Майже порожня сцена. Є щось для сидіння, бажано, не стандартне. Є барабан чи якийсь інший ударний інструмент. ВОНА виходить в нейтральному зручному чорному одязі, тримаючи ще кілька костюмів, які буде використовувати протягом вистави, наспівуючи  мелодію (арія Мефістофеля опери «Фауст»). Може бути горнятко кави.

Сьогодні мені був сон. Ніби я отак собі сиджу, п’ю каву в якійсь дивній будівлі – де всі стіни прозорі, суцільні величезні вікна, і всюди багато людей, а навколо – засніжена пустеля. І раптом хтось крикнув: «Війна!»… І думаєте, хтось схопився? Ні… І я теж глянула у вікна і побачила якісь танки у брезенті, засніжені. І так ліниво подумала: «Ну, війна так війна. Це будуть бомбити згори? Чи стріляти у вікна? І куди ховатись? Під стіл? За стілець? Але ж поки не бомблять, я хоч каву доп’ю. А то жаль. Гаряча.» П’ю собі… І так прокинулась…

Скажіть, а от вам якщо крикнути: «Бомба!» Що ви будете робити? Кудись заховаєтесь? Куди? А може ж бути газ… Він спершу непомітний. М’який такий… Чи снайпер. Десь далеко. Так далеко, що вас не бачить. Просто знає, що має вас убити. Не тому, що ви йому щось зробили… Просто ви – його ціль. Життя і смерть. Вони стали дуже близько. Я відчуваю її дихання. Поруч. Думаєте, вона така таємнича, містична?… Ні! Чуєте цей сморід?… (Різко закриває рукою рота і швидко дихає). Я ненавиджу цей запах - смерті… 

Думаєте, що з вами це не може трапитись? Ви ж знаєте, що може. І я знаю. Але мені пофіг. Здається, найстрашніше вже сталося, а я живу. Каву п’ю. Знаєте, що рятує насправді? Автопілот. (Робить якісь дихальні вправи, гімнастику, заспокоюється.) А пам’ятаєте, з чого починав свій ранок Маленький Принц? Чистив свої вулкани. А з чого тепер починають? Спершу, звісно, з кави. (П’є.)А далі? Люди перевіряють і «чистять» свою пошту, фейсбук чи якусь іншу соцмережу і дивляться новини. Вже здається, що людина, якої немає в Інтернет-мережі, не існує насправді, вона подібна до печерної істоти! Без цього ми почуваємось непевно: а раптом щось таке сталося, а ми не в курсі? Звісно, зараз мало чим здивуєш. Бомби, пожежі, теракти, авіакатастрофи… Та ледь не щодня! Єдине, що хвилює – де саме? У наш гібридний час це може трапитися будь де. І питання лише в тому, наскільки це близько до тебе і близьких тобі людей. Просто щоб поміняти маршрут чи попередити. Просто…

Отак і я почала раз свій ранок традиційно - з чищення вулканів (Перемикає гаджет.) І раптом повідомлення – звичайне, зовсім не страшне, навіть навпаки: радісно-піднесене. Тільки лист був звідти, з сусідньої держави, з-потойбіч фронту. Так, ніби нічого не сталось… (Радісно.) Мене привітали, всілякого добра побажали і запитали: «Як справи?»  Па-па-пам… Раніше відповідала: «Все ОК». Ще недавно я казала: крім війни, все добре… А тепер?...  Коли сталося найгірше, чого боялась? Найстрашніше позаду? І є надія, що гіршого вже не буде? Так? Але ж воно не минає – це найгірше, воно лишається з тобою. От просте питання: як справи? А мене заціплює… Ні, треба про щось хороше. Так, концентруйся. Все спочатку...

Як справи? Що нового? - Чудово… Я тепер люблю класичну музику. Слухаю опери. Уявляєш? Я - опери. Не віриш? Ось послухай – па-па-п-а… Це Фауст. Арія Мефістофеля… (Наспівує, може вмикає музику, імітує диригента, рухається в ритмі музики.) Тепер вона часто в мені… Знаєте, що музика розвиває інтелект? Виявляється, вона впливає на ту ділянку мозку, яка з’єднує праву і ліву півкулі, свідоме й підсвідоме. І не тільки тому. Музика зараз дуже важлива. Бо такий час. Не знаю, як це тобі пояснить? Це складна музика. Полі-фо-ні-я. Кажуть, музика - мова душі. А у нас таке діється… Раз – і все. І нема. І ти лише душа. Розумієш? Смерть дуже близько. Поруч. І я хочу, щоб у мене душа була теж не абищо. А така – розвинута, з наворотами і прибамбасами. А ще я завела барабан. Ось. Починати вчити музику якось запізно. А барабан – ще куди не йшло. (Стукає.) І коли хочеться бити когось – теж помагає (Стукає інтенсивніше.) Хіба не круто? 

Так що у мене все круто: є музика, і найгірше позаду… (Робить дихальні вправи.) От, читаємо далі листа.  (Повертається далі до гаджета.) Вау! Мене запросили бути свідком на весіллі! По-простому - дружкою… І я мала б зрадіти? Так? Адже це давня добра знайома. Раніше так би й було. У тому минулому, негібридному часі. Коли все було просто. До війни. І мене знову… заціпило. (Ходить як хижак у клітці.) Я думала-думала, як дати відповідь. І придумала. (Налаштовує камеру.) Я запишу на відео. Ось камера, вона все фіксує. Тепер це мій свідок. Мій дружка… (На камеру.) Отже, дружка… Зараз ці поняття – брати, друзі – стали якимись «гібридними». Братні народи, дружба… Мене аж пересмикує від фальшу. Коли знаєш, що брат може бути Каїном, а ти народжений Авелем і приречений на те, щоб його любити… Оце важко – перестати любити, тому що вбивають. Як перестати? Я того не знаю, як і не знаю, як стати байдужою до тебе… (Дістає музичну шкатулку.) У мене зостався твій подарунок – музична шкатулка – така вишукана, як у принцеси – дівчача мрія. Там я зберігала свої маленькі скарби і дуже любила її мелодію… (Відкриває, слухає.) Пригадую, як ми гралися ще малими, потім як ділилися першими таємницями про хлопців… Простенька, але мене вона завше заспокоювала… Тепер – ні. Вона накручує нерви на невидиму пружину, яка може розкрутитися і вдарить… (Захлопує.) Втрачати дружбу, як і любов, боляче… Знаєш, у нас є такий пам’ятник, присвячений дружбі народів – у вигляді арки-райдуги. І колись мій маленький племінник  запитав: «А що, райдуга померла?» - Ні, з чого ти взяв? – «А чому їй пам’ятник?» Райдуга померла. Дружба народів померла. Ми живемо з її могилою. І я, і всі ми тепер свідки -  її вбивства. Я свідок – ще до того, як ти мене запросила. Я свідчу…

А знаєш, що мене дістало у твоєму листі, люба подружко? Ти побажала мені миру! Красно дякую! Коли ми були маленькі, ці побажання миру здавалися дебільними, якщо чесно. Навіщо бажати миру, коли він і так є? Коли здається, що тільки ідіоти в наш час можуть воювати. А тепер усе інакше. А тепер, коли війна, є два варіанти миру – поразка і перемога. Тепер є тест: коли бажають миру, запитати про варіант. Так, звісно, миру, дякую, перемоги над агресором, так? І якщо людина правдиво бажає миру, то каже: так, перемоги. А якщо ні – то її аж заціплює. Я бачила таке не раз. Третього не дано. Або-або. Так ти бажаєш мені перемоги? Чи навпаки? Ти розумієш, що наша перемога – це ваша поразка? Ні? І тоді я написала, як же я можу поїхати? Коли йде війна?!...

