Анна Багряна

 

  

ПРИГОСТИ МЕНЕ ГОРІХАМИ

 

Не-трагедія на одну дію

 

            

Дійові особи:

 

ВАЛЕРІЙ – привабливий молодий чоловік

ОЛЬГА – симпатична і недурна дівчина

 

  

Сцена 1.

 

Кімната в будинку, нагадує чиюсь занедбану дачу. В кімнаті – камін, недбало розставлені старі меблі, на стінах – запилюжені картини.

Заходить Валерій, в кожусі, в зимовій шапці і рукавицях, заносить дрова, кидає їх біля каміну, скидає шапку і рукавиці.

 

ВАЛЕРІЙ (сам до себе): Здоров був, Валеро! (Тихіше). Якщо сам себе не привітаєш, ніхто з тобою не привітається. Оце дожився!.. (Хукає в долоні, тупає на місці, намагаючись зігрітися, на якийсь час зупиняється). Хоча… Я ж, здається, чекаю на гостю. Чи не так?.. (Починає розпалювати камін). Так!..

Так починається прозріння у снігах,

                         і заметіль чатує на дрімоту,

                         а я лечу, як перелітний птах

                         у недосяжні для снігів висоти...

(Виймає з кишені аркуш, уважно його вивчає, тоді знову ховає до кишені). Її звати Ольга і вона страждає від того… від чого насправді страждає більшість молодих і розумних дівчат. Потрібно їй допомогти. (Вдоволено потирає долоні). Обожнюю допомагати гарненьким дівчаткам!..

Адже є мрія, і вона одна –

                        відчути дотик надреальних візій,

                        де мого серця вирвана струна

                        і кров вина, і це кохання… пізнє?

Вмикає магнітофон, який стоїть на столику, грає медитативна музика (бажано зі співом птахів та дзюрчанням води).

 

ВАЛЕРІЙ (дивиться на годинник на руці): Ну, Валерчику, з Богом!... Час тобі входити в свою роль. Назвався горщиком – лізь у піч! Ну, а якщо вже назвався “чарівником”, то, принаймні, удай, що сам не потребуєш жодної допомоги. Іншими словами кажучи, що ти – нормальний. Ну, майже нормальний… Це ж так просто! Просто?.. (Сідає в крісло біля каміна). А що, хіба непросто?.. (Підкидає дрова).

І це кохання, і деревина,

                        і я, і біль – усе згорить дощенту,

                        та мого серця вирвана струна

                        ще сподівається свого моменту.

            Якийсь час мовчки сидить в кріслі і дивиться на вогонь. Чути стукіт в двері. Він підіймається, вимикає магнітофон і йде до дверей.

ВАЛЕРІЙ: Ну от, і гостя!

 

Сцена 2.

 

Валерій заходить до кімнати з Ольгою.

 

ВАЛЕРІЙ: Ласкаво прошу! Сідайте, де вам буде зручніше, і слухайте, як потріскують дрова в печі. Тільки благаю Вас, запам’ятайте ці звуки і ці відчуття на решту свого життя й на решту всіх своїх наступних життів. Таке не повторюється, а якщо повторюється, то вже зовсім по-іншому. (Знову сідає біля каміну і підкидає дрова).

ОЛЬГА (продовжує стояти): Доброго дня. Я… Мене звати…

ВАЛЕРІЙ (повертається до Ольги): Заради всіх святих і грішних, мовчіть! Не говоріть нічого! Невже Ви не розумієте, що тільки тиша здатна підняти людину до божественних висот? Слухайте ці звуки! Слухайте не вухами, а кожною клітиночкою своєї свідомості, кожною клітиночкою свого тіла і духу! А головне – запам'ятовуйте все, що відчуваєте!

 

Ольга сідає на найближчий від неї стілець, затуляє обличчя руками і починає плакати. Валерій, помітивши це, встає з крісла і підходить до Ольги.

 

ВАЛЕРІЙ: Що з вами? Я Вас образив? Щось не так? Може, я надто різкий?.. Ну, тоді перепрошую. Знаєте, просто я не люблю, коли порушують сакральність моєї самоти. Це як проникнення в чужу душу. (Емоційно) Розумієте? Проникнення в душу!..

 

Ольга плаче ще дужче, встає і біжить до виходу, Валерій біжить за нею, хапає Ольгу за руку, зупиняє.

 

ВАЛЕРІЙ: Не треба. Я знову сказав не так… Ну, пробачте, будь ласка. Сідайте і не звертайте на мене уваги.

 

Валерій ставить стільця ближче до каміну і пропонує Ользі сісти, вона сідає мовчки. Валерій – у кріслі поруч. Сидять і слухають, як потріскують в каміні дрова. Через якийсь час Ольга встає і починає скидати пальто, Валерій підводиться, щоб допомогти їй, вішає пальто і повертається до каміну, сідаючи поруч з Ольгою.

 

ОЛЬГА: Мене звати Ольга.

ВАЛЕРІЙ: Знаю. А мене – Валерій.

ОЛЬГА: Я теж знаю.

ВАЛЕРІЙ: А тепер заспокойтеся і поставте запитання. Тільки не промовляйте його вголос.

ОЛЬГА: Яке запитання?

