Ремі де Вос

REMI DE VOS

JUSQU’À CE QUE LA MORT NOUS SEPARE

РЕМІ ДЕ ВОС

ДОПОКИ СМЕРТЬ НЕ РОЗЛУЧИТЬ НАС

(сценічні варіанти: )

Переклад із французької Неди Нежданої

(Надії Мірошниченко)

ДІЙОВІ ОСОБИ:

МАДЛЕН, його мама, в чорному

Інтер’єр невеличкого будиночка у провінції.

Стіл зі стільцями, диван, ще деякі меблі.

Біля вхідних дверей праворуч кухонний куток з умивальником, плитою і холодильником. Всі необхідні предмети для кухні…

Ліворуч двійко інших дверей, що ведуть у кімнати.

Вікно виходить у сад.

Весь ансамбль справляє враження робочої скромності.

Присвячується Стефанії.

Входить Мадлен. Вона тримає своє пальто.

Трохи згодом входить Симон. Він тримає керамічну поховальну урну.

Вони дивляться один на одного.

Зрештою Мадлен сідає на стілець.

Довга пауза.

МАДЛЕН. Народу було небагато.

СИМОН. Ні. Не дуже.

МАДЛЕН. Дехто з рідні, до того ж дальньої…

Він дивиться навколо себе, розглядає меблі.

СИМОН. Я поставлю її сюди?

МАДЛЕН. Став обережно, щоб не впала.

Він делікатно ставить урну.

МАДЛЕН. Не так близько до краю…

СИМОН. Отак?

МАДЛЕН. Так.

Він обтрушує руки.

СИМОН. Ти хочеш її висипати?

МАДЛЕН. Висипати?

СИМОН. Так, розвіяти прах. Десь там….

МАДЛЕН. Я не знаю. Може, в саду під трояндовими кущами…

Він дивиться на урну.

МАДЛЕН. Ти давно її не бачив?

СИМОН. Останні роки – ні.

МАДЛЕН. Вони зробили їй макіяж. Мені здається, трохи занадто.

СИМОН. Все ж таки я пізнав її.

МАДЛЕН. Вона була кокеткою… Навіть коли вона мертва, маємо на це зважати.

Він дивиться на урну, потім повертається до неї.

МАДЛЕН. Ти погано виглядаєш.

СИМОН. Я домовився, що проведу вихідні з тобою.

МАДЛЕН. Це справді мило з твого боку.

СИМОН. Я влаштуюсь у кімнаті, своїй кімнаті?

МАДЛЕН. Звичайно. Ти ж не хочеш піти до готелю?

СИМОН. Ти казала, що переробила її… Я так розумію - у кімнату для прасування. Щоб складати речі…

МАДЛЕН. Ні, ні, ти можеш там спати.

Він дивиться довкола себе.

СИМОН. Вітальня не змінилася.

МАДЛЕН. Ні, все так само.

Він повертається до неї.

СИМОН. Ми нікого не чекаємо? Ніхто не прийде?

МАДЛЕН. Вони всі поїхали. Все відбулося так швидко.

СИМОН. Хіба це не дивно?

Вона робить жест.

МАДЛЕН. В кожному разі, то були люди, яких я не знала… Люди, яких я ніколи не бачила.

СИМОН. Може, вони прийшли з будинку престарілих?

МАДЛЕН. Ні, ні, ті працюють. Вони ж не можуть залишити інших старих.

СИМОН. А квіти – від кого?

МАДЛЕН. Від людей, які мешкають далеко. Вони не змогли приїхати.

Деякий час мовчать.

МАДЛЕН. Це не було справді зворушливо, чи не так? Ніхто не був засмученим по-справжньому. Належні обставинам вирази обличчя, і все.

СИМОН. Так, це правда.

МАДЛЕН. Вона була надто старою. Коли вмирають у такому віці, у людей менше жалю.

Він дивиться на урну.

СИМОН. А скільки їй було років?

МАДЛЕН. Дев’яносто два. Майже дев’яносто три.

Він хитає головою.

МАДЛЕН. Це довго, це так довго… А тепер усе минулось.

Він повертається до неї.

СИМОН. Це було не надто важко? Для тебе? Ні?

МАДЛЕН. Я згадувала різні історії, поки вони йшли під музику…

СИМОН. А хто вибирав музику? Вона постійно та сама? Завше та сама музика?

МАДЛЕН. А що, вона була недоречною?

СИМОН. Вона була трохи… Це ж танцювальна музика, так?

МАДЛЕН. Ти думаєш? Я не знаю.

СИМОН. Важко боротися з ритмом.

МАДЛЕН. Це та музика, яку вона слухала у будинку престарілих. Один молодий чоловік дав їй цей запис. Санітар, з яким вона спілкувалася. Зрештою, той, який доглядав її. Вона обожнювала цю музику…

СИМОН. Для мене це сюрприз. Йдеться про Сальсу чи щось подібне, музика з островів, кубинська.

МАДЛЕН. Вона постійно це слухала. Підходячи, я чула її ще в коридорі.

СИМОН. Якби ще Танго… Є щось таке темне у Танго, але Сальса…

МАДЛЕН. Це він дав їй цей запис! А що я можу? Я ж нічого не розумію в музиці. Аби ти був там, ти б мені порадив…

СИМОН. Та я ж не дорікаю…

МАДЛЕН. Ще б пак! Це ж мене діставали ці ходіння туди-сюди.

Він дивиться на урну.

СИМОН. Ти часто їздила до неї?

МАДЛЕН. Щотижня. Автобусом. Мене висаджували просто біля будинку престарілих.

Він дивиться на неї.

СИМОН. І це все?

МАДЛЕН. Останнім часом я їздила частіше. Кожні два чи три дні. Я їздила потягом, а це важче.

СИМОН. Чому потягом? Ти більше не їздиш автобусом?

МАДЛЕН. Останній місяць вона була в лікарні. Я писала тобі про це.

СИМОН. А? Коли?

МАДЛЕН. Коли її поклали в лікарню. Зразу після цього. Я тобі писала. Лікарня – це не сусідні двері!

СИМОН. А, так. Так. Пробач мені.

Вона дивиться на урну.

МАДЛЕН. Я поїхала з нею, у швидкій. У лікарню… Вона ще сподівалася мандрувати. Гадала, що ми їдемо до моря. Вона так тішилась. Навіть санітар тішився.

СИМОН. Санітар швидкої? Чого це він тішився?

МАДЛЕН. Він казав - їй пощастило, бо море о цій порі просто чудове. Туристів іще небагато. Він тішився за неї.

СИМОН. А ти нічого не казала? Дозволяла йому говорити?

МАДЛЕН. А що б ти хотів, щоб я казала? Вона була така щаслива тим, що їде на берег моря. Так було краще.

Вона зітхає, трохи розслабляється.

СИМОН. Хочеш, я допоможу тобі щось зробити?

МАДЛЕН. Це зворушливо, але не треба.

СИМОН. Може, треба заповнити якісь папери, я можу допомогти.

МАДЛЕН. Поховальне бюро взяло все на себе.

Вона підвелася.

Я збираюсь піти відпочити. Ти голодний? Якщо хочеш, то приготуй собі поїсти. Ти такий худючий. Біфштекси в холодильнику. Можеш зварити собі макарони.

СИМОН. Так, гаразд. Дуже добре. Не хвилюйся за мене.

МАДЛЕН. Я трохи втомилась…

Вони дивляться одне на одного.

СИМОН. Я лишуся до завтра. Я повернуся завтра ввечері.

МАДЛЕН. Роби, як собі знаєш. Я нічого не казала. Як ти хочеш.