І отримала відповідь: «Так це ж у вас війна, а у нас немає, все тихо-мирно спокійно…» Ти що, справді не розумієш? Це не у нас війна, а між нами війна. Це ваша війна, нав’язана вами. Ти розумієш, що неможливо бажати миру і при цьому посилати танки і бомби? Не можна грабувати, посилати найманих вбивць і катів. Це або-або. А разом це не поєднується. Розумієш? Війна не виникає взагалі. В ній завжди є той, хто нападає і той, хто захищається. Ми не нападали на вас. Наших танків і бомб немає на вашій території. А ваші – є. Ось ти можеш купити танк у супермаркеті? Ні? А «бук»? Знаєш, що це таке? Така зброя, яка стріляє в літаки. І я не можу. У нас не продаються.  І на деревах не ростуть. І з неба не падають. Серйозно. Ну, які ще варіанти? З землі викопали? Хтось прикопав танк із часів другої світової, а потім взяли і викопали, почистили  – і вперед. Маячня? Звісно. А може, купили у солдата, який виліз із танка і продав? Щоб покупець його потім грохнув? Дурня? Чи угнали з постаменту? Ідіотизм? А ще які варіанти? Машина часу? Фантастика? Може, ти скажеш, що ці, сепари, просто забрали їх у наших солдат? Так? А ти спробуй, вийди голіруч беззбройна проти танка і забери. Ну. Можеш? І я не можу. І не вірю, що хтось може. А навіть якщо таке диво станеться – раз на тисячу, ти зможеш ним керувати? Я – ні. А поцілити у літак із «бука»? Ні? І я – ні. Бо цьому треба вчитися, моя люба. Це може тільки військовий. Крапка.

Я не вірю в ідіотизм. Є єдина можливість: ваші обранці послали їх нам із вашої мовчазної згоди. На ваші гроші – податки. Може, ще трохи наш екс-президент - за притулок. Коли судять звичайні злочини, ті, хто платять, винні як і ті, хто стріляє. Чому тут не так? Ваша країна грабіжник і вбивця нашої. Отже ви всі замовники і спонсори масових злочинів. Мільйони біженців – це мільйони пограбованих. Десятки тисяч загиблих і поранених. Ми всі свідки цих злочинів. Не тільки президента. А всіх. І тебе теж. Ти це розумієш? Скажеш, ви нічого не можете зробити? Можете! Ми ж зупинили нашого вбивцю! Неможливо так жити…

І тут я отримала відповідь від неї… Що так, звісно, вона дуже співчуває, але ж… Не треба було починати війну… Починати?! Ми починали?! Це що, ми посилали зелених чоловічків – солдат-анонімів - до вас? Ми захоплювали з автоматами ваші парламенти, мерії і військові частини?  Ставили жінок і дітей перед автоматами, щоб ваші солдати не стріляли? Ми окуповували ваші території і мінували ваші дороги? Це ви починали! Ваш уряд, ваша країна! Війну сплановану, давно підготовлену і ретельно продуману! Це все очевидно. І починали це в той страшний момент, коли ми ховали нашу Небесну Сотню, і вся Україна ридала на колінах, коли інші країни вивозили літаками - рятували - наших поранених – з вибитими очима, з відірваними кінцівками, спалених… Ви напали потай у найслабше місце, це ніби вдарити ножем у спину в зяючу рану і ще провернути. Ми починали… захищатись!

Я ж знаю всі ваші аргументи - їх раз у раз повторюють оплачувані Інтернет-тролі. Наприклад, ти може, скажеш, що наші теж убивають? Так. Але у відповідь. У нас це «отвєтка» -слово є таке, постріли у відповідь означає. Ми не починали! А це найголовніше – хто почав. Так завжди було і є. Це просто. У вас є наша зброя? Ні? А у нас ваша є. Тисячі штук. Так хто окупанти? Чи  скажете, що ви захищаєте? Мирних мешканців? Угу, із автоматами на танках? Навіть не смішно. Вашу мову і культуру? Мову і культуру захищають на сторінках книг, сценах і екранах, а не танками і автоматами. Тоді культура помирає. Будь-яка… Ти знаєш, скільки у нас шкіл, театрів, газет вашою мовою? Тисячі. А скільки у вас наших? Нуль? Так хто нацисти? У нас ніколи не забороняли вашу мову, а нашу забороняли знаєш скільки? 144 рази за 3 століття. Ваші. Так хто нацисти? У нас ніколи не вбивали і не вбивають за вашу мову. А ваші вбивають – за нашу мову, пісню, за стрічку кольорів прапору. Так хто нацисти? Я знаю, що серед ваших є й такі, які пробують протидіяти війні, але здається, їх так мало… Ти розумієш, що якби ви об’єдналися і сказали «ні війні», її б не було? Але ви мовчите – у кращому випадку. А мовчання – знак згоди. А то й підтримуєте... Страшно не від вашої оскаженілої влади, а від вашої мовчазної згоди на нашу... смерть… А знаєш, скільки серед наших загиблих солдат із вашими прізвищами? Я колись бачила фільм, де просто миготіли прізвища вбитих. Ваші прізвища. Кілька хвилин… А ти кажеш про мир…

Стоп! Мені не можна хвилюватися!… Я зараз подихаю, заспокоюсь і продовжу. (Ставить якусь спокійну музику, рухається в ритмі, дихає на подальші слова). Я тепер веду дуже здоровий спосіб життя: кинула палити, пити, їсти всіляку хімію. От роблю гімнастику, правильно дихаю… І ще наповнюю життя позитивом – приємна музика, прогулянки, аромотерапія… (Зупиняється і бере в руки шалик, загортається в нього, стримує сльози.) От як ця річ, вона тримає запах… Той самий запах, від якого мені солодко і боляче… (Загортається щільніше, вдихає.) Мабуть, він стає потроху слабшим, але ще є… Скажи, ти знаєш, скільки живуть запахи? Я того не знаю, боюсь, що дуже мало, як і Він... У мене є тільки запах і звук голосу… (Різко заплющує очі, швидко дихає, розплющує.)  

Ну от, я знову побачила твоє повідомлення. Буцімто це все політики, а ми, прості люди, маємо дружити! І взагалі, ми ж дуже близькі, ми ж практично один народ! Один народ? Який? Яке його ім’я? Ваше? А ти знаєш, що насправді означає фраза «один народ», коли йдеться про два? Убивство другого народу. От як сказати, що замість двох людей буде одна? Це значить убити одну людину. Тоді з двох лишається одна. Не може бути двоголова і чотирирука… Це вже якийсь гібридний монстр, а не людина. Так і тут. Це вбивство…   

Коли почалася війна, я стала слати листи знайомим, нібито друзям серед ваших… А мені у відповідь: «Ми вище політики, не посилайте  нам цей спам, а то ми видалимо вас із групи.» Такі кумедні. Коли тебе можуть «видалити з життя» з мовчазної згоди цих «вищих за політику» - хіба можна боятися, що тебе видалять із якоїсь «фейсбучної» групи?!! Абсурд. Тепер щоранку ми прокидаємось і слухаємо новини: скільки вбито, поранено, скільки обстрілів. Десятки. Терактів. Щодня. Помножити на скільки днів? Рахунок іде на тисячі. А знаєш, що ще вражає? Уже не називають їхніх імен. Нічого. Статистика. Солдат номер такий то. Цифри. Люди, перетворені у цифри… А знаєш, що за цим? Ти бачила, як здоровезні чоловіки кидають автомати, лягають на землю і плачуть у безсиллі? Як хірург намагається запалити цигарку тремтячими руками, прикриваючи комусь обличчя… І кажуть водію: «Не газуй, все одно не встигли.»  Як мати тримає фото у руках і не може випустити у стані шоку… Як світло темніє миттєво, і ти не можеш позбутися відчуття темені, яка не минає. Як люди стають на коліна перед труною… Це все те, що приховує фраза «за минулу добу загинуло…» Тільки тут у мережах іноді бачиш, як постять їхні фото, історії життя, які у кого діти… Або поранених – скільки грошей на лікування… Думаєш, держава дає? Вже! Навіть «броники» - за рахунок сім’ї… Не тому, що їх немає, а тому, що хтось їх перепродує… І це тоді, коли воїни потрібні, а коли вже непотрібні, то взагалі - швах… Кому – війна, а кому…

Знаєш, Він не був військовим, Він співак, і його не призивали, як інших… Сам пішов. Якось його запитали, от як так, що Він, митець, і взяв у руки зброю? А Він відповів, що у митців часто є велике відчуття справедливості...  Розумієш? Справедливість. Це те, що не дає тобі спокою, не дає вільно дихати і навіть… жити… Воно душить, коли її бракує, як повітря!

