Надія Симчич

 

“ТІНІ СРІБНОЇ НОЧІ”

(за романом Валерія Шевчука “Срібне молоко”)

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

1. ДЯК ГРИГОРІЙ КОМАРНИЦЬКИЙ

2. ЯВДОХА, пономариха.

3. ІВАН, її чоловік.

4. ГАПКА ДМИТРИХА 

5. НЕВІСТКА

6. ПАН ОТАМАН

7. ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ

8. ПАН СУДДЯ – худий, як тичка. Має одну особливість: хоч би скільки їв, ніколи не наїдається.

9. СОЛОХА – ширше, як довше бабисько.

10. ОРИШКА ПЕТРИХА – сільська плетуха.

11. ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА – сільська плетуха.

12. ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ – різні прояви

13. ХЛОПЕЦЬ – однієї

14. НЕЧИСТИЙ – нечистої сили.

15. ПЕТРО ПОПОВИЧ-ГУЧЕНСЬКИЙ – приятель дяка Григорія по Київській академії.

16. ГАЙДУК

17. КОВАЛЬ

18. ЗЛОВІСНІ ТІНІ

 

 

ПЕРША ДІЯ

 

ПРОЛОГ

 

ДЯК ГРИГОРІЙ (співає). “Ой що ж то за шум учинився, що комар та й на мусі оженився...” (Зупиняється, пильно дивиться на дорогу, що лежить перед ним). Та це ж дорога на село Сороче... А ліворуч – село Синиче, а праворуч – село Одудяче, а навкосину – туди, далі, – село Воронин, а ззаду – отой клятий чарівницький Троянів... Ні, в цьому світі нема місця бідолашному дяку Григорію Комарницькому... (Сідає на камінь, витягає коржа, починає повільно їсти). Бачиться мені, що весь простір і справді заставлений тенетами-мережами... Он вони висять над полем, огортають малі гайки і окремі дерева, звисають з білих лискучих хмар... А павуком тих мереж, здається, і є нестерпно яскраве сонце посеред неба, і може і є воно великим жартівником, бо вишукує на земному лиці отих комарів і мух, щоб хапати їх і тішитися з їхніх конвульсій... Часом жертву випускає, як кіт мишу, щоб погратися, а часом ні, і то химерна дочасна випадковість, що я, Григорій Комарницький, досі на волі...

Кілька разів клявся, але щоразу виходило, що дотриматися не міг, і не тому, що слабкосилий духом, а що вони самі, оті кляті дівки та жіночки, засиляли на мене мережі, хоча, здавалося, й чого? Не знатний ані тілом, ані статком, ані красою обличчя, та ще й остерігався щоразу заходити в зальоти... Може, тому, як повідають люди, що “муха летить не на воду, а на мед”? Адже й та муха, котра вирішила стати жінкою для нещасного комара з моєї пісні, також до того комара чомусь прилипла ще й заміж за нього пішла. Бо, коли казати правду, все одноманітно виходило: і в селі Одудячому, і в Синичому, і в Сорочому, і у Воронячому, і в отому чарівницькому Троянові... (Встає). Куди ж податися?

ДЯК ПЕТРО (виникаючи як спогад). Раджу тобі, доміне Григорію, іти на мешкання в Чучманську землю! Там низько висять на печених кишках небеса, а жінки, коли перуть хустя, то кладуть, як на каменя, праники на ті ж таки низькі небеса... Там місяць світить і сідає не лише надворі, а й по коморах; там, зрештою, й сонце лежить, розклавшись на печі, а зорі зріють і пахтять, ніби дині. Саме в Чучманській землі свині поїдають із золотих ночов мигдаль, а через міста й села того чудового краю протікає горілчана ріка. Там і горобці гуляють у срібних панчохах, а ковбаси ростуть на вербах; зрештою, доміне Григорію, можна там купити за гроша цілого печеного вола! (Зникає).

ДЯК ГРИГОРІЙ. Де ж вона, з біса є, ота чортова Чучманська земля? Піду звідси так далеко, що й очі того далекого не бачать, а отже, світ за очі, а ще це значить: забути кляті пташині села разом із Трояновим, і рушити туди, де мене ніхто не знає і де нікого не знаю я, а відтак – за Дніпро, у Гетьманщину, бо, може, та Гетьманщина і є Чучманська земля?

Завдає торбу на плечі, виходить, наспівуючи “Ой, що ж то за шум учинився...”

 

  

КАРТИНА ПЕРША

 

Сільська вулиця, сутінки. У вікнах хат, одне за одним, запалюється світло. Десь далеко співають дівчата.

 

ЯВА ПЕРША

Дяк Григорій, Змій-одмінець

 

На порозі школи сидить ДЯК ГРИГОРІЙ.

ДЯК ГРИГОРІЙ (до себе). І який це чарівник, чи химородник, чи одмінець накреслив карту мого життя, пустивши блукати світом?

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). Ніколи не їсти тобі мирно вечері, як оці люди...

ДЯК ГРИГОРІЙ. Ніколи не їсти мені мирно вечері, як оці люди, а отже, не бути причетним до творення великої таїни буття.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). Ти – не жива істота цього світу, а тільки дійовець написаної трагікомедії, і лінію життя твого накреслює чиясь незрима вічна рука...

ДЯК ГРИГОРІЙ. А може, я не жива істота цього світу, а тільки дійовець написаної невідомим творителем драми чи, точніше, трагікомедії, і лінію життя свого не я накреслюю, а чиясь незрима вічна рука...

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). Тому тікаєш ти чи не тікаєш, але катастрофа надчікує тебе напевно...

ДЯК ГРИГОРІЙ. Відтак усе складається, як має скластися... Тому тікаю я чи не тікаю, біжу чи повільно плентаюся, але катастрофа надчікує мене напевно. (Закурює люльку). Ех, коли б мені власний дах над головою!

 

ЯВА ДРУГА

Дяк Григорій, Змій-одмінець, Гапка, Невістка, Оришка Петриха, Хвеська Терещенчиха, Солоха

 

ОРИШКА ПЕТРИХА та ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА з’являються у різних кутах сцени, якнайдалі одна від одної; говорити, втім, намагаються тихо.

ОРИШКА ПЕТРИХА (сперечаючись). Петро!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Павло!

ОРИШКА ПЕТРИХА. Та ні, кумонько, таки Петро!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. А я вам кажу – Павло!

Розмовляючи на ходу про своє, вулицею пробігають ГАПКА і НЕВІСТКА.

ГАПКА. Тьху, тьху, тьху! А щоб вам животи сперло і бігачка найшла, щоб вам святе сонійко у голови вдарило, а язики ваші брехливі в пащеках позасихали в паліччя...

НЕВІСТКА. Гріх, мамо, так людей клясти!

ГАПКА. Хіба то люди? То нецноти, не люди! І не сунь не в своє діло кривого носа, бо як моя невістка, мусиш бути на мойому боці!

НЕВІСТКА. А хіба я не на вашому?

ГАПКА. Дивись мені, бо й тебе прокляну! А моє слово урекливе!

Назустріч їм виходить СОЛОХА.

НЕВІСТКА. Доброго вечора, тітко Солохо!

ГАПКА і НЕВІСТКА зникають.

 ОРИШКА ПЕТРИХА. Отож я кажу вам, кумонько, що хлопця звати Петром!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Та ні ж бо, Павлом!

СОЛОХА (встряє в розмову). Це ви за Хлопця, відьми Марії Климихи сина?

ОРИШКА ПЕТРИХА. Та ж про нього! Петром його звуть!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Ні, Павлом!

СОЛОХА. Та, по правді, ніхто й не відає, як його звуть – чи Петро, чи Павло, а всі кличуть тільки Хлопцем. І то дитина увіч чортівського коліна!

ОРИШКА ПЕТРИХА. Правду кажете, кумонько, Климиха привела його, злігшись із чортом!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Може те дитя й не зовсім людське, але ані ріжків на голові, ані хвоста, ані ратичок замість ніг не має...

СОЛОХА. Не має, не має! Та ж він босий ніколи не ходив, а все в чобітках! Яка Марія не бідна...

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Зате тепер став на всю округу звісним гадальником! Ще не було випадку, щоб Хлопець чогось не вгадав, чи якогось злодія не віднайшов. До нього не раз зверталися й особи урядові!

ОРИШКА ПЕТРИХА. Хоч він і не чинить більше людям шкоди, та однак той Хлопець – чортівський син! А красти перестав від моєї кропиви. Ох і вишпарила я його кропивою, як спіймала в своїй коморі! А чорти, щоб ви знали, бояться кропив’ячих жал! Від того вони і здохнути можуть!..

З’являється ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ і поважно проходить вулицею.

СОЛОХА і ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА (поштиво). Доброго вечора, панотче!

ОРИШКА ПЕТРИХА. Доброго вечора, панотче!

Зникають.

Тужлива пісня лунає голосніше.

ДЯК ГРИГОРІЙ (по хвилі). Яка туга!.. Туга розмиває мене, як вода м’якого берега, душа волає у простір... Добре відаю, що має статися потому.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). Зараз із сутіні виступить хтось, і зневолить тебе...

ДЯК ГРИГОРІЙ. Зараз із сутіні виступить щось чи хтось, і щось чи хтось зневолить мене... Хай йому грець!

 

ЯВА ТРЕТЯ

Змій-одмінець, дяк Григорій, Явдоха

 

З синюватої імли сутінків виходить ЯВДОХА і повільно проходить повз ДЯКА ГРИГОРІЯ.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). Куди це, Явдохо, так запізна йдеш?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Куди це, Явдохо, так запізна йдеш?

ЯВДОХА (мирно). А туди, пане дяче, куди самі знаєте, а коли не знаєте, то навіщо й відати?

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). Чи вдома твій Іван?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Чи вдома твій Іван?

ЯВДОХА (печально). Коли б удома був, то чого б я кудись ішла?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Отакої! А куди ж він дівся, твій Іван?

