Олег Миколайчук-Низовець

 

 

ЗНІМІТЬ З  НЕБЕС ОФІЦІАНТА, або навіщо нам торішній сніг

 

«…його світ – школа, а він – деміург, учитель, ляльковод та ще й почесний клієнт у ресторані. Однак якщо занадто  довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось…»

 

(майже моно-вистава )

 

 

К и ї в

 

Дійові особи:

Альфонсо – екс-офіціант

Офіціант - мовчазний

Ляльки:  Мія, Дорота, Мірабель, Аманда, Сісілія, Роза, Діана (можуть бути ляльки, або актриси, або одна актриса)

 

 

Посеред сцени стоїть круглий ресторанний столик із трьома стільцями. В глибині сцени у повний зріст височить фотомакет офіціанта. На сцену  швидко виходить чоловік у стильному чорному костюмі офіціанта, однак замість метелика  його сорочку  прикрашає краватка.

 

Альфонсо. Ну ось, шановний Альфонсо, і тебе можна привітати. Нарешті і ти віддав Богові душу! Тому влаштуємо свято для тіла. А тіло, тіло аж зімліло. Від переживань, заичайно. Офіціант! Офіціанте!!!

 

До залу заходить офіціант, на якому такий саме костюм, як і у відвідувача, проте замість краватки одягнутий більш звичний для такого вбрання  метелик. Офіціант чемно стає трішечки в стороні від столика. Чоловік піднімається з стільця, однак підходить до макета, а не до живого офіціанта.

 

А. (Грайливо звертається до макета.) Я гадаю тобі приємно буде почути, що мене звати Альфонсо. До того ж я про тебе знаю трішечки більше, ніж ти думаєш. А ти думаєш, бачачи такого клієнта як я, гарно думаєш. Знаю я вас, душечок. (Серйозно) Проте зупинимось на вивченні меню. Отже, меню!

 

Виймає з під піхви макета меню, повертається  сідаючи за столик. Живий офіціант схиляється  та завмирає перед ним у поклоні. Альфонсо ніби з подивом якийсь час на нього мовчки дивиться.

 

А. Справді! А чи не бажаю я спершу чогось випити? Чаю чи кави? Напевно, чаю! Будь-ласка, чаю!

 

Офіціант відправляється за куліси. Натомість чоловік піднімається з-за столу, ніби перед виступом поправляючи костюм.

 

А. А тепер про святе! Це сталося - я віддав Богові душу!  Тільки не дивіться на моє тіло так, ніби в ньому більше нічого немає. У нього є все, аби рід людський на ньому не закінчився. Тільки я не бачу своє продовження в нащадках. (Емоційно-патетично.) Ні, ні і ще раз ні!!! Моє продовження - це мої учні.  Вірніше - учениці. Без нащадків. Але кожна з частинкою моєї душі. Моєї неповторної  групи крові. За що я і люблю своїх учениць. Проте вони мене люблять ще більше. Як і належить любити, коли спільна справа заходить надто далеко.

 

Заспокоюючись, сідає за стіл.  Із-за куліс виходить офіціант, мовчки ставлячи чашечку чаю. Чоловік починає пити.

 

А. А звідки ти знаєш, що я люблю саме зелений чай? Адже я  замовляв просто хороший чай. Пам’ятаєш, як у тому анекдоті. Помирає старий єврей. Навколо зібралися родичі та й питаються. Ізя, ну як же тобі все  таки вдається готувати хороший чай? Розкрий секрет перед могилою. Нарешті  Ізя розчулився та й каже: Добре, слухайте мій секрет! Євреї, не шкодуйте заварки!!! Ха-ха-ха! Але мало кому і досі   вдається посмакувати хороший чай. А цей чай -  хороший чай. Дякую, друже! Будемо вважати, що це не просто зелений чай, а зелене світло для усього цього вечора. Хороший початок!

 

Підходить до макету, стає поруч та обнімає того по-панібратські за плечі.

 

А. Отже! Я вирішив служити мистецтву. А творити, бути на службі у мистецтва- це теж саме, що віддати Богові душу. І я  віддав її. Усю! Без останку. Можете попробувати - у мене залишилося тільки тіло. На - мацай. (Обнімається з макетом.) Що ти кажеш? Що про нас люди подумають? Тоді робимо вигляд, що ми танцюємо. (Танцюють з макетом). Тільки ти до мене надто не притискайся, а якщо хочеш щось сказати, то кажи пошепки і на вухо. Про що ти там знову мурчиш? Що,що? Що про нас твій директор подумає, який бачить, як клієнт танцює з офіціантом? Я гадаю, по-перше, він подумає, що клієнт завжди правий, а по-друге, він подумає таке, про що і люди не зможуть подумати. Тому помаленько розбігаємося: ти - на право, я - на ліво.