Пісня «Реквієм» від Kozak System («За законами математики мінус доля на мінус час. Небо ридма ридає, солдатики, Небо ридма ридає по вас…»). Можливо її пластичний етюд.

Тепер ти розумієш, чому мені не хочеться згадувати про весілля?... Але думаєш, мені нецікаво, за кого ти виходиш заміж? Цікаво. І я не втрималась і вирішила розпитати, хто він? Тоді мені вислали його профіль на фб і… з приписом: який він увесь позитивний і ще – увага! Він нам співчуває! І навіть збирався їхати допомагати… Нам – це кому?... Ага, читаємо далі: «Помагати тим, хто за дружбу, а не за війну…»… І що це означає?…  Я вирішила на нього подивитися. Мабуть, є якісь фото… (Клацає на гаджеті, дивиться.) О, є, нічого так, симпатичний, але не мій смак. Навіть відео: забави на пляжі… (Чути крики, його нерозбірливий голос, раптом вона завмирає, полотніє, зупиняє відео.) І тут я почула його голос. Голос, який видався мені знайомим. Я не знала обличчя, але голос… Я не певна, може, я помиляюсь. Але ж можна якось перевірити, чи це так, чи я помиляюсь? Але як?... Знаю, дзвінок другу! (Телефонує.) Привіт, пізнав?... Так, тримаюсь… Майже ОК. У мене до тебе прохання… Пам’ятаєш, ти казав про таку програмку – ідентифікація голосу...  Як ти сказав, мультибіометрична ідентифікація? Мабуть, щось таке… Я вишлю відео. Мені потрібно знати – це той самий голос чи ні? Розумієш?... З мене пляшка… О ні, з тобою пити не буду… Ні, не падлюка, просто не можу… За компанію вип’ю сік…. Який?....  Манго…  Цьом, бувай…

Відключається, швидко вмикає Інтернет на гаджеті, клацає. 

Тепер ти розумієш, чому я не можу до вас поїхати? Ну це приблизно, як нашим бабусям у Берлін у 43-му. Я не зможу мовчати. Мені захочеться кричати: «Люди! Що ви робите?! Ви крадії і вбивці! Ваш президент – маніяк!»  Ну і розумієш, щойно я перетну кордон, мене арештують і посадять. Як терористку, наприклад. Ви щодня влаштовуєте теракти - і нічого. А з нашого боку ніби був аж один і той не вдався. Терорист у пляжних капцях. Ти уявляєш собі, як можна піти на теракт у капцях? Вони ж спадають! От ти б пішла? Ні?.. А знаєш, що роблять із нашими у ваших в’язницях? Кажуть, гестапо, порівняно, - курорт. А потім ще кажуть: неправильна сексуальна орієнтація – мазохізм називається… Чи у психушку. Розумієш, чому ми не можемо порозумітися? Ми вважаємо, що ви – психи, якщо вибрали психа-маніяка. А ви вважаєте нас психами. Так от, у мене є довідка. Про психіку теж. Я проходила медогляд. Я здорова. І аналізи у мене… майже нічого. Тільки трохи анемії, понижений тиск, підвищене серцебиття…  Але… орієнтація правильна. Була. Тепер я вже не відчуваю ніякої орієнтації… Без керма і без вітрил…

Вона різко зупиняється як від болю з правого боку.

От, а не так давно мене прихопив біль із правого боку. І я подивилася, що це означає. Є така карта людини, де хвороби і психічні проблеми пов’язані. І знаєш, що виявилось? Гнів і лють. (Віддихується, розпрямляється і далі починає йти по колу.) А як без них жити, от скажи? Як? І я не знаю, хто вище за рейтингом нашої всенародної любові? Ваші «заблукалі» кати і вбивці чи наші - ті, хто кидає напризволяще поранених і багатіє на війні?… Ті, хто ні хріна не робить для змін, а тільки імітує? Гнів і лють… Як їх не відчувати? (Робить дихальні вправи, щоб заспокоїтись.) А знаєш, що вражає? Не тільки у вас роблять вигляд, що нічого не відбувається. У нас теж. От у тебе конкретно не стріляють – то сиди і не рипайся. Все нормально. Життя прекрасне! Ніби війна і ніби не війна, а якась незрозуміла хрінь. Гнів і лють! (Знову дихає.) А що робить із провиною? Відчуття провини, розумієш, воно тисне! Ти кожен день слухаєш ці новини – скільки загинуло, скільки поранених… І ти нікуди не можеш втекти від цього відчуття – провини. Що живий, дихаєш, любиш, іноді смієшся…

Я спробувала займатися волонтерством. Госпіталь? Ні - тоді «накриває» ще більше. Коли бачиш цих хлопчиків – без рук, без ніг… Хочеться кидати бомби. Тільки воїн із мене кепський. Збирала і перебирала речі для біженців – теж не моє. Пробувала плести сітки – такі маскувальні, для захисту. У нас це зараз у тренді – плести сітки для армії. Але й тут невдача: психую, вузлики йдуть не так, заплутуюсь. Ні, не придатна я на таке. І тоді я придумала – пиріжки! Туди на фронт. Ти уявляєш? Я ніколи не пекла, ну може раз на рік – пасочки і то все. А раптом почала – і втягнулась. (Показує ніби шаманський ритуал.) Розумієш, тісто – воно як живе, у нього якась магія. Воно ніби забирає з тебе всі нечистоти, лихі думки, і заспокоює. Вода і вогонь, перетворення піску у життя… Я не просто готувала, я творила!

Я те тісто замовляла, молитви якісь читала. Я йому співала, віриш? (Наспівує якусь народну пісню). Господи, збережи їх, порятуй їх усіх… Я потім почула історію від одного «кіборга», який захищав Донецький аеропорт. Це їх так сепари назвали, бо здавалося, що вони супергерої, а не люди. Тому й кіборги. Його ваші вже геть розбомбили, там уже майже стін не лишилося, а наші трималися. Навіщо? Кажуть, щоб ваші літаки не прилітали і нас не бомбили… Але навіщо було захищати зруйнований? Я того не розумію… Так-от, один із кіборгів казав, як у них уже геть не було сил і духу не було, і їжі. Лишився один ящик печива, яке діти пекли. І раптом дістає одненьке – а там записка: «Протримайтеся  ще трішки, вас врятують». Дитячим почерком. «А мені, - каже, - ніби знак від Бога. Ніби тою дитячою ручкою Бог водив.» Він повірив і вижив… У нас тепер нова традиція – діти на фронт пишуть, малюють… І це для воїнів обереги. Але когось оберігає, а когось – ні…

Закриває лице руками, потім бере себе в руки, робить глибокий вдих, щоб зупинити сльози.

