Тетяна Іващенко

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. (Дарує Франкові невеличку ляльку – Фауста). Я замовила Фауста змайструвати, для тебе! На згадку! Ти є Фауст, Івасю!

ІВАН ФРАНКО. Ольдзя перша привітала мене з одруженням. Я завжди встидався емоцій… Я плакав над її листом. (Лунає музика. Затемнення).

СПОМИН ЧЕТВЕРТИЙ

ОЛЬГА ФРАНКО. А ще я пам’ятаю день... Йшов рясний дощ! Франко повернувся після засідання радикальної партії зовсім похмурий. Обідати відмовився і сів до столу плести рибальські сіті. Коли він перевтомлювався – руки його вимагали праці. Іван сідав плести рибальські сіті. Сіті плелись із неймовірною швидкістю… Гарні ти, Іванку, сіті плетеш!

ІВАН ФРАНКО. В усе, що я роблю – душу намагаюся вкладати. Коли землю в Нагуєвичах орю і коли сіті плету… (Ольга бере його сюртук, щоб покласти на місце. Залізла до кишені. Знайшла вірш).

ІВАН ФРАНКО.(Побачив). Олю, що ти робиш?

ОЛЬГА ФРАНКО. Скажи, мені Іване, що це за віршик я в тебе знайшла, в кишені? (Читає).

Не знаю, що мене до тебе тягне?

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице

Чогось мов щастя й волі серце прагне?

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених

Весни і цвітів, - молода любов

З обійм виходить громових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ.

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

ІВАН ФРАНКО.(Роздратовано). Тобі не подобається цей вірш? Кинь до скрині! Ось там, скільки таких лежить! Я переконався, якщо тобі не подобається, треба одразу викидати. Ти, як камертон!

ОЛЬГА ФРАНКО. Подобається. Дуже! Мені подобається. Треба збірку скласти. Як ти казав: «З вершин та низин». Чудова назва!

ІВАН ФРАНКО. Мене вже били сьогодні, Олю. На партійному засіданні! І свої і вороженьки били! Ти знаєш, як я ставлюся до Драгоманова! Він мій учитель, шана йому за це велика. Але я не можу погодитися із ним, що в разі революції в Росії Україна повинна увійти до її складу на правах федерації! Хоча я  розумію, що «національна справа відносно основи соціалізму, є справою другорядною», але, хай із часом, Україна обов’язково має стати незалежною! На цьому треба наголосити окремо! Чула б ти, Олю, що мені в лице кидали за незалежну Україну! Та я не відступлюся. Я бачу Україну єдиною, незалежною! І погляди свої зрадою не вважаю. Незалежність України болісна для мене проблема.

ОЛЬГА ФРАНКО.(З іронією). Ти так блискаєш очима, наче ти пророк! Ти відчуваєш у собі пророка, Іване?!

ІВАН ФРАНКО. Я відчуваю спрагу й голод! Тому, що не обідав сьогодні.

ОЛЬГА ФРАНКО. Зараз будемо обідати.

ІВАН ФРАНКО. Обідати я не буду. Потяг у мене до Перемишля. Треба збиратися.

ОЛЬГА ФРАНКО. Хіба вранці поїхати не можна?!

ІВАН ФРАНКО. Чого час гаяти? Ти ж знаєш, Олю! Я не звик змінювати свої плани…

ОЛЬГА ФРАНКО. Я знаю. Знаю, що ти мене… Знаю, що хата тобі наша немила! Тобі ані до чого діла немає! Я валюся з ніг. Усе на мені. Та, що тобі до мене?! Байдуже тобі все на цьому світі!

ІВАН ФРАНКО. Олю, я не переобтяжую тебе побутовою дріб’язковістю.

ОЛЬГА ФРАНКО.(Гнівається). Ти жалієш мене?! Може ти любиш мене?!

ІВАН ФРАНКО. Олю, я завжди все для себе роблю сам!

ОЛЬГА ФРАНКО. Тобі байдуже до мене!

ІВАН ФРАНКО. Я навіть сорочки собі перу сам…

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти нічого не можеш зробити для мене особисто! Для  своїх дітей! Що ти зробив для мене, чи придбав що, що заробив?!

ІВАН ФРАНКО. Олю, почуй мене!

ОЛЬГА ФРАНКО. Борги вічні ці остогиділи! Я тобі не потрібна. Ти взагалі нікого не любиш! Ти не здатен нікого любити, крім своїх папірців та книжок!

ІВАН ФРАНКО. Олю! Олю, будь ласка, не розпочинай!

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти неспроможний до сімейного життя! Ніхто тобі не потрібен! Ти, мене не любиш!

ІВАН ФРАНКО. Я люблю тебе! Олю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Любов? Краще вже перетворитися зовсім на стару бабу, щоб й не мріялося про любов!!!

Ольга вибігає із кімнати. Іван Франко сідає на валізу. Музика. Франко сидить у вагоні потягу до Перемишля. Сам до себе розмовляє, а можливо до когось, хто їде поручь, ніби сповідається невідомому попутникові.

