Олександр Вітер
НЕСПОДІВАНО ТИХО
ДІЙОВІ ОСОБИ:
ЗАХАР – чоловік близько 40-а років
НІКА – жінка близько 30-и років
КАРТИНА 1
Півтемна кімната. Сірі бетонні стіни ховаються в напівтемряві. По центру щось схоже на старий стілець. Біля стільця з книжкою в руках лежить чоловік (ЗАХАР). Несподівано він жбурляє книжку в куток.
ЗАХАР. Все! Все! Набридло!.. (Він встає, іде в куток, бере пляшку з водою жадібно п’є. Повертається. Лягає але зразу ж вскакує.) Ідіотизм!.. Ні!... Не те! Не те слово!.. Знайти визначення… Будь-що знайти визначення! Знайти!.. Ідіотизм? Ні! Стоп! Це вже було…Що ще? Як? Божевілля?.. Ну… не знаю… Божевільний ідіотизм? Ідіотичне божевілля?.. Господи! Чим я займаюсь?!.. (Він іде в інший куток дістає ще одну книжку. Влаштовується з нею на стільці. Закриває очі.) Спробуємо ще раз? Це ж яка буде спроба? Точно не сьома і не восьма… Більше десятка… Більше двох десятків… Будемо вважати… Будемо вважати, що двадцять дев’ята… Отже! Отже двадцять дев’ята спроба!.. Двадцять дев’ята книга… (Захар розкриває книгу. Якийсь час ощупує сторінки. Потім розплющує очі і дивиться на книгу. Пауза. Потім починає сміятись. Майже істерично.) Знову… Повтор… Знову це!... Книжка з порожніми сторінками! Товста книжка з білими, як сніг, сторінками!... Двадцять дев’ята! Це вже стає традицією. Дивною традицією… Хоча… Я навіть і не знаю… Можливо це навіть краще… Не знаю… Що краще? Погана книжка з купою тексту чи оце?... Така собі звичайно розвага. Але розвага! Двадцять дев’ять спроб – це не абищо! Можливість якось розфарбувати час. В кожному разі тут є інтрига. Безглузда, але інтрига… (обережно відкладає книжку, підходить до стіни.) Там біле – тут сіре. Біла та сіра інтриги… Одна сіра кімната і двадцять дев’ять білих книг… А я? Що я?... Дивно, що я не питаю «де я?». Ще зовсім нещодавно, зовсім…Ще буквально пару годин тому питав себе «де я?». Питання здавалось важливим. Надзвичайно важливим… Тепер ні… Не зникло… Просто стало неважливим… «Десь»…
Така от дивна подорож з невідомого в невідоме…Дивний вибір між безглуздою спробою зрозуміти і безглуздою спробою не розуміти…
Захар відходить вглиб кімнати. Потім повертається. Сідає на стілець. Неначе засинає.
КАРТИНА 2
З глибини кімнати з’являється Ніка. Незрозуміло, звідки вона взялась. Ніка не звертає уваги на кімнату та Захара. Якусь мить стоїть, заплющивши очі. Потім розплющує очі. Зі здивуванням оглядає свої руки.
НІКА. Я… я… це я… А на що ти очікувала?.. Сумнів?.. Був сумнів?.. Я… це я…
ЗАХАР (розплющує очі, бачить Ніку). Тут?... хто?... Заснув наче, і ось… Несподівано… (Встає, підходить до Ніки, мовчки розглядає її). Я… ви… я Захар… Але звідки?
НІКА (наче не звертає жодної уваги на Захара, оглядає кімнату). Де?.. Хоча… здогадуюсь… Незрозуміло лише, як сюди потрапила… Я потрапила! Саме я! Це я добре розумію… Щось на зразок бомбосховища… Я і бомбосховище… Я в бомбосховищі… Я…
ЗАХАР. Вважаєте це бомбосховищем?... Роздивіться самі… Не все так просто…
НІКА (говорить так, наче не чує слів Захара). Смугасте… Життя смугасте… Три смужки… Біла – спокій та безпека… Чорна – небезпека, відчуття… відчуття чого? Смерті? Дурниці! Не смерті! Страху смерті! Чи просто страху! Але чорна… Ну і третя смуга сіра… Між білим і чорним… Бомбосховище… Прихисток… І не одне і не інше… Маятник, який може гойднутись в будь-який бік… Щось таке…
ЗАХАР. Це саме сіре!.. Вибачайте, що втручаюсь в розмову… Але крім нас тут… Тут нікого… Я просто хотів… Ви так несподівано… Думав, що я один… А ви…
НІКА. (наче вперше почувши ЗАХАРА) Це так важливо?