ЯВДОХА (наспівно). А ви й не знаєте, пане дяче? У нас, коли хто їде чи куди, те всі знають.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує). А з ким же ночуватимеш, Явдохо?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Атож! А з ким же ночуватимеш, Явдохо?

ЯВДОХА. Хто до мене на ніч прийде, той і ночуватиме (Тихо сміється). Бувайте здорові, пане дяче, бо вже треба йти.

Виходять удвох – ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ ступає слідом.

 

КАРТИНА ДРУГА

 

З одного боку сцени – сільська хата. Піч, стіл, лава; з кімнати двоє дверей – невеликі, в комірчину, та вхідні. Знадвору, біля вхідних, стоїть діжка. З іншого боку сцени – вулиця.

 

ЯВА ПЕРША

Дяк Григорій, Явдоха

 

ЯВДОХА та ДЯК ГРИГОРІЙ ідуть вулицею і заходять в хату. Першою – ЯВДОХА, ДЯК ГРИГОРІЙ - слідом.

 

ДЯК ГРИГОРІЙ. Доброго вечора вам у хату!

ЯВДОХА. Заходьте, заходьте, пане дяче! А то ви такі горді, що досі в нашій хаті й не були. Мій чоловік не раз казав: чого це новий дяк до нас не заходить?

ДЯК ГРИГОРІЙ. А де ж твій чоловік?

ЯВДОХА. Та де ж, у полі. Через це так порожньо теперечки в селі. Отож і мій поїхав на кілька днів. Сідайте, пане дяче, чимось вас пригощу, бо, певне, не дуже ситі. А ми чим багаті, тим і раді.

Ставить на столі миски, плящину і горнятка, макітру та глечик, кладе дві ложки.

ДЯК ГРИГОРІЙ (озираючись сторожко). То може, Явдохо, зачинила б двері, бо не відаю як.

ЯВДОХА (сідаючи навпроти). Ще зачиню, пане дяче, не турбуйтеся. Ліпше наливайте у дзбанки моєї сивушечки.

ДЯК ГРИГОРІЙ мовчки дивиться на неї.

ЯВДОХА. Несміливі ви, пане дяче. Казала вам розлити в горнятка сивушки, а ви на мене дивитеся, ніби вперше побачили. А я вас давно запримітила: гарний ви, пане дяче, як з картинки. (Бере пляшку, наливає).

ДЯК ГРИГОРІЙ п’є і береться до миски з борщем, наминаючи з присьорбом.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Оце так борщик! Лагомина – не борщик!

ЯВДОХА. І не тільки борщик, а ще галушечки з курятинкою, а ще стегенце, а ще холодник, а ще карасики у сметані. Пробуйте, пробуйте, пане дяче, і не треба мене соромитися.

ДЯК ГРИГОРІЙ їсть.

 

ЯВА ДРУГА

Ті ж та Іван; потім – Гапка та Невістка

 

Відчиняються двері, у хату заходить ІВАН. ДЯК ГРИГОРІЙ та ЯВДОХА завмирають.

ІВАН (грізно). А це що таке? Бенкети справляєш, коли мене нема вдома?

ЯВДОХА (схаменувшись). О, добре, що прийшов, Іване, бо до нас пан дяк у гості завітали.

ІВАН (залізно). То, може, піду закличу людей? І вони засвідчать вашу невшетечність, скурві діти?

ЯВДОХА. Бійся Бога, Іване! Чи ти здурів, чи сп’янів? І як смієш таке казати на мене, чесну жону?

ІВАН. Чесна жона? Ото я зараз зачиню вас у хаті й піду гукати людей, щоб побачили, яка в мене чесна жона.

ІВАН виходить, підсуває діжку під двері і сідає на неї.

ДЯК ГРИГОРІЙ (до ЯВДОХИ, тихо). Що робитимемо?

ЯВДОХА (тихо). Та він нікуди не пішов. Підсунув діжку та й сидить на ній. (Голосно). Іване! Чуєш, Іване!

ІВАН. Чого тобі?

ЯВДОХА (ніжно). Ну чого ти звурдився, як скипіле молоко? Чи ж я що лихе вкоїла? Ходи до нас і погостюємо, як це водиться в людей, пана дяка. Не уймай мені моєї честі!

ІВАН. То це ти чесна, скурва дочко! Чоловіка нема, а ти любаса розгощуєш!

ЯВДОХА (суворо). Не ображай, Іване, бо тіпун сяде на язика! Чи застав мене за любасним ділом, що невшетечність мені приписуєш?

ДЯК ГРИГОРІЙ (тихо, до ЯВДОХИ). Може, якось утечу?

ЯВДОХА (показує). Отам комірчина, а в ній віконце... (Голосно). Ну чого мовчиш, довбне? Не прикликала пана дяка, він сам прийшов, ще й плящину приніс, щоб із тобою розмовитися. Бо сам казав: чого це пан дяк до нас не приходить? Казав?

ІВАН. Казав...

ДЯК ГРИГОРІЙ тихо виходить у комірчину.

ЯВДОХА. Казав, казав, телепню! А коли пан дяк до нас прийшли, то як його зустрів? Казна-що вичворяєш!

ІВАН (м’якше). Але ж прийшов, коли мене не було...

ЯВДОХА (кричить). Та чи знав, що тебе нема? Як зайшов, так і сказав: хотів ближче з тобою зазнатися. А ти як немисленний накрив його, наче мішком.

ГАПКА (проходячи повз хату Пошивайлів, до НЕВІСТКИ) Га! Пономар посвар чинить із жінкою, чуєш?

НЕВІСТКА. Та ж не глуха. А ви не чините посвару в нашій хаті щодня?

ІВАН. Гостила ж його?

ЯВДОХА (різко). Гостила. Бо коли люди приходять до мене в дім, гощу, а не так як ти, одоробло нещасне, їх окрикуєш!

ДЯК ГРИГОРІЙ скидає жупанця, викидає назовні, а сам намагається вилізти у віконце, проте застряє і зойкає. ЯВДОХА чує зойк, забігає до комірчини, хапає ДЯКА за ноги і втягує назад.

Проте ГАПКА та НЕВІСТКА зауважують це короткочасне видіння.

ЯВДОХА (шипить на вухо ДЯКОВІ). Ідіть, пане дяче, й сідайте до столу, бо вам звідси втекти не вдасться...

ДЯК ГРИГОРІЙ знов сідає до столу.

ГАПКА (до НЕВІСТКИ). Тут щось не те. А ходімо підглянемо!

Підходять до хати ближче, НЕВІСТКА зашпортується у жупанці ДЯКА ГРИГОРІЯ і ледве не падає.

НЕВІСТКА (скрикує). А це що за нещастя?

ГАПКА (щасливо). І-і-і! Жупан. Дай-но сюди!

Підкрадаються до вікна і прикипають до нього.

ІВАН (горлає з-за дверей). Чого це ти замовкла, скурва дочко!

ЯВДОХА (гостро). Замовкла, бо хотіла, щоб до твоєї дурної голови дійшло те, що сказала. Гостила я чоловіка, якого й сам готувався закликати в наш дім, а ти роз’їжився як їжачисько, розперезався, як баба, накинувся на мене, безневинну, з мокрим рядном, до ладу не розпитавшись, нікчемо, телепню, дурню і нетудисвіте!

ІВАН (примирливо). Гаразд. Може, я й погарячкував, але скажи: чи годиться жінці приймати гостей у відсутність чоловіка?

ЯВДОХА (сичить по-гадючому). А скажи мені й ти. Коли прийшов, двері були зачинені?

ІВАН (ніяково). Та ж ні...

ЯВДОХА. А коли б я мала щось лихе щодо тебе на думці, то чи лишила б двері незачиненими?

ІВАН заходить до хати.

ЯВДОХА (м’яко). Не дурій, Іване, бо робиш сором собі й мені. Перепроси ліпше гостя, бо ти таки нечемний господар, сідай і повечеряєш. Ти ж голодний з поля?

ІВАН (підозріло оглядає ДЯКА І ЯВДОХУ) Голодний...

ДЯК ГРИГОРІЙ (поважно). Мені так здається, панове господарі, що прийшов до вас із гостиною не в час. (Зводиться). Отож вибачте, що вчинив колотнечу, й дозвольте піти.

ЯВДОХА (наказово). Сідайте, пане дяче, бо цей нетіпаха і вайло ще перед вами не вибачився. Випийте один до одного по чарці, і нехай не робить мені публіки. (Плаче).

ІВАН (примирливо). Та годі тобі, перестань-бо кричать! Може, я й справді не те, хоч, коли сказати по правді...

ЯВДОХА (кричить). І що вийде по правді?

ІВАН (ніяково). Та нічого. Може я й справді не те... Давайте, пане дяче, вип’ємо, бо вона мені з карку не злізе, а ти й справді ще в моєму домі, сказати по правді, не був.

ЯВДОХА (переможно). А коли не був і ти зайшов у відчинені двері, чого шиєш мені пана дяка в любаси?

ІВАН (сідає до столу). І це правда. Годі вже торохтіти!.. Вибачай, пане дяче, коли що не так! (Наливає в горнятка сивухи).

ГАПКА (до НЕВІСТКИ). Е-ге-ге! Тут щось не так! А цього жупанця ми з собою заберем... З цього жупанця, чує моє серце, ще ниточка попливе й покрутиться. Ходімо, і не дивись мені на те стидоморисько!

Виходять.

 

ЯВА ТРЕТЯ

Гапка, пан отаман, отець Методій, Явдоха, дяк Григорій

 

На сцені паралельно відбуваються дві дії – в Явдошиній хаті та на вулиці.

 

На вулиці. ГАПКА йде, скрадаючись за тинами, її гукає ПАН ОТАМАН.

ПАН ОТАМАН. А чого це ти, бабо, через городи скрадаєшся? Мало тобі вулиці?

ГАПКА (жорстко). Скрадаюся, бо несу “лице”! (Витягає з-під пахви дякового жупанця). Пономариха Явдоха ввійшла в блуд із новим дяком! Ми з невісткою бачили, як викидав оцього жупанця через вікно, через яке не міг вилізти!