ІВАН ФРАНКО. За декілька годин я дістануся до Перемишля... Мені завжди боліла, пекла жіноча недоля! І ось маю у власній хаті… Оля страждає! Але ж я люблю свою дружину, люблю! Як медитативне закляття, я повторюю. Я люблю свою дружину, люблю… як матір своїх дітей люблю! Як свого товариша! Як людину… Я люблю всіх людей! Але я повинен любити Олю не як усіх людей?! Вирізняти дружину серед інших жінок! Щось мені з тих думок нічого доброго не виходить. Я ганебно свобідна людина. (Гуркотять монотонно колеса потягу. Потроху душа Франка вивільняється від буденності. Легкою стає, неначе полине зараз до інших світів! Франко усвідомлює ясно, яке глибоке непорозуміння й таємна незгода пролягли між ним та дружиною). До Перемишля я їду в редакційних справах. Але є ще дещо. «От  цікава ж й незрозуміла штука ці женщини, бігме. Фатальною виявилася для мене одна обставина. За три роки до зустрічі з дружиною я захопився…» Целіною Журовською. І ось сьогодні, я маю переконатися, що Целіна не викликає в мені більше жодного емоційного поруху! Нарешті, я вивільнився від цієї чіпкої пристрасті. На початку ця історія мене тішила. Я захопився Целіною хоча розумів, що вона є жінка невеликого розуму. Але чогось почав писати до неї листи. Розмовляти як з далеким другом, сповідатися… Мене збуджували барви, що розквітали в душі при згадці про Целіну. Я часто навідувався на пошту, де вона працювала. Спостерігав за нею, неначе за небесною кометою... Я був упевнений, що Целіна є для мене невеличка забавка. Після Ольги Рошкевич я ніколи вже не зможу нікого покохати. Целіна повернула мені забуту радість. Бажання жити, юнацькі надії на щастя. Ця жінка окрім Міцкевича не читала жодного з поетів, але саме Вона надихає мене на вірші.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір? Яке страждання,

Яке не сповнене бажання.

На них, мов зарево червоне,

Займеться й знову тоне в тьмі?

Чого являєшся мені у сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні – пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

Целіна несподівано зникла зі Львова. Дехто казав – вийшла заміж. Ніхто не міг мені сказати, де мешкає жінка із загадковими зеленими очима Сфінкса? Від цих очей я здурів! Душа моя раптом опинилася у пустелі. Яскраві кольори моїх снів змінилися на чорні страхіття. Я просинався з тяжким відчуттям: життя моє скінчилося, навкруги порожнеча. Я глузував із себе. Закликав до розуму. Не міг збагнути себе. Це найстрашніше для мене. Не керувати собою. Жити далі так було неможливо!!! І я почав розшукувати Целіну. І разом зі мною Целіну розшукували мої зболені вірші. (Читає).

Що щастя? Се ж ілюзія,

Се привид, тінь, омана…

О ти, ілюзіє моя,

Зрадлива і кохана.

Криниця радощів, чуття

Ти чарочко хрустальна!

Омано дум, мого життя

Ти помилко фатальна!

Як хтів зловить тебе, ось – ось,

Та враз опали крила:

З тобою жить не довелось,

Без тебе жить – не сила.

Нехай ти тінь, мана, дім з карт

І мрія молодеча,

Без тебе жить – безглуздий жарт,

І світ весь – порожнеча.

Душа моя розчахнулася од віршів й думок. Шкода, що я не буддист. І мудрість сходу для мене не є втіха… Целіна стала для мене фатальною… Я знайшов її майже через рік. Мешкала Целіна в Перемишлі, неподалік Дрогобича. Заміжньою не була, працювала як і раніше, на пошті. Квартиру винаймала майже в центрі містечка. Я неначе оскаженів! Годинами я простоював під її вікнами, аби вона лише підняла фіранку і я міг уклонитися їй… В травні я наважився підійти до неї. Благав вислухати мене, говорив, як палко її кохаю. Моя любов викликала в неї роздратування. Мені було заборонено навіть стояти під вікнами. Целіна розбила останні мої надії, коли промовила…

ЦЕЛІНА. Мені неприємно, пане Франко, що Ви переслідуєте мене. Облиште мене в спокої! Ви не подобаєтеся мені! Я люблю брюнетів.

ІВАН ФРАНКО. Я повернувся до Львова з хворими нервами. Мої вірші народжувалися такими ж хворими і безнадійно зболеними.

Як почуєш вночі край свого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, не втишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

На вулиці майже у кожній жінці мені ввижалася Целіна. Я втомився від своїх візій. Я страхався, що назву дружину її ім’ям. Рік тривала ця маячня. І ось уже два місяці, як я відчуваю себе вивільненим від цього хворобливого кохання! Вирішив їхати до Перемишля. Хочу переконатися, що я є свобідна людина, не здатна до непоміркованих почуттів. Ніколи я не любив Целіну Журовську. Целіна буда лише прекрасною кометою, яка затуляла в моєму серці любов до Ольги Рошкевич! Целіна - є мара!

Я не тебе любив, о ні,

Моя хистка лілея,

Не оченька твої ясні,

Не личенько блідеє.

Не голос твій, що, мов дзвінок,

Мою бентежить Душу,

І не твій хід, що кождий крок

Відчути серцем мушу.

Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там, у серденьку, на дні,

Відмалечку лелію.

