Анна Багряна

  

ШОВКОВА ЗОРЯ

 

або

 

НАВЧИ МЕНЕ СПІВАТИ!

 

Драма на одну дію

 

  

Дійові особи:

 

КАЗКАР – сивий чоловік з напівпорожнім мішком за плечима;

ЕДЕЛЬВЕЙСКА – дівчина у білому шовковому вбранні та в срібній короні;

СКЕЛІ – два чоловіки або дві жінки в сірих еластичних костюмах, висловлюють свої думки лише за допомогою жестів та міміки;

ВІТЕР – чоловік в довгому плащі;

АНДРІЙ – молодий чабан;

ОКСАНА – дівчина з гірського села.

  

Дія відбувається в горах: у полонині та на скелястій вершині гори.

  

Сцена 1.

 

            Освітлюються лише декорації: скеляста гора, на вершині якої видно білу цяточку – шовкову косицю (може бути і зображення на екрані). 

            Тихо грає музика, виходить Казкар.

           

            КАЗКАР: Це було давно. Але люди вже не вміли розмовляти з квітами та вітрами… (Показує на гору). Високо в Карпатських горах, жила собі маленька квіточка Едельвейска. Вона була дуже самотня, бо росла одна-однісінька серед  скель. Ніби красуня-принцеса, зачинена у найвищій вежі – ніхто, окрім скель та вітру, не міг бачити її вроди.

 

            Казкар іде. Музика продовжує грати. З’являється світло.

На долівці сидять Скелі. Між ними сидить навколішки зажурена Едельвейска. Скелі тримають Едельвейску за руки, ніби ув’язнену. Всі разом виконують пластичний танок, в якому Едельвейска намагається вирватися з полону Скель, а Скелі не хочуть її відпускати. Нарешті їй вдається підвестися з колін і звільнити свої руки, хоча сама залишається прикутою до одного й того ж місця. Тепер Скелі тримають Едельвейску за ноги.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (зводить погляд вгору): Боженьку, навіщо ти оселив мене так високо, серед оцих сірих і німих скель? Так, звісно, ти хотів, аби я була якнайближче до тебе, до неба і… до моїх сестричок-зірок. Цілий день я чекаю ночі, аби бодай поглянути на них. Але ніч минає дуже швидко, а наступний день тягнеться до нестерпного довго. (Оглядається, до Скель, трохи роздратовано). А ви, істоти з кам’яними серцями, чому ви такі бездушні до мене? (Скелі, настрашені, відхиляються від неї). Чому такі байдужі до всього, що відбувається довкола вас? Розляглися отут, на вершині гори, і мовчки спостерігаєте, як в’яне моя врода, як минає моя молодість. Невже вам зовсім не шкода мене? Аніскілечки?..

 

Скелі заперечливо хитають головами, плазують довкола Едельвейски, простягають до неї руки, ніби хочуть її ніжно пригорнути до себе.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: На жаль, Бог не наділив вас мовою, тому ви не можете нічого мені відповісти. Ви – німі. (Із прикрістю) Німі, глухі й сліпі створіння! Вдаєте, буцімто нічого не чуєте й не бачите. (Після паузи, зазирає в очі Скелям, повільно опускається навколішки і пригортає їх до себе). Вибачте, Скелі, я не хотіла вас образити. Знаю, насправді ви ні в чому не винні. Можливо навіть, страждаєте в стократ сильніше, ніж я, просто не можете висловити своїх страждань уголос. (Гладить по голові одну Скелю, потім іншу, притуляється до них все міцніше). Уявляю, як це важко. Хоча, ні, не уявляю… (Після паузи) І все ж таки, як добре, що Бог сотворив вас німими! Адже я можу вільно довіряти вам усі свої таємниці, будучи певна, що ви нікому про них не розповісте.