ЗАХАР. Що саме?
НІКА. Один, вдвох, втрьох?
ЗАХАР. Ну…ну…сам не знаю… Мабуть важливо… В усякому разі для мене… Для мене і зараз…
НІКА. Насправді це химера. Сіра смужка це…Навіть і не знаю як пояснити… Просто місце зупинки… Між білим і чорним. І яка різниця з ким очікувати? Самому чи в компанії… Все одно це лише перепочинок перед кроком чи до білого чи до чорного… Вибачте якщо плутано пояснюю…
ЗАХАР. Вважаєте це лише зупинкою?
НІКА. Хіба ні?
ЗАХАР. А ви щаслива людина!
НІКА. Я? Чому?
ЗАХАР. У вас ще є ілюзії. Ну чи не ілюзії. Не знаю, як це назвати… Назвемо це… назвемо початком… Ви лише на початку. Лише тому вам здається, що все доволі просто… Зупинка, перепочинок… Впізнаю власні ілюзії… Хоча мені, мабуть, було трохи легше. Для мене всі ці біло-чорні смужки з минулого були чистою теорією. Ну, власне… власне, і зараз залишаються… Чистий лист… Щось було «до», але що саме – таємниця…
НІКА. Так буває?
ЗАХАР. Так є… А чому дивуватись? Я всього-на-всього намагаюсь красивими словами описати амнезію… Ну чи простіше – втрату пам’яті. Нічого екстраординарного… Навіть, зрештою, і непогано.
НІКА. Непогано?
ЗАХАР. Це… це я вже пізніше зрозумів… Це дійсно непогано… Навіть добре! Нічого не пам’ятати. Абсолютно нічого! Все, що було до цієї сірої кімнати, – таємниця. І є чим зайнятись. Замість сортування минулого в пам’яті на погане та хороше – просто пошук бодай чогось із минулого часу. Захоплююче заняття, скажу я вам!
НІКА. Радієте?
ЗАХАР. Мабуть, радію… Самі відчуєте це… У вас як із пам’яттю? Все, що було – не зникло?
НІКА. Можливо…
ЗАХАР. Так, значить, усе пам’ятаєте?
НІКА. Більше, ніж хотіла б. Цікавитесь? Розповісти? Вам довоєнні спогади, чи почати зразу з війни?! Біле чи чорне? Спогади на замовлення! Вам які? Не соромтесь! Так що замовляємо?
ЗАХАР. Мені ніякі. Ваші мене мало цікавлять – свої загубив. Так що ваш темпераментний виступ має доволі мало сенсу. Можете не вибачатись…
Захар іде вглиб кімнати. Пауза. Ніка сідає на стілець.
НІКА. Передбачається, що я повинна зараз почувати себе винуватою?
ЗАХАР (з кутка). Передбачається, що це не має жодного сенсу. Вам потрібно було покричати – ви покричали… Оце і все…
НІКА. Яка витончена шляхетність! Не старайтесь. Все одно наша випадкова зустріч у цьому бомбосховищі – лише тимчасова зупинка. Так що… це як у поїзді… схоже… випадковий попутник… Різниця лише в тому, що це бомбосховище нікуди не їде.
ЗАХАР (підходить). Сумніваюсь.
НІКА. Сумніваєтесь, що не їде?
ЗАХАР. Сумніваюсь, що це бомбосховище.
НІКА. Ну не бомбосховище… підвал… льох… Зрештою, яка різниця?
ЗАХАР. Можливо… Але я хотів би… Тільки одне питання і лише одна відповідь. Згода?
НІКА. А якщо я скажу «ні»?
ЗАХАР. Спробуйте… У нас…Судячи з усього… Я так думаю… Є час спробувати сказати «ні»… А потім…
НІКА. Потім сказати «так»?
ЗАХАР. Вибачте, але інших розваг тут не передбачено. Тут вибір невеличкий. Можна сидіти, можна стояти чи лежати. Є ще книжки… Але…
НІКА. Не любите читати?
