Притча про Леонардо
одноактна п'єса
Дійові особи:
ЛЕОНАРДО
ФРАНЧЕСКО
МОНА ЛІЗА
КОРОЛЬ
КАРТИНА ПЕРША
Тінистий дворик у Флоренції. Франческо та Леонардо в очікуванні Джоконди готуються до сеансу.
Франческо розкладає пензлі, фарби, Леонардо настроює лютню.
Галас і крики за стіною.
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Гей, селюче, є розмова! Виходь!
ДРУГИЙ ГОЛОС. Твоє пишне вбрання, солодкі промови та музика не здатні приховати твого низького походження.
ТРЕТІЙ ГОЛОС. А твій живопис - просто мазня!
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Чому ти не дописав Ісуса на фресці в Мілані?
ДРУГИЙ ГОЛОС. А що сталося з глиняним Колосом ??
ТРЕТІЙ ГОЛОС. Заздриш Мікеланджело !?
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Не можеш змиритися з тим, що він кращий за тебе!
ДРУГИЙ ГОЛОС. І кидаєш ночами каміння в нашого Гіганта ?!
ФРАНЧЕСКО. Дозвольте мені прогнати їх, майстре!
ЛЕОНАРДО. Ні!
ФРАНЧЕСКО. Адже сонце починає хилитися до заходу, зараз прийде синьйора Джоконда.
ГОЛОСИ. Ось тобі, тримай!
До двору летять каміння й грудки бруду.
ЛЕОНАРДО. Виставу закінчено - зараз вони підуть. Прибери тут, і переодягнись швидко!
ФРАНЧЕСКО. Але Ви могли б викликати їх ватажка на дуель. Всі знають, що в мистецтві фехтування Вам немає рівних.
ЛЕОНАРДО. Я не стану цього робити.
Входить Мона Ліза
МОНА ЛІЗА. Добрий вечір, Майстре.
ЛЕОНАРДО. Добрий вечір, Мадонно.
МАДОННА. Що роблять ці хлопці біля Ваших воріт?
ЛЕОНАРДО. Вночі хтось кидав каміння в Гіганта. Мікеланджело звинуватив в цьому мене. Вважає, що я йому заздрю.
МОНА ЛІЗА. Злі язики.
ЛЕОНАРДО. У нього є підстави так думати. Адже глибу мармуру запропонували спочатку мені.
МОНА ЛІЗА. Чому ж ви відмовилися?
ЛЕОНАРДО. Я завжди працюю дуже довго. На глиняного Колоса витратив з десяток років. На моє глибоке переконання, твір мистецтва ніколи не може бути завершено. Бо немає межі досконалості.
МОНА ЛІЗА. Ви хочете сказати, майстре, що мій портрет ніколи не буде закінчено?
ЛЕОНАРДО (сміється). Будь на те моя воля. Річ у тім, мадонно, що живопис для мене - лише спосіб пізнання світу та людини.
МОНА ЛІЗА. Кажуть, Мікеланджело створив Давида всього за два роки. Працював як одержимий, спав по дві години на добу.
ЛЕОНАРДО. Кожного разу при зустрічі зі мною він та його друзі дозволяють собі злісні вигуки.
МОНА ЛІЗА. А ви, майстре?
ЛЕОНАРДО. Я не відповідаю.
МОНА ЛІЗА. Вашу смиренність він приймає за презирство, тому, можливо, сердиться ще більше? Спробуйте поговорити з ним. Ви ж вмієте за допомогою мудрих слів та тонкого поводження привернути до себе будь-кого.
ЛЕОНАРДО. Його оточено тісним кільцем задиристих молодиків.
МОНА ЛІЗА. Буонаротті молодий і честолюбний, пройде час - він зрозуміє, що Ви йому не суперник. Адже Ви ніколи не візьмете до рук молоток і зубило, чи не так?
ЛЕОНАРДО. Віддаю перевагу тримати в руках кисть і створювати вишукані образи під звуки ніжної музики. Живопис вище за скульптуру, як споглядання на самоті вище галасу натовпу.
МОНА ЛІЗА. Тому що не в шумі вітру, і не в громі небесному, а у тиші Господь.
ЛЕОНАРДО. Вірно. Однак вся ця історія викликала так багато шуму і прийняла такий оборот, що я вирішив покинути Флоренцію.