ВАЛЕРІЙ: Те, яке Ви ставили мені подумки, коли йшли сюди.

ОЛЬГА: До мене краще звертатися на "ти".

ВАЛЕРІЙ: Навзаєм.

ОЛЬГА: У мене багато запитань.

ВАЛЕРІЙ: Основне – одне.

ОЛЬГА: Основне завжди одне.

ВАЛЕРІЙ: Я тебе слухаю.

ОЛЬГА: Мені важко…

ВАЛЕРІЙ: Це не запитання.

ОЛЬГА: Знаю.

ВАЛЕРІЙ: Гаразд. Тоді скажи, навіщо прийшла сюди.

ОЛЬГА (з легенькою недовірою): Ти ж сам написав мені, що вмієш вирішувати чи не всі людські проблеми.

ВАЛЕРІЙ (із симпатією дивлячись на Ольгу): Особливо – жіночі, тобто дівочі.

ОЛЬГА: Причому, безкоштовно.

ВАЛЕРІЙ: Бо я не звик заробляти гроші на чужих проблемах.

ОЛЬГА: Ти написав, що можеш мені допомогти... якщо я раптом потребуватиму допомоги. 

ВАЛЕРІЙ: Це правда. Можу.

ОЛЬГА (озирається довкола): І залишив адресу… цього будинку.

ВАЛЕРІЙ: Як бачиш, адреса правильна.

ОЛЬГА: Мені стало цікаво і я...

ВАЛЕРІЙ: Вирішила перевірити?

ОЛЬГА: Вирішила скористатися шансом.

ВАЛЕРІЙ: Невже не побоялася?

ОЛЬГА: Чого?

ВАЛЕРІЙ: Іти до незнайомого чоловіка – в цей занедбаний будиночок, одна…

ОЛЬГА: А хіба ми з тобою не познайомилися в мережі?

ВАЛЕРІЙ: Віртуальний світ дуже часто відрізняється від світу реального.

ОЛЬГА: Вовка боятися – в ліс не ходити.

ВАЛЕРІЙ: Відчайдушна! Завжди захоплююся такими. Але що конкретно тебе привело сюди?

ОЛЬГА: Навіщо запитуєш, коли й сам все знаєш?

ВАЛЕРІЙ: Хочу почути твою інтерпретацію. У жінок зовсім інше мислення, ніж у чоловіків. Я можу щось упустити.

ОЛЬГА: Я вже сказала. Мені важко.

ВАЛЕРІЙ: Це дуже абстрактно.

ОЛЬГА (озирається довкола, ніби не почувши останніх слів Валерія): А ти ж не тут живеш? Правда?

ВАЛЕРІЙ: Я тут буваю. Можна сказати, це – мій робочий кабінет. Або дача. Залежить від того, під яким кутом зору подивитися.

ОЛЬГА: Мені не треба було тривожити твій спокій.

ВАЛЕРІЙ (встає, ходить по кімнаті): Нічого не вдієш. Вже потривожила.

ОЛЬГА (теж встає): Я можу піти.

ВАЛЕРІЙ: Із каменем за пазухою?

ОЛЬГА: Із каменем на серці.

ВАЛЕРІЙ: Вибач. Я готовий тебе вислухати.

ОЛЬГА (зупиняється біля каміну, дивиться на вогонь): Я – неприкаяна, чужа в цьому світі, мене ніхто не розуміє, тому мені важко.

ВАЛЕРІЙ: Я теж чужий. Але це – не неприкаяність, і навіть – не самотність. Це – інше.

ОЛЬГА (зацікавлено): Що ж тоді?

ВАЛЕРІЙ: Ми просто не можемо і не хочемо обманювати самих себе.

ОЛЬГА: На відміну від світу?

ВАЛЕРІЙ: На відміну від людей, які живуть в цьому світі. (Нахиляється до Ольги, тихіше). Але в нас є шанс не піти звідси назавжди.

ОЛЬГА: Це і є твої слова втіхи?

ВАЛЕРІЙ: Я щиро хочу тобі допомогти. Але мені цікаво почути з твоїх вуст: що привело тебе сюди?

ОЛЬГА (зухвало): Якщо ти – справжній чарівник, мусиш відгадати сам!

ВАЛЕРІЙ (після паузи): Гаразд. (Замислюється, починає говорити серйозним тоном). Тобі важко, бо ти – самотня. Я теж самотній… Вірніше, я хотів сказати, що я видаюся самотнім. На перший погляд. Так само, як ти видаєшся сама собі несамотньою.

ОЛЬГА: Насправді все значно простіше. Я загубила радість і хочу її повернути.

ВАЛЕРІЙ: Але…

ОЛЬГА (швидко перебиває його): Тільки не запитуй, у чому вона полягає, моя радість. (Якийсь час мовчки стежить за вогнем). Я не знаю.

ВАЛЕРІЙ: Отже, ти сама не знаєш, чого хочеш? Правильно я тебе розумію?

ОЛЬГА: Помиляєшся, я чітко знаю, що хочу. Бути щасливою. Я хочу радіти життю. (З відчаєм). Тільки чомусь мені це ніяк не вдається.