Потяг прийшов до Перемишля за розкладом, і мій ранок, ранок свобідної людини, розпочався по-діловому активно. Перше, що я повинен зробити – піти до редакції… Півдня я присвятив справі, а потім пішов на її вулицю. Дослухаюсь до свого серця. Усе мовчить... Ось її дім, вікна. Знайомі рожеві фіранки… і все в моїй душі мовчить. Ні, я не хочу Вас бачити, пані Целіно! Зараз я зайду до крамниці, куплю льодяників дітям на гостинці і за годину – до Львова! Я швидко опинився в центрі містечка. Тільки-но завернув за ріг, щоб дістатися до великої крамниці, як побачив її… Целіну Журовську… Яка була на ній сукня, якого фасону капелюшок, я не можу сказати, але вона була напрочуд прекрасна! Кажуть не існує двох однакових миттєвостей у житті! Але я відчув те, що відчував уже не раз, коли після довгої розлуки, Целіна поставала переді мною… Мій погляд змусив її озирнутись. І мені здалося, що її очі, кольору молодої зелені, посміхнулися до мене! Целіна не стишила ходу. Бігти, бігти за нею! Серце калатає в голові, в руках, в горлі! А ноги не відриваються від землі! Усе, що боліло мені за ці роки, нестримним потоком відчаю вилилось на палаючий мізок! Бігти! Треба за нею бігти! Але я стояв… Дивився, як її поглинає вулиця. І несила мені була відірвати ноги від землі. Треба бачити її! Говорити!!! Крововилив кохання розіп’яв мене… (Лунає музика. Марення Франка). Я подумки повернув Целіну до себе назустріч. Ось Целіна легкою ходою наближається до мене. Я беру її за руку! І ми… йдемо знайомими вулицями Перемишля, ніжно торкаючись пальцями. В очах Целіни мерехтять вогники радощі. Целіна повертає до мене голівку й промовляє...

ЦЕЛІНА. Пане Франко, розкажіть мені, як Ви прожили цей рік? Які події сталися у Вашому житті? Для мене це вельми  важливо.

ІВАН ФРАНКО. Розумієте, пані Целіно, після другого курсу мене було заарештовано і я просидів дев’ять місяців у тюрмі. Після звільнення мені не дозволили закінчити університет. Одразу я написав повість «На дні». Целіна несподівано зупинилась.

ЦЕЛІНА. Я завжди хотіла прочитати Вашу повість. Будь ласка, подаруйте мені цю книжку! Але, що ж університет, ваша дисертація, пане Франко?

ІВАН ФРАНКО. Мені сповістили, що треба прослухати 8-й семестр перед тим, як захищати дисертацію. Але не дозволили прослухати семестр. Тоді я звернувся до Чернівецького університету, закінчив його й поїхав до Відня. Студіював у Віденському університеті. Я написав дисертацію «Варлаам і Іосаф. Старохристиянський духовний роман». Іспит із філософії я склав з відзнакою. Пані Целіно, для мене це було важливо! Мене сприймали, як представника української нації. Слухаючи мене, професори робили висновок про розумові здібності русинів. І наші здібності виявилися не гіршими, ніж у німців чи поляків. Я був щасливий! Дорога до викладання у Львівському університеті для мене відкрилася! Нарешті, я зможу викладати українською!!! В університеті звучатиме наша мова! Целіна дивиться на мене із захопленням! (У своїй уяві Франко бачить, як він підняв кохану на руки і вони знялися із Целіною, у повітря. Вони кружляють як двоє метеликів. Для закоханих не існує земного тяжіння. Лунає музика. Франко танцює з Целіною-мрією. Франко перечепився, ледь не впав… На нього з подивом позирала інша жінка, яка проходила вулицею).

ІВАН ФРАНКО. Целіно?! Целіно! Де ти, Целіно?! (Франко майже безтямно обвів вулицю очима. Не збагне – де він). На цій вулиці я пережив мрію, сон посеред білої днини. Целіна… погорда красуня. Фатум невблаганний! Фатум сміється з мене!

Затемнення. На сцену виходить Ольга Франко. Іван Франко повернувся з Перемишля додому.

ОЛЬГА ФРАНКО. До Львова Іван повернувся змученим... Мені боляче на нього дивитися, боляче отак жити… Я - дворянка давнього роду! Двоє моїх дідів були генералами! Я! Я… (Тихо плаче).

ІВАН ФРАНКО. Мій розум любить дружину! А над іншим хіба я володар? Повинен володарювати, тим людина і вирізняється від тварини. Ненавиджу рефлексію, погань цю декадентську в собі.

ОЛЬГА ФРАНКО.(Насправді щоденника Ольги Франко не існує). У своєму щоденнику я записала про приїзд Франка з Перемишля так: Я все ще маю надію, що Франко відчує до мене справжнє кохання. Але він приїхав похмурий і не виявив навіть крихти радості при зустрічі зі мною. Знову засів до коректорської роботи. Вічне його заробітчанство в польських та німецьких газетах. Багато часу поглинають у нього всілякі часописи. Знайомство з молодими авторами, безнастанне написання критичних статей. І праця над новою збіркою віршів. (Ольга торкається рукою кучерявого рудого волосся чоловіка, в якому почала пробиватися сивина. Провела рукою по скуленій спині. І такі жалі сповнили її серце)!