СИМОН. У нас лишається трохи часу…

СИМОН. Можливо, прийде Анна. Вона казала мені, що прийде. Я сказала їй, що ти приїхав. Можливо, вона зайде.

Він дивиться на неї.

СИМОН. Вона прийде? Коли? Вона казала тобі, що зайде?

МАДЛЕН. Вона ж підбивала клинці до тебе, так? Та й ти теж був трохи закоханий у неї. В цю дівчину. Анну. Молодшу. Ти справді був закоханий. Занадто. У цих випадках завше стають трохи кумедними.

СИМОН. Я у своєї мами. Кремація моєї бабуні пройшла добре. Я повернувся до мами з урною на колінах. Було тепло, трохи гидотно. Я лишаюсь на вихідні з урною і мамою. Якщо в агентствібудуть хоч найменші проблеми – телефонуй мені.

На публіку.

АННА. Я рада тебе бачити.

СИМОН. І я теж. Я теж радий.

Вони дивляться одне на одного.

АННА. Твоєї мами немає вдома?

СИМОН. Вона спить. Вона як приїхала, відразу лягла спати.

АННА. Звісно, вона не хотіла мене бачити. Я ніколи не подобалась твоїй мамі.

СИМОН. Ні, ні, вона просто втомилася. Я тебе запевняю. Це не так…

АННА. Це було не надто сумно? На похованні було сумно?

СИМОН. Її спалили… Ні, не надто. Була музика.

АННА. Вона хотіла кремацію? Не хотіла, щоб її поховали?

Він показав на урну.

СИМОН. Рішення приймала мама. Бабуня стала трохи несповна розуму.

Вона дивиться на урну.

АННА. А скільки їй було років?

СИМОН. Дев’яносто три. Незабаром.

Вона хитає головою.

СИМОН. Я її більше не бачив. Про неї піклувалась мама.

АННА. Ти вернувся, щоб побачитись із мамою? Ти ж довго її не бачив, так?

СИМОН. Я вернувся на похорон бабусі.

Анна знову дивиться на урну.

АННА. А можна її потримати?

СИМОН. Обережно, не випусти її.

Вона обережно бере урну.

Він хитає головою.

АННА. Я вперше тримаю поховальну урну.

СИМОН. І я теж, оце щойно.

Вона пестить урну.

АННА. Ви збираєтесь її зберігати чи розвіяти? Розвіяти прах.

СИМОН. Ні, у саду. Під трояндовими кущами…

Вона дивиться на нього.

АННА. Це якось дивно. А тобі не дивно?

СИМОН. Трохи. Все-таки, від цього стає дивно.

АННА. А бачити маму тобі не дивно?

СИМОН. Мені дивно бачити тебе знову.

АННА. Так. Мені теж.

СИМОН. І тобі теж?

АННА. Так. Це дивно, так.

СИМОН. Дивно?

АННА. Так.

СИМОН. Але дивно… це як?

АННА. Це ти сказав, що тобі дивно. Ти сказав це перший. Ти маєш знати.

СИМОН. Так.

Вона хоче відкрити урну.

СИМОН. Ні. Будь ласка.

Вона знімає руку з кришки.

АННА. А що потім роблять із урною? З порожньою?

СИМОН. Не знаю. Відносять її назад. Може, здають її в якийсь приймальний пункт.

Вона дивиться на нього.

СИМОН. Я не знаю. Жодної ідеї. Я пожартував. Я радий тебе бачити.

Вона хитає головою.

АННА. А я бачила твоє фото. У журналі.

СИМОН. Справді? Агентство добре працює. Я й не помічаю, як минає час.

Вона дивиться на нього.

СИМОН. Ти читаєш економічні журнали?

АННА. Це тато мені показав. Я працюю на його підприємстві. Він згадує тебе добрим словом. Ми так сміялись, коли дивились на твоє фото. Я пишалась тобою. Я так рада.

СИМОН. Ти рада?

АННА. Так. Бачити тебе. Дуже.

Вона наближається.

СИМОН. І я теж. Теж радий.

АННА. А як ти радий? Справді радий? Ти радий?

СИМОН. Я радий. Справді.

АННА. Ти правда-правда радий?

Він обнімає її трохи незграбно.

СИМОН. Так, правда-правда.

АННА. Я рада. Я так рада.

СИМОН. Дуже, дуже.

АННА. І я теж. Дуже.

Урна вислизає з рук молодої жінки. Вона падає на землю.

Розбивається на тисячу шматків.

Прах розсіюється на підлогу у вигляді хмарки.

Вони лишаються в обіймах незворушно.

СИМОН. Ні.

АННА. О Боже, це неможливо.

Тепер вони стають дуже нервовими.

СИМОН. Хутко, хутко, хутко!

АННА. О ні! Ні! Ні!

СИМОН. Нумо, нумо, нумо!

АННА. Господи мій Боже!

Він стає навкарачки.

СИМОН. Віник і лопатку!

АННА. Ой-ой-ой, ой-ой-ой…

СИМОН. У кухні! Під раковиною у кухні!

на біжить у кухонний куток, шукає під раковиною.

АННА. Так, у кухні!

СИМОН. Хутко!

АННА. У кухні!

СИМОН. Хутко, хутко, хутко!

Він дивиться в напрямку кімнати.

СИМОН. Хутко, хутко, хутко!

Він бере попіл у жмені.

СИМОН. Хутко, хутко, хутко! Хутко, хутко, хутко!

Вона поспіхом повертається із віником, лопаткою і з целофановим пакунком.

АННА. Целофановий пакунок!

СИМОН. Хутко, хутко, хутко!

АННА. Ой-ой-ой, ой-ой-ой...

ни кладуть прах і уламки розбитої урни в пакунок.

СИМОН. О ні, ні, ні!

АННА. Лишилося ще. Он! Збирай швидше! Хутко!

СИМОН. Де ще? Де ще?

АННА. Он там! Я тебе прошу… О, Боже!

СИМОН. Хутко, хутко, хутко!

АННА. Ой-ой-ой, ой-ой-ой…

СИМОН. Ну от. Більше немає…

АННА. Ну от. Ні. Більше немає. Більше не лишилось. Жодних слідів. Нічого.

Він оглядається навколо себе.

СИМОН. Куди це? Тепер! Куди? Пакет?

АННА. Куди ж це? Куди ж це? Куди?

Він показує на мамину господарчу сумку біля стіни.

СИМОН. Господарча сумка. Он там! Та інша сумка!

АННА. Сумка?

СИМОН. Торба! Торба на колесиках! Господарча сумка!

Вона знаходить торбу.

АННА. Так, торба! Ось!

СИМОН. Прах у сумку!

АННА. Сумку в прах? Ні, ні, пакет із прахом у господарчу сумку!

Вона знаходить сумку на колесах. Вона порожня. Він швидко кладе пакунок із прахом і уламками урни всередину сумки.

СИМОН. Ну от. Отак, так добре. Так добре. Так.

Вона обережно закриває сумку.

АННА. Так. Так добре. Ти маєш рацію. Отак. Я закрила сумку.

СИМОН. Отак.

АННА. Сумка в сумці.

СИМОН. Це добре, добре. Сумка в сумці. Ні, це неможливо!

АННА. Ні, ні, все гаразд. Усе добре.

СИМОН. Що сталося? Як же це сталося?

Входить Мадлен.

АННА. Мадлен! Добридень, Мадлен. У вас усе гаразд? Гарний день. У вас усе гаразд? Як ся маєте?

МАДЛЕН. Вранці спалили мою маму.

Анна опускає голову.

АННА. Так.

МАДЛЕН. Ти тут давно?

АННА. Не дуже, ні. Не дуже давно. Я прийшла недавно. Я щойно прийшла.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Ти приготував собі щось поїсти?