ЗАХАР. Люблю. Просто доволі специфічні книжки…
НІКА. Зміст?
ЗАХАР. Можна і так сказати. Якщо припустити, що відсутність змісту є змістом. Просто велика кількість книжок з абсолютно чисто-білими сторінками.
НІКА. Маячня!
ЗАХАР. І я так думаю! Можете самі подивитись. Вони там у кутку.
Ніка якийсь час уважно дивиться на Захара. Потім іде в куток. Бере до рук книжки. Гортає. Повертається. Сідає на стілець.
НІКА. Заслужили.
ЗАХАР. Що саме?
НІКА. Мою відповідь на ваше питання.
ЗАХАР. Заслужив?
НІКА. В усякому разі про книжки – виявилось правдою… Дивною, але правдою…
ЗАХАР. Не правдою – просто частинка мозаїки… Тільки боюсь з запропонованих уламків картинка не складеться. Так що моє запитання… це… це скоріше…
НІКА. Не тягніть!
ЗАХАР. Добре! А питання… питання таке… Наскільки я зрозумів ви добре пам’ятаєте все, що було до цього?
НІКА. Все? Навряд чи хтось пам’ятає все… Але мирне життя, початок війни, обстріли… Навряд чи вас цікавлять подробиці.
ЗАХАР. Не зовсім так… Цікавлять… деякі… Точніше одна подробиця. На себе я не покладаюсь. В мене вся історія почалась тут і зараз. Що було до – невідомо.
НІКА. Припустимо…
ЗАХАР. Не сумнівайтесь. Саме так і є…
НІКА. Так у чому питання?
ЗАХАР. В проміжку. В маленькому проміжку між «тоді» і «зараз». Ви можете сказати, що пам’ятаєте його?
НІКА. Питання чи занадто складне, чи занадто ідіотське…
ЗАХАР. Чому?... Все просто… Ви пам’ятаєте, як ви опинились тут?
НІКА. Як і завжди останнім часом. Повітряна тривога - і я тут.
ЗАХАР. Як завжди?
НІКИ. Дивно, що ми почали говорити «як завжди» на процес ховання в бомбосховищі.
ЗАХАР. Дивно звичайно. Але я про інше… Ви можете пригадати як саме ви тут опинились?
НІКА. Для чого пригадати? А! Розважаєтесь? Чи просто немає, про що більше поговорити?
ЗАХАР. Ви самі пообіцяли дати відповідь. Зрештою моє питання… тут немає нічого такого…
НІКА. Просто дивно. А це дратує… Ну… якщо вас так цікавить… якщо… Знаєте… тільки зараз задумалась… Але це скоріше за все тому, що все наче «на автоматі»… Страшна звичка до бомбосховищ… Тому і не можу пригадати. Сирени і я тут. А ось що між цим… Моя відповідь «ні»… Пригадати в подробицях не можу. І взагалі не можу. Ви задоволені?
ЗАХАР. Задоволений? Ні, звичайно… Це скоріше просто передчуття того, якою буде відповідь… І вона виявилась саме такою, якої я, мабуть, боявся…
НІКА. І що далі? Ви маєте мою відповідь, що далі?
ЗАХАР. В усякому разі ми знайшли щось спільне… Крім цієї кімнати… приміщення… не знаю, як правильно…
НІКА. Моя часткова амнезія і ваша повна?
ЗАХАР. Ви самі бачите.
НІКА. Дивна у мене сьогодні компанія. За ці дні різні були сусіди по бомбосховищу… Від професорів до бомжів…Ви, судячи з усього, ні перше і не друге… Та й радує мала кількість народу… Дивне, звичайно, бомбосховище…
ЗАХАР. Бомбосховище?! Скільки можна чіплятись за всі ці казочки! Ви дійсно нічого не розумієте?! Не хочете зрозуміти? Думаєте це… це як раніше? Скільки? Скільки вам ще потрібно доказів?
НІКА. Заткни пельку! Іди покричи на когось іншого! Якщо знайдеш, звичайно.
Захар рвучко іде вглиб кімнати. Ніка якийсь час не рухається. Потім починає ладнати собі постіль з куртки та книг. Лягає.
КАРТИНА 3
Пройшов певний час. Ніка наче спить. Захар нерішуче підходить. Сідає на підлогу. Говорить, начебто не звертаючись до Ніки.