 

Скелі ствердно кивають головами.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (зітхає): Скелі, Скелі, мої найвірніші друзі, щоб я робила без вас у цьому безмежному, незбагненному світі? Ви захищаєте мене від спеки й від грози, оберігаєте від хижих птахів і звірів, ви завжди поряд зі мною – у хвилини радості й смутку. Як я вам вдячна за все! (Стурбовано підводиться, озирається). Але чому так довго немає Вітру? Де він заблукав? Я вже так стужилася за його чарівними піснями!

 

Скелі теж пильно озираються на всі боки, ніби когось виглядають. 

 

            ЕДЕЛЬВЕЙСКА (до Скель): Тільки не ображайтеся, прошу вас, але навіть у вашому товаристві я почуваюся найсамотнішою істотою на світі. І лише Вітер здатен розвіяти мою тугу. Чуєте? Тільки він один.

 

Скелі ствердно кивають головами, прихиляються до ніг Едельвейски. 

 

            ЕДЕЛЬВЕЙСКА (тихо): Вітре! Вітре! (трохи голосніше) Вітре-е-е! (ще голосніше) Вітре-е-е-е-е!

 

            Скелі стривожено тягнуть Едельейску за руки додолу і, коли вона падає, одна Скеля затуляє їй долонями вуста, друга прикладає вказівний палець до своїх вуст. Едельвейска опускає голову й тихо плаче. Скелі перезираються між собою, безсило знизують плечима. Гасне світло. Скелі та Едельвейска зникають.

 

Сцена 2.

 

Розвиднюється. Виходить Андрій. Іде й грає на сопілці. З іншого боку виходить Казкар і якийсь час мовчки спостерігає за хлопцем.

 

КАЗКАР: Гарно граєш, Андрію, але музика твоя – надто сумна.

            АНДРІЙ: Доброго дня, дідуню! (З недовірою). Дивно, раніше я не зустрічав Вас у нашому краю. 

            КАЗКАР: Нічого дивного тут немає. Моя доля – мандрувати по світу, від однієї землі до іншої. Хтось шукає коштовні перли та золоті скарби, хтось полює на звірів, ще інший – на людей. А я збираю казки. Як десь якусь нову казку почую, одразу ж – хап її, і – в мішок!

            АНДРІЙ (іронічно): Щось у Вашому мішку забагато вітру.

            КАЗКАР: Про вітер теж казки маю. Хочеш розповім?

            АНДРІЙ (зітхає): Не треба. Я вже давно не вірю казкам.

            КАЗКАР: А дарма. Адже кожна казка насправді починається з нашої віри… в казку.

            (Виконує пісню “Як багато див на світі”)

 

            Як багато див на світі!

            Але люди геть осліпли,

            бо казок не помічають

            у простому:

            у дощах, деревах, квітах,

            у вітрах несамовитих,

            у просторах неокраїх,

            в тиші дому.

 

            Адже диво дуже близько,

            придивися, придивися:

            світ наповнений красою –

казка поряд із тобою!

           

            І коли лягаєш спати,

            пам’ятай: чудес багато

            не лише в краях далеких,

            невідомих.

            Є дива у кожній хаті,

            просто треба помічати

            їх завжди довкола себе –

            у простому.

 

Адже диво дуже близько,

            придивися, придивися…

 

            Андрій грає на сопілці в такт мелодії пісні. Коли Казкар доспівує, Андрій ховає сопілку собі за пояс.

 

            АНДРІЙ (сумно): Воно ніби й так, як Ви кажете, дідуню. Але ж багато речей у цьому світі залежать не лише від нас.

 

            Казкар стелить мішок на підлогу, сідає з одного краю і жестом припрошує Андрія. Той сідає.

 

КАЗКАР: А тепер, Андрійку, розкажи мені, що за біда з тобою трапилася.

            АНДРІЙ (сідає на мішок з іншого краю, ніби вагається): Та воно наче й не біда, а… навіть не знаю, як сказати.

КАЗКАР: Кажи, як є.