ІВАН ФРАНКО. Що ти там, Олю, шепочеш над моєю головою?

ОЛЬГА ФРАНКО. Я не розумію, як усе, що ти робиш, Іване, може робити одна людина?

ІВАН ФРАНКО. Коли Мікеланджело виповнилось 24 роки, він брав участь у спорудженні найвеличнішого собору Святого Петра у Римі. Він створив свою безсмертну «П’єту» – надгробний плач. Пам’ятаєш, Марія на руках тримає знятого з хреста сина? Ніхто не вірив, що це створив нікому невідомий скульптор. Тоді Мікеланджело вночі подався до храму і вирізьбив своє ім’я на «П’єті»! Йому виповнилося 24, а мені 34. Пора б вже чогось навчитись.

ОЛЬГА ФРАНКО. Поруч із Франком лежав вірш. (Читає).

Як згублену любов, не сповнене бажання,

Невиспіваний спів, геройське поривання,

Як все найвище, чим Душу я кормлю,

Як той огонь, що враз і гріє й пожирає,

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,-

Отак красавице, і я тебе люблю!

Франко продовжував писати… Я розуміла – вірш той Франко присвятив не мені! Та й не тобі, Ольго Рошкевич! Я впевнена – це узагальнення.(Пауза). Мені байдуже! Навіть нехай і не любить мене Франко. Аби гроші у хаті нарешті з’явилися. Але й гроші обходили наш дім. Граф Бадені, намісник цісаря в Галичині відмовив доктору Івану Франко викладати у Львівському університеті. З причини неблагонадійності. Знову свої надії я понесла до цвинтаря, ховати… Франко став задумливим і ще більше похмурим. Нашим стосункам не судилося змінитися на краще. І я не знаю, чого я все частіше заглядала до шухляди! Я перечитувала ненависні мені листи Франка до Ольги Рошкевич. (Бере лист. Читає). «Кохана, дорога, Ольдзю»! (Далі Іван Франко читає лист до Рошкевич).

ІВАН ФРАНКО. «…І знов мені приходиться писати до тебе вечірньою порою, коли як сама знаєш, находить на мене якийсь сум, якась туга, - одним словом, погань, романтизм».

ОЛЬГА ФРАНКО. Ніколи Франко не говорив до мене так, як до тебе, моя ненависна супернице! Чим же ти заслужила його кохання? Я вдивляюсь майже кожного дня в твою знимку! Звичайні очі! Що особливого знайшов в тобі Франко?! Ти не любила його, Ольго Рошкевич!

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Правда не за тобою, я любила Франка! Коли мій батько, священик Рошкевич заборонив мені думати про шлюб із заарештованим студентом Іваном Франком, я вирішила йти до монастиря.

ОЛЬГА ФРАНКО. А вскочила в шлюб із священиком Озаркевичем! Натомість монастиря! Чого ти хочеш від мого Івана Франка?! Чого стоїш поміж нами, Ольго Рошкевич?! 

ОЛЬГА РОШКЕВИЧ. Я люблю Франка! Хоч дружиною його стала ти, Ольго Хоружинська. Не можеш ти знати, які муки приніс мені шлюб з Озаркевичем… Він мій друг, а не чоловік! Як і колись, я кохаю Івана! Я перечитую його листи! Читаю його книги, в тому моє життя, моя втіха!

ОЛЬГА ФРАНКО. Замовкни! Я не вірю тобі! І муки твої – лукаві. (Кидає фото Рошкевич). Господи! Якщо ти чуєш мене? Забери з мого серця ненависть. Я не можу жити в цьому пеклі! Мій мозок судомить біль ревнощів!

ІВАН ФРАНКО. Олю! Послухай-но, будь ласка, я переклав із Гейне.(Ольга почула голос Франка з кімнати, швидко закрила шухляду та пішла до чоловіка).

ІВАН ФРАНКО. Гете, Гейне – два неперевершені поети-генії! Я перекладаю з Гейне і раптом – дивовижна річ! Мені перед очима постала картина. Село моє Нагуєвичі. Пам’ятаєш, ми приїхали влітку допомогти батьку Грину Гаврилику. Ти, Олю, я й діти. Я тяжко, із ранку до вечора трагаю в полі, а потім сідаю до своєї праці. Єдиний вечір випадав мені писати. В той день ми роботу закінчили раніше. Дітлахи наші щебетали, особливо Андрій умовляв, піти на прогулянку до джерел лісових, яких в Нагуєвичах багато. Ти також кинула хатню роботу і ми рушили. Діти наче пташки гомоніли, ми співали з тобою «Вечір на дворі» й шли веселі, здорові. Байдуже, що нестатки! В ту мить нам належав весь отой широкий світ! Величні смереки, сонечко, криштальні води джерел, які перемовляються з водою джерел сусідніх. Щось мені в грудях розширилось і я відчув, яка прекрасна наша Земля! Виявляється, Земля – жива істота! Наша планета - Земля обертається в космосі. Виходить, ми теж кружляємо в космосі, разом із Землею!? Ми нічого не знаємо ані про цей світ, ані про себе. Ані, про те для чого привів нас на Землю Господь?! Ми лише намагаємось зрозуміти! Я втратив час. Не написав ні оповідання, ні вірша, може вони б стали найкращими в моїй творчості? Але я не шкодую! Тоді я щось нове відкрив у собі. Я Землю нашу по-справжньому полюбив. Земля теж страждає, носячи нас на собі. Таких малих, нерозумних...