ЗАХАР. Вибачатись навряд чи має сенс. Тридцята спроба? Можу вважати це тридцятою спробою? Знову білі сторінки і злість у фіналі спроби… Хоча начебто не зовсім білі…Чи ні? Саме білі. Попри ілюзію… Була ж відповідь… Що пояснила? Фактично нічого… Відсутність…
НІКА. А можна дати поспати? Просто поспати?
ЗАХАР. Ви не спите.
НІКА. А яка вам різниця? Я просто не хочу вас чути … Мене вивертає від вашого голосу…
ЗАХАР. І що з того? Сподіваєтесь провести весь час у мовчанні? Тоді бодай потрібно мати уявлення про кордони цього часу. Маєте?
НІКА. Господи! Краще було б бути з бомжами у бомбосховищі, ніж оце!
ЗАХАР. У бомбосховищі – можливо.
НІКА (рвучко сідає) І що ви цим хочете сказати? Що?
ЗАХАР. Нічого… Чи все… Ви і самі чудово розумієте… Моє маленьке питання… Лише маленьке питання, і ми вже готові перегризти один одному горло. Але це не дає відповідь…
НІКА. Давайте! Продовжуйте! Що саме ви хочете сказати? Що ми не у бомбосховищі? Добре. Згодна. Ми в дивному підвалі з ідіотськими книжками… Хоча… ви не кращі за ці книжки…
ЗАХАР. Хіба це секрет?
НІКА. Не секрет. І не одкровення… Просто факт…
ЗАХАР. Не один факт. Не образитесь якщо перерахую?
НІКА. Рахуйте… Вас все одне не заткнеш…
ЗАХАР. Список невеличкий… Насправді невеличкий… Мирне життя… Десь уже далеко в часі… Потім війна… Хоча для мене це лише з чужих слів… Жодних спогадів у мене… На відміну від вас… А далі… далі вже спільне… Не знаємо… навіть не підозрюємо, як потрапили сюди… і чому саме сюди… і де власне ми… Дивний підвал… дивні книжки… До речі! Я забув звернути вашу увагу!. Тут немає дверей. Зовсім! Просто сірі стіни… Сірі стіни і білі книжки… Оце і все… Зрештою, ми навіть не знаємо, чи це справді підвал. З тим же успіхом це може бути верхній поверх якоїсь висотки… чи шахта… чи ще щось…Так що тут без гарантій…
НІКА. Ага! Затишний будиночок у горах. Ви так це собі уявляєте?
ЗАХАР. А чому ні?
НІКА. Бо все це повна маячня!.. Банальний класичний сюжет…
ЗАХАР. Не такий вже і банальний.
НІКА. Саме банальний! Класична драматургічна схема. Невідоме місце. Двоє в невідомості. В абсолютній невідомості.
ЗАХАР. Але ж це саме так і є.
НІКА. Чи вам цього хочеться? Давайте чесно. Що вас цікавить в цій драматургічній схемі? Відповідь на запитання чи бонуси?
ЗАХАР. І які ж тут можуть бути бонуси?
НІКА. Це ж класика! Він і вона… Спочатку ми повинні лаятись… Що, власне, успішно і робимо… Потім… потім поступово зближуємось… Все закінчується шаленим сексом та божевільним оргазмом на тлі загадкової ситуації… Це я і маю на увазі під «бонусами»… Тільки ви одного не врахували…
ЗАХАР. Чого ж?
НІКА. Все це добре виглядає виключно в романтично-вигаданих історіях…Дійсність менш цікава. І часто жодних бонусів не дарує.
ЗАХАР. Красиво у вас виходить. Дуже красиво! Тільки нічого не пояснює.
НІКА. А яке пояснення ви хотіли б? Усе просто. Війна. Бомбардування. Бомбосховище. Дивне. Тут я не заперечую. Але хіба сама ця війна не дивна?... Що вам ще потрібно? А! Згадала. Ці дивні книжки… Придумайте, будьте ласкаві, пояснення самостійно. Тільки без всієї цієї інфернальної маячні.
ЗАХАР. Зрозуміло…
Захар повільно відходить вглиб кімнати. Потім рвучко повертається назад.
ЗАХАР. Ні!
НІКА. Що?