 

Танцюючи знову забирається за столик. Помічає меню, починаючи  його  ще раз інтенсивно гортати. Однак зустрічається з очима офіціанта, який продовжує мовчки стояти біля столу, і, покинувши меню, в задумі відсовується у кріслі від столу.

 

А. Альфонсо, ти не правий. Ти не можеш зараз іти на ліво. Просто не маєш право. Адже всі твої учениці зараз готуються до вирішальних іспитів у  житті. У своєму і твоєму житті.Бідненькі - напевно не на жарт хвилюються. А я все ніяк не можу вибрати меню. Чомусь зволікаю. Чому?! Адже я не хвилююся. Я - спокійний, ніби все вже знаю наперед. Хоча наперед я нічого не знаю. Навіть не знаю, що буде за п’ять хвилин. Тільки здогадуюся. (Піднімається.)  У такому разі не будемо гаяти час. Адже час - це не тільки гроші, час - це і щомитті нові іспити. Які ми або складаємо, або ...

 

Підходить до макету, втискуючи тому під піхву  меню. Стає поруч.

 

А. Я зробив свій вибір. І хоча це був дуже непростий вибір, проте, сподіваюся, у смакові мені навряд чи хто відмовить. Хоча у цьому меню було так багато всього смачного. Дуже багато. Навіть дуже-дуже! Бо хто-хто, а я то вже розбираюся у вишуканих стравах з екзотичним присмаком. Так що мені, любий, принеси, будь-ласка, минулорічний сніг, без родзинок, без вафель і навіть без сто грам. Хіба що трішечки з рожевувато-блакитним відтінком. Для різноманіття, так би мовити.

 

Підходить до офіціанта. Сідає за столик.

 

А. А ви принесіть мені, будь ласка, пригорілу яєшню, чашку холодної кави, а потім сядьте біля мене і читайте мораль. (Офіціант не рухається.) Та ви що, думаєш, що я того?... Ні, зі мною все в порядку. Просто я раптом засумував за своєю першою дружиною. Буває. Але то був жарт. Проте від запашної кави, наразі, не відмовлюся.

 

Офіціант йде за кавою. Альфонсо закладає ноги на стіл, тричі плескаючи в долоні.

 

А. Дівчатка! На сцену! Я вже  готовий! Нумо, мої крихітки, ваш альфончик чекає на вас. (Вискакує за куліси, швидко повертаючись до сцени та тягнучи за коси по підлозі дитячу куклу.). Це Мія - мій найбіліший сніг. Вона з бідної сім’ї. І тому спала на прасувальній дошці доти, доки не підросла. Тоді вона стала спати на стільці. Мія хотіла аби я тільки пестив її, а я весь час кохався з нею. Вона цікавилася моїми турботами, а я змушував її  ділити їх разом зі мною. Їй подобалося, як я одягаюся, а я шаленів від того, коли вона роздягалася.

          О мама Мія! Як же хороше з тобою було! (Садовить куклу на стілець.) Сідай на стілець. Тільки не спи. Зараз ти складаєш найголовніший свій іспит у житті. Переді мною. Моя люба дівчинка  - мій справді найбіліший сніг. Ти витримала мене. (Стає перед нею на одне коліно.) Натомість я віддав тобі своє мистецтво. Неперевершене мистецтво офіціанта великих та малих  ресторанів. О мама Мія! Тільки не подумай Мія, що я справді вважаю тебе мамою. Ні, ні. Так просто говорять італійці, коли, знаєш, перебувають у такому цікавому стані... (Раптом німіє, вражено відступаючи на декілька кроків. Тоді здивовано починає говорити, розтягуючи слова.) Ма-ма м-і-я! Мія, ти спиш? Як, ти спиш прямо у мене на очах! Можна сказати у час мого життєвого тріумфу?! Не-гід-ни-ця!!! Геть! Іди геть звідси! Чого сидиш. Я сказав геть звідси! (Хапає ляльку, жбурляючи її за куліси) Найбіліший сніг, найтихіша дівчинка... Недаремно кажуть, що в тихому болоті чорти водяться. Ну і чорт з тобою.

 

Сідає розгніваний за столик.

 

А. Офіціант! Офіціанте!