Спершу мені це помагало, і я навіть трохи заспокоїлась – серце вже не калатало так сильно. Але цього було замало. І тоді знаєш, що я зробила? Я пішла на карате. Уявляєш? Я. На. Карате. Ні? Я б теж не повірила, якби хто сказав. Просто розумієш, я тепер роздвоєна – трохи я, а трохи не я. І часто я себе не пізнаю – так, ніби вселилася в інше тіло, яке я не знаю, чи хтось інший вселився в мене… (Вмикає відповідну східну музику, робить тренування каратистів  - кланяється, як перед боєм, показує като.) Знаєш, у чому «фішка» карате? Це оборона неозброєних проти озброєних, слабших проти сильних. Ти концентруєш волю, енергію – і вкладаєш в удар. (Б’є.) І знаєш, що я зрозуміла? Ти вчишся бути сильним не тоді, коли виграєш, а коли програєш. (Падає, групується, перекочується, підскакує, весь подальший монолог іде в супроводі тренування карате). Упав, згрупувався, перекотився і встав. Головне – не дати себе добити, відразу піднятися! Не втратити бойовий дух. Це головне – дух. І ще треба думати. Миттєво. Де слабка сторона ворога? Як змінити тактику? Обманний удар… І потім різко – ногою! Йєс! Виграє не сильний – виграє розумний і витривалий. А ти знаєш, що зараз, із початком війни, цього дуже багато? Водять дітей на карате, айкідо, ушу, вільну боротьбу і бойовий гопак. Є й таке. Навіть дівчаток. Ми хочемо вижити. Вони вчать дітей бути сильними, розумієш? А хочеш прикол? Як наш Сан Сей підвищив ефективність ударів молодшої групи – а це років 6-7? Він повісив на грушу портрет. Ти ж розумієш, чий? Уявляєш, із яким задоволенням і азартом ці малі пацани лупили по груші? Правда, портрет був один, і він швидко перетворився в лахміття. Але у них є пам’ять… Я пригадую, як мій племінник, почувши про смерть одного знайомого, запитав: «Його Росія вбила?» А він же не втратив тата, дім, звичний світ, а що казати про тих, хто втратив? Ти розумієш, що таке ваша країна для мільйонів наших дітей? Їх не цікавлять нюанси, їм пофіг – це просто російські, проросійські, типу неросійські чи ще якась хрінь. Вони знають, із ким у нас кордон. І що з того кордону йдуть танки. Все. А коли 9-го був день Перемоги, він подумав, що в цій війні. Для них немає різниці, з якого боку агресор, яка мова. Завжди є нападники. Ти уявляєш, скільки малих пацанів і дівчаток, які мріють про кінець війни, вкладають свою енергію в ці груші? Ти знаєш, яка це енергія? А розумієш, як вона вдарить по ваших дітях завтра? Енергія нікуди не дівається. Це закон природи. Торнадо!

Розганяється і вкладає всі сили в удар, показує прийом «торнадо». Потім різко зупиняється.

Але тепер я не можу ходити на карате. Мені треба берегтися. І я не можу поїхати до вас на весілля - тепер ти розумієш, чому. Хоча багато людей їздять. Як правило, це ті, кому все пофіг, крім бабла. Ну і ще ті, в кого родичі. Звісно, якщо не розсварились. Ти знаєш, що найбільше змішаних родин між нашими країнами? І наші теж. Найсмішніше, що у тебе – наше прізвище, українське, хоч ти і не розумієш мови, а у мене – ваше, і нікуди від цього не дінусь. Ми – гібриди. І ця рана розриву – в мені. Ти уявляєш, скільки порізаних сімей? І я теж маю рідню у вас: милі люди, але я не можу спілкуватися з ними. Фізично не можу… І навіть в Інтернеті. Я спершу вступала в якісь дискусії, писала коменти… Гнів і лють. А потім зрозуміла: ні, треба берегти енергію. Тепер не реагую - просто всі в «бан» - і все... (Дихає.)

Але ти… Ми так розуміли одна одну. Нам було так добре разом, весело. Пригадуєш, як ми сміялися, коли грали у «море хвилюється раз», чи коли тікали від хлопців після дискотеки… Мені було б дуже боляче втрачати тебе! І я подумала: якщо я не можу приїхати до тебе, давай ти приїдеш до мене. Ти не бійся: у нас ваших не чіпають. Зовсім ні. Навпаки – намагаються бути дуже толерантними, показувати, що фашистів у нас удень з вогнем не знайдеш, які ми ввічливі, і все у нас добре. І правда, стріляють і бомблять у нас тільки ваші терористи на кордоні, а в інших місцях тихо і навіть весело. Розумієш, ну втомився народ від цього депресняка, ну дурієш же від нього! От і влаштовують фестивалі, ярмарки, різні свята. Так що приїжджай - буде весело! Правда. Єдина різниця, що вони тепер часто благодійні. Це новий тренд. От, наприклад, збирають на опіковий центр для поранених вашими бомбами. Або на діток з інтернатів, вивезених з окупованих вами територій. Так що ніби і весело, і шляхетна місія. От, а хочеш, я влаштую тобі екскурсію? Ти ж давно тут була? Ще до війни? 

(Перевдягається у чорну сукню, показує уявну екскурсію, ніби екскурсовод.) У нас є чимало перемін і нових пам’ятних місць. От, ми почнемо з центру міста. Подивіться ліворуч. Отже, серце столиці – Майдан. Взагалі-то він Майдан Незалежності, але тепер його частіше називають просто Майдан. І пишуть з великої літери. Раніше тут проводили головні свята, рок-концерти, танці, новорічні ялинки… А тепер – ні. Тепер це неможливо... Розумієш, тут пролито стільки крові, стільки сліз… Тут розстрілювали снайпери, вибивали очі гранатами, спалювали заживо… Ось бачиш цей будинок – раніше тут був наш головний годинник, який бомкав щогодини і співав столичний гімн: «Як тебе не любити…» Тепер він мовчить. У цьому будинку були поранені, а за наказом влади його підпалили знизу і згори, так, щоб усі поранені і медики згоріли заживо. Декого вдалося врятувати, але скільки згоріло – не знаю…  І те, що Майдан переміг, – це найбільше диво, яке я бачила в житті. На Майдані було багато священиків різних релігій і конфесій - під кулями і гранатами… Вірю, що Бог був на стороні Майдану. Тепер це святе місце для нас. Але і місце, де не можна святкувати. От бачиш цю вулицю? Отут у готелі засіли снайпери,  загинуло багато людей. Це алея Небесної Сотні – так назвали людей, які віддали своє життя за нашу свободу від терору. Тут є їхні портрети. От знаєш, що дивно? От як так снайпер вибирав, що потім вся Україна хоронила?… Хто водив його рукою?... А ще ті, хто там був, кажуть, насправді їх не сотня була, а тисяча… А оце дивися, зовсім молодий хлопець, архітектор… Його мама на похороні побажала нашій владі хоронити своїх дітей. І через рік президент-терорист похоронив свого сина. Уявляєш? Значить, усе-таки справедливість існує? Але поки я в неї не дуже вірю. А якщо не вірити  в справедливість цього світу, то життя втрачає сенс. І який тоді вихід? Смерть?… Я нікому не бажаю зла, тільки справедливості: щоб усі кулі і бомби повернулися тим, хто їм послав...

