СУМ (з відчаєм): Поїхала.

ПРИСТРАСТЬ: Поїхала.

СУМ: А сам же Маланюк вмовляв її нікуди не їхати.

ПРИСТРАСТЬ: У нього не було жодних шансів переконати її, ти це чудово знаєш.

СУМ: Так, бо тепер ми з тобою – спільники.

ПРИСТРАСТЬ: Тобто?

СУМ: А хіба ти досі не зрозуміла, що відбулося?

 

ПРИСТРАСТЬ запитально дивиться на СУМ. СУМ входить в образ Євгена, ПРИСТРАСТЬ – в образ Олени. Грає легенька музика.

 

СУМ: Фашиська Німеччина напала на Радянський Союз. Тепер Україна опинилася між двох найстрашніших світових тоталітарних систем і фактично стала полігоном для війни між Гітлером і Сталіном.

ПРИСТРАСТЬ: Але ж початок німецько-радянської війни для нас, українців еміграції, означає довгоочікуваний шанс на здійснення нашої найзаповітнішої мрії – мрії про повернення на рідну землю.

СУМ: Йде війна. Дуже жорстока і дуже кривава. Очевидно, ця війна триватиме ще не один рік і відбере мільйони невинних життів.

ПРИСТРАСТЬ: Євгене, якщо Ви хочете мене застерегти, у Вас нічого не вийде. Я вже записалася до однієї з похідних груп. І найближчим часом вирушаю до Києва. Це – моє свідоме рішення. І воно залишається незмінним.

СУМ: Олено, Ви хоч усвідомлюєте, що таке війна? Та Ви ж можете загинути будь-якої миті!

ПРИСТРАСТЬ: Знаю.

СУМ: Воювати і гинути у війнах повинні воїни, вишколені солдати! А Ви – поет! Дуже талановитий і сильний поет! У Вас велике літературне майбутнє. 

ПРИСТРАСТЬ: Якщо Ви, пане Маланюк, боїтеся їхати самі, то не треба відмовляти від цього інших.

СУМ: Ми з Вами – представники української культури і саме цим важливі для свої нації. А тому маємо берегти себе. Чуєте?

 

ПРИСТРАСТЬ якийсь час напружено мовчить.

 

СУМ: Ви мене чуєте, Олено?

ПРИСТРАСТЬ (рішуче): Слова не повинні розходитися з ділом. Коли ми, поети, пишемо твори про відвагу, твердість, шляхетність, коли закликаємо до боротьби інших, то мусимо відповідати за власні слова. Справжня поезія – не вигадана комбінація красивих метафор, а крик душі, виплив самого серця.

СУМ: Олено, послухайте мене, я вже пройшов одну війну, а тому дивлюся на теперішню ситуацію тверезо, без зайвих ілюзій, без крихти надії. Як на мене, нераціонально навіть розпочинати цю боротьбу.

ПРИСТРАСТЬ: Тоді – що? Здатися?

СУМ: Почекати кращої нагоди.

ПРИСТРАСТЬ: Ми й так забагато чекали. Більше не можна зволікати.

СУМ: Ну самі подумайте, які у нас сили? Що ми можемо зробити зараз, не маючи ані своєї Армії, ані необхідної матеріальної бази, ані, зрештою, достойних провідників?

ПРИСТРАСТЬ: А я вірю в те, що знайдуться молоді люди, запалені ідеєю національного визволення. І ми переможемо, от побачите.

СУМ: Хіба ми маємо певність, що нас підтримають самі українці?

ПРИСТРАСТЬ: Все залежить від нас. А народ – він як чародійний музичний інструмент: завжди готовий до боротьби, тільки треба вміти його на цю боротьбу правильно налаштувати.

СУМ: Ну, гаразд... Давайте поміркуємо тверезо: Ви поїдете до Києва, місцеве громадянство дивитиметься на вас так, ніби Ви у щось втаємничені, ніби знаєте щось особливе. Але ж Ви насправді нічого не знаєте.

ПРИСТРАСТЬ: Головне – вірити в перемогу.

СУМ: Аби вірити в нашу перемогу у цій страшній війні, потрібно бути… надміру великим оптимістом.

ПРИСТРАСТЬ: Тоді вважайте мене великою оптимісткою.

СУМ (після паузи): Отже, Ви залишаєте свого чоловіка тут?

ПРИСТРАСТЬ: Поки що Михайло мусить бути в Кракові. Але ми з ним домовилися, що він також приїде до Києва, як тільки у нього з’явиться така можливість.. Я його чекатиму.