ПАН ОТАМАН (трохи подумавши, грізно). А чи не вкрала, бабо, цього жупанця в пана дяка?

ГАПКА (підскочивши на місці). Я вкрала? А чого б тоді до тебе несла, пане отамане?

ПАН ОТАМАН (хитро примруживши очі). А того, що вкрала, а потому злякалась, щоб не відкрилося. А може, тебе за покражею хтось уздрів, тож і відбріхуєшся наперед.

ГАПКА (б’є себе долонею по лобі, убік). Ба! Та ж він – Явдошин кум! (До ОТАМАНА). А коли присягнуся, і землю поцілую, і на секвестер піду, а докажу свою правду?

ПАН ОТАМАН. Заткни пельку, бабо! Іди ліпше віддай пану дяку жупанця і не роби мені шелесту, бо замкну в холодну.

ГАПКА (смирненько). То ти, як урядова особа, не ставитимеш тих скабрезників до суду?

ПАН ОТАМАН. Не ставитиму, бо для того треба мати врізані поли, а ти несеш одежу нечіпану, яка може бути з лихого намислу вкрадена. Кожен у селі знає, яким ти, бабо, на Явдоху духом дишеш, і свідків до цього є катма.

ГАПКА. Еге? Ну коли цього жупанця для оскарження мало...

ПАН ОТАМАН (сталево). То занеси його пану дяку та й віддай! А тепер іди і не перебаранчай мені, бо в мене клопоту повна кучма.

ГАПКА кладе жупанця під пахву і, принизливо зігнувшись, виходить.

 

В Явдошиній хаті. ЯВДОХА порається, заходить ДЯК ГРИГОРІЙ.

ЯВДОХА (граючи очима). Добре, що прийшли, пане дяче. Бо в нас із вами вийшло, як курям на сміх: не согрішили, а каятися мусили. (Сміється).

ДЯК ГРИГОРІЙ. А де Іван?

ЯВДОХА (легковажно). Знову поїхав у поле. Ще зарання! Чого такі стурбовані, пане дяче? Ось пригощу вас, повеселішаєте.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Капосна Гапка бігала селом із моїм жупанцем під пахвою!

ЯВДОХА. Виходила я раненько, і вашого жупанця таки не знайшла.

ДЯК ГРИГОРІЙ (із певним страхом). Бо його підібрала та чортиця!

ЯВДОХА (посміхаючись). А ви вже перепудилися, пане дяче? Спокійні будьте, і хоч би що там сталося, сідайте тим часом до столу і свій страх потопіть у сивушці, а ще притопчіть його кашею, то й повеселішаєте.

ДЯК ГРИГОРІЙ сідає до столу, п’є, їсть.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Ну ж і Явдоха! Тебе не одбігти! Пекельна твоя сивушка!

ЯВДОХА. А чого б мали, пане дяче, мене одбігати чи обходити? (Підходить, гладить його кучері). Такий ви білий, пане дяче, аж чудно. Мов ясочка! Ніколи ще таких чоловіків не бачила!

ДЯК ГРИГОРІЙ обхоплює ЯВДОХУ руками, прихиляє до себе, вони цілуються.

ЯВДОХА (вислизаючи з його рук). Не спішіте, пане дяче, але й не бійтеся: цього разу Іван нас не застане. Та й кашу свою не доїли.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Ет, що там каша!

ЯВДОХА. Тоді замкну двері...

 

На вулиці. ГАПКА розмовляє з ОТЦЕМ МЕТОДІЄМ, від якого несе такий сопух, що та ледве не чманіє.

ГАПКА (торохтить). Пономариха Явдоха ввійшла в блуд із новим дяком, я оце й принесла щодо того “лице” – дякового жупанця... Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (розважно). Усе сказала, бабо?

ГАПКА (трохи знітившись). Та начебто все...

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Тоді розкажи мені повільніше, розумно й без поспіху, чого ти прийшла? (Смачно позіхає просто ГАПЦІ в обличчя).

ГАПКА чмаріє; її очі збільшуються, а губи хапають повітря.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Кажи, кажи! Поволі, розважно, щоб я втямив, чого хочеш.

ГАПКА (говорить повільніше). Та я й кажу. Пономариха Явдоха ввійшла в блуд із новим дяком, я оце й принесла щодо того “лице” – дякового жупанця...

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (кладучи руку їй на плече). Тепер Гапко, все до ладу виповіла. А як можеш те доказати?

ГАПКА. Маю “лице” – а знайшла його на Пошивайловому дворі.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (дихнувши на ГАПКУ). А хто бачив, що там його знайшла?

ГАПКА (ледве не зомлівши від подиху). Невістка моя...

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Це добре. Чи ж бачила ти з невісткою, що Явдоха з дяком творили блуд? 

ГАПКА (неґречно скидаючи порухом плеча попову руку). Ми з невісткою бачили тільки, як дяк викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. А тепер знишкни, а я подумаю... (Заплющивши очі, до себе). Баба ця вельми вже клята... І коли я тут чогось не вдію, ця окаянниха помчиться донести полковій полтавській старшині, а може, й архієпископу...

 

В Явдошиній хаті. ГАПКА і ДЯК ГРИГОРІЙ квапливо одягаються.

ЯВДОХА. А тепер, пане дяче, хутенько вдягайся і кивай п’ятами, бо зараз ота бісова нишпорка Гапка сюди примчить.

ДЯК ГРИГОРІЙ. А як же мені йти серед білого дня?

ЯВДОХА (спокійно). А так, як прийшов. Йшов же пане дяче, до мене не за ночі, то й виходь за дня.

ДЯК ГРИГОРІЙ (з готовністю). Біжу! Але, може, доїм ще твою кашу?

ЯВДОХА (штовхаючи рукою). Моєї каші, дяче, вже досить наївся. Злизуйся швиденько з очей!..

ДЯК ГРИГОРІЙ виходить.

 

На вулиці.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (розплющивши очі, до ГАПКИ, знову кладучи їй руку на плече). Гаразд. Я в цьому ділі розберусь. Похваляю тебе, Гапко, за старанність і за цноту, але, поки розберуся, не плещи, бабо, зайвого, щоб мені розслідування не розладнати. А жупанця залиш у мене, бо в мене він ліпше збережеться. А тепер заберися з очей, від твого туркоту в мене голова розболілася.

ГАПКА знову порухом плеча скидає попову руку з плеча і йде вулицею повз хату ЯВДОХИ. ЯВДОХА в цей час бере відро з помиями і діловито виносить з хати. ГАПКА підозріливо дивиться на ЯВДОХУ.

ЯВДОХА. Чого лазиш, нишпорко? Щезни, бо помиями обіллю!

ГАПКА, змалившись і зіщулившись, виходить.

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

Покої отця Методія.

 

ЯВА ПЕРША

Отець Методій, Явдоха, Іван, дяк Григорій, Гапка, невістка

 

Всі чинно сидять по лавах.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (люто трусячи жупанцем перед носом ДЯКА ГРИГОРІЯ). Це твій жупанець, шалихвосте!

ГАПКА. Його, його! Бо в нас таких жупанців і не носять, а пан дяк у нас прийшляк!

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Це твій жупан, питаю?

ДЯК ГРИГОРІЙ (холодно). Ну, мій.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. А чого опинився на Пошивайловому обійсті?

ГАПКА. Бо курвився з Явдошкою.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Помовч бабо, не тебе питаю, а його!

ГАПКА. Ви мені губи не затикайте, панотче, бо я свідок. А коли я вам недогідний свідок, то хай скаже моя невістка.

ЯВДОХА (солодко). Дозвольте, панотче, я скажу.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Не тебе питаю, а дяка!

НЕВІСТКА (байдужно). Це жупанець дяковий. Бо в нас таких жупанців не носять, а пан дяк у нас прийшляк. І ми його справді знайшли у Пошивайловому дворі.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (реве). Коли будете перебаньчати, то вижену всіх і не чинитиму розправи. Знишкніть і повідайте, коли запитаю.

ДЯК ГРИГОРІЙ (прокашлявся, почухався, спокійно). Коли так кричите, панотче, то в мене в голові не вив’язуються думки, а тим більше, коли баби встромляють свої писки.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (вирячивши очі, верещить). Мені не треба твоїх думок, шалапуте, а відповідай, чи твій це жупанець?

ДЯК ГРИГОРІЙ (спокійно). Гаразд, панотче. Ішов я вчора повз дім пономаря Івана Пошивала, а він мене давно запрошував зайти до нього, бо, як самі знаєте, я людина таки нова.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Швидше говори, а то тягнеш, як вола за хвоста!

ЯВДОХА. Дозвольте, я швидше і толковіше розкажу.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. З тобою в мене буде окрема розмова, повійнице! Знишкни і сядь!

ДЯК ГРИГОРІЙ (мирно). То ото я й кажу. Гадаю собі, зайду, а це було під вечір, привітати в його хаті пана пономаря.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Я тебе не про те спитав, а тільки чи твій це жупанець? І чого він валявся в Пошивайловому дворі?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Про це я і хочу розказати. А ви, панотче, мені думок у голові не кошлатьте. Наслухалися тут бабських наклепів і не даєте чесному чоловікові розумно повести річ.

ГАПКА (підскочивши на лавці). То це я наклепниця? Та я ніколи ще в житті неправди не казала та й не скажу, а коли не так, то хай мене розіб’є на оцій от лаві святим грімцем Господь Бог!

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (заходивши покоєм та підіймаючи обидві руки до стелі). О, о, о! Я тут з вами скажусь! Або говоріть до пуття, або всіх у куну посаджу!

ДЯК ГРИГОРІЙ (витягає хустку і голосно шмаркається). Отож я й кажу, панотче. Думаю, зайду до свого компана, пана пономаря...

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (перебиває). Уже зайшов.

ДЯК ГРИГОРІЙ (спроквола). Ні, ще не зайшов. А вчора, самі знаєте, було парко. То я й повісив жупанця у дворі на кілку, бо в хаті мало бути ще більше парко.

ГАПКА. Еге ж. Бо за любасним ділом завше парко! (Категорично). І він бреше. Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.