Ну ходімо тепер далі - екскурсія продовжується. До речі, в багатьох місцях ти можеш побачити таке слово «укриття» і стрілочки. Це бомбосховища. Ми чекаємо від вас бомб, розумієш? І готуємось. Типу. Розумієш, як нам ходити і бачити ці написи? Укриття від бомб. Ваших. Так, щось  у мене надто сумна виходить екскурсія… Я ж обіцяла щось веселеньке. Що ж тобі показать? О, знаю. У нас же нарешті збудували новий театр! Такий сучасний дизайн! Правда, багатьом не сподобалось: ні віньєточок, ні колон! Стільки обурення! Руйнують історичне обличчя міста! Що бізнес-центри всюди на 20 поверхів – по цимбалах. А театр - зруйнуємо! Ніби не театр, а крематорій. Бо чорний. Розумієш, у людей тепер такі асоціації - крематорій. Просто під час Майдану, по місту ходили банди, які оплачували урядовці. Ті викрадали людей, катували, вбивали. Чула, що їм платили по тисячі: то спалений труп, то авто… Люди бачили, як крематорій працює вночі: кажуть, спалювали цих убитих-пропалих без вісті… А ще згорілий будинок і стіна вогню як барикади… От у людей і асоціації з вогнем, крематорієм, розумієш? А чом би й не символ нашої епохи – театр, схожий на культурне пекло з дозованим вогнем! Ой, що це я знову? Про що не починаю - знову те саме. Так, я ж про театр! Коротше, не розуміються у нас на сучасних театральних будівлях. І це не тільки драматичні  бувають, навіть оперні! От я була в Опера Бастій…

Зупиняється, ніби їй перехоплює дихання і зараз може втратити свідомість, дихає. Музика.

Отоді все і почалося… Я потрапила в Париж, і Він запросив мене в Опера Бастій. Який це був вечір! Я раніше не любила опери. Мене дратували ці мальовані штучні декорації і огрядні співаки. Я навіть закривала очі, аби тільки слухати і то все не бачити. Але тут усе було інакше – лаконічність, прозорість, пронизливість, чуттєвість… Ні, тоді він не співав – я чула його раніше, на площі, під час наших акцій проти війни. Розумієш, там інші ходили з мегафонами, а йому не треба було – його голос лунав так могутньо, що міг перекрити всі шуми і всі голоси, так ніби то голос із неба. Він був вищим за всіх - велетень. Не людина, а міфічний герой. Живий Міф… У цьому голосі була така сила – не тільки звуку – духу. А тоді в опері я зрозуміла його стихію – музику, складну, багатоголосу і багатогранну, так, ніби ти розчиняєшся у цій поліфонії світу...  Він був поруч, і я чула його серце. Воно калатало так сильно, що я його відчувала, під рукою. Ніби набат. На мою честь… І моє серце теж закалатало, ніби сполохана пташка, тривожно і сильно. Все: я пропала. Я була в полоні…

 Лунає оперна арія з Травіати, вона рухається під музику арії, це не зовсім танець, але рух. Потім починає бити в барабан у ритмі музики, сильніше, уже не в ритм. Різка зупинка.

Я знову гортала твою сторінку і раптом побачила фото з Парижа… Знайомі вулиці, набережна Сени, човники, темна вода… Ти написала, що ви хотіли провести медовий місяць у Парижі. Нібито він заробив непогані гроші, і тепер здійсниться твоя мрія… Париж…

Я дуже любила Париж. Я навіть була в нього закохана. Правда. От можна в людину закохатися, а виявляється, можна і в місто. Ті ж відчуття. Драйву, польоту, музики… Але тепер я почувалася зрадженою. Серце Європи. Тепер я маю інший образ. Ялинки…У нас усе почалося з ялинки – озброєні чоловіки забивали дівчаток кийками, нібито щоб поставити новорічну ялинку. Її назвали кривавою. І тут теж - ялинка. Спонсор і очільник світового тероризму подарував Парижу… ялинку. А що такого? Все нормально. Симпатична ялинка. Велика. Тоді я зрозуміла, що це ніби… Троянський кінь… І що зробили наші? Прикрасили цю ялинку - листочками з іменами убитих на Майдані і війні. Вашими бомбами, вашими кулями, вашими снарядами… Не всіма, звісно, а тільки малою частинкою. Бо якби були всі імена – то ту ялинку повністю б накрило білим саваном із чорними літерами.

А якби ще долучити всіх постраждалих – поранених, пограбованих, біженців і всіх їхніх родичів – а це мільйони - то тими письменами можна було б укрити пів-Парижа. Ми збиралися на акції і скандували: «Ні війні в Європі!» (Починає бігати і скандувати на публіку.) Ні війні в Європі! Ні війні в Європі! Я вдивлялася в очі перехожих. «А це що, хіба війна? Ах, десятки тисяч поранених і вбитих? Серйозно? А, мільйони біженців? Ах, справді? А це хіба в Європі? Ви ж не зовсім Європа… Ну, можливо, географічно і так, але… Так, ми стурбовані! Ми дуже стурбовані! Припиніть стріляти…»  Припинити? І чекати, поки нас усіх уб’ють? – «Так домовляйтеся з ними…» Скажіть, а як можна домовлятися з кулею, яка в тебе летить? Чи з бомбою, яка розриває на шматки? Як?! Ми роздавали листівки з матрьошками з обличчям вашого президента: «Не стань наступною жертвою…» Я вдивлялася в обличчя і бачила скепсис. «Ми - жертвою? Та ніколи. У нас усе добре. Це ви нецивілізовані ідіоти, і тому вас убивають. А ми дуже цивілізовані. У нас такого не може бути ніколи!» Ніколи… Це було до терактів… Париж, Берлін, Брюссель, Стамбул… Спитайте, кому це було вигідно – і ви відповісте, хто їх замовляв… Як швидко злітає скепсис… Страх – універсальний інструмент! Він не має національності і громадянства. Я бачила, як люди ходили з прапорами, як почали співати пісень… (Наспівує Марсельєзу.) Бо захист від страху – такий самий. Поза кордонами. Ну, давайте – ідіть домовляйтеся з терористами! Вперед! Домовтеся з вантажівкою, яка давить вас своїми колесами! Віддайте їм окремі райони! Дайте місця у парламенті! Амністію терористам! Що? Вам це не подобається? Треба, щоб ви їх почули! Ви чуєте тільки вибухи і крики жертв? Чому ні? Це ж те саме, що ви нам радите! Це ж ваш рецепт боротьби з тероризмом! Ви ж повторюєте, як мантру, що цьому немає альтернативи! Чи ви думаєте, що ми якісь інакші? Дикі? У нас немає такого ж тіла, розуму, почуттів, душі?! І коли я згадую ці стрічечки, де синьо-жовте змішалося з золотими зірками ЄС – обгорілі і пробиті кулями, бо наші люди вмирали за солідарність із Європою, мені хочеться кричати!…

Я не хочу в таку Європу… Вільна Європа… Як мало я зустрічала людей, які насправді це підтримували, які не ділили на «чорних» і «білих» у праві на свободу і законність, солідарних із нашими антивоєнними акціями… Демократична Європа - це міф, привид, її більше не існує. Гірка правда. Є інша, та, яка цінує лише спокій і зиски, продає свої цінності рівності і свободи, ховається за кордонами із тисяч документів, ділить на справжніх і не дуже європейців, на гідних і негідних… жити? Знаєте, здається, світ це вже проходив… Расизм теж має нові гібридні версії… Так, звісно, люди різні… А знаєте, чим ми відрізняємось? Ми просто раніше дізналися, що світ змінився, що йде війна, і вона інша. Падіння Бастилії було символом свободи, нервом і серцем нової Європи. Тепер ця точка – Майдан. Майдан - це щеплення страхом. Здається, що наші люди втомилися боятися. Немає сил. Але і жалості немає… І коли я хоронила… не Європу, ні! Ілюзію вільної Європи, за яку йшли під кулі з дерев’яними щитами і без них, за яку горіли у вогні і гинули від куль, то… не мала жалю…

Наспівує Марсельєзу під музику і виконує якийсь поховальний ритуал.