СПОМИН П’ЯТИЙ

ОЛЬГА ФРАНКО. Четверо наших дітей із Франком вимагали від мене енергії серця та постійного хатнього клопоту… Я втомилася від побуту, від нестатків, від своїх хворобливих ревнощів. Майже не відкривала я шухляду, не вдивлялась у очі Ольги Рошкевич. Але як і раніше ненавиділа її… В останні дні цього тижня Франко посилено плів рибальські сіті. Не розмовляв зі мною, наче защепнувся зсередини. Я не знаходила собі в хаті місця!(Пауза). Я дякуватиму тобі, Іване, якщо ти поясниш своє мовчання?!

ІВАН ФРАНКО. Облиш з’ясовувати стосунки, Олю. Не завдавай мені жалю.

ОЛЬГА ФРАНКО. Ти завжди визнавав у мені друга. Це єдине, що тішить моє серце. Не забирай у мене й цього.

ІВАН ФРАНКО. Не час зараз, Олю, для лірики.

ОЛЬГА ФРАНКО. Хіба я зовсім дурна, щоб сподіватись на лірику із тобою? Мовчиш?! Той мовчи собі! Я й до того звикну, дай тільки час...

ІВАН ФРАНКО. Я на виборах не пройшов. Не пройшов через різні махінації суперників. Знаєш, хто суперниками виявились? Польські соціал-демократи. Вони в Дрогобичі зірвали проведення моїх виборчих зборів. Звинуватили мене в лицемірстві й зраді ідеалам соціалізму. А на додаток, ось. Ця катрага! (Дістає з торби ляльку, на шиї якої мотузка й напис «Іван Франко, повісься»). Як тільки діло торкнулося до розмежування практичних сфер між українським і польським соціалістичним рухом у Галичині. Поляки й чути не хочуть про українців! Нікого з українців не пропускають до Галицького сейму. То велике є для мене потрясіння, Олю! Всі ці роки я був наче уві сні! Поляків братами вважав! Вважав, що можна воювати у двох загонах: у польському та українському. Головне – перемога соціалізму! То є велика моя ілюзія...

ОЛЬГА ФРАНКО. Іваночку, що це практично для нас означає?

ІВАН ФРАНКО. «Так, як тепер річ стоїть, польські соціал-демократи є тяжчі вороги». Я висуваю гасло самостійності. Україна має бути незалежною! Ні про яку федерацію не треба й розмову вести.

ОЛЬГА ФРАНКО. Іванчику, може кави вип’єш?

ІВАН ФРАНКО. Потім. Гадаєш, Олю, мене підтримали мої товариші?! Люди, яких я поважаю й люблю, вони не розуміють мене! Я помічаю, що слово втрачає свою силу. Люди слів не розуміють, не чують. Живемо всі серед пустелі нерозуміння! Кожний чує лише себе! Про свої статки дбає! Я вирішив, Олю, я виходжу з радикальної партії. Я буду боротись за самостійну Україну, незалежну! «Я чую себе, насамперед русином, а потім соціалістом».

ОЛЬГА ФРАНКО.(Знімає з ляльки дошку з написом:» Іван Франко повісься». Притискає ляльку до себе). Господи, захисти мого Івана від усіх бід! Прости йому, Господи, якщо він завинив перед тобою! І мені прости!(Читає вірш).

У кожного в руках тяжкий, залізний молот,

І голос сильний нам із гори, як грім, гримить:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу й голод,

Бо нам призначено скалу сесю розбить!

ІВАН ФРАНКО. Оля читала моїх «Каменярів», а до мене прийшло каяття. Якесь глибинне усвідомлення своєї провини перед нею. Я відчував себе негідником. Хіба хто є мені більш відданий за неї? Ніколи в світі не поїду я до Перемишля! Ніколи не шукатиму зустрічі із Целіною. Я зрікаюся егоїстичної любові. Я прагну аби моє серце належало лише тобі, Олю!

Затемнення. Музика.

ОЛЬГА ФРАНКО. Минуло ще десь півроку. Мені здавалося, що це – найкращі дні у нашому подружньому житті. Я відчула, що Франко любить мене. Я навіть пошила собі нову сукню… Якось, повертаючись з базару, я побачила Целіну Журовську. Це було на початку червня. Мене це здивувало. Увечері я сказала Іванові: «Сьогодні в центрі я бачила твою маніпулянтку».

ІВАН ФРАНКО. (Щось пише). Про кого ти говориш, Олю?! Я не розумію.

ОЛЬГА ФРАНКО. Целіна Журовська повернулась до Львова. Яка вона гарна! Вона йшла із комісаром поліції попід руку. І мені здалося, що це її чоловік. Вона страшенно щаслива!

ІВАН ФРАНКО. Ця звістка наче кривава заграва маркує мою душу. Серце квилить пораненим птахом. Чого я так улаштований?! Десь, в нижній свідомості моєї душі визріває крапля кохання. Я не помічаю її. Потім народжується ще одна крапля. Й ще, й ще! Краплі об’єднуються поза моїм усвідомленням. І ось вже збурений потік пристрасті вибиває мою поміркованість. За яку кару народжується в мені потреба любові?!(Пауза). Целіна дійсно повернулась до Львова і з нею повернулися дні, коли земля горить під моїми ногами. А з мук серця народжуються вірші.