СИМОН. Не дуже. Небагато. Я не дуже хочу їсти. Я нічого не їв.

Вона дивиться на торбу.

МАДЛЕН. Що ти робиш?

СИМОН. Як?

МАДЛЕН. Із моєю сумкою? Що ти робиш із моєю сумкою?

СИМОН. З якою сумкою?

Його рука стискає ручку.

Вона дивиться на торбу.

АДЛЕН. Моя господарча сумка.

СИМОН. Я збираюсь піти за покупками. Я хочу купити чогось поїсти. Бо дуже зголоднів. Я збираюсь заповнити холодильник. Анна піде зі мною. Вона мене проведе. Краще ходити за покупками з жінкою. Особисто я ніколи не знаю, що брати. Тиняюсь між прилавками і виходжу, нічого не взявши. Я віддаю перевагу доставці продуктів. Замовляю все по телефону. Вони самі вибирають за мене. Я їм описую, і тоді вони вибирають для мене. Вони мене обслуговують. Я завше так роблю. Я ніколи не знаю, що мені брати. Анна піде зі мною. Вона проведе мене.

на дивиться на свого сина, потім углиб кімнати.

СИМОН. Ти щось шукаєш? Що ти шукаєш?

МАДЛЕН. Урну. Урну твоєї бабуні.

Анна жалібно зітхає.

СИМОН. Ми його розвіяли.

Анна сідає на стілець. Вона підтягує живіт.

СИМОН. Я сам його розвіяв. Прах. Під трояндовими кущами. У саду. Як ти хотіла. Я вирішив позбавити тебе цього. Того важкого моменту. Тепер вона спочиває там, у саду. Вона завжди буде там. Тобі варто лише відчинити вікна. Вдихнути запах троянд. Так буде краще. Ти маєш рацію. Я сам захотів це зробити. Я сам прийняв рішення. Поки ти спала. Ти була втомлена. Я хотів, щоб ти відпочила. Так буде краще.

Мадлен дивиться на нього.

МАДЛЕН. Ти міг би мене почекати.

СИМОН. Так, я знаю. Це правда. Я міг би тебе зачекати. Я спитав себе. Я сказав Анні: може, я зроблю краще, якщо почекаю маму. Я мовив: Анно, почекаймо. Може, ми буде краще, якщо ми почекаємо, Анно. Почекаймо. От що я сказав.

МАДЛЕН. І що? Чому ти мене не почекав?

Анна стогне.

СИМОН. Поглянь, у якому вона стані! Поглянь! В якому вона стані від цього розвіювання. Висипання праху. Розкидання! При тому, що вона її не знала. Вона її ніколи не бачила. Вона не з родини. А що було б із тобою, уявляєш? Ви були близькі. Ви були дуже близькі. Це була твоя мама! Це було б важко, правда. Справді дуже важко. Поглянь туди. Прах. Земля. Я сам ледь не зупинився. Це було важко. Нестерпно.

На деяку мить лишаються мовчки.

МАДЛЕН. І що, ти хочеш їсти? Ти збираєшся йти за покупками? Ти хочеш заповнити холодильник?

Анна дивиться на Симона.

СИМОН. Так. Життя бере своє. Це сильніше за все. Це нас перемагає. Повністю. Марно намагатися збагнути. Пояснити це неможливо.

Мадлен дивиться на нього.

МАДЛЕН. Що ти зробив з урною?

СИМОН. З урною?

МАДЛЕН. Так, що ти зробив з урною? Потім.

СИМОН. Урна.

МАДЛЕН. Так, урна.

СИМОН. Урна…

МАДЛЕН. Так.

Він дивиться на Анну.

СИМОН. Скажи їй, Анно. Скажи їй ти. Скажи їй.

Анна дивиться на нього.

СИМОН. Ти можеш їй сказати. Я гадаю, що це саме той момент.

АННА. Я можу сказати що?

СИМОН. Це саме той момент. Думаю, ти можеш їй сказати.

АННА. Ні. Я не певна. Я так не думаю.

СИМОН. Так, так, я певен! Ти можеш. Скажи їй. Я не можу.

АННА. Сказати їй що? Що ти хочеш сказати?

МАДЛЕН. Урна! Що з нею сталось?

Анна дивиться на Мадлен.

АННА. Урна

МАДЛЕН. Так. Де вона?

Анна дивиться на Симона.

МАДЛЕН. Отже? Що він з нею зробив? Урна. Що він зробив із нею?

АННА. Він подарував її мені.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Перепрошую?...

АННА. У саду.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Ти подарував їй… урну?

СИМОН. Так. Я захотів зробити їй такий подарунок.

МАДЛЕН. Перепрошую?

СИМОН. Мені захотілось їй подарувати.

Мадлен дивиться на нього.

МАДЛЕН. Але чому ти це зробив? Чому ти їй дав?

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Скажи їй, Анно. Тепер ти можеш їй сказати. Тепер ніщо не заважає тобі сказати їй це. Ти можеш це сказати. Це саме той момент.

АННА. Сказати що? Що я маю їй сказати?

МАДЛЕН. Чому він дав тобі урну!

АННА. Чому він дав її мені?

СИМОН. Урну.

АННА. Урну?

СИМОН. Будь ласка.

Анна дивиться на Симона.

АННА. Будь ласка що?

МАДЛЕН. Врешті-решт, це щось незбагненне! Я хочу знати, чому він дав її тобі.

Анна дивиться на Мадлен.

АННА. Тому що ми хочемо одружитися.

Симон дивиться на Анну.

МАДЛЕН. О Боже.

Мадлен іде й сідає на стілець.

МАДЛЕН. Це так несподівано.

СИМОН. Для мене теж. Я теж такого не чекав.

АННА. Я тим більше.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. І це в день похорону твоєї бабусі!

Вони мовчать деякий час.

МАДЛЕН. А що, урна – це різновид подарунка на заручини?

Симон хитає головою.

СИМОН. Чому?

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Є якесь значення? Зазвичай, на заручини дарують інші речі.

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Продовжуй, Анно. Тепер ти маєш сказати їй. Ти маєш продовжити. Продовжуй.

АННА. Що продовжити? Я уже сказала їй.

СИМОН. Моя мама хоче знати значення мого подарунка.

АННА. Але ж це ти зробив з неї подарунок! Я нічого не просила. Я нічого не хотіла. Це ти!

Симон дивиться на маму.

СИМОН. Скажи їй, Анно. Я тебе прошу. Це ти маєш їй сказати. Ти вже і так забагато сказала. Ти маєш сказати і значення.

АННА. Значення?

СИМОН. Ти маєш сказати глибинну причину. Чому я дав тобі урну.

АННА. Я не знаю. А навіщо ти мені її дав?

СИМОН. Я ж сказав тобі, Анно. Я тобі це пояснив.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. А що, сам ти не можеш сказати?

СИМОН. Це Анна має сказати. Це має сказати саме вона.

Мадлен дивиться на Анну.

СИМОН. Ну ж бо, Анно. Саме тепер.

Анна дивиться на Мадлен.

МАДЛЕН. То що?

АННА. Це угода між нами. На життя і на смерть. Між ним і мною. Він дав мені урну на знак того, що наше кохання буде сильніше за смерть.

Симон дивиться на Анну, Мадлен дивиться на сина.

СИМОН. Це добре, Анно. Саме так. Так, саме так.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. І ти прийняла цей подарунок без вагань?

Анна дивиться на Симона.

СИМОН. Чому ти прийняла цю урну?

АННА. Чому я її прийняла?

СИМОН. Так. Будь ласка. Скажи їй, чому. Я тут, Анно. І моя мама тут. Ми тебе слухаємо. Чому?