ВАЛЕРІЙ (підходить до Ольги ближче, уважно вдивляється їй в обличчя, обережно бере її за руку): Маєш якесь конкретне бажання? Зараз, у цю мить…

ОЛЬГА (відходить, дивиться на Валерія з недовірою): Тобто?

ВАЛЕРІЙ (намагаючись приховати своє роздратування): Ти прийшла до чарівника. Отже, повинна мати якесь бажання.

ОЛЬГА: Я тобі сказала про своє бажання. Я хочу радості. Ра-дос-ті! Розумієш?

ВАЛЕРІЙ: Радість – це дуже абстрактне поняття. Але у більшості випадках воно пов’язане з чимось цілком конкретним. Наприклад… (Знову підходить до дівчини, бере її за руку, але вона швидко висмикує руку і відходить). Почастувати тебе "лелечими крилами"?

ОЛЬГА: Дякую, але я вегетаріанка.

ВАЛЕРІЙ: Ха-ха-ха!

ОЛЬГА: Не розумію, що тут смішного.

ВАЛЕРІЙ: Та я ж і не збираюся частувати тебе тілами вбитих птахів. Не бійся, я теж вегетаріанець. Причому, свідомий і переконаний. "Лелечі крила" – це таке зілля, яке швидко зігріває в холодну пору.

ОЛЬГА (трохи уїдливо): Дякую, не вживаю алкоголю. Якщо це і є твій рецепт від усіх проблем, тоді я, справді, даремно прийшла.

ВАЛЕРІЙ: А хіба я говорив про алкоголь?.. Але, якщо не хочеш, не маю права тебе вмовляти чи агітувати. Твої бажання – твої господарі.

ОЛЬГА: Помиляєшся. Швидше навпаки: я сама – господарка своїх бажань.

ВАЛЕРІЙ: Це тобі так здається. Ти живеш у світі, де переважна більшість людей приборкує власні бажання, ігнорує їх, або й зовсім не чує. (Підкидає дрова в камін). А тому й сама починаєш думати, що нічим не відрізняєшся від цієї більшості. Хоча, разом з тим, ти дуже гостро відчуваєш свою інакшість. Правильно я кажу?

ОЛЬГА: Так, я відчуваю свою інакшість. Інакше б не прийшла сюди.

ВАЛЕРІЙ: Коли йдеться про бажання, дуже часто люди обманюють самих себе. Наприклад, щоранку п’ють каву, переконуючи себе у тому, що хочуть саме кави. При цьому ні на мить не замислюються над тим, що насправді їм хочеться чогось зовсім іншого, - наприклад, персикового соку, зеленого чаю або кислого молока. (Емоційно) Зрештою, просто холодної джерельної води… або й пива! Що ж тут такого?.. Але, ні. Це – страшно. Бо наші бажання щомиті  залежать від обставин, моди, інших людей – від чого чи від кого завгодно, тільки не від нас самих!.. (Уважно вдивляється в обличчя Ольги). Але ти не така. Я це відчуваю. Ти не обманюєш себе. Ти просто заганяєш себе в глухий кут. Адже хочеш чого того, про що насправді не маєш жодного уявлення. Ти мислиш абстрактними категоріями, а все, що позбавлене конкретики, є мертвим. В тому числі й радість. Ось у чому твоя основна проблема.

 

Ольга спантеличена почутим. Опускається на стілець. Валерій іде до столу з посудом, переливає щось з глека в кухля, несе кухля до комину.

 

ВАЛЕРІЙ: Ти відмовилася від "лелечих крил", а я не відмовлюся. Все одно день зіпсований.

ОЛЬГА: Я ж могла піти.

ВАЛЕРІЙ: Але ти прийшла. Отже, я потрібен тобі. Так чи ні?

ОЛЬГА: Ти ж сам все чудово знаєш. Але я б не хотіла, щоб ти подумав, ніби…

ВАЛЕРІЙ (усміхається): Ніби я потрібен тобі як чоловік?

ОЛЬГА: А ти – такий самий нахаба, як і всі чоловіки!

ВАЛЕРІЙ: Та я ж і не кажу, що я кращий від інших чоловіків. Хоча і нічим не гірший.

ОЛЬГА: Я вже це зрозуміла.

ВАЛЕРІЙ:        Вона була така раптова,

                                   єдина мить - на сотні снів.

                                   Та я на подвиг не готовий,

                                   хоч вперше подвигу схотів…

            Не переживай, ні спокушати, ні ґвалтувати я тебе не збираюся. Як жінка ти мене зовсім не цікавиш.

ОЛЬГА (знову встає, роздратовано): Ну а це вже образа!

ВАЛЕРІЙ: Які ж ви, жінки, дивні. Суцільні загадки природи! Ні компліментів вам зробити, ні показати свою мирну налаштованість до вас. Як тільки починаєш вам говорити красиві слова, так ви одразу запідозрите у таємних намірах оволодіти вами, а коли, навпаки, показувати вам свою чоловічу байдужість, для вас це виглядає ще більшою образою!

ОЛЬГА (сідає): Я мала на увазі зовсім інше. І прийшла до тебе, бо повірила, що ти можеш мені допомогти. Хоча, якщо вже й відповідати на твої слова, то я знаю, що сподобалася тобі. Щоб ти не говорив. І як жінка – теж.