СУМ: Лено, Лено… Ви шукаєте собі пригод. Розумію Вас добре. Але ж не забувайте, що Ви ризикуєте своїм життям!

ПРИСТРАСТЬ: Якщо я загину, то, принаймні, доведу іншим, що жила так, як хотіла і як повинна була жити. Коли ж сидітиму в безпечнім запіллі, зраджу саму себе.

СУМ (після паузи): Такими її словами керував відчай, породжений сумом.

ПРИСТРАСТЬ: Відчай, породжений пристрастю!

СУМ: Хочеш, зізнаюся тобі в дечому? Відверто. Насправді я хотів, аби вона поїхала і присвятила себе боротьбі…

ПРИСТРАСТЬ: Я теж цього дуже хотіла. Якби не війна, її життя перетворилося б на плетиво безбарвних буднів або, як вона сама написала – на “холодне умирання”.

СУМ: Отже, ми маємо супроводжувати її до кінця – ти і я. Сум і Пристрасть.  

ПРИСТРАСТЬ: Мені страшно. Вперше в житті я відчуваю страх.

СУМ: А я – ні. Я – на диво спокійний. Вперше в житті не відчуваю жодних сумнівів.

 

СУМ і ПРИСТРАСТЬ міцно обіймаються.

Лунає бандура – мелодія пісні “Козак від’їжджає…”. Голосом ОЛЕНИ начитуються уривки з її листів до Михайла, писаних після від’їзду в Україну.

 

ГОЛОС ОЛЕНИ: «Мій дорогий Михайличку! Пишу тобі за годину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. Рудавського в Сосниці... Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається, тут нічого не чекає злого. При першій оказії передай мені куферок і поклади туди і сірий капелюх. А головне — збирайся і сам!.. (Чути перегортання аркушів). Мені так боляче, що тебе нема зі мною. Ми б, певно, підсварювалися, але пізніше мирилися б… (Знову чути перегортання аркушів). Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно мені, сумно, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу...  Любий мій, коханий! Вже так пізно. Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров’я і успіху. Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю. Цілую тебе, милий, міцно, міцно!»

 

Сцена 4.

 

В’язнична камера. ОЛЕНА, одягнена в довгу полотняну сорочку. Посеред камери – стілець.

 

ОЛЕНА: Навіщо ви мене відмовляли? (Голосно, озираючись на всі боки). Ну скажіть, навіщо вам було мене відмовляти?.. (Ніби звертається до глядачів). Невже ви думали, що я піддамся на ваші вмовляння? Я ж сказала так, як думаю, як відчуваю: німецькі фашисти і російські комуністи – однакові окупанти, загарбники, вороги України… І навіть якщо мене чекає найстрашніше, нізащо не відмовлюся від власних слів. Це – моя чітка позиція щодо війни, яка триває. Гітлер для нас, українців, нічим не кращий від Сталіна. Іще один тиран, котрий по-хижацьки зазіхає на нашу землю… Чому я маю про це мовчати? Лишень зі страху? А якщо я вам скажу, що мені не страшно? Повірите? Чи… не повірите? Чи, може, ви іще не зрозуміли, що значить бути свідомим? Свідомим – до кінця. Українцем – до кінця… Чи, може, моя хвороблива любов до рідної землі видається вам чимось безглуздим, дивним, не вартим самопожертви?.. (Обережно оглядає камеру). Невже ви думали, що я піддамся на ваші вмовляння?.. Я ж сказала – твердо і ясно: нікуди з Києва більше не поїду. Нізащо. Крапка. (Роздивляється свої руки, ноги, з острахом). Мене розстріляють завтра. А, може, навіть і сьогодні... За кілька годин, хвилин або митей… Нехай! Я готова до смерті. Гей, смерте, де ти? Ходи сюди, я готова зустрітися з тобою! Ха-ха-ха! (Серйознішає, проводить рукою по обличчю, оглядає себе). Невже я направду приречена? Це не сон? Не жарт? Ні, ні! (Лупить кулаками по стінах камери). Чекайте! Це якесь непорозуміння! Випустіть мене звідси. Чуєте? На мене чекає купа роботи у Спілці, в Організації! На мене чекають друзі, побратими, ненаписані вірші, нездійсненні мрії… Я навіть не встигла попрощатися зі своїм життям – з усім тим, що так люблю! З усім тим… за що… помираю… Ні, ні, ні! (Опускається на підлогу, плаче). Ні! Я хочу жити! Я ще зовсім молода для смерті…

 

Виходять СУМ і ПРИСТРАСТЬ. Тримають пістолети, направляючи дула на ОЛЕНУ. ОЛЕНА швидко підводиться.