Почнемо, напевно. Сідайте зручніше, дорога. Грай, Франческо, грай тихесенько, не наближаючи захід сонця.
МОНА ЛІЗА. Вам не варто їхати. У вас багато шанувальників, багато хто любить вас!
Звук дзвонів
ЛЕОНАРДО. Мікеланджело - міцний горішок. А я не хочу бути подібним старій дзвіниці.
МОНА ЛІЗА. Передчуваю нову історію.
ЛЕОНАРДО. Слухайте, мадонно, слухайте.
Жила-була у Флоренції стара добра Дзвіниця. І ось одного разу ворона, яка знайшла горіх, піднялася на самий верх Дзвіниці, з тим, щоб розбити на одному з міцних каменів, які її становлять, свою знахідку, і поласувати солодким поживним зерном.
Та тільки Горішок вирішив не здаватися і почав благати:
- Тітонько Дзвінице, прошу вас, допоможіть, укрийте мене в своїй ущелині. Я не завдам вам клопоту.
- Не роби цього, не роби! - попередили братці-дзвони.
- Але ж він такий малий і безневинний.
- О! Ні, ні, ні! Це дуже небезпечно! Він може нашкодити тобі! - стривожилися братці.
- О! Найдобріша дзвінице, прошу Вас, - продовжував умовляти стареньку Горішок, - я такий молодий, я хочу жити! Врятуйте, благаю!
- Ховайся, - погодилася добра бабуся.
- Бум-бум-бум, - розчаровано пробили дзвони.
- Нема про що вам турбуватися, друзі: сидить він собі тихенько, нікому не заважає.
Однак незабаром малюк випустив на волю крихітний зелений паросток, а далі - більше. Минуло всього кілька років, і міцні корені стали обвивати й душити свою рятівницю.
- Ох-хо-хо, - зітхала бабуся, - як же нерозумно я поступила, адже з горіхового зерня ціле дерево виросло, і воно руйнує мене! Ах, навіщо я не послухалася братиків, адже вони набагато старше і мудріше за мене!
- Бум-бум- бум! - глухо відгукнулися дзвони.
Пауза
МОНА ЛІЗА. Тепер я розумію, чому Ви маєте намір поїхати, майстре. Тому що не бажаєте уподібнитися не тільки старій дзвіниці, але й міцному горішку.
ЛЕОНАРДО. З дитинства волію жити на волі! Адже я виріс в гірському селі: завжди із захватом стежив за польотом птахів і мріяв піднятися до неба на спині могутнього Лебедя!
МОНА ЛІЗА. Куди ж ви вирушите тепер?
ЛЕОНАРДО. Король Франциск запросив мене до себе.
МОНА ЛІЗА. Але, перебуваючи при дворі, Ви знову ризикуєте зануритися до пристрастей натовпу.
ЛЕОНАРДО. О ні! Мені обіцяно маленький замок, особисту майстерню та повну свободу.
КАРТИНА ДРУГА
Майстерня Леонардо в замку Дю Клу. Майстер пише портрет Джоконди. Франческо розбирає архів, витягуючи листи та зошити зі скрині, нумеруючи та записуючи до каталогу.
ФРАНЧЕСКО. Ого! Ось це так!
ЛЕОНАРДО. Що так вразило тебе, мій хлопчику?
ФРАНЧЕСКО. Сім тисяч листів! Якою гордістю за Людину наповниться серце того, хто все це зможе прочитати й зрозуміти!
ЛЕОНАРДО. Мале знання живить гординю, велике - породжує смиренність!
ФРАНЧЕСКО. Тоді що, як не гордість, має відчувати людина, якій відкривається таке! Ви пишете: «Люди можуть переміщувати гори, робити тунелі, будувати канали, осушувати болота, перетворюючи заболочену місцевість на квітучий сад»!
ЛЕОНАРДО. Я здійснив цей проект на твоїй батьківщині, в околицях Мілана. І маю намір здійснити його тут, у Франції.
ФРАНЧЕСКО. А ці незліченні малюнки: по ним можна вивчати будову рослин, тварин, людини! А креслення літальних машин!
ЛЕОНАРДО. Прийде час, і люди піднімуться до неба на спині величезного Лебедя!
ФРАНЧЕСКО. І стануть схожими на «крилатих богів»? ЛЕОНАРДО. Цитуючи древніх, Франческо, ти п'єш з посудини, а я - з чистого джерела.
ФРАНЧЕСКО. Що то за джерело, вчителю?