 

Із-за куліс виходить офіціант. Стає поруч з столиком Альфонсо.

 

А. Офіціант! Наступну порцію.

 

Офіціант виймає з-за поли піджака ляльку та садовить її на тарілку перед Альфонсо.

 

Дорота. До-ро-та! Мій Варшавський сніг. Саме тоді мені несподівано на голову впали такі почуття до тебе, що я і досі, здається , іноді хожу  травмованим. Ха-ха-ха! Хоча чому трішечки? Адже наразі почуваюся себе абсолютно здоровим.

          Дорота! Золотце, якщо сидиш вже в тарілці, то їж будь-ласка хоча б що небуть. Не бережи фігуру, як це роблять усі польки. Ти, Дорота, не така як усі. Ти краща за усю Річ Посполиту з усіма посполитянками разом узятими. Як же ти хотіла дізнатися, ким я працюю у себе на батьківщині. Ну просто дуже хотіла. А що я?!...

          Вгадай, нарешті сказав я одного разу. Я цілий день до пізньої ночі працюю в ресторані, а мені за це ще й гроші платять. Невже офіціант, сплеснула ти руками. І після цього перейшла на давно забутий епістолярний жанр нашого спілкування. Які ж то були листи! Тільки гусяче перо, оздоблене золотом, я вже й не знаю з якого гуся, здатне символізувати  твій талант, твою геніальність. Ось тут то я і зрозумів, що ти справді  краща за усю Річ Посполиту. І... і... і... (Хвилюючись забігав з кутка в куток.) І запросив тебе у свою новостворену школу офіціанток.

          А тепер, моя геніальна дівчинко, уяви собі, що ти сидиш не в тарілці, а просто  є хворобливо підозрілою та капризною дамою, яка вивчає меню і ніяк не може вибрати, що їй замовити. Офіціант рекомендує тобі фірмове блюдо - заливний язик. На що ти йому справедливо заявляєш: « Невже ви думаєте, що я візьму до рота те, що вже побувало у когось у роті.»  На що офіціант просто запропонував замовити яєшню. Тоді парочку яєць - і декілька добрих слів на десерт...- вічливо попросила ти. Де яйця!

 

Альфонсо рявкає на офіціанта, що безмовною статуєю постійно стояв поруч. Офіціант швиденько забігає за куліси, одразу повертаючись з тарілкою яєць.

 

 А. А як на рахунок добрих слів, які я замовляла після яєць?,- прошелестіла ти.- І тоді я нахилився до тебе, пристрастно схопив своїми вустами твоє вушко і ніжно проворкува: Не їж ці інкубаторські  яйця, люба, а все ж таки краще посмакуй язик. Мій язик.

 

Хапає з тарілки куклу, пристрастно пригортаючи до себе в поцілунку. Потім кидає її офіціантові, який ховає її під пінджак.

 

А. Забери її. А то не відірвуся. Відмінниця. Кругла відмінниця. З червоним дипломом. У-х-х! Втомився.

 

Розкидається у кріслі, закидаючи голову за спинку. З того місця стелі, куди він дивиться, прив’язана мотузкою за ногу до низу головою,  прямо йому під ніс опускається чергова лялька.

 

Ще одна відмінниця - Мірабель. Неперевершена красуня. Жінка, яка могла як ніхто розпалювати уяву  та фантазію чоловіків. З  якою було цікаво, а інколи навіть  до відвертого дуже цікаво. Вона вміла доводити чоловіків до екстазу. І так це робила, що я ладен був віддати їй усе, аби тільки вона не просила нічого навзамін. І коли я їй віддавав свої ідеї,  їй хотілося отримати мою душу. Коли я їй віддавав свої квіти,  їй потрібна була ще й моя земля. Коли я їй віддавав мій піт,  вона потребувала ще й моєї крові. І коли я їй віддав  усю свою любов,  вона стала вимагала усього мого життя.

          Ось яка вона - неперевершена красуня Мірабель. Яка ніколи не їла морозива, і, взагалі, дуже зневажливо ставилася до зими. І ось тому, що ти ніколи не любила дивитися, як падає сніг, саме тому я і не віддав тобі усього свого життя.  То може...  може... ти розпочнеш.  (Піднімається навшпиньки.) Ну давай, давай... Покажи як падав минулорічний сніг. (Підвішина за ногу лялька починає помаленьку опускатися  аж до самої підлоги.) Ти хочеш сказати, що ти сніжинка. Але, Мірабель, сніжинка мусить кружляти, а не просто падати до долу. Офіціант! Ану організуйте вітер.