ВАЛЕРІЙ: Але мені не потрібна жінка.

ОЛЬГА: Ти одружений?

ВАЛЕРІЙ: Як може бути одруженим чоловік, байдужий до жінок? Причому, зверни увагу – до всіх, а не лише до однієї тебе. Але одразу попереджаю: я не голубий. І не імпотент, якщо вже на те пішло.

ОЛЬГА (трохи саркастично): Авжеж. Ти просто навчився трансформувати свою сексуальну енергію в значно тонші енергії. Що ж, вітаю! Це величезне досягнення для чоловіка. 

ВАЛЕРІЙ: Я б не сказав. Хоча на певному етапі, справді, було важко. Але зізнайся, тобі теж не потрібні чоловіки. Без них тобі значно легше живеться. І в цьому ми дуже схожі з тобою. (Сідає в крісло поруч з Ольгою).

ОЛЬГА: Можливо, але я не уявляю свого життя без існування в ньому чоловіків.

ВАЛЕРІЙ: Вони теж. (Помітивши запитальний вираз на обличчі в Ольги). Я хотів сказати, що твої чоловіки теж не уявляють себе поза власним існуванням у твоєму житті.

ОЛЬГА (трохи обурено): Що ти знаєш про моє життя?

ВАЛЕРІЙ: Я не звик зазирати під чужі ковдри. Але, на жаль, не всі наші знання приходять нам від книжок і зазирань під чужі ковдри.

ОЛЬГА: На жаль?

ВАЛЕРІЙ: На жаль. Не забувай, що я – чарівник.

 

Якийсь час мовчать і дивляться на вогонь.

ВАЛЕРІЙ:     О, розпали в мені багаття,

моя безглузда самота,

                                   тобі горіти і згорати,

мені – у вічність відлітати…

                                    Мені летіти й залишатись,

терпіти муки самоти,

                                   ти запроси мене на свято

і власним світлом освяти...

ОЛЬГА: Твої?

ВАЛЕРІЙ: Що?

ОЛЬГА: Вірші. Твої?

ВАЛЕРІЙ: Мої.

ОЛЬГА: Гарно. Мені подобається.

ВАЛЕРІЙ: Вони ллються з мене, але я ніколи їх не записую.

ОЛЬГА: А даремно. Поезію треба записувати.

ВАЛЕРІЙ: Не бачу в цьому ніякого сенсу. Треба жити з поезією в серці, а не записувати цю поезію, роблячи з неї якийсь феномен людської психіки. Все життя має перетворитися на безперервну поезію, тоді зникне сенс писати щось і видавати книжки. Ми ж не видаємо своїх щоденних думок та розмов, не називаємо їх шедеврами творчості.

ОЛЬГА: Але коли з тебе ллється поезія, хочеться донести її до інших сердець.

ВАЛЕРІЙ: Донеси. Ніхто ж не забороняє. Але донеси тому, кому це й справді потрібно в конкретну мить, скажи пошепки, на вушко. Навіщо кричати до всіх? Поезія – це щось сакральне і буденне водночас. Поезія – це лише один із способів мислення і передачі інформації, який з часом замінить всі інші, менш досконалі способи. А от поети – це шизофреніки, які тішать себе думками про власну геніальність. Фантоми, які ганяються за іншими фантомами. Поети теж обманюють себе. Як і всі люди. Навіть більше. Тому вони – найнещасніші створіння в цьому світі.

ОЛЬГА: Я так не вважаю. Я пишу музику, і часто мені не вистачає до цієї музики гарних віршів. І взагалі, як на мене, поезія має здатність зцілювати душі.

ВАЛЕРІЙ: Душі не повинні ставати хворими. Тоді відпаде необхідність їх зцілювати.

ОЛЬГА (зітхає): Легко говорити.

ВАЛЕРІЙ (встає, тримає кухлика): Ще легше застосувати все на практиці. (Надпиває з келиха і пильно дивиться на Ольгу). Для початку просто заборони своєму коханцеві цілувати тебе в груди.

ОЛЬГА (здивовано і трохи ображено): Яке це має відношення до душі?

ВАЛЕРІЙ: Пояснюю. (Ставить кухля на стіл, бере блокнота і олівця, підходить до Ольги). На, візьми. І намалюй мені жіночі груди.

ОЛЬГА: Я? Груди?..

ВАЛЕРІЙ: Ну я ж чоловік. У мене жіночих грудей немає. Відповідно, можу помилитися. А якщо не помилюся, ти все одно обізвеш мене нахабою.

ОЛЬГА (простягає назад блокнот і олівець): Малюй сам. Годі з мене твоїх загадок.

ВАЛЕРІЙ (малює): І немає тут жодних загадок. Все дуже просто, як ясний божий день. Простіше простого. Ось так. Ну, ніби все. А тепер подивися на мій малюнок і скажи, що ти бачиш на ньому. Я, звісно, не художник, але мені здається, малюнок вийшов досить вдалим. (Простягає блокнот з малюнком).

ОЛЬГА (бере блокнота, дивиться): Ну, жіночі груди. Ти ж сам сказав, що це.

ВАЛЕРІЙ: А окрім грудей, що тобі ще нагадує мій малюнок? Тільки придивися уважно.