ДЯК ГРИГОРІЙ (незворушно). Бреше пес, а я поки що людина. Отож кажу своє, а панотець хай нас розсудить: чи бреше скажена баба, чи поважний муж.

ГАПКА. І-і-і! То це ти, шалапуте і мандрьохо, заволоко, блудяго, страння болячко, подорожній повійнику – поважний муж? І ти, нечупайло, смієш мене скаженою бабою звати?

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (горлає). Вийди геть, Гапко, бо допитую не тебе, а пана дяка!

ГАПКА (вперто). Не піду! Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! (До НЕВІСТКИ). Скажи-но, Насте, ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?

НАСТЯ (байдужно). Було темно. Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!

ГАПКА торсає НЕВІСТКУ під бік; оживає й ІВАН.

ІВАН. Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, бо я тут також не стороння персона.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (гостро). То кажи! Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.

ІВАН (розсудливо). Може й так, а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!

ГАПКА (зойкає). А яка ж мара вилазила у вікно?

ІВАН (спокійно). Яка мара, скажу. Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!

НАСТЯ. Я б, може, щось і сказала, але боюся, що ви, панотче, гніватиметеся!

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Що іще?

НАСТЯ (ніяково). Ні, боюся!

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. Не бійся, а кажи. Нічого тобі не станеться!

НАСТЯ (ніяково). Бачите, я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі... не скажу, що це так... ну... більше на вас, панотче, скидалося, аніж на пана дяка.

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (хапнувши ротом повітря). Та що ти мелеш, дурна бабо!

ЯВДОХА (голосно і впевнено). Тепер, панотче, дайте мені слово. Бо, здається, без моєї оповістки у вас і справді голови позакручуються.

ГАПКА (до НЕВІСТКИ). Оце вже набреше!

ЯВДОХА (рівно). Все було, як розповів пан дяк. Це я йому пораяла жупанця скинути, хоч міг би скинути і в хаті, але пан дяк відбувся жартом, сказавши, що ніяка нетіпаха його не вхопить, але тут він помилився, бо таки вхопила.

ГАПКА (верещить). То це ти мене злодійкою хочеш зробити?

ЯВДОХА (до ПАНОТЦЯ). Гадаю, Гапка вкрала жупанця не для того, щоб привласнити, а щоб наклепати на мене, чесну жінку!

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (колошкаючи бороду). Кажеш, чесну? А хто ж то ліз у твоє вікно, хоч пан пономар забивав його не раз? І хто його відбивав?

ЯВДОХА. Відбивала я, і то, з тієї, панотче, причини, що чоловік мій, господар, не при людях кажучи, поганенький, а піч у мене із забитим комином, і я йому голову прогризла, аби почистив, а він того так і не вчинив, тож диму в мене буває повна хата, коли щось варю, а щоб випустити того димця, я й відчиняю двері й те віконце, а того разу ще й визирнула з нього, бо почулося, ніби обійстям хтось ходить. А то ходила, вибачте на слові, оця нечупайлиха зі своєю дурною невісткою, які саме крали дякового жупанця. Ото вони мене у віконці й побачили. Коли ж визирнула вдруге, то в обійсті вже нікого не було. Тоді повернулася до гостя, а вікно залишила відчинене, і саме в той час, панотче, й увійшов мій чоловік Іван. А ми тоді вже сиділи за столом, тобто сидів він, а я його, як людину завше голодну і недомашню, чим було, тим і пригощала. (Гордо всміхається).

ГАПКА (кволо). Вона бреше, панотче. Бреше, бреше, і ще раз бреше!

ЯВДОХА (повільно і втомлено). А ти докажи, що брешу...

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ (рішуче й розважно). Гаразд! Гаразд! Я б тебе, Явдохо, залюбки посадив у куну, бо, може, ти й брешеш...

ГАПКА (тоненько зойкає). Бреше, бреше!

ОТЕЦЬ МЕТОДІЙ. І тебе, Гапко, я б посадив поруч із Явдохою в куну, бо, може, й ти брешеш, бо всіх вас, баб, водить на мотузочку чортяка. (Гаркає). Забирайтеся з моєї хати всі! А ти, пономарю, й ти, Явдохо, залишіться, маю до вас мову осібну!

Всі не так виходять, як вислизають з хати.

 

 

 

 

 

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

 

Сільська вулиця, сутінки; край неба з’являється серпик місяця і все заливає сріблом.

 

ЯВА ПЕРША

Дяк Григорій, Іван

 

ДЯК ГРИГОРІЙ сидить на порозі школи, курить люльку.

ДЯК ГРИГОРІЙ (до себе, печально). В цьому селі навряд чи хтось би захотів зараз пригостити мене молоком справжнім, отож мушу задовольнятися хоч би цим, срібним місячним молоком...

На дорозі з’являється трохи п’яненький ІВАН.

ДЯК ГРИГОРІЙ (до себе). А чи не до мене прибивається оцей п’яний? Ге, та це Іван! А чи не прислала його Явдоха, щоб запросити до себе та відсвяткувати сьогоднішню перемогу над лихою Гапкою? (До ІВАНА, обережно). Щось хотів сказати, Іване?

ІВАН (сталево). Еге ж. Хотів щось сказати.

ДЯК ГРИГОРІЙ (трохи підхлібно). Про те, що виповів вам по відході панотець?

ІВАН. І про те.

ДЯК ГРИГОРІЙ. То що сказав панотець?

ІВАН. Здер од мене дві лисячі шкури та ще й узяв усі гроші, що ми їх мали, аби не позивати нас до полкового суду.

ДЯК ГРИГОРІЙ (зчудовано). Овва! То він Явдосі не повірив?

ІВАН. Не повірив, бо і я їй не повірив.

ДЯК ГРИГОРІЙ (нетямковито). Чому ж не повірив?

ІВАН. А тому, що вона й справді хвойда, хльорка, фіндюрка та повійниця.

ДЯК ГРИГОРІЙ (ще раз кидаючи оком туди й сюди). Чи ж ловив її на спросному ділі?

ІВАН (залізно). Не зловив, але знаю. І ти, псявіро, прийшов до неї не тільки для того, щоб нажертися, а щоб білої сметанки нализатися. Для блуду тебе й закликала.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Але з чого взяв, Іване?

ІВАН (незворушно, але затято). Бо то моя жінка. І коли я вас зачинив у хаті, то це ти ліз у віконце, а не вона його відчиняла, щоб випустити дим. І жупанця свого не вішав на кілку, а викинув через віконце. А вилізти не зміг, бо набив черево моїм наїдком.

ДЯК ГРИГОРІЙ (мирно). Хай і так, Іване. Злякався я, що подумаєш на мене лихе, але можу на Святому Письмі поклястися, що й не доторкнувся до твоєї жінки.

ІВАН (залізно). Бо не встиг. Але знаю й інше: ви знюхалися. І коли залишишся в нашому селі, вона тебе до блуду вправить.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Так не віриш своїй жінці?

ІВАН. Бо то моя жінка. Отож блудив ти з нею чи не блудив, а коли залишишся, то зблудиш. А я такий, що коли застану вас, може трапитися тобі, дяче, лихо. Уб’ю, як пса!

ДЯК ГРИГОРІЙ. А коли не захочу блудити з твоєю жінкою?

ІВАН (твердо). Захочеш. Бо наша чоловіча порода перед бабськими чарами слабка. А твоя блудяча тим більш не встоїть.

ДЯК ГРИГОРІЙ. То чого від мене бажаєш?

ІВАН. Щоб завтра зранку тебе в нашому селі не було. Це й панотець сказав і доручив мені переказати. Отож, як прителіпався, так і відтеліпайся. Я лиха не прагну, тому й попереджаю. Але тільки раз!

ДЯК ГРИГОРІЙ. Ну що ж, Іване, подумаю.

ІВАН. Маєш ніч, отож і думай! Але не радив би роздумувати довго, бо мене боятися треба. Я такий, що часом сам себе боюся!

ІВАН круто розвертається і йде геть. ДЯК ГРИГОРІЙ якийсь час сидить на ґанку, ніби кілком прибитий. З’являється ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ.

ДЯК ГРИГОРІЙ (дивлячись угору, на місяць). Ну що ж, medius est ante tempus quam post vulneratam causam remedium quastere.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ. Ліпше вчасно дошукатися поради, ніж бути зруйнованим...

ДЯК ГРИГОРІЙ бере торбу і виходить; ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ – за ним.

 

ЯВА ДРУГА

Дяк Григорій, Явдоха, змій-одмінець

 

ДЯК ГРИГОРІЙ повільно проходить вулицею. Біля тину стоїть ЯВДОХА.

 

ЯВДОХА. Не бійся, пане дяче. Той мій чорт сидить за столом і жлукче горілку. Але мене, як бачиш, прогнав.

ДЯК ГРИГОРІЙ (підступає ближче). А чи справді панотець наказав мені із села зійти, чи твій Іван так мене залякав?

ЯВДОХА. І те, і друге. Панотець наказав, а Іван тебе й прилякав.

ДЯК ГРИГОРІЙ (печально). То оце я вже й іду!

ЯВДОХА. Такий полохливий, пане дяче? На тебе шикнули, а ти вже ноги на плечі й помив руки?

ДЯК ГРИГОРІЙ (гордо). Еге ж, люба. Бо маю, хоч і комариного, але гонора!

Із хати щось муркає, скімлить, рипає чи хрюкає – ІВАН сумно співає пісню комара, що на мусі оженився.

ДЯК ГРИГОРІЙ (трохи злякано). Це що?

ЯВДОХА (майже весело). Це мій Іван так співає, коли вип’є. Я спершу також не могла звикнути... (Ображено). То ти хотів утекти, не попрощавшись зі мною?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Коли б я хотів, повз твій двір не йшов би. А що це твій Іван співає?

ЯВДОХА. Та якусь нову пісню про комара, що оженився на мусі, тепер у нас усі її співають. Ма’ть і сам почувається таким комарем. (Сміється).

ДЯК ГРИГОРІЙ (обережно). А чи не побоявся Іван проганяти тебе вночі?