ЛЕОНАРДО. Природа! Наставницею собі я взяв природу - вчительку всіх вчителів! Багаторічна звичка замальовувати все, що я вважаю за цікаве - кращий спосіб навчання для мене. Досвід, мій друже, досвід - батько пізнання.
ФРАНЧЕСКО. Однак в передмові до «Анатомії» ви пишете: «Точно так само, як до мене Птолемей описував світ у своїй Космографії, я описую людське тіло - це маленький всесвіт - світ у світі»!
ЛЕОНАРДО. Не можна виривати цитату з контексту! Прочитай напис над малюнком.
ФРАНЧЕСКО. «Ці м'язи кінцями тонких ниток прикріплені тільки до зовнішнього краю вмістилищ своїх: Великий Майстер влаштував так, щоб мали вони можливість вільно розширюватися й звужуватися, подовжуватися й скорочуватися - за потребою»!
ЛЕОНАРДО. Так, а тепер, подивись на м'язи стегна. І якщо здається тобі, що їх забагато, спробуй зменш, якщо замало, додай!
ФРАНЧЕСКО. Я думаю, їх рівно стільки, скільки необхідно.
ЛЕОНАРДО. Якщо вважаєш, що їх досить, віддай хвалу першому Будівельнику настільки дивної машини, в якій нічого ані додати, ані відняти не можна!
ФРАНЧЕСКО. Ви називаєте людину - чудовою машиною?
ЛЕОНАРДО. І віддаю хвалу її Творцеві!
ФРАНЧЕСКО. Чому Ви не називаєте його Богом?
ЛЕОНАРДО. Віддаю перевагу називати - Майстром або першим Будівельником!
ФРАНЧЕСКО. Яка ж кінцева мета пізнання створеного ним світу?
ЛЕОНАРДО. Повторюю: здивування та смиренність.
ФРАНЧЕСКО. І це все? Сидіти, роззявивши рота, або смиренно схилити голову перед величчю його задуму?
ЛЕОНАРДО (сміється). Приймаю твій виклик, Франческо! Ти маєш рацію, це не все: є ще два дуже потужних почуття: радість і вдячність!
ФРАНЧЕСКО. Я думав, глибокі пізнання породжують гордість.
ЛЕОНАРДО. Чи бачив ти колосся в полі? Порожні піднімають до неба пихаті голови, а наповнені зерном схиляються до землі.
ФРАНЧЕСКО. Для чого ж я розбираю і систематизую ці записи? Для того, щоб дивуватися, радіти та дякувати?
ЛЕОНАРДО. Наука молодить душу, зменшує гіркоту старості ...
КАРТИНА ТРЕТЯ
Шум за вікном
ГОЛОС КОРОЛЯ. Залишайтеся тут, я увійду один!
ЛЕОНАРДО. Хто б це не був, скажи, що не приймаю сьогодні.
ФРАНЧЕСКО. Але це король!
Входить Франциск. Леонардо накидає полотно на портрет
КОРОЛЬ. Вирішив заглянути до тебе, метре Леонардо, без церемоній.
ЛЕОНАРДО (схиляється в шанобливому поклоні). Ласкаво просимо, Ваша величносте!
КОРОЛЬ. Встань, батько, встань. Всього у тебе в достатку?
ЛЕОНАРДО. Вистачає усього!
КОРОЛЬ. Ти рідко з'являєшся в палаці, не сумуєш?
ЛЕОНАРДО. У спогляданні на самоті немає місця для нудьги.
КОРОЛЬ. А ось мене здолала нудьга, навіть полювання не здатне розвіяти її.
ЛЕОНАРДО. Так трапляється з тими, хто покидає тихе споглядання і занурюється до пристрастей натовпу!
КОРОЛЬ. Чи знайдеться у тебе історія про це? Я б послухав. Сядь ось тут, проти мене, і говори, батько, голос твій зцілює мене.
Робить знак рукою. Франческо бере лютню
ЛЕОНАРДО. На високому місці, над великою дорогою, там, де закінчувався огорожею сад, лежав великий камінь, вкритий зеленим оксамитовим мохом. Навколо нього росли фруктові дерева, рясніли яскраві квіти, колихалися шовкові трави. Птахи щебетали на гілках. І каменю здавалося, що він цілком щасливий, і доля його прекрасна!