АННА. Чому?

СИМОН. Так.

МАДЛЕН. Чому ти прийняла дарунок мого сина? Урну, яка містить прах моєї мами? Тобто його бабусі? Чому ти її прийняла?

АННА. Чому?

МАДЛЕН. О Боже!

СИМОН. Анно…

АННА. Я прийняла її, щоб показати моє бажання увійти в сім’ю!

Мадлен дивиться на сина.

СИМОН. Це був дуже зворушливий момент.

МАДЛЕН. Сумніваюсь, сумніваюсь…

СИМОН. Це добре. Анно. Все буде добре.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. І що ти з нею зробила?

Анна дивиться на Симона.

АННА. Скажи їй ти. Я тебе прошу, скажи їй. Це ти маєш сказати.

СИМОН. Я дав її тобі, Анно. Я тобі віддав, і це все.

АННА. Скажи їй, що я з нею зробила. Я віддала її тобі назад. Що ти з нею зробив? Скажи їй, я тебе прошу.

Симон дивиться на маму.

МАДЛЕН. І тоді? Що ти з нею зробив?

СИМОН. Вона віддала її мені назад… От… Якусь мить я тримав її в своїх руках… Я дивився на неї… І Анна теж дивилась на неї… Ми обоє були схвильовані… Схвильовані і щасливі… Ми взялися за руки…

МАДЛЕН. А що ти зробив з урною?

Симон дивиться на маму.

МАДЛЕН. Поки ваші руки були зайняті?

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Я тримав руки Анни однією рукою. А вільною рукою я тримав урну. Анна тримала мою руку двома руками.

Мадлен дивиться на Анну.

Ми пішли в сад…

МАДЛЕН. Ідучи? Вона тримала тебе за руку двома руками?

Симон дивиться на маму.

СИМОН. Вона мене трохи тягнула. У цю мить вона була дуже дивною. Щось бурмотіла… Анно? Хіба не так? Це ж правда? Ти була не така як зазвичай. Ти отак хитала головою. Здавалося, ти хотіла привернути мою увагу до певного місця. Я не дуже добре розумів, чого ти хочеш…

Мадлен дивиться на Анну.

АННА. Я тим більше не розуміла, чому я так робила.

СИМОН. Ми вийшли з саду і пішли по дорозі… Ми йшли так деякий час… Ми йшли і йшли…

Мадлен дивиться на сина.

СИМОН. Йшли і йшли…

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Йшли і йшли…

Анна дивиться на Симона.

АННА. Йшли і йшли…

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Вона попливла за течією.

Мадлен дивиться на нього.

СИМОН. Я згадав, що вона хотіла побачити море. Востаннє.

Деякий час лишаються мовчки.

МАДЛЕН. Поки я спала, стільки всього відбулося.

Симон хитає головою.

В усякому разі, гадаю, ти міг би мене почекати. Ти просто неможливий.

Вона дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Він неможливий.

Вона знову дивиться на сина.

МАДЛЕН. І що ти хочеш їсти?

СИМОН. Їсти? Ти хочеш приготувати поїсти?

МАДЛЕН. Я збираюсь іти за покупками. Дай мені мою сумку.

Симон дивиться на маму.

МАДЛЕН. Ти тримаєш її у руці. Дай мені мою сумку. Ти казав, що голодний. А вдома майже нічого немає. Біфштекси та макарони. Коли живеш самотньо, перестаєш готувати. Ти попередив мене надто пізно. Твоя бабуся померла. Я мала думати про інше. Я нічого не приготувала. Дай мені мою сумку.

СИМОН. Ні. Ми дещо забули. Дещо важливе.

МАДЛЕН. Що ще?

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Анно, поцілуй мою маму.

Анна дивиться на нього.

СИМОН. Поцілуй твою майбутню свекруху. Це треба зробити.

МАДЛЕН. Не варто. Це не має значення. Пізніше.

СИМОН. Це треба зробити. Це традиція. Анно? Поцілуй мою маму.

Анна підводиться, наближається до Мадлен.

АННА. Мадлен…

МАДЛЕН. Яка історія! Який день! Які почуття!

Анна цілує її.

СИМОН. Розверни маму до вікна, Анно. Розверни її до саду. Ну ж бо, розверни туди, розверни її. Анно?

Анна повертає Мадлен до вікна, все ще цілуючи її.

АННА. Мадлен…

МАДЛЕН. Що на тебе найшло? Ти збожеволіла!

Симон дістає целофановий пакет із сумки на колесах.

СИМОН. Моя рука в сумці, Анно.

Анна тримає Мадлен обличчям до вікна.

МАДЛЕН. Та що ти робиш?

СИМОН. Ну ось, тепер вона дивиться на тебе.

МАДЛЕН. Господи! Це неможливо!

Він шукає місце.

СИМОН. Вона бачить тебе в руках твоєї майбутньої невістки.

АННА. О, Мадлен…

МАДЛЕН. Ти хочеш мене заморити! Ти хочеш, щоб я померла! Ти хочеш моєї смерті!

СИМОН. Вона щаслива. Вона розділяє наше щастя.

Він кладе пакет у холодильник.

СИМОН. Ну от. Усе добре.

Мадлен повертається.

СИМОН. Ти можеш піти за покупками.

Мобільний телефон.

СИМОН. Я ще й досі у мами. Збираюсь одружитись. Її звуть Анна. Провінційна буржуазія, її батько має підприємство у будівельній компанії (БТП). Все вирішилось дуже швидко. Це так зворушливо. Моя мама і моя жінка почуваються добре. Телефонуй мені, якщо з’явиться якась проблема в агентстві.

На публіку.

СИМОН. Анна. Я знаю Анну з начальної школи. Ми росли на одній вулиці. Було так дивно побачити її знову, справді. Скільки разів я казав їй, що кохаю її? Скільки разів вона відповідала мені те саме? Ми пережили колись чудову історію кохання, Анна і я… абсолютно платонічну. Нескінченний обмін поцілунками впродовж нашого шкільного життя. До самого випуску. Не зважаючи на мої численні спроби, Анна завше відмовлялася кохатися зі мною. Її батько виховував її сам і був дуже суворим відносно цього. Як і моя мама зі мною. Дітьми, ми уявляли, як вони зустрінуться. Аби вони побралися, і ми б жили разом під одним дахом. Тут була очевидна практична вигода, але перспектива стати братом і сестрою все ускладнювала. Зрештою ми зосередились на наших стосунках, присягнувши заснувати власну сім’ю пізніше… Після випускного я продовжив навчання. Далі, тобто, в іншому місці. Я повертався додому все рідше і рідше. Я пізнав інших жінок, мало помалу я забув Анну… А вона ні. Вона заволоділа підприємством свого батька, нікого не зустріла, і мене не забула. Часом я думав про неї. Коли я був із жінкою, іноді мені являлося її обличчя. Анна була важливою у становленні мого чуттєвого досвіду. У неї було особливе місце. Саме з Анною, деякою мірою, я формував свою чоловічу сутність. Замолоду вона хотіла вийти за мене заміж. Вона казала про одруження ще з начальної школи. Я думав, що це були порожні слова. Помилявся. Моя мама її ніколи не любила. З першого класу вона дивилась на неї, як на людину, яка хотіла забрати в неї сина.

Мадлен сидить на стільці.

МАДЛЕН. Хочеш, я приготую тобі щось поїсти?

Він дивиться на холодильник.

СИМОН. Ні. Дякую. Я не голодний.

МАДЛЕН. Я можу приготувати тобі поїсти. Щойно ти був голодний. У мене є заморожене м'ясо в морозилці.

Він дивиться на маму.