ЗАХАР. Все ж таки я скажу!
НІКА. В цьому є сенс?
ЗАХАР. Є! Мабуть є…
НІКА. Все за законами жанру? Герої не повинні мовчати?
ЗАХАР. А може час забути цю пісню про банальний сюжет?
НІКА робить рух рукою, наче кличе Захара до себе. Захар підходить. Ніка починає говорити пошепки.
НІКА. А для чого?
ЗАХАР. Що «для чого»?
НІКА. Для чого намагаєтесь відшукати відповідь?
ЗАХАР. Ну… це… хоча б якась реальність… пояснення реальності… відчуття реальності…
НІКА. Хочете реальність відчуттів? Добре!
Несподівано Ніка хапає руку Захара і сильно кусає її. Захар скрикує і відскакує від Ніки. Якийсь час Захар, наче не вірячи, дивиться на вкушену руку. Повільно піднімає очі на Ніку.
ЗАХАР. Що? Що це було?
НІКА. Це? Відчуття реальності. Хіба ні? Ви ж самі хотіли. Стільки розмов про повернення до реальності. Тепер у вас з'явились реальні спогади. Щось відмінне від сірих стін та білих книжок. Чим ви незадоволені?
ЗАХАР. І… і це відповідь?... Вирішення проблеми?
НІКА. Звичайно. Тепер у вас є реальний біль. Щось справжнє. Вважайте це моїм подарунком.
ЗАХАР. Дякую… дякую, звичайно…
НІКА. Не варто… Не варто дякувати…
Захар якусь мить стоїть. Потім лягає на підлогу біля стільця. Лежачи продовжує розглядати вкушену руку.
КАРТИНА 4
Відчуття, що минуло трохи часу. В кімнаті стало дещо темніше. Захар різко скакує на ноги
ЗАХАР. Музика!
НІКА. Що?
ЗАХАР. Я чую музику!
НІКА. Дивно на вас діє укус.
ЗАХАР. Ви не зрозуміли! Музика в мені!
НІКА. Хоч гарна?
ЗАХАР. Не… не знаю…я… це навіть і не музика…
НІКА. А що? Доповнення до амнезії?
ЗАХАР. Ось уявіть! Просто уявіть. Це схоже… скоріше…скоріше схоже на вибухи… Важкі… Від яких здригається все тіло і разом з тілом здригається земля…
НІКА. І це називаєте музикою?
ЗАХАР. Це і дивно…Дуже дивно… Вибухи зливаються в мелодію…Неправильну, ламану мелодію…Страшну і одночасно захоплюючу… Ні! Я розумію, що це лише я… Ви ж не чуєте?
НІКА. Не чую.
ЗАХАР. Я це і підозрював. Це лише в мені… Чи ні?...
НІКА. Натякаєте на мою глухоту?
ЗАХАР. Ви можете?…Спробуйте… просто не треба… ви весь час начебто шукаєте приводів…
НІКА. Отже ми образились?
ЗАХАР. Яка різниця? До чого тут взагалі образи?
НІКА. Ви образились. Давайте чесно. І не в музиці справа. Це просто ще одна сходинка… Ще одна… Що вам від мене потрібно насправді?
ЗАХАР. Я… я…насправді?
НІКА. Саме насправді! Співчуття? Чи навіть не так! Просто, щоб вас пожаліли! Я права? Ви ж до цього ведете?! Амнезія, тепер ця вигадана музика? Щоб я пораділа успіхам людини, яка наче була хворою. Так? А це ідіотське бомбосховище – чудова нагода здобути співчуття. Я права?
ЗАХАР. Не про це!... Не про це мова!.. Я… Не про це хотів…
НІКА. Ні! Саме про це!
ЗАХАР. Ні!
НІКА. Так! Класична ситуація. Двоє в замкненому просторі. І небезпека назовні. Що у вас було заплановано далі? Які питання? Чи ми живі чи ні? А потім розмови про чистилище та взаємні одкровення? Такий у вас був план на вечір?.
ЗАХАР. Я…
НІКА. Бачу, що саме такий…А з музикою гарно придумали. Не очікувала.
ЗАХАР. Я не придумав…
НІКА. Саме придумали і повірили! Ось це і бісить!
ЗАХАР. А ви в що вірите?
НІКА. Я? Хочете почути?