Я хтів життю кінець зробить,

Марну лушпину геть розбить,

Хотів зусиллям власних рук

Здбути вихід зі страшних мук,

Хотів я вирваться з ярма

Твойого чару – та дарма!

Зусиллям всім наперекір

У мні трусливий, підлий звір

Бунтуєсь, плаче, мов дитя, -

Сліпая привичка миття,

Прив’язана до тих кутів,

Де я не жив, а животів,

До праці, що з’їдає дні,

А замість рож дає терни…

Згодом я довідався. Целіна Журовська взяла шлюб та стала Зігмунтовською. Восени Целіна повинна була виїхати із чоловіком на постійне проживання до Станіслава. Я надсилав їй листи! Благав про зустріч, останню зустріч перед довічною розлукою… Целіна вважала спізнюватись рисою нешляхетною. І на побачення, біля монастиря Бернардинів, з’явилася рівно о 16-й годині. Я вже очікував на неї.

ЦЕЛІНА. Що Ви маєте мені сказати, пане Франко? У мене обмаль часу, прошу зважити на це.

ІВАН ФРАНКО. Пані Целіно! Я хотів подарувати Вам збірку своїх поезій. Ці вірші народженням своїм завдячують Вам!

ЦЕЛІНА. Я вже не раз Вам доводила, пане Франко, що не маю ніякого бажання читати Ваші манускрипти. Сподіваюсь, ви ніде не згадуєте моє ім’я? Прошу мене не публічити! А з поетів, повторюю вам! Я визнаю лише Міцкевича.

ІВАН ФРАНКО. Я розумію, але може пані, дозволить мені прочитати одного вірша.  (Читає).

Jak pajak sam ze siebie srebrne nici snuje

I w misternej tkaninу uklada je splotу,

Tak serce me te powiesc usnulo z tesknotу,

Z teqo,co cierpie skrуcie, czуm zуjie, co czuje.

 

Ja nie chce bуc pajakiem, swуch marzen tkanina,

Nie chce lowic twусh uczuc i tweqo wejrzenia;

Rozlaczуl nas wal zуcia, niech wiec te marzeia

Zaklete w slowa zуja, z chcrуm sercem qina.

 

Tak muszla, qdу w jej wnetrze ostrу kamуk

Zanуka sie, w swe cialo wciska qrot raniacу,

Najlepsze swoje soki wkolo nieqo saczу,

Az zqinie, lecz z niej perla na twej szуi swieci1 .

 

 

1 Як павук сам себе снує срібні нитки

І в майстерне мереживо укладає їхнє сплетіння,

Так серце моє цей вірш виплело з журби,

З того, чим страджаю таємно, чим живу, що почуваю.

 

Я не хочу бути павуком, своїх мрій плетінням

Не хочу ловити твоїх почутів і твого погляду;

Нас розлучив вал життя, отже, нехай ці мрії,

Закляті в слова, живуть, з хворим серцем гинуть.

 

Так черепашка, коли в її нутрі гострий камінець

Закривають, в своє тільце втискає вістря, що ранить,

Найкращі свої соки навколо нього сочить,

Аж поки не загине, та з неї перла на твоїй шиї світять.

(Вірш можна читати українською або польською).

ЦЕЛІНА. Пшепрашам! Я не розумію, пане Франко, ви досконало володієте польською! Для чого ви пишете вірші хлопською мовою?!

ІВАН ФРАНКО. Пані Целіно! Українська мова є моя рідна мова. Зо для поляків свята польська! Для українців – українська мова!

ЦЕЛІНА.(Зневажливо). Про що ви?!

ІВАН ФРАНКО. Я завжди намагався постати врівень з найосвіченішими людьми Європи. Щоб довести світові – Україна існує! І своїми знаннями, талантом викликати повагу до українського народу!

ЦЕЛІНА. Я не розумію Вас.

ІВАН ФРАНКО. Якщо хоч одна людина з поваги до мене скаже слово українською мовою, я почуватимусь щасливим.

ЦЕЛІНА.(Дивиться з гори вниз). Смішний ви, пане Франко! Не шукайте більше зустрічі зі мною. Я забороняю вам! (Целіна йде).

ІВАН ФРАНКО. Чого моє серце вчепилось у цю жінку?! Вона не чує, не розуміє мене! Невже за цим стоїть потаємна любов українця до польської шляхтички?! Вікова таїна ворожнечі чи підсвідомої любові двох народів – польського та українського?!

Лунає музика.  Затемнення. Франко повертається додому.

ОЛЬГА ФРАНКО. Серце мені болить. Франко вигнаний з усіх польських газет. Він найстрашніший ворог для поляків. Друзі соціалісти-українці в’їлися в нього за ідею самостійної України. Франко знов старанно плете рибальські сіті. Нервує. Він не відступиться! Україна має бути незалежною! Я підтримую Франка. А в хаті знову немає грошей…

ІВАН ФРАНКО. Я впевнений, Олю, що більшість завжди помиляється в своїх поглядах. Якщо всі люди йдуть вулицею і повертають праворуч, я інстинктивно роблю навпаки. І так до всього, що вчинить більшість.