СИМОН. Я зовсім не хочу їсти. Не хвилюйся. Краще посидь.

МАДЛЕН. Твоя бабуся сиділа цілий день. А ввечері її вкладали спати. О, це була ціла історія. І потім зранку вона вже не хотіла вставати з ліжка. Вона робила це навмисне.

Вона підводиться.

СИМОН. Так що ти робиш? Чи ти підеш за покупками?

МАДЛЕН. Ти голодний?

СИМОН. Трохи. Я трохи голодний. Зовсім трохи. Не надто. Принаймні не зараз. Скоро я захочу їсти, це точно.

МАДЛЕН. У мене є все, що треба, в холодильнику.

СИМОН. Для святкової вечері?

МАДЛЕН. Ти збираєшся святкувати? У день похорону твоєї бабусі?! Що у тебе в голові?

Він дивиться на двері кімнати.

СИМОН. Моє одруження.

Вона дивиться на нього.

МАДЛЕН. Вона спить. Не варто її турбувати.

СИМОН. Вона дуже емоційна. Трохи нездужає. Нічого серйозного.

МАДЛЕН. Знаєш, ти можеш мені це сказати. Поки ми самі.

Симон дивиться на маму.

СИМОН. Вибач?

МАДЛЕН. Вона вагітна, так?

СИМОН. Та ні, що ти таке кажеш? Я не бачив її десять років. Вона просто відновлює сили.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Отже…. Після десяти років ти просиш її руки?

СИМОН. Це вона попросила моєї руки.

МАДЛЕН. І ти, звісно, сказав «так».

СИМОН. Я не міг вчинити інакше.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Вона таки прибрала тебе до рук. Це зайняло у неї немало часу, але вона таки добилась свого. Врешті-решт вона досягла мети.

СИМОН. Я не бачу того, про що ти говориш. Я не бачу.

МАДЛЕН. Згадай як ти вертався з коледжу. Що ти робив по закінченню занять? Із нею?

СИМОН. І що я робив такого жахливого?

МАДЛЕН. Ти її проводжав. Потім вона тебе проводжала…

СИМОН. Так. І що з того?!

МАДЛЕН. Ти її проводжав іще, вона знову тебе проводжала… І потім ти проводжав її ще раз, перед тим, як вона проводжала тебе.

СИМОН. Отак. Жахливо.

МАДЛЕН. Ти завше спізнювався додому. Уже в той час вона важила для тебе більше, ніж я. Я готувала тобі полудень. Ти приходив на вечерю. Мені доводилось викидати цей полудень у смітник.

СИМОН. З моєї вини ти пережила жахливі хвилини.

МАДЛЕН. Якщо я взагалі ще існувала. Це я, твоя мати. А що казати про твою бідолашну бабусю. Ти відмовлявся ходити до неї щосереди. Ти вже не хотів її бачити. Тобі більше подобалось вештатись із тією по вулицях. Більше, ніж ходити до бабусі. Яка проводила свої середи в очікуванні на тебе. А це ж було для неї такою втіхою. У той час з її головою було все гаразд. Якби їй тоді хтось розповів, що ти викинеш її прах. Разом із нею, тією, хто заважав тобі бачитись із бабунею. Якій ти зробиш подарунок з урни, що містила її прах. Вона уже значить для тебе більше, ніж твоя бабуся. Більше, ніж твоя мама. Вона відібрала нас у тебе. Вона вкрала тебе у нас. Всі ці втрачені хвилини. Цей украдений час. Ти це розумієш? Вона померла, так тебе і не побачивши. Ти обняв лише її труп. Коли їй уже ні знобить ні гріє. Тепер я зосталася зовсім одна. У мене більш нікого немає. На старість. Яка наближається. І наближається швидко. Значно швидше, ніж гадаєш. На повній швидкості. Я бачила, як відходила твоя бабуся. Спершу голова, потім решта. Це відбувається дуже швидко. Я не маю ілюзій, і наприкінці я розраховувала на тебе. Що ти будеш мене доглядати. Так, як я доглядала твою бабусю. До кінця. Але ні. Ти оголошуєш про своє одруження. У день кремації бабусі. Із нею. Яка висипала прах замість мене. Прах моєї матері. У моєму саду. На який вона мала дивитися так, як вона дивилася і на дім. Підраховуючи площу. Думаючи про спадщину. І саме вона оголошує це мені. Ти її попросив. Тобі забракло мужності. Це сказала мені вона. Добре потягнувши час. Мить свого тріумфу. Вона виграла. Я можу померти. Вона тебе добре доглядатиме.

Він іде до кімнати.

МАДЛЕН. Куди ти йдеш?

СИМОН. Я йду до неї. Розбуджу її.

МАДЛЕН. Вона й сама може прокинутись, хіба ні? Вона обійдеться без тебе. Навіщо ти їй потрібен? Гадаєш, ти їй потрібен?

Симон дивиться на маму.

СИМОН. Мені, вона потрібна мені.

МАДЛЕН. Я нагадую тобі, що ви ще не одружені.

СИМОН. Тобі нічого хвилюватися з цього приводу.

МАДЛЕН. Дуже добре. Іди до неї… А я приготую поїсти.

Він дивиться на холодильник.

МАДЛЕН. Залиш двері відчиненими.

Він іде до холодильника.

СИМОН. Немає сенсу. Вона й сама прокинеться. Я лишуся тут. Допоможу тобі.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Значить, із відчиненими дверима ти вже не хочеш? У тебе вже немає жодного поняття про моральність?

СИМОН. Що ти маєш на увазі?

МАДЛЕН. Ти ніколи не мав наміру одружитися з нею, чи не так? Ти пообіцяв їй шлюб лише для того, щоб скористатися її наївністю?

СИМОН. Я дістаю продукти з холодильника.

МАДЛЕН. А що я по-твоєму маю думати? Іноді я кажу собі, що ти здатен на все.

СИМОН. Хочеш біфштекс? Із макаронами? Біфштекс і макарони?

МАДЛЕН. Ти мене ненавидиш. Мій син мене ненавидить. Не заперечуй мені, я знаю, что ти мене ненавидиш. Я все для тебе робила. Із шкури пнулася. Віддавала себе у жертву. Мало того, що ти покинув мене на роки, так тепер вернувся, щоб мене добити. У день кремації бабусі. Ти чудовисько. Найкраще, що ти можеш вдіяти, це негайно поїхати. Вернешся на мій похорон. Тобі не доведеться довго чекати. Ти заганяєш мене в могилу ударами ноги.

СИМОН. Що тобі треба? Я ж тобі допомогаю. Чого ти хочеш?

МАДЛЕН. Ти хочеш їсти чи не хочеш? Я можу щось приготувати. Ти ж нічого не їв.

СИМОН. Посидь. Я сам усе зроблю. Потім будеш куховарити. Я дістану продукти.

на встає, іде до холодильника.

МАДЛЕН. Сідай за стіл. Я приготую тобі поїсти.

Він втручається.

СИМОН. Ні! Ні в якому разі. Я хочу допомогти. Я ж маю тобі допомагати. Тепер ти лишилась сама. Я буду піклуватися про тебе. Я приготую поїсти. Потім помию посуд. Я буду займатись господарством. Прибиратиму пилососом. Ти сказала мені, що розраховуєш на мене. Відтепер ти вже не будеш куховарити, коли я поруч. Більше ти нічого не робитимеш!

Анна виходить із кімнати.

СИМОН. Анно! Іди допоможи мені. Зготуймо мамі поїсти.

Симон дивиться на свою маму.

Посади її!

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Тобі краще? Як ти почуваєшся? Тобі вдалося поспати?

Мадлен іде сісти на диван.