 

Підходить офіцінт. Лялька знову на мотузці піднімається до рівня голови. Офіцінт починає дути на неї, і вона, погойдуючись, зникає за кулісами.

 

          Прощай Мірабель! Ти змусила мене фантазувати, натомість я навчив тебе бути сніжинкою. Коли небуть ти впадеш комусь на гаряче чоло, і станеш  просто звичайною краплинкою. Тоді як для мене, Мірабель, ти завжди була сніжинкою. Цікаво, а ким ти була для самої себе? (Підходить до манікена.) Офіціант, так ким вона була для самої  себе?

 

З-за куліс виходить з підносом офіціант, на якому лежить лялька чорного кольору. Поштиво зупиняється перед  столом.

 

 Оце справді заморське блюдо. Аманда - мій найчорніший сніг.

 

Бере у офіціанта тацю, ставить на стіл. Піднімає з підноса чорношкіру ляльку. Цілує. Знову кладе на тацю.

 

 Ця жінка була неперевершена у киданнях списів. Розповідала, що з своєї рідної Нігерії вона іноді докидала списа до Берега Слонової Кістки. А одного разу навіть влучила списом у  слона, який так на  це розгнівався, що від злості втопився в  океані. Після чого, ясна річ, хвилі  Атлантики винесли його кістки на Берег Слонової Кістки. Це так вразило чорношкіру красуню Аманду, що вона одразу  записалася в товариство  охорони диких тварин. І розпочала пошлювання на чоловіків.

 

Хапає ляльку  і починає з несамовитими криками бігати  по сцені, імітуючи дикунів.

 

Полювала вона на чоловіків з таким азартом, якому навіть позаздрила б сама Клеопатра. Полюбляла прохромлювати своїм списом або білошкірих брюнетів з блакитними очима або чорношкірих атлетів з білими очима. І так було доти, доки її спис не потрапив в одного з офіціантів. (Кидає шваброю в макет, що валиться на підлогу. І одразу  падає поруч з макетом, тримаючи ляльку над собою.) Як не парадоксально, але цим офіціантом виявися саме я. І саме на мені ти чомусь вирішила припинити свої дикі африканські полювання. (Піднімається.) Це мене звичайно ж обурило. Я що крайній чи що?! Ніколи до цього не був крайнім і наразі не буду, аби мене ніби бика на бійні під вінець вели. Хочеш заміж, то іди. Але мене в цю прірву не тягни. Не гарно це. Некрасиво. Не по-європейськи якось.

          Проте вона сама  через тиждень заблагала відпустити її на всі чотири сторони. І, до речі, із-за досить, здавалося б спершу, тривіальної обставин. А справа ось у чім.  Як офіціант зі стажем я помітив, що майже усі заморські клієнти час від часу полюбляють посмакувати чогось національного: француз посмактати жаб’ячу ніжку; українець з’їсти тарілку борщу; росіяни похлєбать щі.  Але жодного разу не бачив, аби африканець замовив чогось рідного африканського. Тому я тиждень настоновлював Аманду готувати для мене їжу. І змушував її їсти все, що вона готувала для мене. Результат - ви бачите. Офіціант- покажіть блюдо. (Офіціант демонструє глядачам блюдо з Амандою.) Не знаю як вам, а мені дуже подобаються  петрушечка та шпинатик навколо неї. Знаєте - це так нагадує зелені віночки. Офіціант - наступне блюдо!

 

Офіціант виходить з блюдом за куліси, тоді як Альфонсо піднімає та встановлює на попередньому  місці макет.

 

А. Боже, який же я  одинокий.  Який я нещасний, хто б тільки знав.

 

Йде за куліси, повертаючись звідти з закутаною в пелюшки лялькою.

 

А. Не такий вже й ти одинокий, Альфонсо. Як кажуть, ти не один. Один плюс один. Ха-ха-ха!

Сісілія. Майже дитина.До зустрічі зі мною вона окрім Берліна більше ніде не була. Проте, як вона знала своє місто, як любила його, як відчувала його настрій. О! то треба було бачити. (Прилаштовує люльку та кладе туди ляльку, гойдаючи її ніби на гойдалці.) З нею я побував в усіх закутках Берліна. А вона його так любила, що я навіть став ревнувати її до нього. І так доти, доки в один прекрасний день моє терпіння не лусноло. Вибирай - або я, або Берлін - рішуче заявив я їй. Бідна дівчинка - на той час вона любила і мене, і Берлін. Але, як кажуть, перемогла молодість. Адже ви бачите, що мені на відмінну  від тисячолітніх міст не більше 30 років. Ну  у крайньому випадку не більше 35. Тому ми з Сісілією дружно помахали Берліну ручкою. А я ще й тоді знову подумав, як же гарно все ж таки бути молодим. Отже, перемогла молодість!