ЗАХАР. Хочу.
НІКА. А я вірю в те, що мені плювати жива я чи мертва. Чуєте? Плювати! Я кайфую від тиші, від того, що нікуди не потрібно тікати. Оце і все! Несподівана тиша, яку ви так наполегливо намагаєтесь знищити!. Ось у те, що цю тишу потрібно оберігати, я вірю. І все. Більше нічого! Тому жодних загадок! Жодних поясненьНе хочу! (Ніка йде вглиб кімнати).
КАРТИНА 5
Ми розуміємо, що пройшов якийсь час. Захар начебто завмер, сидячи на стілці. Несподівано чуємо крик. Це кричить Ніка.
НІКА. Ні! Не хочу!
ЗАХАР (підскакує до Ніки). Що сталось?
НІКА. Не хочу! (Затуляє вуха руками). Ні!
ЗАХАР. Що?...
НІКА. Тепер задоволені?
ЗАХАР. Чим я можу бути задоволений?
НІКА. Я не хочу!
ЗАХАР. Може поясните?
НІКА. Тепер… тепер… тепер і я… Ця ваша музика… чи як там її назвати… Я теж її чую…
ЗАХАР. Вибухи?
НІКА. Так…
ЗАХАР. Наче всередині, а не назовні?
НІКА. Так…
ЗАХАР (починає сміятись) Ось бачите! Ваші образи та сумніви розбились об стіну реальності!
НІКА. Реальності? Це ви називаєте реальністю?
ЗАХАР (припиняє сміятись) А як? Як це назвати?
НІКА. Ніяк не треба! Я просто…
ЗАХАР. В яку гру ви граєте?
НІКА. Не граю! Я не граю!
ЗАХАР. Ні! Саме граєте!
НІКА (різко підходить до Захара та цілує його). А? Це була гра? Вибачте… вибачте… я просто… не знаю… До вас це насправді відношення не має.
ЗАХАР. Залишилось з’ясувати, до чого все це має відношення.
НІКА. Війна. Смерть. Життя. Смерть і війна. Руйнування. Руйнування всього, що було і що могло бути. Самотність. Самотність смерті. Байдужість. Страх і байдужість. Байдужість страху. Готовність до всього. Лише б швидко. Тільки б миттєво. Заборона. Небажання приймати та розуміти. Просто існувати. Чи не існувати. Маятник між невідомим і неприйнятним… Маятник…
ЗАХАР (аплодує). Захоплююче! Але не бачу ексклюзиву! Доволі банально! Банально-стандартна сповідь нових часів.
НІКА. А ви сволота виявляється!
ЗАХАР. Були сумніви? Я не встиг сказати. Я перестав чути музику. Але тепер її чуєте ви. Вона втекла від мене до вас. І, випереджаючи запитання, я не знаю, що це означає.
НІКА. Я втомилась від цього…А це і не втома навіть. Щось інше…
ЗАХАР. А ви помітили, що «щось інше» стало головним визначенням. Не бомбосховище, а щось інше. Не книжки, а щось інше. Не музика, а щось інше. Так і з втомою.
НІКА. Щось інше…
ЗАХАР. Насправді ви самі прийшли до думки, від якої тікали. Не життя, а щось інше. Війна…
НІКА. Ідіть до біса зі своєю філософією! (Ніка йде в куток, бере книжки, сідає на підлогу, вибудовує з книжок піраміди).
КАРТИНА 6
В приміщенні стає майже зовсім темно.
ЗАХАР. Помітили?
НІКА. Темно.
ЗАХАР. В усякому разі це позитив.
НІКА. Дивне уявлення про позитив.
ЗАХАР. Не дивне. Знаєте, що насправді найгірше?
НІКА. Цікаво було б почути…
ЗАХАР. Бачили колись мураху в бурштині? Ось для цієї мурахи нічого не змінюється. Тисячі чи мільйони років не змінюється. Застиглий час… Хоча мурасі дещо легше. Вона вже мертва… А ви уявіть живу істоту, яка застрягла в просторі, де нічого не змінюється і змінитись не може…
НІКА. Стає темніше…
ЗАХАР. В усякому разі це зміна, рух…
НІКА. Навіть якщо це рух до смерті?
ЗАХАР. Рух - це життя. Навіть якщо коротке.