Коли він пішов воювати, багато хто був шокований. Мати таку блискучу кар’єру – концерти, ангажементи, гастролі, перемоги на конкурсах - і раптом іти на війну? (Імітує журналістку.) «Як ви проміняли таке гламурне життя на… бліндаж?» (Відповідає нібито за нього.) «А хіба бліндаж не може бути гламурним?»… Він був таким… іронічним… Якось сиділи за кавою у столичній кав’ярні, і Він ділився враженнями чи радше відчуттями, на рівні інстинктів самозбереження. Бути тут щастя – бо тут сталося перетворення революції, тут стільки людей духу… Але і небезпека – на перший погляд невидима присутність внутрішнього ворога – в органах, судах, банках, раді і просто на вулицях… Всі ті, хто зачаївся, перелицювався, гібридував… Він відчував і розумів те… «Невже ми здалися?»  

Тому я зрозуміла… Коли інші йдуть захищати, ризикують, а ти ніби не чоловік, ховаєшся… Уся оця хрінь – то війна чи не війна… А там зрозуміло. Там усе по-чесному. Бо коли послухаєш отут: «Ой, усе пропало, всіх злили, все здали.» А там – ні. «Тримаємо оборону. Не здамо.» Там є гідність. Там є справжня чоловіча доблесть… І ще коли та журналістка запитала у нього, чому Він пішов в АТО, Він відповів: «А тепер усюди АТО». І це правда…

Іде світова війна. Але вона інша, гібридна. Війна йде не за території. Бомблять не тільки міста, а більшою мірою - мозок. Кібер-атаки, фейкові новини, фабриковані терористи, підтасовка виборів… Там заплатив, там залякав, тут підманув, а тут кинув бомбу… І весь світ – це гра маніпуляцій. Ви інакші? Тоді чому у вас збільшують видатки на полювання і скасовують на ляльковий театр? Бо на біса їм ваші діти? Ми всі – лише мішені для атак. Для вселенської гри. Іде війна за душі: Мефістофель - Фауст. (Починає звучати тихо музика із опери Фауста.)  Все дуже просто. Якщо завойовують вашу душу, то все інше ви віддасте і так. Іде вічна війна. За душі. А чим її можна купити? Є сотні способів. Ти дивишся на декларації наших любих політиків і розумієш – вони куплені. З тельбухами, по вінця… «Люди гинуть за метал.» А з іншими – ще простіше. Що нам потрібно? Я думаю, дві речі: трохи спокою і трохи драйву. Ця чашка кави чи чаю, забратися в тепле крісло з книжкою чи гаджетом, музикою чи кіно….  Ми гаруємо за це - за хвилини задоволення наодинці з собою. Ну ще іноді потрібен драйв – це вже з іншими. Комусь гра чи шоу, комусь – кохання, комусь – змагання, іншим по кайфу лижі чи парашути, туризм чи шопінг. Забави. Я раніш любила танці. А от декому по кайфу – полювання. На людей. Вся земля їм наче колізей, або корида…

Арія Тореадора з опери Кармен, вона танцює в стилі кориди.

Але яке це пекло – чекати! Господи, яке це пекло… За себе не так – а за іншого… Стежила за новинами… І розумієш, що світ перевертається… Оцих всіх садистів, які вбивали й продавалися ворогу, відпускають з тюрем за бабло, а то і просто – навіть не беруть. А наших «добробатів», патріотів – повні тюрми… Перевертні... І це так страшно. Коли бачиш людей із проданими душами… Які в біса реформи? Де? В чому? Нічого! Що вони роблять? Тепер так зручно – можна все списати на війну. Валюта впала – війна. Комунальні піднялись – війна. Навчальні програми скорочують, науку нищать – війна! А на біса вкладати в освіту гарматного м’яса? Виїжджати? А зась! Ми Європі ще сірійських біженців підкинемо і націоналістів у парламентах. Яка до біса глобалізація? Яка демократія? Англія для англійців, Америка для американців. Ви гадаєте, що можете сховатися за кордони і закони? Які кумедні наївні люди… І тікати нікуди, і сховатися теж. Як у тому анекдоті - де знайти інший глобус? Хіба що на Марс полетіти... Зупиніть Землю, я зійду... Чи краще в АТО? (Дістає військовий прапор, накидає на плечі). Якщо вже гинути, то хоч недаремно…   

Ставить військову пісню, гімн АТО чи стрілецьку, трохи підспівує і б’є в барабан.

Ні, на фронт я не пішла – розумію, що вояка з мене кепський… Дочекалась. Він повернувся почорнілий, з сивиною, запалими очима, злий… І я не знала, що робити, аби він відтанув… Як зігріти? Не знала, як розпитувати і чи треба? Спитала якось, чого там бояться найбільше? – Загинути по-дурному… Отак пішов у кущі – а там розтяжка… Я більше не питала. Але розуміла – я нічого не міняю в його житті. Його доля поруч, але не разом. Це я зараз те збагнула, а тоді ще ні… Думаєш, я не пробувала його зупинити? Не просила, не молила? Просила-молила… Переконувала, що і тут може багато: і співом, і волонтерством…

Оце бажання – утримати його, залишити… Може, це тому і сталося? Хтозна, тепер уже яка різниця… Того ранку я зробила тест. Той самий. Побачила, що так, воно, дві смужки, але не знала, як йому сказати… Весь день вагалася. А ввечері ми зустрілись: Він прийшов прощатися…  Повертався на війну… От скажіть, ви розумієте, чому вони туди вертаються? Там жахливо! Холодно, голодно, небезпечно, страшно! Чому?! Ви можете це зрозуміти? Не хочуть відчувати провину?… Оця клята провина, яка на нас так тисне… Там вони розуміють, що не скурвились, що роблять чоловічу справу. І там є братство. Добірне товариство. Майже всі з вищою освітою… І там багато хто з дітьми… А є і просто юні, ще самі, як діти…

Дитина… Я не знала, як сказати про це… Чи його б це зупинило? Не знаю… Але так виходило, ніби я шантажую. Було якось «тупо» - ніби хочу його силою одружить чи що. І це якось принизливо – по зальоту… Заради мене він не лишився. А може, я дурна? Може, треба було сказати? Га? А, раптом, він би зостався? Господи, як вити хочеться! Вити вовком! Як повернути час назад?.. Але якби він все одно пішов, мені було б ще важче… Хоча, що може бути важче за смерть?... Я не поїхала на прощання… Не хотіла, аби дитина бачила його так…

Вона складається в позу кокона і розхитується врізнобіч. Різко підводить голову.

Снайпер. То був снайпер. Я його бачила. Не обличчя, а так - обриси, голос… Він похвалився, що вбив, на відео. Чи то був фейк? Знаєш, а зараз так усе. Правда чи ні? Я слухала той голос ще і ще, поки не запам’ятала кожне слово, кожен нюанс. Я повірила… І от що тепер робити, скажи? Як мені жити? В мені дитина, яка ніколи не побачить тата. Не обніме, не відчує, не захистить, не буде най-най-най… Той ніколи не візьме на плечі, не поколе щетиною, не підкине, не зіграє в футбол, не навчить пірнати… І я? Що буде зі мною? Як жити без чоловіка? Як я виживу? Навіть елементарно фізично! І що порадиш? Швиденько знайти іншого чоловіка? Є варіант – із кимось переспати… Бажаючі є і не один… А потім прикинутись, що то його дитина? Не можу… Не можу брехати і мовчати теж не можу… Позбутися? Знаєш, всі навколо кажуть, що я дурна… чи думають… Ще є час... Мені всі радять… Для мого ж блага… Піклуються… То що – життя чи смерть? І чия? Адже не тільки малого, а і тата. Він у ньому живе! (Ніби обводить рукою контури тіла.) Образ його тіла, волосся, голос, гордість, група крові… Як йому ще й це зробити? Але як так жити? Не знаю.