ЯВДОХА (рівно). Ні. Він знає, що з двору нікуди не піду. І я справді зі свого обійстя ніколи ні до кого не ходила, а коли до мене й приволочиться щось таке, як ти, то не моя в тому вина, а Іванова.

ДЯК ГРИГОРІЙ (здивовано). Чому його?

ЯВДОХА (спокійно). Бо не здужує мене встерегти, отож господар з нього ніякий.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує ЯВДОСІ). А ти, дяче, не відходь далеко від нашого села...

ЯВДОХА. А ти, дяче, не відходь далеко від нашого села. Не бажаю я позбуватися такого гарячого коханця.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ (нашіптує ЯВДОСІ). Коли випаде нагода, закличу тебе, або й сама знайду...

ЯВДОХА. Коли випаде нагода, закличу тебе, або й сама знайду.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Гарно квилить твій Іван. А знаєш, хто склав ту пісню?

ЯВДОХА. Не смійся, дяче, бо мені часом жалко його стає. А пісню склав якийсь такий, як і ти, мандрьоха і шалапут. (Виходить).

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ виходить слідом за ЯВДОХОЮ.

ДЯК ГРИГОРІЙ, завдавши торбу на плечі, теж виходить.

На дорозі виникає ДЯКІВ ЖУПАНЕЦЬ, минає хату Пошивайлів і йде вслід за своїм господарем.

 

 

 

 

 

ДІЯ ДРУГА

 

КАРТИНА ПЕРША

 

Сільська вулиця.

 

ЯВА ПЕРША

Оришка Петрика, Хвеська Терещенчиха

 

ОРИШКА ПЕТРИХА. А куди ви, кумонько, так поспішаєте? 

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. А до пана отамана на розслідування! Хіба не чули, яка у нашому дворі пригода трапилась?

ОРИШКА ПЕТРИХА. Як ви справляли сорок днів по смерті свого Терешка? Я ж тоді гостювала у родичів! А яка пригода?

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Ой, кумонько, а така, що на обід я запросила і панотця із паньматкою, і пономаря з пономарихою, й отамана, та й всілякого іншого товариства разом із Гапкою Дмитрихою.

ОРИШКА ПЕТРИХА. Оту сварливу, пащечну і заздростливу Гапку?

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Може були й інші протиставні особи, але ті розсілися так, щоб не бачити одне одного. А Гапка всілася якраз навпроти Явдохи, і це для того, щоб їсти її очима.

ОРИШКА ПЕТРИХА. Кожен у селі знає, яким вона духом на Явдоху дише...

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Отож я й кажу... Зрештою, Явдоха таки не втрималася, та й каже: “Чого витріщилася на мене, жабо?”

ОРИШКА ПЕТРИХА. Жабо?!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Жабо! А Гапка: “І-і-і! Чи ж ви чули, люди? Вона мене жабою назвала!” А Явдоха: “Бо урочиш мене, відьмо!”

ОРИШКА ПЕТРИХА. Відьмо?!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Відьмо, саме так! А тут пан отаман по урядовому: “Ану, баби, позатикайте пельки! Не на базар прийшли, а на поминки”. Але Гапка вже почала: Явдоха, мовляв, звісна на все село нецнота, і злягалася із вигнаним із села дяком Григорієм Комарницьким, і панотець хотів її посадити в куну, але вони з пономарем од того відкупилися, давши дві лисячі шкури, а ще й суму грошей, і що вона, Гапка, злапала Явдоху на гарячому, бо знайшла у Пошивайловому дворі дякового жупанця, а де той жупанець подівся, ніхто не відає... Тоді Явдоха скочила, аби завдати тій язикатій жабосі чосу. Але її схопили чоловіки, а Гапка почала публікувати тим лихим ділом пана отамана і весь уряд, бо отаман її викриття збув відмовкою.

ОРИШКА ПЕТРИХА. Публікувала пана отамана? От навісна...

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Та й панотця! Бо розсудив їх так криво, що вона й досі не відає, де дівся дяковий жупанець, котрий у неї був за “лице”.

ОРИШКА ПЕТРИХА. От вирва!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. І не кажіть, кумонько!

ОРИШКА ПЕТРИХА. А що ж пан отаман і панотець?

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Отаман схопив Гапку за коміра і міцно затулив їй пащеку – вона могла тільки очима крутити. А тоді Явдоха...

ОРИШКА ПЕТРИХА. Покликала напасницю до права?

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Покликала і попросила усіх бути за свідків! Оце йду зараз до пана отамана! Із міста приїхав пан суддя і викликає по одному, котрі були на поминках!

ОРИШКА ПЕТРИХА. Та що ви кажете, кумонько! Піду і я з вами...

Продовжуючи розмову, виходять.

 

 

КАРТИНА ДРУГА

 

З одного боку сцени – покої ПАНА ОТАМАНА. Стіл, заставлений наїдками, лави. З іншого боку сцени – вулиця.

 

ЯВА ПЕРША

Пан отаман, пан суддя, Хвеська Терещенчиха, Оришка Петриха, Солоха, коваль, гайдук

 

ПАН ОТАМАН та ПАН ПИСАР сидять у хаті за столом; на вулиці, з іншого краю сцени стоїть ГАЙДУК та чекає виклику купка запрошених – ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА, ОРИШКА ПЕТРИХА, СОЛОХА, КОВАЛЬ, потім – ГАПКА. 

 

ПАН СУДДЯ. Горілки не шаную. Горілка походження чортячого, тож робить розумного дурним, а дурного ще дурнішим, а ще дурнішого безголовим, а безголовому вже нічого не чинить, бо куди відтак оту горілицю й уливати? Мені ж, урядовому чоловіку, що має справу добре розмислити, не годиться ставати дурним. 

ПАН ОТАМАН. За Явдохою ніхто нічого лихого не чув, весь же заколот іде від капосної, язикатої, нечучварної, їдучої, відьмачої, лихої, з чорним піднебінням у роті Гапки Дмитрихи, яка тільки тоді й живе, коли чинить ребелію, а коли заколоту не чинить, то пропадає, казячись, як устеклива псиця. (Наливає ПАНОВІ СУДДІ наливки).

ПАН СУДДЯ. Меди ж і наливки, а ще й вина (виставляє вказівного пальця) – амброзія богів і вживати такі трунки – звичай добрящий, через що від цього не відмовляюсь. (П’є). Особливо бриджу сивухою, бо сивуха сивить думки в голові, тобто вони ніби цвіллю припадають. 

ПАН ОТАМАН. Вона й мене тяжко образила на тих поминках у Хвеськи, але я бучі чинити не захотів, бо це така баба, що їй чорт чоботи на махових вилах подає, тож послід ліпше не розгортати, коли в кого ніс тонкий. А провчити ту кляту бабу не можна навіть карою, бо від кари зазнає задоволення і починає казитися ще більше. 

ПАН СУДДЯ (до ГАЙДУКА). Закликай по одному всіх, котрі були на поминках! Окрім Явдохи і Гапки.

ГАЙДУК впускає ХВЕСЬКУ ТЕРЕЩЕНЧИХУ; ОРИШКА ПЕТРИХА прослизає за нею, і, ховаючись за спину ХВЕСЬКИ, часом і собі вставляє слівце.

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Гапка Дмитриха, пане писарю, то баба люта, недійшла, яра, сварлива,

ОРИШКА ПЕТРИХА. ...гнівлива, пащечна, заздростлива...

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. ...підозрілива і нюшить по цілому світу, тобто селі...

ОРИШКА ПЕТРИХА (закінчує думку) ...через що від неї нікому спокою нема!

ПАН СУДДЯ. Гаразд. А як же з тим дяком?

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА (дивлячись у куток, нехотя). Я того не бачила, не відаю і не знаю!

ПАН СУДДЯ. А що скажеш щодо уйняття чести Явдохи Іванихи Пошивайлової?

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА. Гапка таки ганьбила на поминках пономарку, називала її нецнотою, а Явдошині слова у відповідь були гострі, але без урази чести.

ОРИШКА ПЕТРИХА. Без урази чести!

ПАН СУДДЯ (до ПАНА ОТАМАНА). А коваль і справді на Явдоху куну робив?

ПАН ОТАМАН. Запитайте в самого коваля Михайла.

ГАЙДУК запускає КОВАЛЯ.

КОВАЛЬ (заходить). Це я – Михайло. Кликали?

ПАН СУДДЯ.  На кого ти куну робив?

КОВАЛЬ. Та на п’яницю нашого Приходька.

ПАН СУДДЯ. А на Явдоху?

КОВАЛЬ (здивовано). А чого мені на Явдоху куну робити? Про те мене ніхто не просив. А на Приходька просили братчики наші, от я й робив. Добряча вийшла куна!

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА, ОРИШКА ПЕТРИХА, КОВАЛЬ виходять, ГАЙДУК запускає СОЛОХУ. Тим часом прибігає, захекавшись, ГАПКА, і хоче потрапити до хати. ГАЙДУК  її не впускає.

ГАЙДУК. Злизни з очей, бабо! Бо я пускаю до панів урядових тільки тих, кого вони кличуть.

ГАПКА. А мене не кликали?

ГАЙДУК (байдуже). А тебе не кликали.

ГАПКА. Таж бо там про мене йдеться!

ГАЙДУК. Про тебе. Але пани урядові хочуть про тебе, бабо, не від тебе, а від чесних людей почути.

ГАПКА (кричить). А я вже не чесна?!

ГАЙДУК (спересердя). А ти нечесна, бо чесних до суду не тягнуть. Злизни, бабо з очей, бо ще бука закоштуєш! (Зводить бучка).

ГАПКА зникає.

СОЛОХА (писклявим голосом). Гапка Дмитриха й мене злим куревством публікувала, але того не доказала, бо мені те, панове урядові, не требачки. А не требачки тому, бо з якого боку не підійди, то мене не дістати, але вона й на мене таку напасть насилала, отож, панове врядні, самі в тому можете переконатися.