ОЛЬГА (розглядає малюнок з різних боків): Ну, можливо… (Підіймає голову і пильно дивиться в очі Валерію). Але попереджаю: це лише моє припущення, (трохи уїдливо) з урахуванням специфіки мого жіночого мислення… Можливо, ну, наприклад, бані церков.

ВАЛЕРІЙ: Чудово! Бані церков. А тепер пригадай, що ти знаєш про бані церков.

ОЛЬГА: Знаю, що сама сферична форма бань сприяє зосередженню під ними потужного енергетичного потоку. Власне, саме тому вівтар завжди розташований під банею.

ВАЛЕРІЙ: І?..

ОЛЬГА (трохи невпевнено): Кожна церква є цілющою сама по собі – за рахунок специфічної побудови. Незалежно від того, яка релігія і ким проповідується у цій церкві.

ВАЛЕРІЙ: Ти кажеш все правильно. Але невже ти так і не бачиш цього зв‘язку? Він же очевидний – зв‘язок між банями церков та жіночими грудьми.

ОЛЬГА: Так, дуже схожа форма. Отже, ти хочеш сказати…

ВАЛЕРІЙ: Я хочу сказати, що саме груди і є центром зосередження енергії в організмі жінки. Більше того, груди для жінки є найефективнішим і найпотужнішим джерелом передачі енергії. Саме через груди жінка передає свою енергію дитині, коли годує її молоком. Не просто енергію, а енергію серця, або, іншими словами кажучи, енергію своєї душі, енергію своєї материнської любові. Ось, чому чоловіки так люблять цілувати жінок в груди – вони таким чином підживлюються жіночою енергією, якої їм дуже бракує і без якої вони просто не можуть жити. І це не я вигадав. Про це тобі розповість будь-який тямущий езотерик. Тому коли ти називаєш свою душу хворою, я тобі кажу: для початку заборони чоловікам цілувати тебе в груди. А потім почуй саму себе. Почуй і відчуй.

ОЛЬГА (кладе малюнок біля комина): Пробач за відвертість… Але мені подобається, коли мене цілують у груди.

ВАЛЕРІЙ (усміхається): Так і повинно бути. Чоловіки для тебе – це твої діти. І любиш ти їх материнською любов'ю – в першу чергу, материнською. Власне, як і більшість жінок. (Робить ковток з кухля).

ОЛЬГА (обурено): Звідки ти можеш про це знати?

ВАЛЕРІЙ: Не обманюй саму себе.

ОЛЬГА: Я не обманюю. Просто кажу, що мені приємно, коли чоловіки цілують мене в груди.

ВАЛЕРІЙ: Але зізнайся самій собі: це не та радість, якої ти шукаєш.

ОЛЬГА (замислюється): Далеко не та.

ВАЛЕРІЙ (зітхає): Я так і знав. А шкода…

 

Валерій підходить до столу, виймає з шухляди велику папку, дістає якісь папери і дає їх Ользі.

ВАЛЕРІЙ: Ось на, почитай.

ОЛЬГА: Що це?

ВАЛЕРІЙ: Звичайна проза життя. Хоча хтось, можливо, називає це літературою. (Іронічно виділяє останнє слово).

ОЛЬГА (бере аркуш і уважно розглядає): Автор не вказаний.

ВАЛЕРІЙ: Читай вголос.

ОЛЬГА (починає читати):  "Коли вона вчилася в школі, дуже боялася хлопців. Їй весь час здавалося, ніби вони сміються з неї, з її нерівних зубів, з худеньких ніг, а тому, коли хтось із хлопців задивлявся на неї, вона завжди опускала очі й червоніла від сорому – за саму себе, тобто за свою, як їй здавалося, недоречну зовнішність. Тікала від тих поглядів у власну мушлю, у світ, який створила лише для себе. І там розкривалася, ніби квітка на сонці. Вона навчилася грати на гітарі й вирішила все своє життя присвятити музиці. Дуже часто мелодії приходили до неї самі і найчастіше – коли зовсім їх не чекала…

Так сталося, що вона закохалася в одного чоловіка, несхожого на інших чоловіків. Він допоміг їй відчути саму себе – відкрив очі і серце, зробив жінкою, наділив дивною силою, а потім зник. Навіть перестав їй снитися. А, отже, хотілося так думати, вона більше не залежала від нього. Хоча насправді він міцно прив’язав її до себе кайданами першого жіночого болю. Ініціація завжди обходиться жінці дуже дорого. На жаль, прозріння не продають у аптеках разом із презервативами і таблетками для схуднення…

Потім у її житті з’явився чоловік, схожий на інших чоловіків. Їй було добре з ним, але кохання залишилося на папері – в щоденнику, у невідправлених листах, у несміливих дівочих віршах і мелодіях. Кохання – як народження, як поцілунок сонця, як фатум, як шкіра, яку вже не здереш, бо, здерши, загинеш, але вона все одно здирала ту шкіру, плакала, кричала від болю, але продовжувала здирати...

Потім у неї було багато кавалерів. Вони проходили повз неї і розчинялися у її минулому, як цукор розчиняється у гарячому чаї. Швидко забувала їхні обличчя та імена. За жодним з них не шкодувала і жодного не кидалася шукати. У неї не було ні кохання, ні ненависті до них. Просто якесь відчуття своєї їм потрібності – на якусь мить, на короткий відтин життя. Ніби від того, чи були вони поряд з нею, залежало спасіння їхніх душ.