Жити не хочеться. От подивишся на всю цю хрінь, яка у нас робиться, - і не хочеться. Тоскно і мутно. І знаєш, навіть не тому, що ви напали, оббрехали і посилаєте нам кілерів-садистів. І не через тих сепарів, яким ви бомбите мізки пропагандою, або просто платите бабло, щоб нас убивать. Мутить, що люди роблять вигляд: а що такого? Мутить від пофігізму і скурвлення. Коли бачиш, як гинуть кращі – чесні, хоробрі, розумні, добрі, а гнилі й продажні  нагрівають на цьому руки… Мутить від проданого батькам бронежилета для єдиного сина, якого забирають в АТО, від фальшивих рахунків на поранених і сиріт… Коли бачиш молодого солдатика без руки чи ноги на брудній підлозі з шапкою, а поруч новенький магазин цукерок з гарними вітринами. Іноді хочеться дістати гранату… Та який у тому сенс?

Твій лист прийшов на другий день після того всього… І я уявила весілля в Парижі… (Відкриває шкатулку, вмикає музику.) Весілля, якого у мене вже не буде…. І білої сукні… Але я подумала, чому ні? Чому я не можу вдягнути білу сукню? Тепер мені вже не страшні забобони. Нічого не страшне, бо найстрашніше вже сталося… (Дістає білу сукню, перевдягається, звучить тужлива весільна народна пісня.) І я вирішила – вдягну весільну сукню і піду… Куди? До Бога… Ні, не топитися, не вішатись! Поки до церкви. (Вдягається.)

До речі, про екскурсію. Ти ж не знаєш. Тепер у нас усі свята відбуваються на Софійській площі і називаються «між двома дзвіницями». (Знову ніби проводить екскурсію.) Одна – Софія, а друга – Михайлівський собор, отой зруйнований за Сталіна. Знаєш, коли його тільки відбудували заново, він здавався штучним, як декорація. А зараз, після Майдану, коли саме тут рятували від нападів беркуту і був революційний госпіталь… А отут, дивіться, вперше за кілька сотень років знову били в набат… Тепер собор став справжнім. Окропленим кров’ю… І ще он подивися праворуч – тут галерея портретів героїв, які загинули в Іловайському котлі… Тільки частина, кажуть, їх більше чотирьох тисяч… Оце страшна ціна вашим брехливим мирним угодам: пообіцяли пропустити, а самі розстрілювали - тупо впритул, як на арені… І як наші це допустили? Як?! А знаєш, що ще страшніше? А може, їх навмисне?… Це нікому неможливо пробачити, не в цьому житті… (Запалює свічку.)

І я прийшла в цій сукні – просити Бога нас хоч отак не по-справжньому повінчати – заради дитини. Бо це гріх, я розумію, і він байстрюк. Але ж воно в тому не винне. Хай би хоч отак, подумки… Чи це гріх отак? Чи без весілля більший гріх? А ще забула про флердоранж! Така весела традиція! Ну, як? (Розмахує уявним букетиком.) Хто хоче впіймати букетик? Не хочете? Дивіться, який гарний! Хто буде наступний?  Хто хоче весілля? Такого ні? А ти, мила подружко? Не хочеш? Лови… (Кидає з люттю букет і раптом починає зривати з себе сукню.) Господи, що я роблю? Не можна так! Не можна вінчатися з померлим… Я ж роздвоєна! І та моя друга половинка, хоч вона і крихітна… Не хоче туди! Господи, прости мені… (Молиться). Не треба мені того весілля… У мене ж траур. Я все одно не можу веселитися. Розучилась… І тут я зрозуміла: у малого є більший тато – небо…

Я ж он виросла – і нічого, живу. У мене то є батько, але він нас із мамою покинув, коли я ще була дитиною. Тепер у нього інша родина, інша дитина. Він то казав, що любить і всяке таке… І яроблю вигляд, що мене це не сильно обходить, спілкуюсь із новими родичами… Але якби хто знав, як мене дістала ця «шведська сім’я», ця толерантність… Для мене все одно він зрадник. І довіри тієї вже немає і не буде ніколи. Я знаю, що чоловік може одного ранку встати і піти – до іншої жінки чи… на війну… Я не маю довіри ні до кого. Це так. І це зі мною назавжди. Це моя слабкість. Так, я більше не принцеса, не зірочка, єдине сонечко…  Але це й моя сила. Я не чекаю помочі ні від кого, тому я сильна. І вільна. Можливо, саме це дає відчуття свободи – нікого наді мною, крім Бога… І я передам цю силу маленькому. Ти під захистом вищого батька! І тоді я згадала, що вагітним дається сила бажань. Чого ж попросити?  Господи, благаю, даруй справедливість! «Отвєтку»! Бо я не знаю, як приводити у цей світ дитину… Навіщо? Чому тут світлі, талановиті, добрі гинуть? Якщо цей світ такий несправедливий, навіщо він існує? Я не розумію і не хочу так жити… Дай мені знак…

Вона молиться мовчки ворушачи губами, загасила свічку.

Я вернулася додому з дивним передчуттям. Я чекала повідомлення про ідентифікацію голосу… Але його не було… (Вмикає і передивляється гаджет.) Я стала дивитися знову твій профіль, потім його, повідомлення… Ти писала, що він недавно десь був на заробітках… А тепер ось, певне, заробив, якщо у вас весілля і Париж… І де ж він заробляв?… Я передивлялась його сторінку – нічого такого… нічого… Стоп! Місце… Я впізнала це місце – я тут була, і це у нас, точніше там, де тепер ніби не у нас і ніби не у вас, як то кажуть, у «сірій зоні»… Іще одне підтвердження…  (Звук смартфону, вона реагує.) Нарешті! Мабуть, про голос… (Вмикає, дивиться, раптом бачить щось вражаюче.) Ні, це не воно… Яка жахлива аварія. Мої родичі з потойбіч фронту, з якими не спілкувалась із часу війни... Із ними був хлопчик – таке янголятко, світле, гарне… Мій племінник… Ні! Ні, ні, ні! (Хаотично шукає новини в Інтернеті.) Критичний стан – це значить, живий, правда? Він має вижити! Він же молодий організм! (Гортає далі.) Господи, не треба! Будь ласочка, хай він виживе! (Молиться знову.)  Я казала, що не маю жалю, але то тільки до дорослих, а не тоді, коли ображають дітей… (Шукає далі.) Тільки б він вижив… (Бачить повідомлення, завмирає.) Загинув…  не приходячи до тями, в реанімації… Якраз тоді, коли я молилася?... Невже це «отвєтка»? Чому він?! Ні, я не розумію цієї справедливості! Я цього НЕ просила! Я не хотіла, щоб умирав цей хлопчик! Я не можу його ненавидіти навіть, якщо він потойбіч фронту. Я не хотіла вбивати! Чи справедливість Бога у тому, щоб і ми, і вони мали янголів-захисників? Тому той хлопчик і загинув? Тому що світлий? Ні! Я не хочу таких смертей!  

Пронизливо лунає звук телефону. Вона не відразу приходить до тями, зрештою відповідає.

Так, привіт… І що, який результат? 97 % збігу… Значить, це він?… Ясно. Дякую за поміч. (Вимикає телефон, повертається до відео.) Значить, він… Я знову передивилася твоє послання. Його  силует на відео… Я вслухалася в голос. Ті самі модуляції… Значить, він їздив заробляти… Тепер от, мабуть, заробив… Ти думаєш, так не буває? Такі збіги? А я вірю, що все невипадково… Життя і смерть. І що мені тепер робити? Їхати до вас на весілля? Дружкою? І що взяти з собою? Ніж? Пістолет? Коктейль Молотова? Гранату? Танк? Ти ж розумієш, що я жартую. Нічого того я не маю і навіть ножа не візьму і взагалі не поїду.