 

ПРИСТРАСТЬ: Пригадай: колись ти казала, що мрієш померти молодою. Без зморшок і сивин. (Голосно сміється). Як бачиш, твоя мрія збувається.

 

ОЛЕНА настрашено відсахується від ПРИСТРАСТІ, але опиняється біля СУМУ.

 

СУМ: Ти казала, що готова померти за те, що любиш. І що слова не повинні розходитися з ділом. Чи не так?

ОЛЕНА: Так!

ПРИСТРАСТЬ: Хіба це не твої слова – про те, що краще “гаряча смерть”, ніж “зимне умирання”? 

ОЛЕНА: Так, мої! Мої! Я завжди мріяла померти з пристрастю.

ПРИСТРАСТЬ: Чому ж тепер тобі страшно?

ОЛЕНА (замислено): Тому що я… Я не готова до смерті. Я хочу жити!

СУМ: Жити в пеклі?

 

ОЛЕНА з острахом замислюється над почутими словами, опускається на підлогу.

 

ОЛЕНА: Жити… в Києві.

СУМ: І писати вірші про кохання? (Ховає пістолет в кишеню). Лено, Лено… Не дивуй нас. Якщо ти вже обрала цей шлях, пройди його гідно до кінця. Ти зможеш. У тебе для цього є достатньо мужності й сили. (Відходить вбік, одягає капелюха).

ПРИСТРАСТЬ (теж ховає пістолет): А пам’ятаєш, коли ти була ще зовсім дівчам, твоя мама повела тебе на один концерт… Там виступали діти, вони співали, танцювали, читали вірші… Було чути бурхливі оплески глядачів. А ти сиділа насуплена, думаючи про те, що могла б виступити не гірше тих малих акторів… В антракті, поки твоя мама розмовляла зі знайомими жінками, ти вискочила на сцену, вхопилася за поли платтячка і почала двінко декламувати якийсь дитячий вірш… Пам’ятаєш?

ОЛЕНА (усміхається, тихо): Так, пам’ятаю. Мамі стало соромно за мене, але всі в залі щиро сміялися й аплодували. А я тріумфувала – почувалася справжньою переможницею.

ПРИСТРАСТЬ: То були перші оплески в твоєму житті.

 

ОЛЕНА встає, вистрибує на стілець, береться руками за поли сорочки й починає декламувати свій вірш “Махнуть рукою, розіллять вино…”. Коли закінчує читати вірш, СУМ у капелюсі їй аплодує, на якийсь час входячи в роль Дмитра Донцова.

 

СУМ: Браво, пані Теліго, браво! Ви виявилися здібною ученицею! Щиро захоплююся Вами!

ОЛЕНА (здивовано й радісно): Пане редакторе? Що Ви тут робите?

СУМ: Прийшов попрощатися з Вами.

ОЛЕНА (зістрибує зі стільця, нервово ходить по кімнаті): Попрощатися? Але хто Вам сказав, що я збираюся помирати?

СУМ: У Вас був шанс на порятунок, але Ви свідомо відмовилися скористатися ним.

ОЛЕНА (розгублено): Невже це, справді, кінець?

СУМ: На жаль, так. Кінець. Сумний і пристрасний. Браво! Пишаюся тобою, люба. (Підходить до ОЛЕНИ, ніжно її обіймає, цілує в чоло, тоді відходить). Ти не зрадила ні себе, ні друзів, ні колег. Ні усіх тих, котрі повірили в тебе. 

ОЛЕНА: Дякую Вам за все, пане редакторе. Якби не Ви, якби не Ваша підтримка, я ніколи не наважилася б… стати поетесою. Ви додали мені віри в себе, у свої можливості, надихнули на поезію, на боротьбу, на життя… на смерть. Щиро дякую Вам.

СУМ: Це я тобі дякую, Олено. (Якийсь час тримає ОЛЕНУ за руки й захоплено дивиться їй в очі, тоді відходить вбік). Пишатимуся тим, що був знайомий з тобою!

ОЛЕНА (невпевнено): Скажіть, пане редакторе… Я, справді, зробила правильний вибір?

СУМ (сміється): А хіба у тебе був вибір? 

ОЛЕНА: Я знала, що гестапо готує на мене засідку. За мною, як за головою Спілки українських письменників, вже давно стежили… А після розправи над Рогачем та іншими працівниками “Українського Слова” було б наївно з мого боку – сподіватися на милість фашистів...