НІКА. У вас очі міняють колір. Коли ви намагаєтесь зробити вигляд потомленого філософа.
ЗАХАР. Це лише світло…
НІКА. Це лише слова…
ЗАХАР. Це погано?
НІКА. Ніяк… Просто ніяк…
ЗАХАР. А як музика? Ще чуєте?
НІКА. Вас це справді цікавить?
ЗАХАР. Скажу, що цікавить – не повірите. Скажу, що не цікавить – образитесь. Краще промовчу…
НІКА. Як ця ваша мураха в бурштині…
ЗАХАР. І на що тепер налаштовані?
НІКА. Скажу, що на боротьбу – не повірите. Скажу, що ні на що – образитесь. Краще промовчу…
ЗАХАР. Дотепно…
НІКА. Справді? Ви серйозно? Ви бачите лише дотепну гру слів?... Добре… Хочете пограти в слова?
ЗАХАР. Не впевнений.
НІКА. Ну ви власне весь час цим займаєтесь… І моя відповідь – «ні».
ЗАХАР. Відповідь на яке запитання?
НІКА. Я більше не чую цю начебто музику… Але чула… А тепер не чую…
ЗАХАР. Так хто грає словами?
НІКА. Всі. Всі грають. Всі, хто не зайнятий помиранням… Хоча навіть вони…
ЗАХАР. І яку гру пропонуєте?
НІКА. Звички. Все, що прив’язує нас до «тут» і «зараз».
ЗАХАР. Щось на зразок сповіді?
НІКА. Просто список. Навіть гра. У кого більше – той і виграв.
ЗАХАР. І хто починає?
НІКА. Я вже почала. Звичка ненавидіти вас.
ЗАХАР. Ну… тоді… звичка шукати спогади…
НІКА. Звичка боятися всього.
ЗАХАР. Звичка до цих сірих стін, які вже здаються не такими чужими і ворожими.
НІКА. Звичка вважати себе напівживою.
ЗАХАР. Звичка шукати сенс білих сторінок.
НІКА. Звичка… звичка шукати власну провину в тому, що відбувається.
ЗАХАР. Звичка придумувати вихід.
НІКА. Досить!
ЗАХАР. Ми ж тільки почали…
НІКА. Прагнете перемоги? Теж звичка?
ЗАХАР. Ні… хоча, може, і звичка… чи рефлекс…
НІКА. А ви іноді можете бути кумедним.
ЗАХАР. Це комплімент?
НІКА. Просто стало занадто темно. Ви помічали, що темрява примушує людей триматись ближче один до одного?
ЗАХАР. Мені навпаки здавалось, що темрява розділяє.
НІКА. Ні. Не розділяє. Самі подивіться. Коли було світліше – я не могла навіть дивитись на вас. Так бісили. А тепер…
ЗАХАР. Звикли?
НІКА. Не знаю… Просто стало темніше…
ЗАХАР. Все доволі просто. Страх, що світло зовсім зникне… Невідомість цього химерного бомбосховища. Просто намагаєтесь бодай за щось зачепитись…
НІКА. Тут у сюжеті доречною була б моя розповідь про моє довоєнне життя. Для контрасту з оцим от… як його назвати?... Існуванням…
ЗАХАР. Це жанр мелодрами… І він не дуже доречний…
НІКА. І який же це жанр?
ЗАХАР. Щось на зразок щоденника?
НІКА. Щоденника? Навряд… Якщо б це був щоденник – він би виглядав, як ті книжки з білими сторінками. Ілюзія змісту. Там справжнього лише обкладинка - початок і обкладинка -кінець. Все інше змите.
ЗАХАР. А… а можливо… в цьому щось є… Можливо ви змогли…
НІКА. Що я змогла?
ЗАХАР. Сформулювати…Це якраз все пояснює…
НІКА. Зараз буде одкровення і екстаз пізнання? Ну давайте! Сміливіше! Я ж бачу, що вам хочеться! Поясніть! Поясніть, хто ми і де! Викладіть всі плани та перспективи! Мертві? Живі? Чи скільки нам там лишилось?! Ви ж зараз націлились саме на подібне одкровення! Я права? Вам же важливо все вкласти в формулювання та знайти першопричину! Так чого соромитесь? Вперед. Хто вам заважає?