ПАН СУДДЯ.  (переставши їсти і розтуливши рота, по хвилі). Ну досить. Атестацію вже є з чого складати. Поки що я трохи переїм, а тоді підемо до Явдохи і поговоримо з нею, в їхній-таки хаті.

ПАН ОТАМАН. Поїжте, поїжте! А я на хвилю вийду до вітру, та й подимлю заодно.

Виходить із хати, зникає разом із ГАЙДУКОМ.

 

ЯВА ДРУГА

Пан суддя, Солоха

 

ПАН СУДДЯ гадаючи, що в хаті вже один, допадається до мисок, беручи їх по одній, і вимотує усе, ще й пальцем вимазує. СОЛОХА замиловано стежить за ним, потім підкашлює.

ПАН СУДДЯ (скрикує). Ще не пішла?

СОЛОХА. Оце дивлюся, як ви, пане суддя, їсте. Так же славно їсте, дай Боже вам здоровлячка, аж душа масличком обливається. А ще мене, пане суддя, зморочила думонька: отак їсте, а подобаєте на комара, а я майже не їм, хіба вхоплю того-сього по макітрі, а мене, як бачите, розперло, що тільки коли-небудь десь такі чоловіки, як ви, на мене, бува, й зирнуть.

ПАН СУДДЯ  (вражено). Що це ти мелеш, бабо?

СОЛОХА (спокійно). Та про речі, що їх усі знають. Сама шкура та кості, як оце, не в образу сказати, ви пане писарю, то йому люба дебела жінка, а дебелий шукає таку, що кості в неї гримлять, а шкура, вибачте на слові, рипить.

Здивований ПАН СУДДЯ встає і майже навшпиньки обходить довкруж СОЛОХИ, звідусіль приглядаючись до неї.

ПАН СУДДЯ (урядовим голосом). А скажи, правду змовила, що тебе не можна дістати?

СОЛОХА. Хе-хе... (Засоромлено). Це вам треба знати з дурного інтересу чи для своєї урядової тестації?  

ПАН СУДДЯ (поважно). Звісно, для тестації. (Удруге обходить її довкруг).

СОЛОХА. То це маю сказати, як є, чи так, як вам хочеться?

ПАН СУДДЯ (урядово). Кажи так, як є, бабо!

СОЛОХА (хихикнувши). Але ж мені стидко...

ПАН СУДДЯ простягає пальця і тицяє СОЛОХУ в плече. Перелякано смикає його назад, і вони сміються цього разу в однаковій тональності: чи то сласно, чи то засоромлено.

ПАН СУДДЯ (солодко примружуючись). Але ти, Солохо, мені не відповіла...

СОЛОХА. Еге ж, пане судде, такі речі не повідаються, тільки вивіряються, бо язику, що в моїм роті, хоч ви чоловік і урядовий, стидко таке казать. А я мотрона поштива.

ПАН СУДДЯ.  Це я бачу...

 

ЯВА ТРЕТЯ

Ті ж і пан отаман

 

До хати заходить ПАН ОТАМАН; ПАН СУДДЯ сахається від СОЛОХИ до столу і починає вимітати їжу з шостої миски.

ПАН ОТАМАН (до СОЛОХИ, грізно). Ти досі тут?

СОЛОХА. Це я хотіла подивитися, як пан суддя їдять. Так же похопно вони їдять, що мені аж заздро стало, а коли заздро, то й мило.

ПАН ОТАМАН (жартує). Іди, бабо, бо ти мені пана суддю спокусиш!

СОЛОХА (солодко). А може, подивлюся ще трошки... Так же сласно вони їдять, на подивки!

ПАН ОТАМАН (суворо). Йди вже, бабо, йди, бо ми люди урядові й не маємо часу на дурні розбалаки.

СОЛОХА виходить.

ПАН ОТАМАН (до ПАНА СУДДІ). То що, пане суддя, чи досить вам для атестації, чи підемо до Явдохи?

ПАН СУДДЯ. Оце я й міркую, пане отамане. Чи треба нам до Явдохи йти?

ПАН ОТАМАН. Еге ж, еге ж, бо та пристя Гапка ще заверещить, що Явдоха вас улещувала своїм пригощенням.

ПАН СУДДЯ. Я теж так зміркував, пане отамане. Бо мені вже, правду кажучи, досить отих ваших баб.

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Ті ж, Хвеська Терещенчиха, Оришка Петриха, Солоха, коваль, Явдоха, Гапка

 

ХВЕСЬКА ТЕРЕЩЕНЧИХА, ОРИШКА ПЕТРИХА, СОЛОХА, КОВАЛЬ, ЯВДОХА та ГАПКА заходять у хату і розсідаються на лаві. 

 

ПАН ОТАМАН (наказує). Встати всім!

ПАН СУДДЯ (виголошує вирока). За статутом, розділ третій, артикул, артикул... ага, артикул двадцять восьмий, зголошую присуда. У статуті записано: хто вчинить примовку білим головам і не доведе, той повинен примовку зараз-таки, з суду не відходячи, одмовити й очистити, і тими словами має проказати: “Що я на тебе мовила, то я на тебе набрехала, як псиця!”

ГАПКА (верещить). Але те, що я сказала, правда!

ПАН СУДДЯ. Може, й правда, але доказати того не здолала і “лиця” перед суд не поставила.

ГАПКА. А коли не схочу такої напасти на себе брати?

ПАН ОТАМАН. Тоді посадимо тебе у квестер, бабо, і будеш покарана батогами!

ГАПКА. Але за що?! За мою правду?

ПАН СУДДЯ (залізно). Не за правду, бабо, а за лиху примовку і за довгого язика. Бо коли так верещатимеш, то ми того язика трохи й покоротимо.

ПАН ОТАМАН (підганяє). Ну!

ГАПКА (прихлипуючи). Винувачусь на тому, що навела примовку на Явдоху Іваниху Пошивайлову, що вона, мовляв, входила у невшетечність із дяком Комарницьким, а те, що я на тебе мовила без достатнього доказу (хапаючи ротом повітря) то те я... те я брехала на тебе, як... як псиця! (Тихо плаче).

ЯВДОХА рішуче ступає до неї і кілька разів б’є по щоках однією й другою рукою. ГАПКА дивиться на ворогиню таким темним поглядом, що та відступає.

ГАПКА (затято шепоче). А все-таки я свою правду доведу!

ЯВДОХА (випроставшись, звівши гордо голову, плює ГАПЦІ під ноги). Знай, як ганьбити чесних людей, псице! Маєш науку собі і своєму язику сморідкому!

 

КАРТИНА ТРЕТЯ

 

Степ. Його навпіл розрізує срібна дорога, що губиться вдалині.

 

ЯВА ПЕРША

Гапка, Дяк Григорій

 

Вечір. З одного краю степу з’являється ГАПКА. Вона зовсім не подобає на себе, а швидше – на сіру кам’яну бабу. Стоїть, стуливши стопи та з’єднавши їх п’ятами, з ногами, зігнутими в колінах, та з руками, що  покірливо склалися на животі трохи нижче опалих перс. І голосом говорить інакшим, і слова її стають раптом розумні, творені мозком широкого простору-степу.

 

ГАПКА (тужливо). Травинки-билинки, полине, чебрецю, медунко, чорнобилю, жита-пшениці і всякі пашниці! О степе, байраки, дерева, ковила, очерети! Земле свята, води повні й неповні, вогню явний і захований, повітря глибоке й високе! О брати-місяці, а найбільше ти, Серпню, до якого промовляю, бо це ти зараз сидиш на царському стільці! Комахи і птахи, повзуни і мурашок табуни, риби, худобо і звірі! Журавлі й лелеки, що є твоїми вісниками, степе! Не до людей звертаюся, бо їх Бог хоч і зробив розумними, але забув сказати, що таке розум! Помилуй мене, степе, з усією живністю своєю, земле, водо, й повітря, й вогню! Помилуй мене, степову бабу, яка, може, дурніша за всіх, але завжди жила в правді! Не дай перемогти ще одній брехні, брехня-бо – це яйце, що з нього плодиться гаддя! Не затопчи мене копитами своїх коней, мене, нікчемну комаху цього великого світу, в болото людської злостивости та неподіб’я! Покарай мене за те, що язиката я й нестримана, пащекувата і втикацька, злостива я і пімстлива, бо і я колочу цей великий, широкий світ, але не карай мене за правду! Дай силу встояти в цьому змаганні, в яке вступила, бо коли буду попрана, втрачу віру в тебе, великий, широкий світе!

З іншого краю степу з’являється ДЯК ГРИГОРІЙ. Він також не подібний до себе: замість голови – кругла димова куля, в якій звиваються, крутяться, розпливаються димові пасма, і саме від тих пасем ллється синій вогонь.

ДЯК ГРИГОРІЙ (до ГАПКИ). О, гонителько любови! Знаю, що живу не так, як тобі хочеться, тобто у грішному коханні, але й це – любов. Знаю, що жене мене землею бич людського гніву, що шукаю не статечної, а легкого норову жінки, що запалююся скаредно і запалюю інших, але це тому, бабо, що я підданий не розважку, а вітрові любови. Та ж бо вільна стихія, кам’яна бабо, також творить життя, не лише тверезий глузд тих, котрі є мурашками, а вважають себе богами. Тверезий глузд у цьому світі – це тільки меч, викутий людьми, щоб усе, що не вкладається в їхнє розуміння, розтинати, а часом і губити, хоча без стихії хаосу, о твердий каменю, без абсурду незбагненності, ба навіть без гріха, не може бути ані світу, ані розуму, ані любови. Тим-то розум та хаос, бабо, так щільно з’єднані поміж себе, саме вони і є батьком та матір’ю світу, Адамом та Євою його. Розум завжди двосічний, кам’яна бабо, одне лезо – це ти зі своєю правдою та поштивістю, а друге – це я зі своєю бездахістю та блудом. І не тому засуджую тебе, бабо, що ти бажаєш жити не так, як живу я , а тільки через те, що хочеш, аби всі жили за твоїми мірками, отож і переповнюєшся люттю, ненавистю, підозріливістю, ходиш, лазиш, винюхуєш, підглядаєш, при цьому переконуючи себе, що так догідно Богові, якого сама собі придумала, але який насправді вищий від твого кам’яного розуму, бо живий. А живий – це значить незбагненний.