Але одного разу вона вирішила для себе раз і назавжди: чоловіки – це всього лише безжальні вбивці ілюзій і часу. І якщо ілюзії можна назвати річчю умовною, то про час цього не скажеш: саме часу людям завжди бракує найбільше.

Сидячи на своєму улюбленому кріслі, вона перебирала пальцями струни гітари. Шукала виходу в той стан, який би приніс її душі максимальне задоволення – подібне до того задоволення тіла, коли варто лишень торкнутися однієї малесенької точки…"

(Обурено кидає листок на стіл) Все! Досить. Так нечесно.

ВАЛЕРІЙ (сміється): Чому нечесно?

ОЛЬГА: Ти знаєш, чому. Бо все, що тут написано – про мене.

ВАЛЕРІЙ: Але ж там немає навіть твого імені.

ОЛЬГА: А навіщо? Все зрозуміло і без імені!

ВАЛЕРІЙ: Тобто?

ОЛЬГА: Я теж з дитинства граю на гітарі і теж пишу музику.

ВАЛЕРІЙ: На світі є багато дівчат, які грають на гітарі і пишуть музику.

ОЛЬГА (розгублено): Так, але…

ВАЛЕРІЙ: Ти хотіла сказати інше. Але не наважилася. Правильно я зрозумів?

ОЛЬГА: Ну, майже.

ВАЛЕРІЙ: Тобі сподобалося те, що ти читала?

ОЛЬГА: Гарно написано. Але занадто правдиво для того, аби називатися творчістю.

ВАЛЕРІЙ: А чом би й ні? Хіба життя – це не творчість?

ОЛЬГА (знову бере до рук аркуша): Це ти написав?

ВАЛЕРІЙ (спокійно бере у Ольги з рук аркуша, так само спокійно рве його і кидає на підлогу): Тепер це не має жодного значення.

ОЛЬГА (обурено): Але я ще не дочитала до кінця!

ВАЛЕРІЙ: Кінця немає. І може ніколи не бути. Все залежить від тебе.

ОЛЬГА: Тоді продовження.

ВАЛЕРІЙ: Продовження допиши сама. Звичайно, якщо в тому є потреба. 

 

            Ольга збирає з підлоги шматочки паперу, намагається їх з’єднати, аби ще раз прочитати текст, але їй це так і не вдається. У відчаї вона кидає зібрані папірці до каміну, сідає навпочіпки і починає заворожено вдивлятися у вогонь. На її обличчі поступово з’являється якась просвітленість. Валерій мовчки, з неприхованою чоловічою цікавістю стежить за кожним її порухом.

 

ОЛЬГА: Валерію…

ВАЛЕРІЙ: Нарешті я почув своє ім‘я!

ОЛЬГА: Хочу в тебе дещо запитати.

ВАЛЕРІЙ: Прошу.

ОЛЬГА: Валерію, я знаю, що у тебе є волоські горіхи. Там, у сінях. Я бачила. Випадково… коли заходила сюди. Правда ж, є?

ВАЛЕРІЙ: Ну так, є.

ОЛЬГА: Пригости мене ними, будь ласка. (Трохи розгублено). Я знаю, що з мого боку це нахабство, але нічого не можу вдіяти зі своїм ідіотським бажанням. Пробач.

 

            Валерій якийсь час стоїть розгублений, але поступово на його обличчі з’являється усмішка.

ВАЛЕРІЙ (аплодує): Браво! Браво! Браво!

ОЛЬГА (знічено): Не розумію, що тут радісного.

ВАЛЕРІЙ: Справді, не розумієш?.. Нарешті у тебе з’явилося конкретне бажання! І це чудово! Це – перший крок до тієї радості, яку ти загубила і яку намагаєшся відшукати. (Захоплено дивиться на Ольгу). Ти починаєш відчувати саму себе, стаєш сама собою… в моїй присутності. (Самозакохано) Звісно ж, я не можу не тішитися з цього. (Тихіше). Невже мені нарешті вдалося виправдати роль чарівника? Та ще й з мінімальними витратами! Ні, це просто якась фантастика! Не вірю!..

ОЛЬГА: Так ти мені даси горіхів?

ВАЛЕРІЙ: Ун моменто!

 

Валерій хутко вибігає з кімнати. Ольга якийсь час лишається сама. Ходить по кімнаті, обережно озирається на всі боки, несміливо підходить до столу, де стоїть кухоль Валерія з "лелечими крилами", ще раз озирається, бере кухля і надпиває з нього, швидко ставить назад. Знову ходить по кімнаті. Знову підходить до кухля, але вже бере його сміливіше і робить більший ковток. 

 

Сцена 3.

 

Через якийсь час заходить Валерій з кошиком, на голові у нього паперовий циліндр, прикрашений блискітками.

 

ВАЛЕРІЙ: Ваш чарівник прибув до Вас! (Галантно вклоняється, знімаючи циліндр).

ОЛЬГА (радісно дивиться на кошика): І виконав моє бажання!

ВАЛЕРІЙ: Так. Будь ласка. (Простягає кошика Ользі).