АНДРІЙ: Розумієте, діду, подобається мені одна дівчина. Із сусіднього села. Оксаною звати. (Захоплено). Врода її – ніби сонечко вранішнє: ніжна й тепла, не палить, тільки гріє. Очі її – небесно-сині й чисті, наче вода з гірського джерела. Личко рум’яне – вересневе яблучко, а вуста, вуста… 

            КАЗКАР: Е-е, хлопче, бачу, твоя Оксана міцно тебе причарувала.

            АНДРІЙ: У тому й біда, дідуню, що вона – не моя. Щоразу, коли проходить повз мене, навіть погляду не кине, слова не проронить, не зупиниться. Все вдає, що кудись квапиться. А серце моє тим часом від жалю розривається. Щодня, щомиті мрію про те, аби Оксана бодай поглянула на мене. А ще… аби колись полюбила мене так, як я люблю її.

            КАЗКАР: А вона знає про твої почуття?

            АНДРІЙ (спантеличено): Думаю, ні… Тобто іще не знає.

            КАЗКАР: Чому ж ти не освідчишся їй?

            АНДРІЙ: Боюся. Тобто я не впевнений, що зможу знайти для цього потрібні слова.

            КАЗКАР (сміється): Отже, ти чекаєш, що Оксана сама прийде до тебе? Ні, Андрію, так не годиться. Усе, що легко дається, так само легко потім і губиться. Затям це. Якщо ти – справжній леґінь, маєш будь-що завоювати серце коханої дівчини.

            АНДРІЙ (підводиться): Як же мені завоювати Оксанине серце?

            КАЗКАР: А от цього я тобі вже не скажу. Сам мусиш відчути, як. (Теж підводиться, закидає мішок за плече). Вибачай, але мене чекає далека дорога. Бувай здоровий! Може, стрінемося ще колись. Тоді й розповім тобі казку про вітер. (Сміється).

 

Казкар іде, наспівуючи пісню “Як багато див на світі”. Андрій дістає сопілку, знову починає грати.

 

            Сцена 3.

 

            Виходить Оксана. Минає повз хлопця, краєм ока зиркаючи на нього. Андрій схвильовано озирається їй услід, ніби збирається покликати, але дівчина поволі віддаляється.

 

            АНДРІЙ (тихо, несміливо): Оксано, Оксано… Я хотів… тобі… дещо сказати. (Коли дівчина зникає з його очей, гукає голосніше). Оксано! Оксано! Почекай!

 

Андрій біжить, гублячи сопілку, але за якусь мить повертається.

 

АНДРІЙ (з прикрістю): Ну от, знову мені забракло голосу… тобто сміливості. Як же я можу завоювати її серце? (Підіймає сопілку, грає).

 

            Поволі гасне світло, Андрій іде, але його музика продовжує звучати.          

 

            Сцена 4.

 

            На темному небі світяться зорі. У темряві видно силует Едельвейски.

 

            ЕДЕЛЬВЕЙСКА (радісно): Мої сестрички-зорі знову вийшли на небо! Вони підморгують мені. Дивіться, Скелі! Бачите? (З прикрістю) Ні, ви нічого не бачите! Ви, як завжди, спите в найцікавіший час, коли на небі відбуваються справжні дива! Зорі… (Після паузи, простягає руки вгору) Гей, сестрички! Ви чуєте мене? Вам звідти видно все, що відбувається на небі й на землі. Якщо ви… якщо раптом зустрінете Вітра, передайте йому вітання від мене. А ще скажіть, що я чекаю на нього, що вже скучила за його чарівними піснями. (Опускається, лягає між Скель).

 

            Поволі розвиднюється, зорі зникають.

Скелі сплять, між них сидить зажурена Едельвейска, оглядає своє шовкове вбрання.

            Чути шум вітру, який підсилюється. Едельвейска швидко підводиться. На її обличчі з’являється радість і водночас – якесь таємниче хвилювання. Поправляє на голові корону, чепуриться.  

 

            ЕДЕЛЬВЕЙСКА (розгойдується): Вітер? Вітер! Вітре-е-е! Вітре-е-е!

 

Від її крику прокидаються Скелі, позіхають і роззираються довкола. Звучить музика. Едельвейска пильно до неї прислуховується.