          Ти, Сісілія, як була в душі дитиною, так нею і залишилася. А таким дівчаткам я не можу ставити поганих відміток. Так що ти склала свій іспит на відмінно. Тому можеш тепер повертатися до свого Берліну.

          Офіціант, офіціанте! Відправте її додому, але тоді, коли над Берліном падатиме минулорічний сніг. ( Офіціант стоїть нерухаючись біля люльки.) Офіціат, ви забули як виконувати бажання клієнтів. (Офіціант знімає люльку з лялькою та йде за куліси.)

 

А. У мене ще зберігся чек на бандероль, яку я відправив Розі.

 

Виймає з кишені чек. З-за куліс починає виглядати лялька, але на сцену не виходит.

 

 Роза. Вона мало схожа на мою тітоньку Розу, яка, як усі знають, живе у Бразилії. Проте, як і тітонька, терпіти не може диких мавп. І, як і тітонька, ніколи не вірила у теорію Чарльза Дарвіна.  Хоча, по правді кажучи, вона взагалі не вірила у будь-які теорії. А тільки в експеримент. Тільки заради експерименту вона підсипала отруту до їжі свого другого чоловіка. І без будь-яких докорів сумління стала спокійно спостерігати, як він  з аппетитом став все це поїдати. Хоча, напевно, все ж таки відчувала і вона  якісь докори, але тільки тоді, коли чоловік попросив добавки. Бідняга, як потім констатували лікарі, ця добавка його і доконала.

          Я теж  був для тебе не більше, ніж експеримент. Пам’ятаєш, як я уранці постучав у твій номер, коли ти зупинилася у нашому отелі.  Тоді я вперше приніс тобі сніданок у постіль, і так у ній і залишився. Це коштувало мені гарної роботи. А тобі, виявляється, тоді було просто цікаво: чи зможеш ти зі мною забути про  обід та вечерю? Як з’ясувалося, ти забула і про наступний сніданок також. Що неабияк потішило моє самолюбство. А потім ти поїхала у Бразилію, а я направив тобі навздогін бандерольку, в якій запакував на згадку  про нашу єдину зусріч блакитний та пухнастий сніг.

          Тепер я хочу, аби ти повернула мені минулорічний подарунок. Я хочу аби ти повернула мені мій сніг. Це - твій іспит. Твоє майбутнє. Бо це - минулорічний сніг.

          Але зачекай, кому я говорю. Кому я все це говорю? Як, ти не прийшла на іспит?! Ти проігнорувала мене - мене - твого вчителя?! Не-гід-ни-ця! Тоді ти не склала іспиту свого життя. Хоча, зачекай, здається,  розумію. Ти не зберегла мій сніг, і тому й не прийшла. Гаразд, коли ти зможеш знайти торішний сніг, тоді і повертайся. Будемо вважати, що твій іспит ще незакінчився. Здається - все!

 

З під стелі спускається обв’язана мотузкою ще одна лялька.

 

Діана! Люба, Діана! Як я міг про тебе забути. Знайомтеся - моя сусідка Діана. Хоча познайомився я з нею в ресторані, навіть не підозріючи про її таке близьке існування. Вона була з подружкою, якій я передав досить дипломатичну записку. Можу навіть прочитати. (Дістає записку.) І досі її бережу. (Читає.) «Я закохався у Вас, як тільки побачив Вас і тому вже не можу без Вас жити. Запрошую Вас завтра до себе на вечерю. Якщо ви раптом  зайняті, то передайте тоді моє запрошення блондинці, яка сидить зліва від Вас.»

          Діана, саме зліва ти і сиділа. Потім була ніч, коли ми прийшли в твою велику простору квартиру. Ти довго вагалася, спершу червоніла потім полотніла, аж поки не наважилася сором’язливо мені сказати, що ти... що ти... Зауваж, і це було сказано о другій годині ночі. Так що ти сказала, що ти не вмієш танцювати. І від цього дуже сильно страждаєш.