ОЛЬГА (бере одного горіха з кошика, уважно крутить його в руці): Справжній.

ВАЛЕРІЙ: Справжнісінький. Давай розлущу. (Дістає з кишені щипці й розколює ними горіхи, передаючи зернятка Ользі).

ОЛЬГА (їсть горіхи, весело): Дивно, мені ще ніколи в житті так не хотілося волоських горіхів.

ВАЛЕРІЙ (припиняє лущити горіхи, переводить погляд на Ольгу): Ти хотіла сказати інше. Ти хотіла сказати: "Я ще ніколи так не раділа звичайним волоським горіхам". (Продовжує лущити горіхи і передавати їх Ользі).

ОЛЬГА: А ти все знаєш! (Їсть горіхи).

ВАЛЕРІЙ: Чому ти в мене попросила горіхів?

ОЛЬГА: Це було таке сильне бажання, що я навіть… що навіть забула про свою природжену скромність! (Сміється).

ВАЛЕРІЙ (лагідно усміхається): Що ти навіть стала сама собою. Це було твоє бажання в конкретну мить. Дуже важливо вчасно здійснювати свої бажання. Інакше радості в цьому житті годі чекати. (Лущить горіхи далі).

ОЛЬГА: Так, знаєш, я б могла їх так само швидко перехотіти, як і захотіла…

ВАЛЕРІЙ: І якби я пригостив тебе ними через кілька годин…

ОЛЬГА: Я не раділа б так, як радію зараз!

ВАЛЕРІЙ: Що ти відчуваєш?

ОЛЬГА: Якусь безтурботну дитячу радість. Я насправді зараз почуваюся маленькою дівчинкою, яка радіє…

ВАЛЕРІЙ: Звичайним волоським горіхам? (Разом сміються). Олю, а це часом не та радість, якої ти шукала?

ОЛЬГА (замислюється, на якийсь час стає серйозною): Не знаю. Я б сказала, що це те відчуття, якого мені не вистачало в житті, щоб бути щасливою. Але смішно думати, що щастя ховається…

ВАЛЕРІЙ: У звичайних волоських горіхах? (Знову разом голосно сміються). Не бійся так думати. Я хочу, щоб ти запам‘ятала це відчуття. Це дуже важливо. Коли ти запам‘ятаєш це відчуття, ти зможеш повертати його в будь-яку мить і переживати знову. (Припиняє лущити горіхи, ховає щипці).

ОЛЬГА: Навіть без горіхів?

ВАЛЕРІЙ: Уяви собі, навіть без горіхів. Але не бійся відчувати себе і свої бажання. Можливо, завтра тобі так само сильно захочеться яблук. І тоді ти відчуєш радість, коли їстимеш яблука. А потім тобі так само сильно схочеться танцювати. Ти танцюватимеш в ту саму мить, коли виникне бажання. І будеш безмежно щасливою від свого танцю.

ОЛЬГА: Це щось подібне до того, що може принести мені музика. Але я вже давно не відчуваю радості, коли беру до рук гітару.

ВАЛЕРІЙ: Слухай себе. І вчасно здійснюй свої бажання. І все.

ОЛЬГА: Тобто, ти хочеш сказати, що я долала до тебе такий довгий шлях заради горіхів?..

ВАЛЕРІЙ: Заради звичайних волоських горіхів, Олю.

ОЛЬГА (усміхається): Ні, Валерію, ці горіхи незвичайні.

ВАЛЕРІЙ: Можеш назвати їх чарівними.

ОЛЬГА: Дякую за прозріння.

ВАЛЕРІЙ: Немає тут ніякого прозріння. Все дуже просто. Ти ж бачиш – ніякої магії. Жодних чарів.

ОЛЬГА: Так, бачу. Я відчуваю себе. І це так радісно!

ВАЛЕРІЙ (встає, артистично декламує):        

  Відчути себе – це прозріння дається не кожному,

                           та можна його віднайти у торішніх снігах,

                           і в згаслих вогнях по жаринках побачити можна

                           іще неперейдений і неспотворений шлях.

                           По ньому піти крізь болючі рови порожнечі,

                           знесилено впасти й радіти від сходжених миль,

                           і знову іти, і ставати плечем до Предтечі,

                           і вірити в тих, кого шлях до вершин не стомив.

ОЛЬГА (аплодує): Супер! Іще трохи, і я в тебе почну закохуватися! (Після паузи). Жарти жартами, але якщо говорити серйозно, то в мене якесь дивне відчуття. Валеро, мені здається, що ми так давно і так добре знаємо одне одного…

ВАЛЕРІЙ: Що нам навіть не завжди потрібні слова?

ОЛЬГА: Так. Але насправді я про тебе не знаю зовсім нічого. Я не знаю, де і з ким ти живеш, ким працюєш, чим захоплюєшся, як проводиш вільний час, і взагалі…

ВАЛЕРІЙ: Ця інформація для тебе особисто має якесь важливе значення?