Чути голос Вітру (пісня “Срібні звуки”).

 

ВІТЕР:            Світ безмежний облітав,

                                   між зірок і в царстві трав

                                   срібних звуків

                                   цілу купу

                                   я для тебе назбирав.

 

З’являється Вітер, біжить назустріч Едельвейсці, обіймаєються.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Вітре, любий! Яка я щаслива, що ти прилетів до мене!

            ВІТЕР: Моя чарівна принцесо!

                                                          

            Едельвейска і Вітер беруть одне одного за руки і кружляють на одному місці. Скелі виконують пластичний танок. Поки грає музика, звучить голос Казкаря.

 

КАЗКАР (голос): До Едельвейски долітав тільки Вітер. Щоразу він приносив їй чарівні пісні, які збирав по всьому світі. Вітер дуже любив “маленьку принцесу скель”. Коли він співав, ніжні пелюстки Едельвейски трепетали, ніби крильця казкових метеликів. Тоді вона забувала про свою сумну самотність і почувалася найщасливішою квіткою на світі.

 

            Вітер співає (пісня “Вітри також любити вміють”).

 

            ВІТЕР:            Привіт, я тут, я – леґінь-вітер,

                                   мене впіймати – ой, не легко!

                                   Та моє серце полонила квітка,

                                   принцеса-квітка з гір далеких.

           

                                   Вітри також любити вміють,

                                   інакше воля вітрам немила!

                                   Усі на світі – люди і стихії –

                                   підвладні цій прекрасній силі!

 

            ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Вітре, любий, навчи й мене співати! Я теж хочу дзвеніти срібним голосом твоєї пісні!

ВІТЕР: Моя маленька принцесо, мені не важко. Але я боюся за тебе… Тут, високо в горах, серед скель, тебе ніхто не бачить, а, отже, й не може тобі нашкодити. Якщо ж ти співатимеш, твій голос можуть почути люди...

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Люди?

ВІТЕР: Вони також живуть у горах, але значно нижче – там, де є дерева, трава і багато різнобарвних квітів.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Як цікаво! Вітре, ти літаєш по всьому світу і бачиш стільки всього... (Сумно). Мабуть, там, де живуть люди, дуже гарно.

ВІТЕР: Так, Едельвейско, гарно. Але й небезпечно.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Небезпечно?

ВІТЕР: Колись люди розуміли мову квітів і не сміли їм шкодити. Але тепер…

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (нетерпляче): Що тепер?

ВІТЕР: Тепер, моя принцесо, все зовсім по-іншому. Люди забули мову квітів, а тому без жодного жалю зривають їх.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (перелякано): Зз…ривають квіти? Ой, як страшно! Але навіщо нас зривати?

ВІТЕР: Останнім часом людські серця загрубіли, стали схожими на камінь. (Дивиться на Скелі, ті ображено відвертаються від нього). Людям бракує чистої, ніжної краси – тієї краси, яка є у квітів.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Тоді нехай милуються нами на відстані!

ВІТЕР: Е, моя люба, ти геть не знаєш людей. Їм не достатньо просто дивитися на красу. Вони хочуть ще й володіти нею. А тому зривають квіти, прикрашають ними своє волосся, одяг, оселі, дарують одне одному.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Це, мабуть, так боляче – коли тебе відривають від коріння...

ВІТЕР: Для квітки це означає кінець життя. Але не будемо про сумне, моя люба. Ти ростеш дуже високо, навряд чи хтось зможе дібратися сюди. Хіба що якийсь закоханий відчайдух.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Хто-хто?

ВІТЕР: Юнак, який хоче завоювати серце коханої дівчини.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Не розумію, до чого тут я?

ВІТЕР: В Карпатах, серед тутешніх людей, є таке повір’я: якщо хлопець принесе дівчині зоряну квітку, дівчина неодмінно покохає його і залишиться з ним навіки.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Отже, там, унизу, люди знають про моє існування?