ПРИСТРАСТЬ: Ти знала, що тебе заарештують і знищать. І знала, що є порятунок від смерті. Але зробила свій вибір: свідомо дивитися смерті в очі і не відступати навіть в останню хвилину.

ОЛЕНА: Так, у мене був вибір! Напередодні арешту Ольжич попереджав мене про небезпеку і дав мені наказ – від імені проводу ОУН – негайно залишити Київ. Він зробив усе можливе для того, аби врятувати мене і Михайла – до найменших деталей спланував нашу втечу з міста… (Говорить швидко, збуджено). Переконував мене у тому, що я не маю права отак просто віддавати своє життя на поталу ворогу, що я іще надто молода, що маю великий талант і мені ще багато чого належить зробити для України, для української літератури, для… Щось говорив про призначення жінки – нібито жінкам не личить легковажити своїм життям. Мовляв, і без мене вистачає “героїв”, і без мене є кому помирати… (Після невеличкої паузи, подивишись в очі СУМУ). Але я відповіла йому твердо і ясно: вдруге з Києва я нізащо не поїду.

СУМ: Ти виявилася надто впертою. (Лукаво усміхається). Зрештою, як завжди.

ОЛЕНА: Можливо, я спрямувала свою впертість не туди, куди треба – замість того, аби боротися за життя, виборола собі… (Затуляє долонями обличчя, намагаючись стримати емоції).

СУМ: “Жінки вміють вмирати не згірше чоловіків”… Чи не так ти відповіла Ольжичу?

ПРИСТРАСТЬ: Так!

ОЛЕНА: У Спілці письменників на мене чекали мої колеги. Нас усіх мали заарештувати. Я знала про це, а тому не хотіла нікого залишати в небезпеці. Сама тікати перед небезпекою теж не хотіла. Інакше б перекреслила усе те, про що так багато писала і говорила…

ПРИСТРАСТЬ: Якби ти втекла, назавжди зрадила б саму себе і тих людей, які повірили в тебе!

СУМ: Якби ти втекла… ти більше не була б Оленою Телігою.

ПРИСТРАСТЬ: Краще достойна смерть, ніж ганебний порятунок.

ОЛЕНА (знову уважно розглядає себе): Отже, ви хочете сказати, що мої руки більше не зможуть нікого обіймати, а мої вуста… більше не зможуть нікого цілувати?

СУМ: На жаль, так. Вже не зможуть.

ПРИСТРАСТЬ: Не бійся. Це буде всього лише фізична смерть!

ОЛЕНА: Що значить “всього лише”?

ПРИСТРАСТЬ: Це значить, що перестане існувати тільки твоє тіло… (Дістає пістолет, цілиться в ОЛЕНУ). Один постріл – і все, забуття, порожнеча. Насправді це зовсім не боляче, от побачиш. (Опускає пістолет).

ОЛЕНА: А що ж залишиться?

ПРИСТРАСТЬ: Дух!

СУМ: Пам'ять.

ПРИСТРАСТЬ: Подвиг!

СУМ: Ім’я.

ПРИСТРАСТЬ: Слава!

СУМ: Красива легенда.

ПРИСТРАСТЬ: Любов!

СУМ: Зрештою, поезія.

ОЛЕНА: Якби не війна, я встигла б зробити у своєму житті значно більше, ніж зробила. Можливо, написала б нові, кращі, поезії… 

ПРИСТРАСТЬ: Повір, твій вчинок – це і є найкрасивіша, найсправжніша поезія!

СУМ: І саме так про нього згадуватимуть через багато років.

 

ОЛЕНА підходить до ПРИСТРАСТІ, обіймає її. Тоді – до СУМУ. Мовчки простягує йому руку для прощання. СУМ шанобливо скидає капелюха.

 

ОЛЕНА: Прощавайте, друзі! Не забувайте про мене. І знайте, що свій обов’язок я сповнила до кінця. (Тихо) Прощавайте.

 

ОЛЕНА рішуче, швидкими кроками, вже не озираючись, спішить вглиб камери. Світло слабшає. СУМ і ПРИСТРАСТЬ зникають. Чути сильне завивання вітру. Коли вітер стихає, чути звуки бандури.

 

ГОЛОС ОЛЕНИ (уривок з листа листа О.Теліги Олегові Лащенку від 15 січня 1942р.): Одним словом: “Сніг і вітри над моєю вітчизною”... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна…

ГОЛОС МИХАЙЛА: Оленко! Леночко!