Але ось одного разу сірий Уж, проповзаючи мимо, презирливо прошипів:
- Що ти тут робиш?
- Насолоджуюся! - простодушно відповів Камінь.
- Ось як, - прошипів Уж, - але всі твої брати, сіре каміння, внизу, на великій дорозі. Хіба не там твоє місце?!
З тієї хвилини Камінь з тугою став поглядати на велику дорогу.
І одного разу він сказав собі:
- Навіщо мені ці недовговічні трави й квіти, я - Камінь, і моє місце поряд з моїми братами!
Сказав і скотився вниз, на велику дорогу! Тієї ж хвилини він відчув важкість величезного возу, на нього почали тиснути копита ослів, мулів, чоботи перехожих, підковані цвяхами.
Коли ж часом вдавалося йому трохи піднятися, і він хотів зітхнути вільніше, липкий бруд накривав його. Сумно дивився він тепер на колишній свій притулок на самоті в саду, і він здавався йому втраченим раєм.
Пауза
КОРОЛЬ. Влучно сказано, проте доля правителя - бути в натовпі.
ЛЕОНАРДО. Така ціна влади.
КОРОЛЬ. Тому й приходжу до тебе та ціную рідкісні хвилини спілкування, і притчі твої, і картини, метре Леонардо. Над чим працюєш?
ЛЕОНАРДО. Ось, будь ласка подивіться, Ваша величносте: над Іваном Предтечею ...
КОРОЛЬ. А що ти прикрив полотном, коли я увійшов?
ЛЕОНАРДО. Старий портрет, до того ж незакінчений. Навряд чи він зацікавить Вашу величність.
Леонардо відкриває портрет Джоконди
КОРОЛЬ. Помилуй, але ж вона як жива! Хто така?!
ЛЕОНАРДО. Дружина флорентійського громадянина Джоконда.
КОРОЛЬ. Все так само гарна?
ЛЕОНАРДО. Померла.
КОРОЛЬ. Ось як? А мені здалося ...
ЛЕОНАРДО. Ні, ні. Це було дуже давно.
Король ходить, розглядаючи картини
КОРОЛЬ. Я зрозумів, чому це обличчя здалося мені таким знайомим: така ж посмішка й незрозуміла принадність погляду і у Іоанна Предтечі, і у Леди з Лебедем, і у Янгела Діви в скелях.
ЛЕОНАРДО. Все, що пише художник, є відображенням його власної душі. А що стосується незрозумілої, як Ви зволили висловитися, принадності погляду - це вираз туги за колишньою досконалістю. Всі душі людей перебували колись в лоні єдиної Світової душі, тому, відокремившись від неї, тужать за колишньою досконалістю. Коли пишу портрет, мене цікавить не тільки зовнішня схожість, я намагаюся вловити та передати саме такий стан.
КОРОЛЬ. Як же тобі це вдається?
ЛЕОНАРДО. Під звуки музики душа розкривається як прекрасна квітка. І краса її відбивається в дзеркалі очей.
КОРОЛЬ. Ти тільки подивися, метре Леонардо, адже вона стежить за мною - вираз її обличчя змінюється: посмішка здається то сумною, то глузливою! Не дарма тебе називають магом і чарівником!
ЛЕОНАРДО. Те, що ви називаєте магією, Ваша величносте, є добре продуманим методом! Можливо, Вам збуде здаватися дивним, але живопис для мене - лише спосіб філософського споглядання й пізнання Природи.
КОРОЛЬ. Поясни-но.
ЛЕОНАРДО. Вираз людського обличчя залежить від куточків губ і очей. Бачите, на портреті вони прикриті легкими тінями.
КОРОЛЬ. Так.
ЛЕОНАРДО. Вони створюють таємничий ефект, якусь недомовленість. Людське тіло саме по собі прозоро. Ось чому найдосконалішим є для нього світло сутінкове. Воно додає особливу красу обличчям!
Вікно на портреті - джерело саме такого світла, обриси при ньому не різкі, а ніжні й прозорі, і тіні тануть, як дим, як звуки тихої музики.
КОРОЛЬ. І це все?
ЛЕОНАРДО. Ні. Є ще один прийом: пейзаж у вікні написано так, що ліва сторона трохи нижче за праву. Це і допомагає створити ілюзію, ніби вираз її обличчя змінюється.