 

 

ЯВА ДРУГА

Явдоха, дяк Григорій, змій-одмінець, злостиві тіні

 

Ніч. Степ заливає місячне сяйво. Срібна дорога тягнеться в глибоко засерпанений простір покритою димовими пасмами землею.

 

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ. Полиш мертве, а задля живого вийди на дорогу! Полиш мертве, а задля живого вийди на дорогу!

На срібній дорозі з’являється ЯВДОХА – в сорочці, з розплетеним волоссям. Підвівши голову, заклякає, облита срібними молочними потоками. Губи її ворушаться, але з них виходять не слова, а різноманітні видихи, щось тихіше від шепоту.

ЯВДОХА (тужно). Господи! Нехай збудеться воля твоя, але я хочу любити!

ЯВДОХА повільно робить перший крок. У цей же час робить перший крок і ДЯК ГРИГОРІЙ. Тіла їхні світяться, ніби ущерть налиті молоком.

ЗМІЙ-ОДМІНЕЦЬ плескає  бичем.

Вони рушають назустріч один одному, безвільно поспускавши руки й голови, ледве ступаючи. За ними крадуться ЗЛОСТИВІ ТІНІ.

Наблизившись одне до одного на кілька приступів, стають, пильно дивлячись одне на одного.

ДЯК ГРИГОРІЙ (тихо). Думав, що пропаду без тебе...

ЯВДОХА. І я!

ДЯК ГРИГОРІЙ. Що ж тебе до мене не пускає?

ЯВДОХА. Дорога... На дорозі не виросте зерно. І тут повно темних і злостивих тіней.

ДЯК ГРИГОРІЙ. То ходімо в поле. (Бере її за руку).

Ідуть.

ЗЛОСТИВІ ТІНІ сміються і кружляють у  танку.

Світає. З’являються ЯВДОХА та ДЯК ГРИГОРІЙ – ЗЛОСТИВІ ТІНІ завмирають.

ЯВДОХА (зморено). Скажені ми з тобою. Пора мені, бо Іван рано прокидається.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Коли зустрінемося знову?

ЯВДОХА. За нагоди. Тобі стерегтися нічого, а я зв’язана по руках і ногах.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Не хочеш покинути свого Івана?

ЯВДОХА. Як покинула б, то що? Волочилася б разом із тобою по селах. Я так жити не можу.

ДЯК ГРИГОРІЙ. А коли б знайшов місце для сталого прожитку? Коли б мав хату й оженився б з тобою?

ЯВДОХА (суворо). Зможеш це вчинити?

ДЯК ГРИГОРІЙ. Не знаю. (Дивиться на небо). Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.

ЯВДОХА. І я тебе покохала. Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Любиш його?

ЯВДОХА. Ні. Але він мій чоловік.

ДЯК ГРИГОРІЙ. То як нам бути?

ЯВДОХА. Хіба тобі зі мною було зле?

ДЯК ГРИГОРІЙ (смутно). Начебто в раю...

ЯВДОХА. Отож живімо і раюймо. І пекла собі не шукаймо. Живімо кожен по-своєму. А коли не зможемо терпіти, шукаймо одне одного. Мене ще ніхто не викрив і на любасному ділі не зловив. (Хрипко сміється).

ДЯК ГРИГОРІЙ. А коли зловлять?

ЯВДОХА. Коли зловлять, значить, дурною була. А була дурною, то мала б спокутувати.

Виходять.

ЗЛОВІСНІ ТІНІ (крадуться за ними, зловісно шепочучи). А була дурною, то мала б спокутувати... А була дурною, то мала б спокутувати...

 

ЯВА ТРЕТЯ

Гапка, Хлопець

 

Ранок. ХЛОПЕЦЬ ходить степом, збираючи цілюще зілля. З’являється ГАПКА.

 

ГАПКА (помічаючи ХЛОПЦЯ). Хлопець! Син відьми Марії Климихи! Кажуть люди, ще не було випадку, щоб Хлопець чогось не вгадав, чи якусь таємницю не відкрив... (Молиться). Святий Миколаю! Вибач, що таки маю звернутися за допомогою до Хлопця, отже до нечистої сили! А чиню це тому, що раніше, перед людським неправедним судом так само щиро молилася тобі, щоб Бог за твого сприяння допоміг мені при правді моїй, але ти, святий Миколаю, чомусь не посприяв мені, відтак і зазнала ганьби, на яку не заслуговую при моїй правдолюбності. Не допоміг мені, святий Миколаю, то не нарікай! До тебе першого звернулася, а ти, хай тобі грець із перцем, допомогти мені в біді не побажав. (До ХЛОПЦЯ). Добрий день, Хлопче!

ХЛОПЕЦЬ (суворо). Що маєш до мене?

ГАПКА. Хочу щоб поміг. (Убік, перелякано). Як він подобає на дяка Григорія Комарницького! Чи не його це син?

ХЛОПЕЦЬ. Тільки наперед скажу: напасникам не допомагаю, а тільки страдним.

ГАПКА (торохтить). Якої я ганьби зазнала від капосної Явдохи Пошивайлової, від тієї хитрої шалихвістки! Та хльондра, повійниця, звісна на все село нецнота злягалася із вигнаним із села дяком Григорієм Комарницьким, і я сама злапала її на гарячому, бо знайшла у Пошивайловому дворі дякового жупанця... Але панотець його забрав, а коли я стала домагатися того жупанця, бо тільки він міг стати “лицем” на суді, піп прогнав мене з-перед очей... І за свою правду я ще й мусила винуватитись перед тією нецнотою, і та потіпаха вибила прилюдно мене, чесну жінку, по щоках!

ХЛОПЕЦЬ (задумується, звівши очі догори). Воно, коли подумати, то ти, бабо, таки залишилася з носом. Але я любасних справ не розплутую, бо, як кажуть моя мати, замалий ще для того, тож мені начебто й не пора. Та й судді мене, малого, за свідка не візьмуть.

ГАПКА. Замалий? Та ж у тебе вже вус сіється на губі!

ХЛОПЕЦЬ. То не вус, а сажа, бо я чистив грубку вдома. (Витирає піднісся).

ГАПКА. Але ж сам сказав, що допомагаєш страдним, а хіба я не потерпіла?

ХЛОПЕЦЬ (знову задумується). Ну що ж, бабо, страдною тебе мушу визнати. Але задарма нічого не вгадую, бо, щоб угадати, мушу мати від потерпілого щось із добрих його речей, тобто інклюз, якого не повертаю, щоб не вчинилося з того якогось лиха.

ГАПКА (хитренько). Грошей у мене нема, бо витратилась на уряд і суд та того капосного Пошивайла, коли мене нечестиво засудили. Але коли хочеш, у мене є старенька, але добра свитина, що буде на тебе враз.

ХЛОПЕЦЬ (знехотя). Та ні. Дай мені, бабо, ліпше те, що в тебе під припічком закопане.

ГАПКА (перелякано). А звідки знаєш?

ХЛОПЕЦЬ (спокійно). Коли б не знав, то чого б до мене прийшла? А прийшла, бо відала: знаю те, чого іншим зась. (Дивиться на небо)

ГАПКА (пом’явшись). А чого ти, Хлопче, так схожий на дяка Григорія Комарницького? Чи не батько він тобі?

ХЛОПЕЦЬ (байдужо). Ні, той дяк не мій батько, та й прийшлий він у наші сторони.

ГАПКА. От ти, Хлопче, сказав, що для знаття тобі треба доброї речі чи грошей. Сказав?

ХЛОПЕЦЬ. Сказав.

ГАПКА. А як же ти без моїх добрих речей та грошей довідався де ті обіясні гроші лежать?

ХЛОПЕЦЬ (холодно). Як і що довідуюся, бабо, того ще нікому не казав, та й не скажу. Не взнаєш і ти, але коли тобі недогідно і не тямиш політичної мови, зійди з моїх очей, не я тебе потребую, а ти мене.

ГАПКА (скрушно зітхаючи і озираючись). Добре, заплачу тобі так як хочеш, бо честь мені дорожча від грошей, хоча й гроші мені дорогі – небагата ж бо.

ХЛОПЕЦЬ. То слухай мене, бабо. Приходив до Пошивайлів недавно перехожий чоловік і передав од Явдошиних родичів запросини їх відвідати. А Іван від того відмовився – тих родичів за віщось не любить... Я саме проходив повз їхній двір, а Явдоха й запропонувала мені стати для неї візником – завтра і рушаємо... (Таємничо). Відаю, що Явдоха не промине гречаного поля! А чи я сам подужаю врізати обом поли?

ГАПКА. А Іван?

ХЛОПЕЦЬ. Коли застане їх на спросному ділі, то може обох скаредників забити! Але Явдоха чоловіка може укоськати, як це вміє, і той знову стане на її бік...

ГАПКА (б’є себе руками в поли). Чи зможу я стати осторонь того дійства і не взяти участи в різанні невшетечникам їхніх піл? Та й людей, може, доведеться для цього покликати? (Задумується, йде геть).

ХЛОПЕЦЬ (вслід). Тільки не подумай, бабо, з горнятка щось відбирати, бо я твої грошенята вже порахував.

ГАПКА здригається, хитає головою і швидко виходить.

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Дяк Григорій, Явдоха, Іван, Гапка, Хлопець, Злостиві тіні

 

Вечір.

 

ДЯК ГРИГОРІЙ (дивлячись на небо, до себе). Тіло наше воює за душу, сильно штурмує гріхами та похіттю, хоча мудра, тобто розумна душа тому ворогові має чинити належний і достойний спротив... (Задумується). Тверезий розум рішуче велить мені скласти торбу та й чимдуж майнути з цього краю, бо хоча тут ще не потерпів, але коли тягтиму час, то напевне зазнаю знущань, може не менш жорстоких, як це трапилось колись в Одудячому... Однак цього разу сталося щось таке... Еге ж, маю відчуття, що припнутий, ніби коза для паші. А кілочком, забитим у траву, є та ж таки Явдоха... Чи вона мене причарувала через відьомський приворот, чи сам у неї закохався, але її образ не покидає мене. Хоч би куди не пішов і хоч би що робив, але завше відчуваю біля себе її присутність, вабну, солодку, пожадану...