ОЛЬГА ФРАНКО. Іване, у нас знову великі борги. Не знаю, як жити далі? Несила це зносити…

ІВАН ФРАНКО. Усе владнається, Олю, ось побачиш!

ОЛЬГА ФРАНКО. Тяжко повірити.

ІВАН ФРАНКО. Мене запросив Грушевський редактором до «Науково-літературного вісника». Нарешті, я матиму роботу. Віддамо всі борги…

ОЛЬГА ФРАНКО. Яке щастя. У такі хвилини, я думаю: є над нами Бог!

ІВАН ФРАНКО. Днями позичу гроші, ти поїдеш із дітьми на село. Трохи відпочинете. Чого влітку в місті робити? Я ці місяці без вас плідно попрацюю. Багато творів закінчити потрібно. Олю! Як їхатимеш – візьмеш книжки, що я купив для сільської читальні. Подаруєш.(Франко сідає працювати).

ОЛЬГА ФРАНКО. Я вже зібралася їхати на село. Минали дні, а грошей Іван не віднайшов. Нерви мої не витримували. Мене дратували наші злидні, як ніколи.

ІВАН ФРАНКО. Уявляєш, Олю, я забув полити квітку у вазонку і квітка зів’яла.

ОЛЬГА ФРАНКО. Квіти твої, я принципово поливати не буду! В мене свого клопоту вистачає. Ось сусідка, знаєш, що мені вранці розповіла? Зустріла мене й каже до мене, а ви чули, пані Ольго, що люди кажуть… (Звучить музика).

ІВАН ФРАНКО.(Глядачам). Ольга доскіпливо переповідає свою розмову із сусідкою. Як сказала, що подумала, яке враження справила. Я розумію – треба слухати, інакше образиться. Розпочнеться сварка, як це останнім часом трапляється поміж нами. У тих чварах я звинувачую себе. (До Ольги роздратовано).  Олю! Ти вже наговорила мені вісім мішків гречаної вовни! Мені треба працювати.   

ОЛЬГА ФРАНКО. Працювати?! Ось і працюй! А я, до речі, така сама людина, як і ти. Прислуговуватися тобі не буду! Йди собі на кухню, вари собі, що хочеш! Дітям своїм вари! А я маю відпочити! На село поїду. Почитаю що-небудь із французької. Хоч я на твій погляд, за вдачею, проста сільська вчителька. А ти – геніальний поет! Фауст свого часу!

ІВАН ФРАНКО. Олю, мені прикро, що ти весь час на кухні. Я зварю куліш та компот. Ти відпочинь. Часто-густо я варю дітям куліш. Це єдине, чого я навчився ще в дитинстві. Кажуть, їм смакує. Ось і зараз я чаклую на кухні. Треба насипати в каструлю силу крупи. Я мию тарілки, що стоять брудною горою на столі. А мені наче у вухо хтось шепоче слова…

І він явивсь мені не як мара рогата,

З копитами й хвостом, як виснила багата

Уява давніх літ,

А як приємний пан в плащі і перелині,

Що десь його я чув учора, або нині –

Чи жид, чи єзуїт

Я думаю, що ви, хто я  є, здогадались –

Невже ж я ближче вам здаюсь від пана Бога?

Чи легша вам здалась до сатани дорога,

А ні ж на небо там?

Спасибі вам за се довір’я!

Розумію! У вас бажання є,

Ви стратили надію, сказали: як біда,

То хоч до чорта, що там,

Що стільки літ його мішали ви з болотом.

Ось бачите, куди веде неосторожність,

Ускочили в таке, що хоч вдавайсь в побожність.

ОЛЬГА ФРАНКО. Грушевський нарешті дав Іванові наперед гроші. Франко розпочав працювати редактором в «Науково-літературному віснику». Я захворіла на нерви.

Ольга виходить із кімнати. Затемнення. Звучить Музика. Іван Франко залишився в будинку сам.

ІВАН ФРАНКО. На світанні я прокинувся з думкою, що свідомість створює матерію. Свідомість існувала до виникнення матерії!!! Свідомість наша безсмертна… До тіла свідомість не має відношення, саме тіло смертне. Сьогодні неділя. У хаті я один. Оля з дітьми, нарешті, поїхала на село. Як завжди, став до роботи о 5-й ранку. Я звик здавна вже спати по 4 – 5 годин на добу. Треба закінчити поему «Іван Вишенський», скоректувати деякі статті, дописати вірші. З’явилася нагода видати збірку «Мій Ізмарагд».

Поклін тобі, моя зів’яла квітко

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній сей поклін

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та в се ж мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він…

Я вдячний тобі, Целіно Журовська, за вірші, які ти привела до мене. Вдячний Богові, що не чую до тебе ненависті за свої страждання. З них народилося моє розуміння світу, моє вміння любити людей. Якби ж так сталося, як писав Іван Вишенський, що віра наша незглибима, урятує нас від страждання. І Бог почує нас і змінить життя на краще. Як би сам Іван Вишенський сказав про Ісуса? (Франко пише).

Іван Вишенський:

«О, розп’ятий, глянь на мене

О, не дай мені пропасти

У безодні мук розпуки,

У зневір’я глибині.