ВІТЕР: Так, знають. Але дібратися сюди їм не під силу. Тому й вигадують про тебе різні легенди.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (зацікавлено): Легенди? Про мене? Як цікаво! Вітре, а ти знаєш ці легенди? Розкажи мені їх!

ВІТЕР: Ну, ось, наприклад, одна з них. Давно-давно, коли люди ще вміли розмовляти з квітами і вітрами, над горами світило два сонця: Золоте Сонце і його донечка-красуня Срібна Зірка. А в той час в горах жив один молодий і вродливий вівчар на ім’я Мирін, який дуже добре грав на флоярі. Одного разу Сонцева донечка почула його гру і, заворожена чарівними звуками, закохалася у вівчаря. Аби зізнатися у своїх почуттях, Срібна Зірка перетворилася на вродливу дівчину й прийшла до леґеня. Але той не помітив її, не почув її зізнань, бо, кажуть, у ті далекі часи люди іще не знали почуття любові. Тоді Срібна Зірка почала страждати з новою силою. Нарешті Сонцеві стало шкода своєї донечки і він вирішив відібрати у неї її Кохання. Так Срібна Зірка перетворилася на холодний Місяць. Але її прекрасне почуття насправді не зникло. Воно впало на гори срібним дощем, і на ранок люди побачили в променях Золотого Сонця чарівні білі квіточки, схожі на зорі. Аромат тих квітів був дивовижним й неземним. Коли люди вдихали його, у їхніх серцях народжувалося незнане їм досі почуття – кохання.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Як цікаво!

ВІТЕР: Відтоді вважається: якщо леґінь, принесе дівчині в дарунок шовкову косицю, тоді в душу дівчини, разом із чарівним ароматом, проникне і часточка закоханого серця Срібної Зірки.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: А в мені теж є часточка серця Срібної Зірки?

ВІТЕР: Якщо вірити легендам, так, моя принцесо. Але ж не забувай: усі легенди вигадують люди.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Мені цікаво знати, що про мене вигадують люди!

ВІТЕР: Існує багато легенд про те, як закохані хлопці гинули у пошуках чарівної квітки едельвейс. А ще є легенда про Чаклунку, яка закохалася в молодого гуцула – коли вона плакала, її сльози ставали білими шовковими квітами.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Як красиво! Але чому усі легенди про мене – такі сумні? ВІТЕР: Хтозна...

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Мабуть, тому, що я – найсумніша на світі квітка. Вітре, любий, благаю, навчи мене співати! Можливо, тоді мені не буде так сумно!

ВІТЕР: Боюся, що твоя пісня може долинути до чийогось закоханого серця.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Ти боїшся, що хтось мене знайде і зірве, так?

ВІТЕР: Так, Едельвейско.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Але ж я – недосяжна для людей. Ніхто досі не зміг знайти стежку до мене.

ВІТЕР: Якщо ти співатимеш, люди прийдуть на твій голос. 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Я не боюся людей!

ВІТЕР: Ти смілива. Це добре, моя маленька принцесо. Але тут, серед скель, в самоті, ти ще не зустрічалася зі справжньою небезпекою.

 

Скелі ствердно кивають головами, ніби теж хочуть застерегти Едельвейску від небезпеки. Вона якийсь час стоїть замислена, нарешті її обличчя просвітлюється.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Тоді я співатиму лише у твоїй присутності! Поки ти тут, мене ніхто не скривдить.

ВІТЕР: Так, це правда. Але ти маєш пообіцяти мені, що завжди чекатимеш мене перш, ніж заспівати.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Обіцяю, що й не пікну до твого наступного повернення! Тільки навчи мене співати! Благаю тебе, Вітре!

ВІТЕР: Гаразд, Едельвейско. Отже, так. Повторюй за мною. (Співає) Під хмарами гора…

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (також співає): Під хмарами гора…

ВІТЕР: Вершина кам’яна…

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Вершина кам’яна…

ВІТЕР: Там живе одна…

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Там живе одна…

ВІТЕР: Зоря шовкова…

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Зоря шовкова…

ВІТЕР: Ця пісня для тебе, а, отже, і про тебе.