Я маю дещо сказати.

дивиться на Анну

Подумай добре про те, що ти збираєшся говорити, Анно.

АННА. Я прошу тебе. І ти теж сядь. Будь ласка.

Симон іде й сідає поруч із своєю матір’ю.

АННА. Мадлен …

СИМОН. Тихо, Анно. Тихо. Годі.

АННА. Мадлен, я не висловила вам свого співчуття…

Дякую.

Анна дивиться на Симона.

Це що, все? Дякую, Анно. Це мило. Це дуже мило з твого боку.

Він підводиться.

АННА. Я не закінчила… Я не завершила.

СИМОН. Що ти хочеш цим сказати, Анно? Уважніше, Анно.

Анна дивиться на них.

Мені важко добрати слова…

Симон і Мадлен дивляться на Анну.

МАДЛЕН. Це все? Це те, що ти хотіла йому сказати? Що тобі важко добирати слова?

ННА. Ні, ні… Мені важко почати, тільки це.

Анна дивиться на Симона.

АННА. Сядь. Я тебе прошу.

Симон сідає.

Кому ти хочеш щось сказати? Йому чи мені? Ти йому хочеш щось сказати?

Анна дивиться на Мадлен.

СИМОН. Ти про що хочеш говорити? Про що ти хочеш говорити, Анно? Ти хочеш говорити зі мною? То прошу, я тебе слухаю. Прошу, Анно. Ти можеш говорити. Ми тебе слухаємо. Я тебе слухаю. Ми всі тебе слухаємо. Увага, Анно.

Анна дивиться на Симона.

АДЛЕН. Ти хочеш, щоб я вийшла? Я можу вийти, якщо ти хочеш поговорити з ним?

Ти хочеш, щоб ми вийшли? У сад?

МАДЛЕН. А я поки приготую поїсти.

Симон дивиться на свою матір, потім знову на Анну.

СИМОН. Ти можеш сказати пізніше, якщо хочеш? Тобі необов’язково казати зараз. Пізніше, згода?

Анна дивиться на Симона, Мадлен дивиться на Анну.

АННА. Мій тато. Це мій тато. У нього є підприємство. Він ним керує. А вдома я. Я займаюсь усім. Я його маленька доця. А він мій татко. Він часто каже мені: що б я робив без тебе? Я тішуся з цього. Вдома командую я. На підприємстві – він, а вдома я. Він дозволяє мені всім керувати. І я знаю, що він тішиться з цього. А я тішуся з того, що він тішиться. На своєму підприємстві він цілий день віддає накази. А вдома я. Якби його побачили підлеглі. Це інша людина. Він не приймає жодного рішення. Це я вирішую. У нас чудові стосунки. І це ще не все. Коли я щось хочу, то називаю його по імені. І він тішиться з цього. Я знаю, що він тішиться. І він знає, що я теж цим тішуся. І він тішиться від того, що дає мені втіху. Мій тато і я, ми тішимось одне одним.

Мадлен і Симон дивляться на неї.

Так, так, так, так…

Ти більше не хочеш заміж, так?

Анна дивиться на Мадлен.

АННА. Я думаю, ми захопились. Все сталося надто швидко. Я подумала. Ми помилились. Це була помилка. Поспішне рішення. Ми б мали почекати. Почекаймо. Краще поки не одружуватись.

СИМОН. Добре. Як хочеш, Анно.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Ти певна в тому, що кажеш?

АННА. Я кажу те, що відчуваю. Тепер. Всередині мене.

Ти чекала цієї миті довгі роки. І тепер ти вже не хочеш виходити заміж?

Симон підводиться.

Анна має повне право відмовитись від одруження. Я поважаю її рішення. Облишмо це .

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Я сказала щось не те? Я сказала щось зайве? Щось таке, що тебе образило? Що я такого сказала?

АННА. Ні, нічого. Абсолютно нічого.

МАДЛЕН. Тоді, якщо я нічого такого не сказала, про що ти говориш?

СИМОН. Вона більше не говорить. Ти нічого не сказала. Поговоримо про щось інше.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. У мене й так було забагато переживань за день. Я тебе попереджую, що не витримаю інших.

Симон дивиться на холодильник, Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Мій син тобі не подобається?

Анна дивиться на Симона.

АДЛЕН. Іди сідай. Підійди і сядь сюди. Іди сюди.

Анна сідає на диван, Мадлен бере її за руки.

МАДЛЕН. Дай мені бодай одну серйозну причину відмови від одруження. Одну єдину вагому причину.

Мадлен і Анна обнімаються.

СИМОН. Ви не голодні? Я приготую щось поїсти.

МАДЛЕН. Що за дика ідея вирішувати це сьогодні. Говорити про весілля у день похорону!

АННА. Я вже не знаю, що і думати!

МАДЛЕН. Нічого не думай, це пасує тобі найліпше.

АННА. О, Мадлен…

СИМОН. Я всім займусь.

МАДЛЕН. Дозволь мені розповісти тобі дещо.

Симон іде до холодильника.

МАДЛЕН. Перед тим, як стати такою, якою вона стала, моя мама була дуже розсудливою. Вона справляла враження трохи холодної. Її сприймали як стриману особу. Люди вважали її холодною. І я теж, я вважала її холоднуватою. Вона вийшла заміж дуже пізно. Ще трохи, і вона б уже ніколи не одружилась. Але, врешті-решт, вийшла заміж. Я так само. Я теж вийшла заміж. Незважаючи на власну розсудливість. Так чи інакше, але це стається. Розумієш?

Симон відчиняє дверцята холодильника, дістає пакунок, зачиняє дверцята.

МАДЛЕН. Що ти робиш?

СИМОН. Я? Нічого. Абсолютно нічого.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Із пакунком?

СИМОН. Яким пакунком?

МАДЛЕН. З тим пакунком, який ти тримаєш у руці.

Симон дивиться на пакунок.

СИМОН. Оцим? Ти хочеш сказати, цим целофановим пакетом? Оцим?

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Це не має значення! Що ти робиш із цим пакетом?

СИМОН. Я його тримаю.

МАДЛЕН. Так… Він важкий?

СИМОН. Ні. Не дуже… Я його несу.

МАДЛЕН. Тобі подобається його носити?

СИМОН. Що ти хочеш цим сказати?

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Ти певна, що хочеш із ним одружитись? Ти не прийдеш потім жалітись?

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Допоможи мені, Анно.

Анна дивиться на Симона.

АННА. Як?

СИМОН. Скажи що-небудь. Хутко.

Анна раптово підводиться.

АННА. Ти знайшов його? Ти знайшов мій пакет? Я його загубила.

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Добре. Це добре. Продовжуй.

АННА. Ти знайшов мій пакунок?

СИМОН. Продовжуй. Ти можеш краще. Продовжуй.

АННА. Де він був? Мій пакунок!

СИМОН. Так. Продовжуй, Анно. Я вже вичерпався.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. Це твій пакунок?

АННА. Я його загубила. Я шукала його. І не знала, де він є.

СИМОН. Я його знайшов. Більше не шукай.

АННА. Мій пакет! Ти знайшов його? А де ти його знайшов? Ти таки знайшов його?

СИМОН. Гаразд, я даю його тобі. Тримай, Анно. Твій пакунок.

Він дає целофановий пакунок Анні.

СИМОН. Будь уважною, більше не губи його.

АННА. Дякую. А я вже думала, що загубила його.

СИМОН. Дякую тобі, Анно.

Мадлен дивиться на Анну.

МАДЛЕН. А що у тебе в пакунку?

Анна дивиться на Симона.

АННА. Що у мене в пакунку?

СИМОН. А сама ти не можеш їй сказати?