Дай мені братів любити

І для них Життя віддати!

Дай мені ще раз поглянуть

На свій любий рідний край»!

(Піднімає голову від рядків). Ніби щось в очі насипалось… Як пече! Що це? Куди зник світ? Не бачу… зовсім, геть! Туман якийсь! Темрява мені перед очі стала. Гей, хто є в хаті?! Хто-небудь, гей! До кого я гукаю? Я ж один…(Сміється). Злякався темряви в очах, наче дитина. Нічого, зараз минеться. Як змія очі кусає! Треба писати. Я повинен сьогодні дописати поему про філософа Івана Вишенського... Кажуть, коли людина темною стає, їй загострюється внутрішній зір.(Насувається тінь. Наче хтось до кімнати заходить). Ось бачу, монахська темна ряса. Бачу… ніби з туману виринає… високий скулений чоловік. То ти – Іване Вишенський?! Ти прийшов до мене, Філософе?! Своє життя ти закінчив у монахській келії, на Афонській горі. Заходь, пане філософе, поговоримо, сідай. Чого ти хочеш мене навчити, Іване Вишенський?

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Твоя голова, Іване Франко, заповнена самими запитаннями до Бога. А в мене до тебе запитання. Ти як усі великі поети є пророк свого народу. Як же ти схибив? У творчості своїй ти явив людину центром світобудови! І через людину ти вирішуєш боротьбу Добра зі Злом?! Але центр світобудови - є Бог! А не людина! Істина якої ти прагнеш, є-Творець!

ІВАН ФРАНКО. Я спробую відповісти тобі, філософе. Бог створив цей світ чи ні, але цей світ несправедливий. Це незаперечно! Який би лад не панував у суспільстві, людина має бути щасливою. Я борюся за щастя людини на землі!

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Любов до Бога – є вище призначення людини.  

ІВАН ФРАНКО. Навіщо ж Бог призначив нам страждати на землі?!

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Земні страждання удосконалюють нас, вивищують душу людську, відкривають шлях до Істини!

ІВАН ФРАНКО.  Людство осягне Істину! Тоді на Землі закінчяться війни! Нам відкриється таємниця наших страждань земних!

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ. Без страждання немає Бога.

ІВАН ФРАНКО. Може в словах твоїх й криється правда, пане філософе, та над тим мають думати вже прийдешні покоління. Я працюю на соціальну ідею, яка матеріалізується, щоб зрушити історичний пласт. Я так тобі скажу, Іване Вишенський! (Пауза). Я схилюся перед Господом лише тоді, коли Україну нашу незалежною побачу!

Якби само великеє страждання

Могло тебе, Вкраїно, відкупити,-

Було б твоє велике панування,

Нікому б ти не мусила вступити.

СПОМИН ШОСТИЙ

Музика. Ніч, блискавки розтинають небо. Четверта ранку. На кону та сама декорація, що в Першому спомині. Ольга в цій сцені виглядає старшою жінкою.

ОЛЬГА ФРАНКО. Прийшов 1908 рік. Я продовжувала слабувати на нерви. Хвороба прогресувала. Я не змогла бути поруч із чоловіком, впродовж останніх років його життя. Лікарня змінювалася лікарнею, бували місяці, коли ми зовсім не бачились. Та й навіть, коли я була вдома, прірва між нами не зменшувалась. Хвороба поглинала всі мої думки… Як жив Франко ці останні роки? Франкові спаралізувало руки. Він остаточно втратив змогу писати, навіть гортати сторінки. Фізично Франко був безпорадний. Але духом не занепадав, тримався мужньо. І тільки говорив: «Добре, що мізок мій працює»… Вже маючи таку страшну недугу, Франко видав збірку віршів «Давнє і нове» (1911рік). А перед тим створив найкращу свою поему «Мойсей».(Чути, як вдарив грім). Яка нескінченна ця грозова ніч. Ранок наближається, а дощ не вщухає. Спомини гріють та гризуть мені серце. Три дні тому померла Ольга Рошкевич… Вчора я отримала листа від Ольжиної сестри Михайлини. (Ольга читає лист). «Сестра моя Ольга заповіла покласти собі під голову до труни листи Івана Франка, перев’язані стрічкою». Покласти листи у труну під голову? Як же ти любила його, Ольго Рошкевич! Любила… Не лукавим було твоє кохання… Хіба в тому була твоя, Ольго, провина? Чи Івана? Доля стала поміж вами! Прости мені, Ольго Рошкевич! Прости мені, сестро!

Лунають знову чудернацькі звуки. До них долучаються голоси трембіт. Чути голос гуцула-мольфара.

ГОЛОС ГУЦУЛА-ВОРОЖБИТА. Візьми, вогень, у мене траву суху, а мені скажи всю правду святу. Вогонь горить, тебе спалить! І я горю – тебе спалю!

ОЛЬГА ФРАНКО. Не має більше ані обіди, ані ненависті у моїй душі. Прости й ти мені, Іване! Як же ти страждав. Усе життя страждав… Навіщо нам усім, жиючим на землі, Господом призначено страждати?! Мабуть, наші страждання на Землі і є найбільшою таїною буття?!?

Голосно лунають трембіти.

КІНЕЦЬ