КОРОЛЬ. Все, що я щойно почув, багато що пояснює, але магія все ж тут є присутньою. Скільки хочеш за неї? Не соромся, проси будь-яку ціну, негайно укладемо угоду, скарбник мій тут.
ЛЕОНАРДО. Ваша величносте! Ця картина і так належить Вам по праву, Ви отримаєте її відразу ж після моєї смерті, а до тих пір прошу не розлучати мене з нею!
Схиляється в шанобливому поклоні
КОРОЛЬ. О! Даю тобі слово, що ніколи більше не заведу розмову про продаж.
ЛЕОНАРДО (дуже тихо). Дякую, сіре!
КОРОЛЬ. Встань, встань, це я повинен дякувати тебе за те, що ти погодився приїхати, і що я можу в будь-який час приходити до тебе за відпочинком і мудрістю!
ЛЕОНАРДО. Дозвольте, я проводжу Вас, Ваша величносте.
КОРОЛЬ. Підемо, батько, підемо.
Король і Леонардо йдуть
За вікном шум вершників, що від'їжджають
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Леонардо повертається
ЛЕОНАРДО. Поїхали з миром.
ФРАНЧЕСКО. Ви відмовили самому королю Франциску, майстре! І він не розсердився, а смиренно подякував Вам за відмову! І все це було наяву ?!
ЛЕОНАРДО. Ось тобі ще один доказ: велич задуму й досконалість виконання викликають не що інше, як глибоку повагу.
ФРАНЧЕСКО. Здаюся!
ЛЕОНАРДО. Ото ж бо!
ФРАНЧЕСКО. До чого ж я люблю наші словесні дуелі, вчителю!
Чи зможу я віддячити Вам за все, що Ви зробили для мене, за те, що відкрили цілий світ, навчили майстерності, за те, що стали мені батьком після смерті моїх батьків?
ЛЕОНАРДО. Можливо, тобі випаде нагода проявити синівську любов не на словах.
ФРАНЧЕСКО. Але як?
ЛЕОНАРДО. Відповідь ти дізнаєшся з казки про птахів, яких обожнюють деякі народи.
ФРАНЧЕСКО. Я уважно слухаю!
ЛЕОНАРДО. Слухай, синку, слухай!
В одному винограднику жила зграя одудів. Самка й самець виростили молодих пташенят, виростили їх, навчили літати, і ті стали вити власні гнізда неподалік.
Але час минав, батьки постаріли. Одного разу, під час сильної грози, яскравий спалах блискавки засліпив їх. Безпорадні лежали вони в гнізді, але не нарікали.
- Ми прожили хороше життя, - сказала самка.
- Вірно, - погодився з нею самець, - виростили чудових синів і дочок. Можливо, ми могли б зустріти ще не одну весну, але шкодувати нам нема про що.
Як з користю прожитий день дарує спокійний сон, так з користю прожите життя дарує спокійну смерть.
В цю хвилину над батьківським гніздом пролітав молодий одуд, побачивши, що батьки в біді, він миттю облетів братів і сестер і повідомив їм сумну звістку. Не минуло й п'яти хвилин як всі зібралися навколо батьківського гнізда.
- Мати і батько дали нам найдорожче - життя! Вони годували і напували нас з власних дзьобів, не спали ночей, поки ми росли, оберігаючи від хижаків. А потім навчили нас літати!
І якщо ми хочемо, щоб наші власні пташенята не покинули нас в старості, ми маємо допомогти своїм батькам.
Тут же взялися молоді одуди за справу. Одні спорудили нове просторе гніздо, інші принесли ягоди чорниці, що зцілюють від сліпоти. Треті - джерельної води. По черзі, вдень і вночі, доглядали вони за батьком і матір'ю.
І в той прекрасний день, коли батьки прозріли й зміцніли, і знову змогли літати і піклуватися про себе, маленькі серця всіх членів сім'ї наповнилися глибокими почуттями радості та вдячності великому і мудрому майстру, який створив цей прекрасний світ.
Пауза
ФРАНЧЕСКО. О, я все зрозумів, вчителю! Дозвольте мені записати це?
ЛЕОНАРДО. Звичайно.
ФРАНЧЕСКО. З сьогоднішнього дня у Вашому архіві буде не сім, а сім тисяч і ще один лист.
ЛЕОНАРДО. Збирай мудрість, Франческо, збирай солодку їжу для старості!
А я повернуся до своєї мадонни.
Леонардо пише портрет, а Франческо записує притчу