Анна дивиться на Симона.

СИМОН. Дякую, Анно… Я розповім, що у тебе в пакеті. Це нескладно. Зараз я це скажу. Немає нічого простішого.

Симон дивиться на маму.

МАДЛЕН. І що?

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Віддай мені пакунок, Анно.

Анна дає йому пакет.

СИМОН. Дякую.

Симон дивиться на маму.

СИМОН. Ти бачиш цей пакунок.

МАДЛЕН. Так.

СИМОН. Анна його загубила.

МАДЛЕН. Я вже зрозуміла. Я не глуха.

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Ти загубила його, чи не так?

АННА. Так.

Симон дивиться на маму.

СИМОН. А я його знайшов. Отак. От і все. Більше про це ні слова.

Симон дає пакет Анні.

МАДЛЕН. Знаєте, що я вам скажу? Яке їхало – таке здибало! Так що у цьому пакеті?

МАДЛЕН. Що у цьому пакеті? Ти справді хочеш знати, що у цьому пакеті?

МАДЛЕН. Будь ласка. Якщо тобі не складно. Я б хотіла знати, що у цьому пакунку. Звісно, якщо ти не проти.

СИМОН. Звісно, ні. Ти помітила, що то целофановий пакет.

МАДЛЕН. Так.

СИМОН. Добре. А чому?

Він дивиться на Анну.

СИМОН. Анно?

АННА. Так?

СИМОН. А чому він целофановий?

АННА. Тому що… це краще?

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Добре, згода. Дай мені пакет.

Анна передає йому пакет.

СИМОН. Дякую.

АННА. Я його загубила.

СИМОН. Дякую, Анно.

Він дивиться на Анну.

СИМОН. Анно?

АННА. Так?

Симон дивиться на маму, зважує сумку.

СИМОН. Це щось легке, це м’яке. Що це таке? Не здогадуєшся?

МАДЛЕН. Ні.

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. Анно?

АННА. Так?

СИМОН. Ти зі мною? Анно? Ми славна команда, ти і я. Допоможи мені, Анно.

АННА. Скажи їй ти. Я тобі довіряю. Ти їй скажеш, і тоді ми одружимось.

СИМОН. Згода. Чому? Анно?

АННА. Мій тато думає, що я зостанусь старою дівою.

СИМОН. Твій тато таке думає? Що ти зостанешся старою дівою? Чому?

Анна дивиться на нього.

СИМОН. Він тебе не розуміє? Твій тато? Скажи що-небудь, Анно…

АННА. Він думає лише про свою роботу!

Симон дивиться на Анну.

СИМОН. ОК. Для твого батька важить лише робота?

МАДЛЕН. А до чого тут її батько? Він собі працює. Це роботящий чоловік.

Симон дивиться на маму.

СИМОН. А в чому сфера його діяльності? Анно?

АННА. Він займається будівництвом.

СИМОН. Він займається будівництвом, отак.

МАДЛЕН. Яке це має відношення до пакета, який ти тримаєш у руці?

Симон дивиться на маму.

СИМОН. У пакеті – цемент! Отак. Ти хотіла знати, тепер ти знаєш. Це цемент. Для її батька. Анно? Я правий? Цемент для твого батька, який займається будівництвом. Я люблю тебе, Анно.

АННА. Так, саме так. Ти маєш рацію. Я люблю тебе. Це цемент.

Мадлен дивиться на сина.

МАДЛЕН. Ти не міг сказати це відразу?

СИМОН. Ні. Я знаю, що б ти сказала. Ти б запитала: «Як той цемент опинився у цьому целофановому пакеті?» Ти маєш рацію, і я тобі відповім. Це зразок. Чому зразок? Тому що це – особливий цемент. Чому він особливий? Я не знаю. Я не фахівець із цементу. Це новий різновид, так. Анна має повідомити про це свого батька. Він збирається його випробувати. Якщо цемент його влаштує, він зробить замовлення. У великій кількості. Новий цемент буде індустріалізовано. Це може стати революцією у будівельній галузі. Уявляєш? А зараз цей метод має лишатися в секреті. Ніхто не повинен знати, що розроблено новий цемент. Ніхто. Патент іще не був заявлений. Батько Анни має протестувати прототип і тоді, можливо, фінансувати проект. Анна транспортує його сама, щоб не викликати підозри. У целофановому пакеті. І тепер я знаю, що ти збираєшся сказати. Якщо це секрет, чому це я в курсі справи? Я тобі відповім. Анна сказала мені це в саду. Чому вона розповіла мені? Тому що ми збираємось одружитися. Який зв’язок? Ти маєш зрозуміти. Це її посаг. Цей цемент – то її посаг. Якщо цей новий метод виявиться успішним, він стане багатим. Вона намагалась мені це розповісти. Щойно в саду. Отак. Я присягнувся, що нікому не скажу. Навіть тобі. Ти помітила, що сказати це тобі було нелегко. У тебе навіть склалося враження, що я не знаю, що в цьому пакеті. Звісно, я знав. Я обіцяв нікому про це не казати. Але ти моя мама. А матері не брешуть. Навіть якщо Анна від мене відмовиться. Все одно я не можу тобі брехати. Ти знаєш усе. Я все тобі сказав. Можеш іти за покупками.

Мобільний телефон.

На публіку.

СИМОН. Це дуже складно – стати парою. Майже неможливо. Чому це так важко? Тому що ми самі не одні й ті самі. Нас багато, тих, які живуть разом. Усередині. Щонайменше двоє. Про те, чого прагне один, інший навіть чути не хоче. Тому так важко жити в гармонії з собою. Дві особи співіснують у кожному з нас. Людина, яка мріє і людина, яка діє. І людина, яка мріє, не може збагнути людину, яка діє. В агентстві я ніколи не розповідав про своє внутрішнє життя. І от. Якщо чоловіку, який мріє і чоловіку, який діє, так важко порозумітися між собою, яким чином зможуть порозумітися жінка, яка діє і та, яка мріє, обоє представлені у кожній жінці? Коли чоловік і жінка зустрічаються, як усі четверо можуть порозумітися? Мені важко зрозуміти навіть себе. Як я можу збагнути жінку? Свою жінку? Анну? Анна кохає мене. Вона каже, що мене любить. Це те, що вона каже. Але що це означає?Коли люблять, то лише одного, але котрого? Кохання має на увазі володіння, але володіння ким? Яким чином? Ми самі собі не належимо. Якщо я не належу собі, як я можу належати комусь іншому? Це так важко бути собою. Особливо коли ваша матір робить усе для того, щоб завадити вам бути собою. Якщо вона виховала вас лише для одного: бути сином. Сином від початку до кінця. Я знаю, що підштовхнуло мене до повернення. Я вернувся лише для одного. Побачити власну матір на цвинтарі.

АННА. Ти певен?

СИМОН. Так. Я в цьому певен. Так.

АННА. І щоти вирішив? Твоя мама? Це вона вирішує за тебе?

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Я люблю тебе. Ти добре знаєш, що я люблю тебе. Я тебе кохаю. І кохав тебе завжди. Ти добре це знаєш. Ні? Ти знаєш це? Чи ні?

АННА. Я думала, що ти кохаєш мене і хочеш звільнитися від матері.

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Я люблю тебе. Ти добре знаєш, що я люблю тебе.

АННА. І я також тебе люблю. Я теж люблю тебе. Я так само, так. І твоя мама теж тебе любить. І ти також її любиш.