Я просто вишлю його контакти… Кому? У космос… Космос – він такий: усе чує і все розуміє… (Клацає  в гаджеті.) Я не знаю, чи він ще тут чи вже вернувся… Не знаю, чи з того щось вийде… Але ти ж розумієш, що я мала використати свій шанс? На справедливість. Я знаю історію про одного хлопця, якого вбили. Йому було 19. Повернувся з війни. З медалями. Напали 9 на одного. Вже тут. Просто тупо забили ногами... Нікого з цих 9-и вже немає. Їх усіх знайшли… Хто? Не знаю. Космос. Отвєтка. Нічого особистого. Я не вибачаюсь. Просто, я хочу вірити в справедливість, розумієш? Без неї нічого не має сенсу…

Знову лунає телефон. Вона відповідає.

Так… Уже все? Його знайшли? Коли?... Ще вчора?… Це точно?... Ні, не буду, не бійся… Я і не збиралась… Дякую, що повідомив… Я в порядку… (Вимикає телефон.) Все скінчено… І що тепер? Як перевірити, чи це точно він?… Попросити подругу зателефонувати жениху? А чом би й ні?… (Клацає клавішами, відправляє повідомлення, одягає на себе вишиванку, наспівуючи народну пісню. Пікає.) А от і повідомлення…  від неї. А ну… «Весілля відкладається. Його телефон поза зоною.» Ми всі вже давно поза зоною – страху і смислу… Весілля може відкластися, а може не відбутися. Гадаєте, таких збігів не буває?… Буває… Що я можу сказати, мила моя?… Весілля не буде… Принаймні цього весілля… Його напевне вже немає… Він був снайпером… Ти не знала?... Але це так… Він не бачив чітко цілі, але стріляв… І вся ваша країна є снайпером, а наша – мішенню… Ми під прицілом. І стіни прозорі… Я це знаю… Але на кожен постріл може бути «отвєтка»… Такий закон збереження енергії… Ти можеш приїхати туди… Але я не певна, що ти знайдеш його тіло… Я цього не знаю – може втопили у річці, може, спалили чи вже повезли до вас і поховають потай, уночі, як їх зазвичай ховають.  Не так, як у нас… Знаєш, як у нас хоронять? Поки везуть труну – люди узбіч дороги стають на коліна і моляться. Співають гімн: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу...» А потім кричать: «Герої не вмирають!» Хіба це правда? Герої вмирають… Як Фауст… Ти знаєш, коли Фауст віддав свою душу? За що? За «вільний народ на вільній землі». Тільки він не знав, що це ілюзія… Що насправді це могильники копають йому могилу… Але янголи відбили його душу у диявола. Бо коли чоловік віддає свою душу за це, навіть янголи протестують. Навіть вони вступають у бій! Так і наші хлопці… Я вірю, що їхні душі забирають янголи і несуть у небесний вирій, подалі від суєти.

І ваші теж гинуть… Тільки вони… не герої. Герої не воюють на чужій землі за бабло… У чужій країні людина зі зброєю перетворюється в окупанта і терориста. Все інше від лукавого. І може то краще, що у тебе не буде від нього дитини… Розумієш? Від убивці… І потім там стріляють, вибухають міни, а дівчат затягують у підвали і ґвалтують… Так що я серйозно не раджу тобі туди їхати. Я не знаю, чи я причетна до того, чи ні. Скоріше - ні, бо то вже сталося. Але знай: я б не жаліла, якби була причетна! Бо так справедливо… То як, ти ще хочеш мати мене дружкою? Може й дивно, але тепер я знову можу з тобою дружити… Ти можеш приїхати сюди, до мене, тепер я тобі співчуваю і можу зрозуміти. Правда… Може, навіть я допоможу. Адже я можу поділитися тим, що знаю про смерть… Спершу буде дуже боляче, різко… Потім стане трохи легше… А через 9 днів ще легше… Або я можу прийти до тебе, хочеш? Я подивилася останні фото і раптом зрозуміла, що ти зовсім поруч, у Парижі, на сусідній вулиці. Я теж зараз тут, у його квартирі, він лишив мені ключ, коли їхав туди. То як, зустрінемось, як у старі добрі часи? Поплачемося в камізельки? Вже дорослі. Назавжди… То як? Якщо згодна, висилай мені свою адресу.  Не бійся, я без зброї. Я знову можу дружить.

Ти думаєш, мені стало легше від цієї «отвєтки»? Можливо. Тепер я знаю, що є справедливість…  І є сенс жити, а не вбивати…  Я думала про це. Розумієш? А це вже півкроку до пекла… Але мені не стало легко… Тільки холодно… Я почуваюсь морозною пустелею, в якій зачаїлися танки під брезентом… Але я не хочу стріляти! Боже! Може, це твоя «отвєтка», але не моя!.. Бо я не маю від того радості! Хіба що трохи спокою…  

Смерть, ще одна смерть ворога… Але ми теж вимираємо… Україна маліє просто шаленими темпами! На скільки мільйонів нас менше? Скільки біженців, емігрантів, померлих на війні… А ще загиблих від злиденності і відчаю… Але і Європа вимирає, та, яку ми знаємо… Від чого? Не від епідемій і війн. Від небажання народжувати… Індекс – один із хвостиком. Це дитина плюс голова чи нога? Цифри, знову ідіотичні цифри… У емігрантів з півдня і сходу дітей набагато більше. Через покоління Європа буде зовсім іншою. Завойованою зсередини. Скільки було наступів, армій… А тут - без жодного пострілу. Завойована жінками. Їхніми дітьми. Геніально! І я теж буде серед завойовниць без зброї. Я більше не маю страху. Все, що нас не вбиває, то робить сильнішим. А я вже не одна, я подвоєна – в мені живе шалена енергія нової душі. І я не хочу бути жертвою. Досить! Ні!

Я буду виховувати його музикою, бо музика – це інтелект, музика – мова душ, музика – це гармонія… Чуєте? Я не хочу вбивати! Не хочу ненависті, гніву, люті! Забери це все від мене, Господи. Я не віддам свою душу без бою! Хай вона буде світлою – для дітей і нового світу. Може, маля ще не бачить, але чує! Адже спершу вони починають чути. І я придумала, як зробити, щоб у нього був тато. Музика! Його пісні… Його голос… Знаєте, як мені боляче чути цей голос? Як він ріже мені вени! Але малому це потрібно. Хай учиться співати! Це поки єдине, що я можу йому дати. І я зчіплюю зуби і слухаю… Пісня – це душа його тата… Пісня – це те, що тримає нас на краю прірви. Якщо є музика, то цей світ недаремний…

Я більше не відчуваю провину, я маю свою «отвєтку». Коли смерть так близько, головне – душа. (Вона робить якісь маніпуляції зі шкатулкою, мелодія звучить і потім різко перестає на півтакті, вмикається звук таймеру, який поступово стає голосніше.) Мені більше не потрібна схованка для скарбів. Бо єдиний скарб, який маю, у мені… Я більше не маю ілюзій і мрій… Я знаю правду про таймер… Чуєте, цокає? Гадаєте, це бомба? Чи просто час такий бентежний, вибуховий? Гібридний… Я не знаю. І ніхто не знає, на коли стоїть його таймер…

 

 

Вона лишає шкатулку на краю сцени і йде. Гасне світло. Цокання дедалі голоснішає. Тиша. Звучить тужлива колискова пісня.

Завіса.