 

ОЛЕНА стривожено вибігає вперед, роззирається на всі боки.

 

МИХАЙЛО: Оленочко!

 

Зявляється МИХАЙЛО. Біжить назустріч ОЛЕНІ, зупиняється перед нею дещо нерішуче.

 

ОЛЕНА (здивовано): Михайлику?

МИХАЙЛО (радісно): Ну от, бачиш, кохана, ми таки зустрілися. Ми знову разом... у Києві. Ми – в Києві! Отже, наша мрія збулася!

ОЛЕНА (тихо наспівує пісню “Козак від’їжджає…”): “В степу під вербою, аби серце із тобою, на Україні далекій…”.

МИХАЙЛО (теж співає): “Дівчинонько мила, що будеш робила на Україні далекій…”

 

Розгублено дивляться одне одному в очі.

 

ОЛЕНА (схвильовано): Мішо, як ти опинився тут?

МИХАЙЛО: Я ж обіцяв приїхати і бути з тобою – до кінця. Хіба забула?

ОЛЕНА (з відчаєм): Михайлику, рідний мій… Боже!.. Ти ідеш зі мною на смерть!

МИХАЙЛО: Леночко, я тебе кохаю! Тепер, перед смертю, кохаю ще сильніше, ніж досі. Але й після смерті теж кохатиму, от побачиш...

ОЛЕНА: Пробач мені, Михайлику, пробач, ріднесенький. Пробач за все.

 

Звучить Звучить «Вечірня пісня». ОЛЕНА і МИХАЙЛО пристрасно обіймаються, цілуються.

Виходить НІМЕЦЬКИЙ ОФІЦЕР із гвинтівкою. Його супроводжують по обидва боки СУМ і ПРИСТРАСТЬ.

ОЛЕНА й МИХАЙЛО, намагаючись бути мужніми, беруться за руки, повертаються до глядачів спинами, ідуть до стіни, на якій висвітлюється намальований від руки тризуб. НІМЕЦЬКИЙ ОФІЦЕР, СУМ і ПРИСТРАСТЬ ідуть за ними, ОФІЦЕР тримає перед собою гвинтівку, приготувавшись до виконання вироку. Світло поволі тьмяніє. Дійшовши до стіни, ОЛЕНА і МИХАЙЛО повільно роз’єднують руки, дивлячись одне на одного. Нарешті ОЛЕНА рішучими кроками заходить за стіну, за нею біжить ПРИСТРАСТЬ. Лунає постріл. З іншого боку за стіну заходить МИХАЙЛО – іде швидкими, впевненими кроками, за ним – СУМ.  Лунає другий постріл. ОФІЦЕР повільно опускає гвинтівку, озирається сполохано навсібіч, стає на одне коліно, скидає головний убір, опускає голову, по-католицьки хреститься. Через якийсь час підводиться і швидкими кроками залишає сцену. Стає зовсім темно. Продовжує звучати «Вечірня пісня». Опускається завіса.

 

Сцена 5.

    

            Чоловічим голосом начитується уривок зі статті Д.Донцова.

 

ГОЛОС: Нагромадження надміру життєвої енергії, динаміка життєвого еляну, які бурлили, як вулкан, і рвалися назверх, — було це. Гаряче пульсуюче бажання жити; бажання, яке, здається, зараз розірве зовнішню скорупу, всі рамки, що його стримують, і вибухне назверх. Чи то п’янким шампаном адорації, захоплення, любови; чи вихром танцю, пригоди, очайдушним чином, ударом бича, твердим картаючим словом, або кличним дзвоном. Нічого з іділії! Все в ній є порив до яскравого, до блискучого, порив летіти крізь бурю і небезпеку. (Дмитро Донцов, «Поетка вогняних меж»).

 

            Підіймається завіса. Звучить «Козачок». Виходить ОФІЦЕР, одягнений у святковий цивільний одяг. Виходять СУМ і ПРИСТРАСТЬ, теж святково вбрані, із квітами в руках. Вклонившись глядачам, стають убік сцени. Виходять ОЛЕНА і МИХАЙЛО, танцюють свій весільний танець. СУМ, ПРИСТРАСТЬ і ОФІЦЕР весело аполодують парі, кидають на молодят квіти. Коли танок закінчується, ОЛЕНА і МИХАЙЛО беруться за руки. Всі разом вклоняються глядачам.

 

Завіса.

 

2010-2017 р.