ОЛЬГА: Зараз, для нашого спілкування – ні, не має, але…

ВАЛЕРІЙ: Ну що "але"? Що б змінилося у тобі, якби ти дізналася, що я працюю вчителем ботаніки в звичайній загальноосвітній школі чи, скажімо, президентом компанії мобільного зв‘язку? Що б змінилося, якби я сказав, що тричі був розлучений і що в мене є шестеро дітей від різних жінок? Якби розповів про те, що захоплююся колекціонуванням етикеток від пивних пляшок чи вирізок із газет про відомих українських співаків? Або… що я – просто актор-невдаха, який мріє потрапити на сцену одного з кращих театрів, зніматися в кіно, стати зіркою… Що б змінилося від того?

ОЛЬГА (перебиває): Нічого. А й справді, нічого б не змінилося. Просто…

ВАЛЕРІЙ: Звичайна жіноча цікавість?

ОЛЬГА: Можливо. Але, може, й щось інше. Може… Я просто починаю звикати до твоєї присутності. Ти допоміг мені повернути радість, якої я вже так довго не переживала.

ВАЛЕРІЙ: Але ти маєш бути готовою до того, що ми з тобою більше ніколи не побачимося. Ти не повинна звикати ні до мене, ні до інших людей. Адже кожна зустріч в житті може бути останньою зустріччю. Навіть якщо вона – перша.

ОЛЬГА: Я вже знаю, що коли звикаєш до людини, потім дуже боляче від розлуки з цією людиною.

ВАЛЕРІЙ: А розлука завжди – неминуча.

ОЛЬГА: Так. На жаль.

ВАЛЕРІЙ: Проте не буває випадкових зустрічей. Кожна з них щось нам приносить.

ОЛЬГА: Іноді це біль. Але зустріч з тобою принесла мені радість. Дякую за все.

 

Ольга мовчки одягає шарфа, капелюха, пальто, бере свою сумочку. Валерій весь цей час мовчки спостерігає за нею. Якийсь час стоять і дивляться одне на одного.

 

ОЛЬГА: Дякую. Я не буду говорити "до побачення". Але я не хочу говорити "прощавай". Тому просто – дякую.

ВАЛЕРІЙ: Будь щаслива! Завжди!

 

Ольга іде до виходу. Потім, ніби щось згадавши, повертається, підходить до кошика з горіхами, бере кілька горіхів і кладе їх в кишеню, при цьому трохи ніяково дивиться на Валерія, який не зводить з неї погляду, і знову іде до виходу.

 

ВАЛЕРІЙ: Почекай! Ти забула іще дещо!

 

Ольга зупиняється, повертається до Валерія, але стоїть на місці. Валерій підходить до неї і міцно обіймає. Якийсь час Ольга стоїть непорушно, а потім теж обіймає Валерія. Біжить зі сцени. Валерій залишається сам.

 

ВАЛЕРІЙ (до глядачів): Ну, і як я вам? Тільки чесно. Я не ображуся, якщо скажете найгірше…  Але мені чомусь здається, що в мене є шанс. Якщо вона повірила, то невже інші не повірять?.. (Якийсь час нервово ходить по сцені, нарешті зупиняється). Розумієте, ще з дитинства я мріяв стати кінозіркою, і навіть грав у шкільному театрі. Коли повернувся з армії, вступив до театрального університету. А потім… Ким я тільки не працював? І кур’єром у політичній партії, і контролером у трамваї, і прибиральником у піцерії, і продавцем у книгарні, і роздавав усякі рекламні оголошення біля метро… (Із прикрістю). Але, на жаль, так і не зміг знайти собі роботу за фахом. У театрах немає вакансій, кіностудії приймають непрофесійних, абсолютно бездарних акторів, яким можна не платити за гру. (Знову ходить туди-сюди). І от, нарешті, відкрилася нова кіностудія! Вимоги до акторів – можна сказати, навіть зависокі. Коли рік тому проходив кастинг на роль головного героя фільму “Ґвалтівник”, студійна комісія одноголосно відхилила мою кандидатуру. Вся проблема у тому, що я тоді не був, як слід, підготовлений… Але, може, це і на краще. Все ж таки грати ґвалтівника – не вельми приємно. Інша справа – чарівник! (Підходить до кошика, перебирає горіхи, підкидає горіх вгору, ловить і міцно стискає в долоні). Сподіваюся, цього разу мій талант таки помітять і належно поцінують. Дякувати Богу, ще не перевелися розумні дівчатка, завдяки яким можна проводити імпровізовані репетиції в домашніх умовах.  Ну, майже – в домашніх… (Лущить горіхи, зернятка кидає до рота, жує із задоволенням). А ця Ольга – насправді дуже мила. Може, не варто було її так швидко відпускати?.. (Усміхнено). Принаймні, тепер я точно знаю, що мені потрібно для щастя. (Таємниче). Тепер я знаю, в чому ховається радість. (Продовжує лущити горіхи, тоді зупиняється, якийсь час сидить замріяний).  

У твоїх очах далеких

ніжно сяяла сльоза,

я казав собі: нелегко –

повертатися назад.

Я казав…та повертався –

звичним плином з-під небес,

ніби сам собі всміхався,

уявляючи тебе.

А коли душа розкрита

впала збитим пташеням,

я не міг заговорити,

заки мрію доганяв.

Та здригнулися повіки

і діткнув нестерпний біль,

я сказав тоді: навіки

спопелю себе в тобі.

 

Завіса.

2004 р.