          І знову ж таки, зауваж, я не став тянути тебе в постіль, обіцяючи колись навчити танцювати. Ні і ще раз ні! Я одразу став тебе вчити, не випускаючи з своїх рук до самого ранку. А ти виявилася здібною ученицею. (Підходить до офіціанта.)

          Офіціанте! Уявіть собі, що ви партнерша, а я партнер! (Офіціант не рухається.) Офіціанте! Ви забуваєте, що клієнт завжди прав.

 

Офіціант кладе руку на плече Альфонсо, і вони починають танцювати аргентинське танго.

 

          Перш ніж ви навчитеся танцювати, ви повинні засвоїти одну істину: мистецтво танцю полягає в тому, аби партнерша прибрала ногу раніше, ніж на неї наступить партнер.

 

Намагається наступити у танці на ногу офіціанта, який постійно ухиляється. Нарешті йому вдається притиснути  партнера, після чого офіціант ухопившись за ногу заплигав по сцені.

 

          Ось що буває, коли партнерша не прибирає ногу раніше, ніж на неї наступить партнер.

 

Знімає з мотузки ляльку. Сідає разом з нею за стіл.

 

          Але годі спогадів. Давай ліпше підкрипимося. Бо я вже зголоднів. А ти? Ти хочеш їсти? Що, що, що! (Нахиляється до неї, ніби про щось перешіптуючись. Кокетливо сміється.) Ти мені цього ніколи раніше не казала. Гаразд - іди. Але я тебе буду чекати. (Кидає ляльку офіціанту, який перекидає її за куліси.) Так само, як я  увесь час чекаю минулорічний сніг.

 

АЛЬФОНСО. Випити щось, чи що?!  Офіціант, а принеси мені, будь-ласка, що небуть випити.

 

Офіціант іде за куліси. Через хвилину  повертається з підносом, на якому стоїть накрита серветкою склянка.

 

ОФІЦІАНТ. Чай чи кава?- раптом заговорив офіціант, залишаючись все таким же незворушним.

АЛЬФОНСО.  Кава.

ОФІЦІАНТ.  А ось і не вгадали  - чай! - поставив склянку перед ошелешеним Альфонсом.

 АЛЬФОНСО.  Та ти... та ти... та ти що - говориш!!! (Закружляв навколо офіціанта.) Так ти все ж таки говориш. А я, а я телепень. Який же я телепень. Адже тут і останньому бовдуру зрозуміло, що якщо ти усю дорогу з язиком мовчав, то насамкінець обов’язково мусив заговорити. Так що, виходить, що зараз справді кінець. Ану скажи ще що небуть.

ОФІЦІАНТ. Що?

АЛЬФОНСО.  Що небуть! Ну наприкалад - кінець.

ОФІЦІАНТ.  (Повертається до залу.) Кінець.

АЛЬФОНСО.  (Ніби винувато розвотить перед публікою руками) Кінець! (Повертається до офіціанта.) Скажіть, а у цього дійства хоча б щасливий кінець.

ОФІЦІАНТ.  Думаю, що так. Принаймні публіка буде надзвичайно рада, коли все це закінчиться. Кінець!

 

Обидва чоловіка кланяються і йдуть за куліси. Через якусь мить повертаються. Офіціант у костюмі Альфонсо сідає за столик, а Альфонсо в костюмі офіціанта стає на його місце.

 

ОФІЦІАНТ.  Офіціант! Меню!

АЛЬФОНСО.  Будь-ласка! (Поштиво простягає меню.)

ОФІЦІАНТ.  А чому  меню у  вас без цін?

АЛЬФОНСО. Ми не хотіли одразу  псувати вам аппетит!

ОФІЦІАНТ.  Логічно. Тоді, офіціант, принесіть мені склянку амброзії!

АЛЬФОНСО.  Що, що ???...

ОФІЦІАНТ.  Як, ви не знаєте? Це напій богів!

АЛЬФОНСО.   Вибачайте, а я вас одразу і не впізнав!

ОФІЦІАНТ.  Ти, напевно, збиткуєш  наді мною. Але ж ти знаєш як далеко і куди тебе можна послати.

АЛЬФОНСО.  Знаю. Ну то я тоді одразу й пішов. (Іде за куліси.)

ОФІЦІАНТ.  Ти куди? Стій! Офіціант. Стій!(Забігає за куліси.) Офіціант, офіціант, офіціанте!!!...

 

З а в і с а.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

П’єса ставилася у Мінському Національному державному театрі іменя Я.Купала в Білорусі та у Білоцерківському театрі імені М.Садовського.

 

Контакти:  oleh_kyiv@ukr.net