Забігає ЯВДОХА, кидається до ДЯКА ГРИГОРІЯ. За нею з’являються ЗЛОСТИВІ ТІНІ.

ДЯК ГРИГОРІЙ (непомірно зчудовано і радісно). Це ти?

ЯВДОХА. Швидше, бо в мене мало часу!

ЗЛОСТИВІ ТІНІ (зловісно регочуть). Швидше, бо в неї мало часу!

Спрагло обіймаються й цілуються, рвучи один на одному одяг.

На подвір’ї з’являються ІВАН, ГАПКА та ХЛОПЕЦЬ і обступають коханців.

ІВАН витягає ножа і обрізає ДЯКОВІ поли жупанця, а ЯВДОСІ – подола плахти.

ЗЛОСТИВІ ТІНІ  крутяться в переможному танці.

ГАПКА. Тепер, невшетечники і мерзькі скаредними, ви й попалися. І після цього, хвойдо, не відкрутишся, бо й Іван твій має прочищені очі й тебе більше не покриватиме. Нарешті і я тобі віддячуся за наругу над собою та й доведу свою правоту.

Всі троє виходять; зникають також ЗЛОСТИВІ ТІНІ.

ДЯК ГРИГОРІЙ та ЯВДОХА мовчать якийсь час, мов правцем биті.

ДЯК ГРИГОРІЙ (з відчаєм). Що ж робитимем?

ЯВДОХА (хрипко). Тепер нам усе одно. Не думала, що Іван аж такий дурний, що з паскудною Гапкою зв’яжеться!.. Притиснися, ти весь тремтиш.

ДЯК ГРИГОРІЙ (обіймаючи її). Тремчу, бо кохаю тебе. Кохаю, але відаю: наше кохання приречене.

ЯВДОХА. Знаю. Тому покохаймось, як приречені, і хай усе перекинеться догори ногами. Але не поспішай, бо перед нами ціла велика ніч.

ДЯК ГРИГОРІЙ. А по тому?

ЯВДОХА. А по тому знову підеш у світ, а я сама даватиму собі раду. Поцілуй мене.

ДЯК ГРИГОРІЙ (цілуючи її). Господи, чому не можемо залишитися тут навіки?

ЯВДОХА (тверезо). Не можемо. Бо я маю спокутувати свого гріха й відбути призначену кару.

Темрява.

 

ЯВА П’ЯТА

Дяк Григорій, Іван, Хлопець

 

Світанок.

 

ДЯК ГРИГОРІЙ (поспішно йдучи, до себе). Чаша кохання завжди наливається гірким, а зверху солодким, і ті трунки між собою не перемішуються, навіть коли людина з тієї чаші п’є. Отож випиває солодке, коли має взаємність, а по тому приходить пора пити гірке, хочуть того закохані, а чи ні. Бо кохання – то велике щастя, яке має гадючу голову, повну трутизни, і рано чи пізно кожен тієї трутизни нап’ється...

Несподівано з’являється ІВАН і б’є ДЯКА ГРИГОРІЯ гарапником. Той падає, закриваючись руками.

ІВАН (б’ючи ворога ще і ще). Я тебе, дяче, попереджав. А ти мене, заволоко, послухати не захотів. Грався з моєю жінкою, тепер я з тобою пограюся.

ДЯК ГРИГОРІЙ (легкодухо скімлячи). Не грався я з твоєю жінкою, Іване... Сама до мене прийшла. А я її після нашої розмови оминав.

ІВАН (б’ючи). А ти на солоденьку дурничку й поласився!

ДЯК ГРИГОРІЙ (розсудливо). Поласився, Іване, бо такий закон. Я все-таки живий чоловік! І коли жінка просить...

ІВАН (гарчить). Тоді зроблю з тебе неживого... (Б’є ДЯКА).

ДЯК ГРИГОРІЙ затуляє голову руками і верещить.

ІВАН (спиняючись). Але ні! Що мені з того, що станеш неживий! Покараю тебе так, що навіки запам’ятаєш мою науку!

ДЯК ГРИГОРІЙ. Що хочеш зробити мені, Іване?!

ІВАН (хрипко засміявшись). Побачиш, заволоко! Я такий, що добрий і терплячий, але до часу. А коли мене хтось роз’ятрить, отруйним стаю. І в мене тоді сили буває забагато. Отож і задію щодо тебе ту силу... Ставай рачки!

ДЯК ГРИГОРІЙ слухняно стає на чотири.

ІВАН. Вий, як вовк! На місяця вий!

ДЯК ГРИГОРІЙ зводить угору обличчя і жалібно виє.

ІВАН. Голосніше!

ДЯК ГРИГОРІЙ виє на повну горлянку.

ІВАН. А тепер біжи! Тільки на чотирьох! Вовкулакою станеш, дяче, і пробігаєш сім літ!

Знову плескає ДЯКА бичем з такою силою, що той підскакує і мчить на чотирьох; ІВАН – за ним, навіжено горлаючи і хльоскаючи бичем.

На якусь мить з’являється НЕЧИСТИЙ – він зловтішно регоче.

 

 

ЕПІЛОГ

 

ЯВА ПЕРША

Дяк Григорій, Гапка

 

ГАПКА. Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до нас зайшов? (Вражено). Господи! Чи ж ти той дяк... Той дяк був молодим, а ти ж старий! Якийсь ти не такий, дяче! Дивлюся на тебе й не впізнаю. Ти ніби той і не той! (Хитренько). Пошивайлів шукаєш? (Убік). А чи не годиться мені при моїй правдолюбності зголосити про дяковий прихід сільському отаманові як урядовій особі? (До ДЯКА). Нема їх у селі, давно нема! І судили їх тоді, аякже! І суд визнав їх винними за те, що найманими й небогобоязкими свідками вишалвірювали неслушного декрета й збавили мене золотих ста грошей, надто, що й по щоках Явдоха мене вибила. Отож я ступила до Явдохи і так урізала їй справоруч і зліворуч... А за спробного гріха суд наказав покарати повійницю тілесною карою публічно, при стоянні трьох днів та ночей біля ганебного стовпа. Але недарма кажуть: “Муж та жона – одна сатана”. Іван від жінки не відрікся, а саморучно відв’язав від стовпа, допоміг вилізти на воза, ще й веретою прикрив... Наступного ж дня, коли ми з паном отаманом та гайдуком прийшли забрати свої гроші, не застали вдома нікого! Іван зі своєю Пошивайлихою і хату покинули, була ж бо не їхня, а церковна... Ні, не знайшли! Всі розшуки, що їх учинив суд, виявилися марні (До ДЯКА, співчутливо). А ти, дяче, піди до звісної нашої відьми Марії Климихи! Це тому таке раджу, бо в тієї Климихи є син, Хлопець. Той же Хлопець усе відає, я на собі переконалася.

ДЯК ГРИГОРІЙ. Ні. Відшукаю їх сам.

ГАПКА (хитренько). А для чого вони тобі здалися?

ДЯК ГРИГОРІЙ (погідно). Сказав би, для чого. Але ти, бабо, того ніввіки не втямиш.

ГАПКА (обережно). Той Хлопець тепер уже й не хлопець, а парубок. І от що скажу тобі, дяче, коли цікаво: він як дві краплі води схожий на тебе колишнього. Отож хотілося б знати, хоч, може, це й не моє діло: чи не кидав ти в Климишин город свого часу камінця?

ДЯК ГРИГОРІЙ (розсудливо). Зерно росте тільки там, де його сіють, бабо...

ГАПКА (до себе). Цей дяк, який тепер уже й не дяк, а жебрак, таки трохи зсунувся з глузду. А коли він жебрак, то панове урядові не хапатимуться до нього, бо нічого узяти не здолають. Отож марна справа до них і удаватися, бо здеруть урядове не з нього, а таки з мене... (Виходить).

ДЯК ГРИГОРІЙ (до себе). Проблукав по лісах Полісся у вовчому тілі рівно стільки, скільки одміряв мені Іван Пошивайло... А може й не Іван, а той Хлопець, котрий усім тим дійством заправляв. Відтак одного разу прокинувся у лісовій ямі у здоровому, але вельми вимореному та постарілому тілі, густо оброслий бородою та пелехами. А коли вийшов з лісу, то побачив перед собою далекий шлях, яскраво осяяний сонцем, але цілком порожній. Тоді клаптик цієї порожнечі ввійшов мені в душу і застиг там гірким клубком. І саме в цю хвилину виразно почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім’я твоє. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. З того і сюди прийшов. І мені цілком байдужки, як зустріне мене Іван Пошивайло, а це тому, що за ці сім років, які пробув у неволі, заєць у моєму нутрі здох чи вистрибнув із мене, бо який заєць міг би жити у вовчій шкурі?

Знаю тепер тільки один шлях – оцей, який витікає з Решетилівки і стелеться аж під небокрай, порожній та безконечний, але я тієї безконечності колись та й досягну. Досягну, бо веде мене в цій безперервній мандрівці голос, який виразно звістив, що вже годі мені в цьому світі бути перекотиполем. Але щоб не бути перекотиполем, треба конче відшукати своє загублене сім’я, покинуте мною дитя, бо тільки насіння має силу до проросту, а відтак виплекати на своєму стеблі плід, що його має залишити під цим сонцем кожне живе створіння, котре має право так називатись.

ДЯК ГРИГОРІЙ зводить до ясного неба обличчя, і в його очі наливається стільки блакиті, скільки втратив у цих блуканнях. Тоді знову рушає в дорогу, не пришвидшуючи і не сповільнюючи кроку, аж доки його не забирає з цього простору блакитна імла.

 

Завіса

 

Київ, 2006 рік