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Як красиво! Давай заспіваємо ще раз!

           

            Едельвейска та Вітер разом співають (пісня “Шовкова зоря”).

 

                        Під хмарами гора –

вершина кам’яна,

там живе одна

зоря шовкова.

Зоря, зоря, зоря шовкова.

 

З неба упала

і квіткою стала,

неземна краса,

недосяжна для

людей і звірів.

 

Скелі, захоплені співом, пластично рухаються в такт мелодії. Чути голос Казкаря.

 

КАЗКАР (голос): Так Вітер навчив свою маленьку принцесу співати. Щоразу, коли він повертався до Ельвейски після довгих мандрів, вона заливалася ніжним співом. Той спів бринів срібними потоками небесних звуків, які Вітер приносив для квіточки з-під самісіньких хмар.

 

Продовжує грати музика, яка після слів Казкаря підсилюється. Лунає голос Едельвейски:

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА:     Зачинена навік

у замку на горі

мріє про любов,

про волю й вітер.

Зоря, зоря, зоря шовкова.

 

Серце палає,

та плаю немає

до високих скель,

де живе лише

ніжна та сумна 

кохання квітка.

 

КАЗКАР (голос): Едельвейска була така щаслива! Вітер милувався нею, її прекрасним голосом. І ніхто не міг порушити цієї великої гармонії Всесвіту.

 

Вітер залишає Едельвейску, світло тьмяніє, музика поволі стишується, натомість все гучніше й гучніше звучить тужлива мелодія сопілки. На небі з’являється перша зірка. 

 

КАЗКАР (голос): Але як тільки Вітер залишав свою маленьку принцесу, вона знову сумувала. Її серденько розривалося від туги за тією небесною мелодією, яку не могла співати на самоті.

 

            Сцена 5.

 

            Виходить Андрій. Якийсь час грає на сопілці, тоді зупиняється.

 

            АНДРІЙ: Оксанонько, люба, як тобі розповісти про свої почуття? Як пробудити у твоєму серці любов? (Зводить погляд вгору, радісно). Авжеж. Знаю, як! Я подарую тобі найяскравішу зірку! Будь-що добуду її, вирву з-під самісіньких хмар – заради тебе! Чуєш? Заради тебе одної! (Грає на сопілці вже веселішу мелодію, тоді ховає сопілку собі за пояс і рішуче йде). 

           

Сцена 6.

 

Зірка гасне. Сцена освітлюється лише частково. Едельвейска сидить зажурена між Скель. Скелі співчутливо дивляться на неї. Чути голос Казкаря.

 

КАЗКАР (голос): Одного разу Едельвейска зачекалася на Вітра. А той блукав собі попід хмарами, збираючи нові звуки – для своєї маленької принцеси.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА (дивиться вгору): Сестрички-зорі! Де ви? Чому сховалися від мене? (Озирається довкола себе). Навкруги – суцільна німота. Сумно, як ніколи. Хочеться заспівати – так, як мене навчив Вітер.

 

Скелі, стривожені словами Едельвейски, намагаються попередити її про можливу небезпеку.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Всього лише одну пісню, тихесенько. Навряд чи хтось почує мене звідси... А, зрештою, якщо й почує – що у тім страшного? Все-одно ніхто сюди не добереться. На жаль. (Зітхає). Там, унизу, люди не знають про мою вроду. Байдуже, що розповідають казки. Бо що таке казка? Вигадка. (Рішуче). Я хочу, аби мене знайшли і зірвали! Хочу до людей! Хочу приносити їм радість і відчувати, що живу не намарно!

 

Скелі знову застерігають Едельвейску – цього разу ще тривожніше, але вона вже не звертає на них жодної уваги.

 

ЕДЕЛЬВЕЙСКА: Краще вже прикрашати чиєсь волосся, аніж нидіти отут, на самоті! Чуєте, Скелі? Мені набридло бути вашою полоненою! Хочу на волю – туди, де літає мій Вітер! Хочу бути потрібною людям! Хочу співати!