СИМОН. Я тебе люблю, тебе. Але не маму. Маму – ні. Мою маму – неможливо. Я намагався її забути. Але і це неможливо. Я хотів забути і тебе. Але і це не вийшло. Мою маму – не вийшло. Передусім, мою маму. Її неможливо забути. У мене немає іншої. Це моя мама, так. Моя мама. Гаразд. Вона пішла за покупками. Щоб приготувати мені поїсти. Вона не дасть мені спокою, поки не нагодує. Вона думає лише про те, щоб мене нагодувати. На самоті вона не готує. Вона майже не їсть. Їй ніщо не смакує. Якщо ж я з’їм її страву, вона стає щасливою. До неї вертається смак до життя, і вона знову починає їсти. Я маю їсти для того, щоб їла вона. Я маю любити її їжу, щоб повернути їй апетит. Якщо я не їм, усе руйнується. Вона б воліла бачити мене огрядним. Повним з усіх сторін. Щоб я був сином, який любить мамину їжу. Щоб це відразу було видно. Щоб кожен міг пересвідчитись у цьому, щойно мене побачив. Син своєї матері, і це все. Для всього світу.

Анна дивиться на нього.

АННА. Я добре готую. Я готую для свого батька.

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Я збираюсь піти висипати прах у саду. Ти підеш зі мною?

АННА. Ти щасливий?

СИМОН. Так. Дуже. Справді. Ти йдеш?

АННА. Я теж щаслива. Дуже.

СИМОН. Я теж. Ти йдеш? Я дуже щасливий. Ходімо. Я люблю тебе. А де пакунок?

АННА. Я теж люблю тебе. Це ти взяв пакунок.

Він дивиться на неї.

СИМОН. Ні. Це ти.

АННА. Я не брала. У мене немає пакунка. Запевняю тебе. Це не я. Ти мені його не давав.

Він дивиться на неї.

СИМОН. Я щойно поставив його на стіл. Ти взяла його. Ти брала пакет? Скажи мені, що ти його взяла. Ти взяла пакунок!

АННА. Ні, ні. Ти помиляєшся. Я його не брала. Може, ти й поставив його на стіл, але я його не брала. Я думала, що це ти його взяв.

СИМОН. Зважай, що ти кажеш, Анно.

АННА. Я гадала, що ти десь його

Він дивиться на неї.

СИМОН. Ти гадала, що я десь його ?

АННА. Перед тим, як твоя мама з дому!

СИМОН. Але про що ти говориш? Як ти говориш, Анно?

АННА. Ти сказав мені зважати.

СИМОН. Це якась комедія, Анно, перевір! Я поклав пакет на стіл. Ти була поруч.

АННА. Може, я й була поруч, але я його не бачила.

СИМОН. А ти певна, що не брала його, не дивлячись на нього? Може, ти його десь поклала, чекаючи, поки мама піде за покупками?

АННА. Як я, по-твоєму, могла його взяти не бачачи? Я його не бачила! Це ти поклав його на стіл і бачив його, бо ти знав, куди ти його клав!

Він дивиться на неї.

СИМОН. Анно, будь уважною, Анно. Анно, увага. Увага, Анно. Увага!

АННА. О Боже!

СИМОН. Може ти взяла його мимоволі! Мимоволі не бачачи. Бачачи, але не думаючи про нього. Ти напевно взяла його. Анно, пригадай. Ти взяла його, я цього певен. Це безглуздо, це божевілля! Анно! Ти взяла його не беручи по-справжньому! Ти взяла його не бачачи і не думаючи, але ти взяла його. Я його не брав. Я певен, що не брав його, а ось ти взяла. Хтось же його взяв, так? Якщо ти його не брала, то хто його взяв? Я його не брав. Я просто поклав його на стіл. Ти була поруч. Ти і взяла. Це ж для твого батька. Ти і мала це взяти. У мене не було жодної підстави робити це самому. Твій батько цього б не зрозумів. Це ти мала це зробити. Ти віддала йому? Ні, я божеволію. Поклич свого батька.

Входить Мадлен.

Вона везе однією рукою торбу на колесиках, а іншою тримає пакет.

Вона дивиться на Симона.

МАДЛЕН. Ти це шукаєш? Це я взяла його. Я взяла його, йдучи за покупками… Від початку я розігрувала комедію. Ти теж розігрував для мене комедію. Ви разом із нею складали чудову комічну пару. Ми всі втрьох грали комедію. Але тепер це вже не комедія. Це щось інше. Це вже не смішно. Зовсім не смішно. Комедія скінчилась.

Вона сідає на стілець, ставить сумку на стіл.

МАДЛЕН. Це погано почалося. Так можна все втратити. А я б не хотіла, щоб між нами все було втрачено на самому початку. Тому ліпше було грати. І ти так само не хотів, щоб між нами все було втрачено від початку. Ти скористався можливістю. Ти добре зіграв свою роль. І зі свого боку, ти грав не один. Вона тобі дуже допомогла. Вона теж грала. Обоє добре. І я теж непогано. Дуже по-материнськи. Дуже. Правдоподібніше, ніж насправді. Гаразд, це скінчено. Я йду в сад. Ти помітив, що я туди не пішла. А я ж могла піти до трояндових кущів. Поглянути на землю. Обірвати все у зародку. Зупинити гру. Це було б нормально, якби я пішла щоб пересвідчитись. Чи попросити тебе піти зі мною. Ходи зі мною до саду. Мені б захотілося, щоб ти пішов. І я б захотіла, щоб ти мене провів. Що б ти тоді сказав? Що б ти тоді зробив? Всі твої історії, щоб не ходити зі мною до бабусі щосереди. Ти був дуже хитрим. Твої химерні вигадки. Відколи ти народився, ти снував мені химери.. А що важливіше? Для мене, на твою думку? Моя померла мама чи ти – живий? Мені захотілося їсти. Ти теж маєш поїсти. Ти зголоднів? Я накупила продуктів, щоб приготувати їжу.

Симон дивиться на неї.

СИМОН. Я люблю тебе.

МАДЛЕН. Я теж.

СИМОН. І я теж.

Вона дивиться на нього.

МАДЛЕН. Я теж тебе люблю.

Мобільний телефон.

СИМОН. Ми розвіяли прах бабусі в саду, Анна, моя мама і я. Церемонія була дуже зворушливою. Відчуття утворення родини. Ви не телефонували мені часто. Тож я припускаю, що все гаразд. Я повертаюся завтра з моєю жінкою. Моєю майбутньою дружиною. Анною. Моя мама лишається тут. І прах моєї бабусі лишається під трояндовими кущами. Все гаразд. За кілька годин я повернув собі сенс життя. Не вагайтеся звертатися до мене, якщо у вас є якісь питання. Я можу відповісти на всі запитання.

На публіку.

СИМОН. У Талмуді написано, що чоловік без жінки не є людською істотою. Відразу попереджую, що я не є сумлінним читачем Талмуду. Я взагалі його ніколи не читав. Я прочитав цю фразу в газеті, і зовсім несподівано вона мене вразила. Я напевно досяг успіху в агентстві, але чи це робить мене людиною? Я сумніваюсь, чи цього достатньо. Я збираюсь одружитись. Анна згодна, моя мама згодна, бабуся цього не бачить, здається, жодної перешкоди. І головне, що я маю таке бажання. Дивно, чи не так? Ще вчора, якби хтось розповів мені, що я вирішу одружитися на вихідних, я б розсміявся. Я зневажав весілля. Мені завше більше подобався похорон. І потрібна була таємна безмовна змова трьох жінок, щоб я змінив свою думку. Спершу моя бабуся, яка нагадала мені, що життя не триває вічно. Потім моя мама, яка нагадала мені, що життя - це випробування, яке треба пройти. І нарешті Анна, яка нагадала мені, що життя варте зусиль, витрачених на його проживання. Я одружуся з Анною, тому що я цього хочу.