ЗАХАР. Несподівана тиша… Несподівана тиша і змиті сторінки… Оце і все, що нам з вами залишилось «тут» і «зараз». Оце і всі факти… Та ви і самі це зрозуміли…
НІКА (дуже тихо). Зрозуміла… звичайно, зрозуміла… І що з того?
ЗАХАР. Я просто хотів привітатись.
НІКА. Ми і не прощались.
ЗАХАР. Ви не зрозуміли… Ми просто… просто зійшлись нарешті в одній точці…
НІКА. Якщо ви не помітили – ми в цьому клятому сховищі вже доволі давно.
ЗАХАР. До чого тут сховище? Можна бути поруч, але не разом! Тільки не вкладайте в слово «разом» те, чого там немає. «Разом» - це в одному просторі розуміння. Це довершеність шляху. Це, зрештою, фінал.
НІКА. Якась суцільна безнадія!
ЗАХАР. Не безнадія. Закономірність… Вичерпаність того, що було раніше. І тут уже неважливо, чи пам’ятаємо ми це «раніше», чи ні. Воно припинило існувати. Саме зараз припинило. Для нас обох. Власне тому я і вітаюсь. Двоє нових людей. Очищених від минулого, як ті білі сторінки.
НІКА. В передвідчутті чогось гарного?
ЗАХАР. Ви ж самі знаєте, що це не так. В передвідчутті чогось. А от чи буде воно гарним… Шансів мало, але… В усякому разі минулі ігри втратили сенс… Хочете запитати, що далі?
НІКА. Ігри, що втратили сенс?... Що далі?... Мабуть, оплески. Поклон. Квіти від глядачів. Приблизно так?
ЗАХАР. Мабуть. Фінал краще не затягувати.
НІКА. Згода.
Ніка та Захар виходять на авансцену. Кланяються уявній публіці. Все це триває досить довго.
КАРТИНА 7
НІКА і ЗАХАР сидять поруч біля стільця. На сцені майже темрява.
ЗАХАР. Дурна була ідея.
НІКА. Не дуже…
ЗАХАР. Дурна. Сам бачу. Двоє акторів, замкнені в бомбосховищу…
НІКА. Двоє реальних акторів в реальному бомбосховищі під реальними бомбами.
ЗАХАР. І дурнувата спроба вигадати п’єсу тут і зараз і зіграти її?! Не найкраща ідея… І п’єси не вийшло, і нам краще не стало…
НІКА. Ти чекав, що стане краще?
ЗАХАР. Сам не знаю… Просто… просто … як це назвати?... Бенефіс для себе… Ні! Не так! Занадто пафосно! Скоріше епілог… Тільки який в цьому був сенс?
НІКА. Чуєш?
ЗАХАР. Постріли.
НІКА. В цьому і сенс.
ЗАХАР. В пострілах?
НІКА. Ні! В несподіваній тиші. В ілюзії. У вірі в ілюзію. Оце і все… Ілюзія виходу…
ЗАХАР. Себто ти хотіла…
НІКА. Ми! Ми хотіли! Трохи бути схожими… Не перевтілення… Дурниця це… Просто трохи поносити цей костюм… Трохи стати персонажами… У яких ще є шанс…
ЗАХАР. Ворожиш? Думаєш наші герої стануть нашими провідниками кудись до світла?
НІКА. Не шукай відповіді… Це… про це не варто… навіть якщо це правда… Просто давай не забудемо про епілог…
ЗАХАР. А потім?
НІКА. Просто епілог. Красивий… Щось на зразок слова від театру. Добре?
ЗАХАР. Спробувати можна…
Захар та Ніка встають. Виходять на авансцену. Звертаються до уявної публіки.
НІКА. Зранку
ЗАХАР. Зовсім рано.
НІКА. Коли несподівано стало тихо.
ЗАХАР. В бомбосховищі знайшли…
НІКА. Випадково знайшли…
ЗАХАР. Знайшли зі здивуванням лише купу книжок з білими сторінками.
НІКА. І це все. Все, що там було…
ЗАХАР. Наших героїв там не було. НІ живих ні мертвих.
НІКА. Просто не було. Лише несподівана тиша, сірі стіни і книжки з білими сторінками…
ЗАХАР. Лише це…
Ніка та Захар повільно йдуть вглиб сцени і наче розчиняються в темряві.
ЗАВІСА