 

Едельвейска співає пісню “Шовкова зоря” – спершу дуже тихо, тоді все голосніше й голосніше. Скелі відчайдушно тягнуть до Едельвейски руки, нарешті,  безсилі, завмирають на місці.

 

            Сцена 7.

 

            Стає темно. Едельвейска і Скелі зникають, але пісня продовжує лунати. Натомість освітлюються декорації (або зображення на екрані) – скеляста гора з квіткою. Виходить Андрій, заворожено прислуховується до далеких звуків.

 

            АНДРІЙ: Що це?.. Що це за пісня? Звідки вона лунає? Неймовірно! Я вже десь чув цю мелодію. Авжеж! Так може співати лише самотнє й закохане серце. Як моє. Той самий біль, та сама туга… (Грає на сопілці в такт мелодії пісні). Ні, цей голос звучить значно ніжніше, ніж голос моєї сопілки. Мушу неодмінно дізнатися, хто це співає!

 

            Андрій ходить, уважно прислуховується, намагаючись відгадати, з якого боку лунає пісня. Нарешті повільно наближається до скель, ходить довкола них, тоді починає дертися вгору.  Після кількох невдалих спроб нарешті досягає вершини гори й помічає шовкову косицю. Схиляється над квіткою. Пісня Едельвейски вмить обривається.          

 

            АНДРІЙ (у захваті): Яка краса! Ніколи досі я не бачив такого дива. Та це ж… Не може бути… Шовкова косиця! Квітка едельвейс, про яку розповідають стільки легенд! (Нахиляється над квіткою, уважно її розглядає, торкається пальцями пелюсток). Справжнісінька. Маленька гірська царівна. Невже мені пощастило знайти її? Не вірю своїм очам. Шовкова косиця! А що, коли я зірву цю квітку для Оксани? Принесу їй в дарунок. Може, тоді вона нарешті покохає мене так само міцно й щиро, як я кохаю її. (Дивиться захоплено на едельвейс, вагається). Чи, може, не зривати? Може, хай собі росте і радує інших людей своєю красою? Інших людей? Та ж тут її ніхто ніколи не побачить! (Замислюється). Але голос… (Озирається на всі боки). Чий це був голос? Хто так ніжно співав – іще кілька митей тому? (Знову повертається до квітки). Невже – вона?! Але ж квіти не співають! Чи, може, я вже геть з’їхав з глузду? Може, все це мені лише ввижається? (Знову гладить пелюстки квітки). Квітка – справжня. (Після паузи). Я пообіцяв собі, що завоюю серце однієї дівчини. І заради неї був готовий дістати зірку з неба. Але ось вона – шовкова зоря – майже під моїми ногами. Сховалася високо між скель. Варто лишень простягнути руку… (Вагається). Зривати чи ні? Трохи шкода… (Розглядає скелі). Хоча, з іншого боку, якщо я зірву цю квітку, зможу подарувати їй волю. Авжеж, я визволю її із цього нестерпного кам’яного полону! (Зриває едельвейс).   

           

            Чути зойк і жалібний крик Едельвейски. Настає повна темрява.

 

            АНДРІЙ (кричить): Оксано! Оксано! Я знайшов для тебе шовкову зорю! (Іде).

           

            Сцена 8.

 

            Чути, як свище Вітер. Тихо лунає пісня Вітра “Срібні звуки”. З’являється Вітер, видно, як він кружляє в темряві довкола скель. Чути голос Казкаря.

 

            КАЗКАР (голос): Та ось повернувся Вітер… На тому місці, де росла його маленька принцеса, він побачив лише кілька краплинок сліз, які вона зронила, помираючи. З відчаю Вітер загудів на всю силу, а скелі відбили луною його жалібний стогін і рознесли далеко по горах.

 

ВІТЕР: Е-де-ль-ве-е-е-е-е-й-с-ко-о! Моя маленька принцесо, де-е-е-е  ти-и-и-и?! (Тікає).

 

            Сцена 9.

           

Звучить сопілка. Поволі розвиднюється. Виходить Андрій, грає на сопілці веселу мелодію. З іншого боку виходить Оксана, знову минає повз Андрія.

 

АНДРІЙ (голосно і сміливо): Оксано, Оксано! Почекай! Я хочу тобі дещо сказати.

 

Оксана сором’язливо наближається до хлопця. Андрій квапливо, тремтячими руками виймає з-за своєї пазухи шовкову косицю, кладе собі на долоню, уважно роздивляється, тоді простягає Оксані.

 

АНДРІЙ: Ось, візьми.

ОКСАНА: Що це?

АНДРІЙ: Квітка едельвейс, шовкова косиця. Я знайшов її високо в горах – там, де не росте трава, де немає ні дерев, ні звірів, ні людей…

ОКСАНА (бере квітку й захоплено на неї дивиться): Неземна краса! Схожа на маленьку зірочку, одну з тих, що сяють уночі на небі... Але навіщо ти зірвав її?

АНДРІЙ: Для тебе. (Ніяково). Знаєш, є таке повір’я: якщо хлопець знайде зоряну квітку і подарує її своїх коханій …

ОКСАНА: Своїй коханій?

АНДРІЙ: Я мав на увазі – дівчині, яку кохає.

ОКСАНА: Стривай. Отже, це означає, що ти… мене кохаєш?

АНДРІЙ: Так. Іще відтоді, як побачив уперше. Місця собі не знаходжу, щомиті думаю лише про тебе.

ОКСАНА: Чому ж ти досі не сказав мені ані слова?

АНДРІЙ: Не знаю… Не мав квітки.

ОКСАНА: Андрійчику, ріднесенький! Та ж насправді не потрібна ніяка квітка. Моє серце вже давно прагне до тебе. Чуєш? Лише до тебе єдиного. Щодня я виходжу на полонину, аби зустрітися там із тобою, аби послухати твою гру. Все чекаю, що підійдеш до мене, заговориш, але ти ніби геть мене не помічаєш…

АНДРІЙ (пригортає Оксану до себе): Вибач, люба. Ніяк не наважувався зізнатися тобі у своїх почуттях. Може, якби не квітка, і досі не наважився б.

           

            Чути шум і голос Вітру.

 

            ВІТЕР: Е-де-ль-ве-е-е-е-е-й-с-ко-о!

ОКСАНА (сполохано): Хто це?

АНДРІЙ (прислуховується): Просто вітер.

ВІТЕР: Е-де-ль-ве-е-е-е-е-й-с-ко-о!

ОКСАНА: Ці звуки нагадують мені жалібний плач трембіти – коли хтось помирає в горах.

АНДРІЙ: Не думай про сумне, кохана. Ми зараз такі щасливі!

 

Андрій та Оксана ніжно обіймаються, шовкова косиця випадає з дівочих рук на землю.

Виходить Казкар, тихо минає повз закоханих, підіймає квітку.

           

ВІТЕР: Е-де-ль-ве-е-е-е-е-й-с-ко-о! Моя маленька принцесо, де-е-е-е  ти-и-и-и?!

КАЗКАР: Чути було в горах, як Вітер кличе свою маленьку Едельвейску. Але люди вже не розуміли мову квітів і мову вітрів.

 

Казкар із замилуванням дивиться на закоханих, тоді зі співчуттям – на квітку. По якімсь часі обережно ховає шовкову косицю в мішок, важко зітхає і йде.

 

Грає музика. Світло поволі згасає, нарешті настає темінь. На небі з’являються зорі. Над скелями, де колись росла шовкова косиця, спалахує найяскравіша зірка. Звучить пісня “Шовкова зоря”.

 

Завіса.

 

Спільний вихід. Всі разом співають пісню “Як багато див на світі”.

 

 

2011 р., м.Скоп’є (Р.Македонія).